Послаблення Галицько-Волинського князівства

Реферат

Зміцнення князівської влади в Галицько-Волинському князівстві не було тривалим. За наступників Данила Романовича роздробленість знову починає виступати на перший план у політичному житті князівства. Василько Романович, який тримав частину Волині з центром у Володимирі, номінально, як старший у родині, вважався «отцем и господином». Однак на першість у Галицько-Волинському князівстві претендували також сини Данила Романовича Шварно і Лев. Шварно, одружений з дочкою Міндовга, правив у Східній Галичині; Лев — у Західній Галичині (з Перемишлем і Львовом). Третій син Данила Романовича Мстислав заволодів Східною Волинню разом із Луцьком. Незгода між спадкоємцями Дацила, їх боротьба за першість призвели до порушення тих тісних державних відносин, які встановилися між Галичиною і Волинню за Данила Романовича. Та й сама Галичина не була вже такою єдиною, як раніше.

Після смерті у 1269 р. Василька Романовича його землі успадкував син Володимир. Невдовзі помер і Шварно, володіння якого перейшли до Лева. Мстислав у політичному житті помітної ролі не відігравав. Здавалось би, повторювався дуумвірат галицько-волинських князів, який існував за Данила й Василька. Однак Лев і Володимир постійно перебували в напружених стосунках, тому не могло бути й мови про колишню політичну єдність успадкованих братами земель. Проте Галицько-Волинське князівство ще довго залишалося значною політичною силою на сході Європи.

У 70—80-х роках XIII ст. знову посилились зазіхання Золотої Орди на Південно-Західну Русь. Тоді ж відбулося кілька походів золотоординських феодалів на Литву. Загострились відносини Галицько-Волинського князівства з Польщею й Угорщиною. Разом з тим посилилась агресія Тевтонського ордену проти Литви й Польщі. Така міжнародна ситуація спонукувала галицько-волинських і литовських феодалів до об'єднання своїх зусиль для боротьби проти спільних ворогів. Ідею об'єднання спробували реалізувати Шварно Данилович і син Міндовга Войшелк. Цей князь один із перших прийняв християнство за східним обрядом і став поширювати його в Литві, що викликало невдоволення серед тих литовських феодалів, які трималися старої, язичеської віри.

Під час міжусобної боротьби, що спалахнула в Литві після смерті Міндовга, Шварно допоміг Войшелку утвердитися на литовському великокнязівському столі. Невдовзі (1267) Войшелк передав владу в Литві Шварнові як зятеві Міндовга, а сам повернувся в монастир (він ще раніше постригся в ченці). Таким чином, здавалося, відбулося державне об'єднання частини Галицько-Волинської Русі (володіння Шварна) з Литвою. Однак вступ останнього на литовський великокнязівський стіл викликав тривогу у Лева Даниловича. Побоюючись, що брат використає своє посилення проти нього, Лев убив Войшелка, який очолював угруповання литовських феодалів проруської орієнтації і був ініціатором передачі Шварну великокнязівської влади в Литві. Після смерті Войшелка великим князем литовським став Тройден. У Литві прийшли до влади феодали-язичники.

Тройден зайняв ворожу позицію щодо галицьких і волинських князів, особливо Володимира Васильковича (три брати Тройдева загинули у боротьбі з Васильком Романовичем). Таке становище використала золотоординська дипломатія. Двічі, у 1275 і 1277 pp., монголо-татарські й руські війська ходили на Литву. Одночасно успішно воювали з ятвягами (одним із литовських племен) також Лев Данилович і Володимир Василькович.

Галицько-волинські князі змушені були допомагати золотоординським військам і в поході на Польщу. З польськими князями у Лева Даниловича і Володимира Васильковича склалися напружені відносини і ще більше загострилися після того, як в 1280 р. краківським князем став Лєшек Чорний.

У цих походах галицький князь Лев Данилович (1264 — бл. 1301) і волинський князь Володимир Василькович (1270—1289) виступали спільно лише з примусу Золотої Орди. По суті ж кожний із них вів самостійну зовнішню політику. Лев Данилович спирався на союз з Угорщиною, а з 1278 p., коли чеським королем став Вацлав, — також із Чехією. Князь підтримував відносини і з північно-руськими князівствами, зокрема з Тверським, на що вказує шлюб його сина Юрія з дочкою тверського князя Ярослава Ярославича в 1282 р.

Порівняно з бурхливою зовнішньополітичною діяльністю Лева Даниловича менш активною була політика Володимира Васильковича. Він відбив натиск литовських князів і заволодів Турійськом, проте великих воєн з Литвою не вів. Мінімальною була участь Володимира Васильковича й у війнах із Польщею. З цього погляду звертають на себе увагу слова волинського літописця, який, описуючи спільний похід у 1280 р. монголо-татарських, галицьких і волинських військ на Польщу, зауважує: «Лев рад пойде с татары», а Володимир, навпаки, — «неволею Татарською». У внутрішніх справах свого невеликого князівства Володимир Василькович головну увагу звертав на будівництво міст та фортець, дбав про піднесення ремесел і торгівлі, про розвиток культури, зокрема літератури й книгописання.

Поглиблення політичної роздробленості Галицько-Волинського князівства посилило залежність його від Золотої Орди. Галицький літописець не раз наголошує на тому, що «бяху вси князи в воли Татарской». Вони, зокрема, зобов'язувалися на вимогу монголо-татар йти з ними в походи. А коли золотоординські війська проходили Галицько-Волинською землею, князі мусили стягувати з населення на користь Орди спеціальний податок — «татарщину».

Після смерті Лева Даниловича (близько 1301) і Мстислава Даниловича, який ненадовго пережив його, Галичину й Волинь об'єднав у своїх руках син Лева Юрій; він зробив своєю столицею Володимир. Збереглась його печатка з титулом «Руський король, принцепс Володимирщини». Отже, відновилась політична єдність Галицько-Волинського князівства.

Юрій Львович проводив активну зовнішню політику. Він уклав союз із братом своєї дружини польським князем Владиславом Локетеком (майбутнім королем Польщі). Згідно польської хроніки, останній в 1302 p., борючись за польську корону з тодішнім королем Вацлавом II, напав у союзі з Юрієм на Сандомирщину. Крім русинів, у війську Локетека були й татари, яких, напевно, привів із собою галицько-волинський князь. Русько-татарські війська мусили відступити, і Юрій втратив Люблінську землю, здобуту його батьком незадовго до смерті. Проте й надалі він залишився союзником Локетека.

Після смерті Юрія його сини Андрій і Лев спільно правили Галицько-Волинським князівством. У грамоті 1316 p., якою підтверджувався союз із Прусським орденом, вони називають себе князями Руської землі, Галичини й Володимирщини. Старший Андрій розпоряджався на Волині, молодший Лев — у Галичині. Спільно брати виступали головним чином у зовнішньополітичних справах.

На цей час під владу Литви підпали західноруські землі, що значно зміцнило економічну й військову могутність Литовської держави і в свою чергу активізувало її наступ на Північно-Східну та Південно-Західну Русь. Стримуючи цей наступ, галицько-волинські князі пробували спертися на допомогу Владислава Локетека й Тевтонського ордену.

Згадана вище грамота Андрія і Лева (1316) кидає світло також на відносини Галицько-Волинського князівства із Золотою Ордою: німецьким рицарям дана обіцянка обороняти їх від татарських набігів. Отже, галицько-волинські князі, хоч формально й визнавали владу Орди, фактично проводили незалежну зовнішню політику. Недарма після смерті Андрія і Лева Владислав Локетек із жалем згадував про них як про захисників Заходу, зокрема Польщі, від татар.

На початку 20-х років XIV ст. Андрій і Лев Юрієвичі вели боротьбу з великим князем литовським Гедиміном (1316—1341), в час правління якого розгорталася експансія литовських феодалів на Русь. У 1321 р. Гедимін вторгся на Волинь. В одному з боїв проти литовських військ загинув князь Андрій. Литва захопила Берестейську і Дорогичинську землі. Через рік Гедимін продовжив воєнну кампанію. В битві проти загарбників загинув і Лев Юрієвич. Литовське військо оволоділо Луцьком. Однак приєднати всю Волинь до свого князівства Гедимін не зміг. За Литвою залишилися тільки Берестейська і Дорогичивська землі. У Галицько-Волинському князівстві, скориставшись із смерті князів Андрія і Лева, до влади прийшло велике боярство.

Із смертю Андрія та Лева припинилася династія Романовичів. Владислав Локетек спробував у зв'язку з цим оволодіти Галичиною й Волинню. Не покладаючись на власні сили, він влітку 1325 р. добився від папи проголошення хрестового походу проти Галицько-Волинського князівства, однак зазнав невдачі у здійсненні своїх намірів. Утвердитися в державі Романовичів прагнули також сілезькі князі Генріх та Ян і вже заздалегідь стали називати себе князями Галицької і Волинської земель.

За таких умов боярська олігархія вирішила сама вибрати князя, який би став слухняним знаряддям у її руках. Вибір спинився на мазовецькому княжичі Болеславі, синові Тройдена, одруженого із сестрою останніх Романовичів Марією. Отже, цей претендент доводився родичем Андрію і Леву. Думку про те, що князь був обраний самими боярами, а не нав'язаний їм ззовні, підтримує сучасник цих подій польський хроніст Ян із Чарнкова. Католик Болеслав перейшов у православ'я, прийняв ім'я Юрій і став у 1325 р. галицько-волинським князем. В історію він увійшов під подвійним ім'ям Юрія-Болеслава II.

Джерела так зображують його зовнішню політику. З татарами галицько-волинський князь підтримував добрі відносини і їздив до Орди на затвердження, з пруськими рицарями додержувався миру, з Польщею вів тривалі війни.

Він установив дружні відносини з Литовською державою і скріпив їх у 1331 р. своїм шлюбом з дочкою Гедиміна Офкою. В свою чергу, литовський князь Любарт Гедимінович одружився з родичкою галицько-волинського князя, мабуть, із його дочкою від першого шлюбу.

Зближення між Галицько-Волинським князівством і Литвою не влаштовувало давніх претендентів на Галичину й Волинь — польських і угорських феодалів. Угода польського короля Казимира III з його зятем, угорським королем Карлом-Робертом, передбачала, зокрема: якщо у Казимира не буде синів, то після його смерті польська корона перейде до угорського королевича Людовіка, сина Карла-Роберта й Казимирової сестри Єлизавети.

На той час Казимир III потрапив у скрутне становище. За згоду чеського короля зректися прав на польську корону він у 1336 р. віддав Чехії Сілезію, мусив також поступитися Помор'ям на користь Тевтонського ордену, а свої територіальні втрати вирішив компенсувати за рахунок Галицько-Волинського князівства. Угорський король подавав Казимиру III допомогу, сподіваючись, що захоплені Польщею галицько-волинські землі врешті-решт перейдуть до нього разом із польською короною. Цей план загарбання галицько-волинських земель був реалізований в 40—50-х роках XIV ст.