Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з історії України

Куликовська битва та її значення

Реферат

На главную
Реферати з історії України

Весною 1380 р. Мамай зібрав біля гирла р. Воронеж велике військо для походу на Північно-Східну Русь. Тут посли литовського князя Ягайла й домовились про об'єднання татарських і литовських сил для спільного походу проти московського князя. Однак план політичної ізоляції і розгрому Московського князівства не здійснився. Навколо Москви утворився широкий антиординський союз північно-руських князівств, до якого приєдналися також деякі князі південно-західних і західних руських земель. Українські й білоруські воїни у складі загонів полоцького князя Андрія Ольгердовича та брянського і трубчевського князя Дмитра Ольгердовича взяли безпосередню участь у битві проти орди Мамая.

Військо московського князя вирушило в степ і, переправившись через Дон, вишикувалось на Куликовому полі; шлях Орді, яка повільно просувалася правим берегом ріки на з'єднання з Ягайлом, був перетятий. Тил руських полків прикривали Дон з притокою Непрядвою і глибокі яри. Ці природні перепони утруднювали маневрування татарської кінноти, в той же час унеможливлюючи відступ московських полків. Зліва від місця майбутньої битви, в діброві, було зроблено засідку — поставлено добірний полк під начальством князя Володимира Андрійовича Серпуховського, двоюрідного брата князя Дмитрія Івановича Московського, і досвідченого воєводи князя Дмитра Боброка Волинського, вихідця з України.

Ранком 8 вересня 1380 p., ледь розвіявся туман, на Куликове поле вступило військо Мамая. За чисельністю воно приблизно дорівнювало руському. Мамай привів, крім татар, вояків з підвладних Орді народів Кавказу і Поволжя, а також наймані загони кримських генуезців (піхоту). Ординці вдарили на руську рать всіма своїми силами. Остання, зазнавши великих втрат, подалася назад. Особливо загрозливе становище створилося на лівому крилі. В цей критичний для руських військ момент з тилу й у фланг ординцям вдарив полк Андрія Серпуховського і Боброка Волинського. Всі інші руські полки підтримали його наступ. Мамаєве військо зазнало повної поразки. Золотоординські недобитки в паніці тікали.

Ягайло, не довіряючи своєму війську, значну частину якого становили українські та білоруські дружини, утримався від участі в Куликовській битві — його табір у цей час стояв на відстані одноденного переходу від Куликового поля. Довідавшись про поразку Мамая, він повернув у Литву.

Розгром золотоординських сил на Куликовому полі зміцнив значення Москви як центру національного й політичного об'єднання Північно-Східної Русі і надав небувалого розмаху процесові політичної консолідації. У тому ж 1380 р. глава православної церкви південно-західних і західних руських земель, що входили в Литовську державу, київський митрополит Кіпріан на запрошення Дмитрія Івановича (після перемоги в Куликовській битві його назвали Донським) переїхав до Москви, яка стала релігійним центром усієї Русі.

Перемога на Куликовому полі зміцнила також авторитет Москви серед усього руського населення, підвладного Литві. Союз із Мамаєм дискредитував Ягайла і в його особі великокнязівську владу на Україні і в Білорусії. У жовтні 1381 р. Кейстут, спираючись на підтримку білоруських, українських і частини литовських феодалів, захопив Вільну й усунув Ягайла від влади. Ставши великим князем литовським, Кейстут підписав союзний договір з Дмитрієм Донським і активно виступив проти Тевтонського і Лівонського орденів та Золотої Орди.

Після Куликовської битви панування Золотої Орди в руських землях опинилося під загрозою. Програвши битву, Мамай втратив і свої політичні позиції. Золотоординським ханом при підтримці середньоазіатського завойовника Тімура (Тамерлана) став Тохтамиш (1380—1396), визнаний також більшістю феодальної знаті. Утвердивши свою владу в Орді, новий хан приступив до відновлення зовнішньополітичних позицій, втрачених Ордою. Насамперед золотоординська дипломатія подбала про те, щоб не допустити спільного виступу проти Орди Московського і Литовського князівств. У 1381 р. Тохтамиш відправив до Ягайла, який на той час перебував у своєму уділі, ярлик на Велике князівство Литовське. Цим він хотів зміцнити внутрішньополітичне становище Ягайла й штовхнути його проти Москви. Тевтонський орден також подав дипломатичну і воєнну допомогу Ягайлу. Кейстут був, за наказом Ягайла, по-зрадницькому захоплений в полон, ув'язнений і незабаром убитий. У червні 1382 р. Ягайло знову став великим литовським князем.

У серпні 1382 р. війська Тохтамиша підступно оволоділи Москвою, пограбували й спалили її. Спустошення зазнали також інші міста Московського князівства.

Нашестя Тохтамиша на якийсь час загальмувало процес об'єднання російських земель навколо Московського князівства, залежність якого від Золотої Орди знову посилилась. Дмитрій Донський наполегливо збирав усі сили, заінтересовані в ослабленні монголо-татарського панування у Східній Європі.

Близько середини 80-х років XIV ст. значно погіршилося становище Литви. Це було зумовлене претензіями Золотої Орди щодо підвладних литовським феодалам руських земель і особливо посиленням наступу німецьких феодалів на Литву. Разом з тим становище Ягайла після смерті Кейстута залишалося непевним через опозицію з боку частини українських і білоруських феодалів. Але найбільшу загрозу для великокнязівської влади становив Вітовт, син Кейстута, який після смерті свого батька втік на територію Ордену і звідти розпочав боротьбу проти Ягайла. Хоч Ягайло в 1384 р. і помирився з Вітовтом, загроза великокнязівській владі з боку Вітовта та інших удільних князів не була усунута. Тому правляча верхівка Литовської держави пішла на зближення з Москвою. В 1384 р. був укладений договір Дмитрія Донського з Ягайлом, що передбачав шлюб Ягайла з дочкою Дмитрія Донського при умові визнання Ягайлом зверхності московського князя. Таким чином, династичне за формою московсько-литовське зближення планувалось як державне об'єднання (унія) обох князівств, де Литва ставилась у залежність від Московського князівства. Державною релігією Литви мало стати православ'я.

Проти цього договору, однак, виступила група литовських феодалів, яка орієнтувалася на Польщу і підтримувала проект унії, висунутий малопольськими панами.