Українська архітектура і живопис у другій половині
XIII — першій половині XIV ст.

Реферат

Розвиток архітектури й живопису у Південно-Західній Русі в період після монголо-татарської навали свідчить, що народ своєю невтомною працею успішно долав тяжкі наслідки нашестя. Протягом XIV ст. зростала кількість міст і фортець. Оборонне будівництво вимагало великих витрат часу, багато робочої сили й матеріальних ресурсів. Інтенсивність відбудови старих, зруйнованих монголо-татарськими ордами міст і будівництво нових були можливі лише в умовах піднесення продуктивних сил на південно-західних руських землях.

У містобудівних прийомах визначальними залишилися давньоруські (X—XII ст.) традиції нерегулярного планування і забудови. В міру розвитку міста збільшувалась вулична мережа, з'являлися нові пояси укріплень та монументальні споруди (нерідко і в передмістях).

Вирішальний вплив на фортифікаційну архітектуру мали зміни в стратегії і тактиці ведення війни, розвиток військової техніки. У попередню добу важливу роль відігравали тривалі облоги міст чи фортець, а після монголо-татарського нашестя переважало захоплення їх шляхом навальної атаки й штурму з допомогою різних пристроїв для зруйнування стін. Тому в системі укріплень збільшилася кількість башт, що істотно позначилося не тільки на воєнно-стратегічному характері, а й на зовнішньому архітектурно-художньому стилі.

З метою ефективної протидії ворогові при атаці й штурмі та на випадок захоплення ним частини укріплень з середини XIII ст. виробляються відповідні типи фортифікації, головним опорним вузлом яких стає міцна башта-донжон.

Подібного типу споруд не було в архітектурі XI—ХII ст. Згадані башти, як правило, будувалися всередині оборонних укріплень, близько до стін, з найбільш приступного для ворога боку. Зовнішні обвідні стіни укріплень споруджувалися з дерева, обмазувалися глиною і, побілені, на вигляд зовсім не відрізнялися від мурованих.

Але згодом виявилися істотні недоліки таких укріплень. Тим-то перед будівничими гостро постало завдання забезпечити таку розстановку башт і конфігурацію укріплень, які б давали можливість оборонятися вогнем з флангів. Прикладом нового типу фортифікації є замки в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в 90-х роках XIII ст.

Нові умови ведення війни настійно вимагали спорудження укріплень не тільки підсилених мурованими баштами, а й цілком побудованих з каменю або цегли. Причому будівництво з каменю було значною мірою пов'язане з традиціями галицької архітектури XII ст., а з цегли — волинської.

До мурованих кам'яних оборонних споруд належать замки в Білавіні, Столп'ї, Чернієві, Угруську, Хотині, Кременці, Невицькому, Кам'янці, Олеську, Білгороді (Дністровському). Найголовніша їх прикмета — наявність міцних мурованих стін, а в замках у Кременці, Невицькому, Білгороді (Дністровському) ще й кількох башт. Замок у Кременці (близько 1290—1340) збудований на високій горі; стіни його з трьома баштами оточують невелике подвір'я овальної форми з таким розрахунком, щоб забезпечувати фланговий обстріл нападника. На зламі (у плані) мурів, де обстріл утруднювався, влаштовували спеціальні пристрої, виступи-ліхтарики (машикулі) з бійницями для обстрілу підступів до стін. Такі виступи з бійницями є також у Білгороді (Дністровському), Олеську й Луцьку.

Замок у Хотині, зведений Данилом Галицьким, до перебудови в XIV і XV ст. мав дві башти, північна з яких, імовірно, відігравала роль донжона. Будівничий укріплень дитинця в Білгороді (Дністровському), розташованому на широкому плато, оточив квадратний дворик могутніми мурами з чотирма баштами. Замок у Невицькому, що займає вершину відрога гори, має тільки дві башти, а замок в Олеську — одну. Нерегулярне мурування стін, застосування вапняного розчину з домішкою товченого вугілля або каменю-вапняку чи цегли, типи бійниць з великою бойовою площадкою і вузькою щілиною назовні, в'їзні арки, що мають злегка стрільчасту готичну форму, простота декоративної обробки і конструкції склепінчатих перекрить, — усе це дозволяє об'єднати згадані муровані споруди в одну групу, що веде своє походження від давньоруської мурованої архітектури.

Суворий вигляд оборонних споруд, лаконічні монументальні об'єми й величавий силует найбільш повно втілювали художні смаки та естетичні погляди доби. Їхні образи виражали ідеї могутності батьківщини, патріотичної гордості сучасників і слави.

У культовій архітектурі виявилися нові тенденції: поряд із старими спорудами, монументальними і величними, будувалися храми підкреслено урочисті. Наприклад, у Холмі поряд з храмом Успення «величеством і красотою не мене сущих древних», з'явилися баштоподібні храми Івана Предтечі та Кузьми й Дем'яна. Ця ж тенденція простежується і на тринефових храмах Івана Богослова та Дмитра в Луцьку (кінець XIII ст.). Крім хрестовокупольних церков, споруджується чимало ротонд з однією апсидою-конхою (Перемишль, XIII ст.), з шістьма (Горяни, Галич) та вісьмома апсидами (церква Василія у Володимирі), з опорними стовпами (Володимир, XIII ст.) і храми оригінального хрещатого плану (церква Миколая у Львові).

Отже, за сто років архітектура зробила великий крок вперед. Політичне завдання часу — зміцнення князівської влади, спроможної покласти край феодальній анархії, тобто сваволі боярства, знайшло вияв і в архітектурі — у ній все голосніше лунає нота урочистості. Разом з тим виражалися й певні соціально-політичні зміни: посилення феодального гніту і князівської влади над народними масами.

Образотворче мистецтво другої половини XIII — першої половини XIV ст. зберігає традиційні характерні риси попереднього періоду: монументальність, величавість, витончений колорит, гармонійні пропорції, впевнений малюнок, високу професійну майстерність. Одночасно існував художній напрям, який характеризується поступовим розвитком реалістичних рис, вірою в людину, прагненням до ошатності, барвистості, життєрадісності, образного ладу твору. Релігійні образи втрачають колишню нерухомість і нерідко набувають рис простої людини. Віртуозне володіння зворотною перспективою дозволяє митцям зобразити простір певної глибини, а образи наділити яскравими характеристиками, вони завжди сповнені моральної величі й людської гідності.

З пам'яток київського живопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської (Свенської)», створена близько 1288 р. Прототипом для неї було зображення «Богоматері Кіпрської» на троні. Однак фігури ангелів іконописець замінив постатями Антонія і Феодосія — засновників Києво-Печерської лаври. Образи їх приваблюють щирістю й безпосередністю. М'який блиск золотого тла добре відтінює соковитість барв та пластичність одягу.

До київської школи примикає ікона кінця XIII — початку XIV ст. «Микола з житієм» із церкви в Київці. Вона значною мірою позбавлена суворого аскетизму, властивого більшості творів попереднього періоду.

Обличчя з м'яким круглим овалом відтінене ніжним колоритом білої ризи, що світиться на золотому фоні. Ніжнорожеві або голубуваті складки одягу надають постаті незвичної легкості.

До кола київських пам'яток належать також визначні твори кінця XIII ст. — «Ігорівська богоматір» та «Максимівська богоматір». Остання, мабуть, виконана на замовлення митрополита Максима. Обличчя зображено м'яко, без умовності та геометризації форм. З великою майстерністю намальовано одяг: докладно опрацьовано складки, багато уваги приділено тонким переходам барв. Названі твори живопису свідчать про високий рівень мистецької культури Києва в період після монголо-татарської навали.

У Галицько-Волинському князівстві мистецтво розвивалося під впливом Києва, звідки, як зазначає літописець, були «принесені» численні ікони. Ікона Покрови XIII ст. з Галичини — праця народного майстра, який не пройшов довгої професійної виучки, проте добре відчував декоративні можливості кольорів. Теплий зелений колір поєднано з багряним фоном, лазурові барви — з коричнево-чорними й вишнево-червоними, на яких зрідка полум'яніє кіновар. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII — початку XIV ст. є «Волинська богоматір». Величний силует, докір в очах — усе це справляє глибоке враження.

Народний струмінь відчутно також в мініатюрах рукописів, особливо в ілюстраціях псалтирів та хронік-літописів.