Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з народної педагогіки

Мета, зміст і принципи виховання

Реферат

На главную
Реферати з народної педагогіки

Основну мету виховання народна педагогіка бачить у тому, щоб навчити кожного бути людиною. Навіть знання без людяності нічого не варті. «Знання без людяності — це меч у руках безумця», — кажуть у народі. Тому й виховання починається там, де вихователь ставиться до вихованця з повагою до його особистості, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою людиною.

«Дитина — гість у нашому домі», — сказано в одному з життєвих правил народної педагогіки. З'явившись на світ, вона приходить у сім'ю років на двадцять, а потім починає жити своїм життям. Тому й виховання зводиться до того, щоб підготувати її до самостійного життя.

Проблема підготовки до життя і праці — центральна в народній педагогіці. Розв'язання її зводиться до бажання мати добрих дітей («Добрі діти — спокійна старість, лихі діти — старість стає пеклом»).

Мету і зміст виховання диктує саме життя, конкретні умови життєдіяльності трудової людини. Щоб жити, треба виробляти й відтворювати матеріальні й духовні цінності. А для цього потрібно, щоб нові покоління, які приходять на зміну, могли вміло перейняти естафету життєдіяльності від старших поколінь. Адже людина в дитячому і юнацькому віці не має досвіду, знань, умінь і навичок поведінки, які потрібні їй для трудової і суспільної діяльності. Все це приходить тільки через виховання, яке забезпечує підготовленість молоді до діяльності в різних сферах суспільного життя, наступність поколінь. Засвоюючи й використовуючи попередній досвід, нові покоління збагачують й удосконалюють його, вносять свій вклад у розвиток виробничих сил, матеріальної й духовної культури. Такою є закономірність суспільного прогресу. Тому без виховання не може обійтися жодне суспільство. Виховання — загальна й вічна категорія, властива всім суспільно-економічним формаціям.

Народна педагогіка прагне розкрити життя, висуває потребу в серйозній і всебічній підготовці до нього («Життя прожити — не поле перейти», «Вік ізвікувати — не пальцем перекивати», «На довгім віку всього доведеться», «Вік прожити — не дощову годину перестояти», «Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши»).

Якщо визначати зміст виховання, спираючись на народну педагогіку, у найкращому розумінні, то це — увесь процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. У дещо вужчому, але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплює формування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення працьовитості й естетичних смаків.

Зміст виховання кожної вікової групи дітей має певні особливості. Із віком дитини зміст виховання розширюється. Удосконалення виробничого досвіду людей, розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину, піднесення культури ставили перед народною педагогікою нові завдання, вимагаючи розширення змісту виховання.

Зміст виховання в народній педагогіці охоплює піклування про здоров'я і фізичний розвиток дитини, передачу знань, трудових умінь і навичок, привчання до організації домашнього побуту, забезпечення професійної обізнаності в певній галузі виробництва, підготовку до сімейного життя, формування духовного світу на основі ідеології та моралі трудящих.

Кожна економічна формація накладає свій відбиток на змісті виховної практики трудящих. Наприклад, виховання в первіснообщинному суспільстві було безкласовим і за своїм змістом в основному зводилось до простого засвоєння життєво-практичного досвіду старших поколінь молодшими. З появою класів виховання стає класовим. Виховання в середовищі рабів за рабовласницького ладу обмежується підготовкою до виснажливої фізичної праці. Воно посилювало й закріплювало в класовому суспільстві відмежування фізичної праці від розумової. Виховання у феодальному суспільстві стає становим. Виховання дітей кріпаків зумовлювалося суттю повсякденного життя трудової родини, оскільки виховання дітей найнижчого стану, як правило, обмежувалося рамками сім'ї. Діти ремісників у ранній період середньовіччя підготовку до життя здобували теж у сім'ї. Лише згодом, у зв'язку з розвитком ремесла і торгівлі, для дітей ремісників з'явились школи цехові, а для дітей торгівців — гільдійські. Активно вклинювали в зміст виховання й освіти свої інтереси церква й духовенство. Це й дало підставу Ф. Енгельсу сказати, що в період середньовіччя «монополія на інтелектуальну освіту дісталась попам, і сама освіта набрала тим самим переважно богословського характеру». Релігія проголошувалась єдиним джерелом істини. Навіть наука розглядалась лише як «служниця релігії». Клерикали насильно насаджували свої догми через релігійні свята й обряди, церковні богослужіння і проповіді, повчання, сповідь, читання святого письма, залучення дітей до щоденних молитв нарівні з дорослими, поширення біблійних догм. Вони і нині прагнуть одягнути все важливе загальнолюдське в релігійну оболонку. Клерикали вперто намагаються здійснювати релігійне опікунство над кожною людиною від народження й до смерті, спритно прибравши до своїх рук такі загальнопоширені суспільно значущі явища, як народження дитини, впровадивши хрещення, одруження через церковне вінчання, похорон («Піп — дерун: дере і з живого, і з мертвого», «Родись, хрестись, женись, помирай — і за все попові гроші дай»). Навіть після похорону почуття рідних і близьких до покійника теж ставали для церковників об'єктом спекулятивних цілей («Попу усе панахиди та панахиди сняться», «Піп чекає, аби хто вмер, — то б і шкуру здер», «Попа за серце брало, як мало людей вмирало»). Така різнобічна продумана діяльність клерикалів при активній підтримці феодальної держави над насадженням релігійних догм та ще на фоні суцільної темряви й неписьменності серед народних мас, звичайно, не проходила безслідно.

У буржуазному суспільстві на зміну станового виховання приходить виховання класове. У той час, як діти панівних класів здобувають освіту за бажанням батьків, діти трудящих змушені обмежуватися однобічною ремісничою виучкою. Виховання дітей бідноти за своїм змістом в основному спрямоване на підготовку їх до праці тільки в сфері матеріального виробництва. Можливості для розвитку дітей трудящих обмежені.

Народна педагогіка виробила й чітко додержує у вихованні відповідних принципів. Принципи виховання — це сукупність основних вихідних положень та ідей, які визначають основне спрямування, зміст і організацію виховних дій. Вони є переконаннями, нормою, правилом, якими керується вихователь з метою кращого впливу на вихованця.

Дослідники народної педагогіки виявили й висвітлили в науковій літературі ряд педагогічних принципів, вироблених і застосовуваних народною виховною практикою.

На основі досліджень можна виділити такі провідні принципи виховання, як гуманізм, природовідповідність, зв'язок виховання з життям, виховання в праці, врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців, систематичність і послідовність виховання, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійності та ініціативи вихованця.

Принцип гуманізму виявляється в гуманному ставленні до дітей, у застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них («Діти, як квіти: полий, то ростимуть»).

Народна педагогіка розглядає людину як частину природи й виховання підпорядковує її загальним законам.

Педагогічний принцип природовідповідності вимагає будувати процес виховання з урахуванням особливостей природи. На підтвердження цього можна навести порівняння і аналогії типу «людина — природа», чи «природа — людина», які широко побутують у народних уявленнях, наприклад: «Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале», «На дерево дивись, як родить, а на чоловіка, як робить», «Заклопотався, як квочка коло курчат».

Вік людини нерідко порівнюють з певною порою року: дитинство — весна, молодість -— літо, зрілість — осінь, старість — зима. На основі порівняння з чотирма порами року народна педагогіка будує ще одну аналогію — чотири броди. Суть цієї аналогії яскраво передав М. П. Стельмах у романі «Чотири броди». Вік людини, її життєвий шлях, за словами письменника, проходить через чотири броди: перший брід блакитний, як досвіт, — це дитинство, другий, наче сон, — кохання, третій брід — брід безмірної роботи і турботи, четвертий — брід онуків і прощання. Чотирма бродами стікають води життя і назад не повертаються.

Вік людини порівнюється й з певною порою дня: ранок — дитинство, день — молодість, вечір — старість. Так, в народних загадках запитується: «Що ранком ходить на чотирьох, удень — на двох, увечері — на трьох?» Неважко здогадатися, що тут ідеться про людину в різному її віці: раннє дитинство, коли дитина ще повзає, вік, повний сили і здоров'я, та старість, коли сили покидають людину, і вона змушена при ходьбі користуватися ціпком.

Народна педагогіка тісно пов'язана з життям трудящих мас. І справді, уявити собі народну виховну практику без зв'язку з життям просто неможливо. Адже основна мета народної педагогіки — дати молоді ґрунтовну підготовку до життя, сформувати в неї уміння і навички, необхідні для майбутньої суспільної діяльності. Виховна практика в трудових сім'ях склалася так, що діти постійно включаються в життя й діяльність дорослих. Така посильна участь дітей у справах людей розглядається в народній педагогіці, як природний і необхідний процес.

Організація виховання на основі зв'язку з життям — єдиний шлях розв'язання найважливішого завдання народної педагогіки — залучення до соціального досвіду людей кожного нового покоління.

Літня людина, яка має великий життєвий досвід, користується в народі найбільшим авторитетом. Тому молодь може почерпнути від неї багато корисного й повчального. Людина живе для того, щоб працювати. Народна філософія розуміє працю як доцільну діяльність людини, спрямовану на створення матеріальних і духовних цінностей («Чесна праця — наше багатство»). Вона справедливо вбачає в праці основу існування суспільства, природну умову людського життя («Справжнє життя — в праці», «Праця — душа всього життя»). Без активної трудової діяльності немислимий всебічний розвиток особистості («Без діла слабіє сила»). У процесі праці розвиваються здібності людини, формуються її світогляд і моральне обличчя. Це кредо філософії трудящих знайшло своє втілення й у народній педагогіці, яка незмінно додержує принципу виховання в праці, в активній трудовій діяльності. Причому чим раніше, тим краще. «Дитині треба працювати з того моменту, коли вона навчилася тримати ложку в руці й нести їжу з тарілки до рота» — така заповідь народної педагогіки.

Народна мудрість розглядає працю як могутній виховний засіб і мірило людської порядності. Суть принципу виховання в праці тлумачиться дуже просто. Ось як пояснив його один з батьків благополучної сім'ї, коли його попросили розповісти, як він виховує своїх дітей: «Працюємо ми разом з ними, з дітьми, — ось, мабуть, і все виховання. Самі вони виховуються, тому що працюють. Ми з дружиною так думаємо: праця — найдбайливіша і найпевніша нянька. Вона ж найсуворіша й найвимогливіша».

Народ прагне і вміє враховувати у вихованні вікові та індивідуальні особливості дитини, забезпечуючи в зв'язку з цим наступність виховного процесу. Суть цього педагогічного принципу полягає в тому, щоб виховний вплив на дитину відповідав її віку, життєвому досвіду, силам і можливостям.

У народній виховній практиці прийнято розрізняти такі вікові періоди розвитку: новонароджений (від моменту появи на світ до 10 днів), немовля (грудний вік) — від 10 днів до 1 року, дитинство — від одного до 10—11 років, отроцтво (підлітковий вік) — від 11—12 до 15—16 років, юність — від 16 до 20—21 року, дорослий вік — від 20—21 до 40 років, зрілий вік — від 40 до 55 років, старечий вік — після 55—60 років. Від народження і до юності людина виховується в сім'ї, а потім, як правило, стає на самостійний шлях життя, створюючи нову власну сім'ю.

Зрозуміло, що із віком дитини виховні турботи ускладнюються («Малі діти — малий клопіт, великі діти — великий клопіт»).

Кожна вікова група зумовлює властиву їй потребу у вихованні. Особливо ретельного догляду потребує новонароджена дигина. Вона обмежена в рухах і абсолютно безпорадна у всьому. Її треба тримати в теплі й чистоті, часто купати й годувати («Мала дитина їла б щогодини»).

Не менш насиченим є виховання грудної дитини. Треба забезпечити її нормальне харчування, запобігти різним захворюванням (захисні властивості організму немовляти досить слабкі), не допускаючи перегрівання чи простуди, гартуючи організм, тримаючи тіло в чистоті. За нормальних умов немовля розвивається й росте дуже швидко («Як грибочки ростуть діточки»). Зростають його потреби і в спілкуванні. Саме тому в народі хвалять матір чи няньку, яка, забавляючи немовля, постійно говорить до нього, співає пісень. Десь на третій місяць немовля вимовляє окремі звуки, які з часом переходять у лепет. Немовля вчать тримати голівку, сидіти, його підтримують при перших спробах стояти й ходити.

З віком дитини зміст виховання стає більш розгалуженим («Малі діти не дають спати, а великі дихати», «Мала дитина — не виспишся, більша дитина — не наїсишся, велика дитина — не уберешся»). Допитливість дітей зростає. Вони ставлять дорослим безліч запитань. Дітей від 3 до 5 років у зв'язку з цим часто називають «чомучками». Дорослі повинні уважно ставитися до цих запитань, задовольняти й розвивати дитячу допитливість. У трудових сім'ях дітей дуже рано залучають до праці, привчають до самообслуговування. Різноманітною стає їхня ігрова діяльність. Велика увага приділяється засвоєнню норм взаємин між людьми.

Не залишила поза увагою народна педагогіка і складностей виховання підлітка. Цей етап переходу від дитинства до юності називають складним, суперечливим («У підлітка розум і серце часто не в ладу»). Народна виховна практика здебільшого вміло долає ці труднощі, дбаючи про поступове вироблення в підлітків готовності виконувати ті вимоги, які ставляться до поведінки дорослих. Найчастіше це проходить через активну участь підлітка в різних видах спільної трудової діяльності членів родини, коли він орієнтується на дорослих (батьків, старших братів чи сестер) як на взірець для наслідування і одночасно є їхнім помічником. У родинах трударів підліток належить до активних помічників батьків. На його плечі часто лягає значна частина домашніх турбот. Опинившись у такому становищі, підліток учиться думати й жити так, як дорослий. Він починає дедалі серйозніше замислюватися над своїм місцем у житті, над своєю майбутньою професією. У селянських родинах діти цього віку оволодівали умінням орати, боронувати, косити, сіяти, молотити. У родинах ремісника підлітки традиційно тягнулися до професійних операцій свого батька. У зміст виховання підлітка входять також його контакти з однолітками (які вчать жити за принципами товариськості), а також самовиховання, яке в цьому віці стає досить активним. Ще виразнішою стає ця тенденція в юнацькому віці.

Юність — найкраща пора життя. Про молодість, її силу і красу співається не в одній народній пісні. У цьому віці завершується дозрівання людини й відкривається шлях у самостійне життя зі всіма його радощами і турботами. Юнак чи дівчина з властивими цьому вікові завзяттям, емоціями і романтичними переживаннями пориваються в майбутнє. Але в молоді мало життєвого досвіду («Молоде — зелене»), тому передача знань і досвіду, допомога й мудра порада батьків, дорослих лежать в основі змісту виховання юнаків. У трудовій родині здавна стало звичним складні життєві проблеми молоді розв'язувати спільно з батьками. Заінтересованість тут обопільна. Батьки, покладаючи на дітей великі надії, прагнучи передати свої справи в надійні руки, діляться з ними своєю життєвою мудрістю. А молодь, у свою чергу, відчуває потребу в такій доброзичливій допомозі з боку людини з великим життєвим досвідом. Поради, а тим більше заповіти батьків у народній педагогіці вважаються священними. Діти не повинні забувати їх навіть тоді, коли дорослішають, самі стають батьками.

Мета і зміст народного виховання зазнавали й певної статевої диференціації. У родинах трудящих хлопчики здебільшого працювали з батьком, а дівчатка допомагали матері, були її опорою, готуючись стати доброю господинею дому. Спостерігається певна різниця й у формуванні їхніх характерів. З підліткового віку в хлопців окреслюються чоловічі риси, в дівчат — риси жіночності. Батьки схильні орієнтувати своїх синів на якості «справжнього мужчини». Підліткам це імпонує. Адже кожному з них хочеться бути відважним, сильним, благородним, рішучим і витривалим. У своїй поведінці вони дедалі більше орієнтуються на людей з цими рисами — батька, брата, товариша. Доньки беруть за взірець для наслідування матір, у якої вчаться жіночої гордості, скромності, гідності. Ідеалом для юнаків і дівчат часто стає хтось із відомих народних героїв. У зміст виховання за народною педагогікою входить також підготовка доброго сім'янина — майбутніх дружин і чоловіків, матерів і батьків.

Народна педагогіка вказує на складність психіки людини («Чужа душа — темний ліс»), в яку повинен заглибитись справжній вихователь, хоча на це йде чимало енергії й часу («Щоб людину взнати, треба з нею пуд солі з'їсти»). Вона висуває висновок про необхідність урахування вікових, статевих та індивідуальних особливостей кожної людини («У лісі лист, а в миру люди одне на одного не схожі», «У всякої Пашки свої замашки»). Народна виховна практика розуміє під індивідуальним підходом не сліпе пристосування до особливостей дитини, а наполегливі пошуки найдоцільніших засобів впливу на неї, з урахуванням її індивідуальних рис — темпераменту, сили волі, характеру, нахилів, здібностей, смаків, уподобань, потреб та інтересів. Це — уміння вихователя спертися на позитивні звички дитини, заохотити її до гарних вчинків, допомогти долати труднощі й застерегти від поганого. Причому індивідуально підходити потрібно до кожного вихованця, а не тільки до порушників норм поведінки. Виховний досвід показав, що «тихенькі» і «пристосуванці» здатні завдати значно більше прикрощів, ніж натури бурхливі, схильні відкрито порушувати порядок через свою нестриманість («У тихому болоті чорти водяться», «Тиха вода людей топить, а бурна тільки лякає», «Од тиха все лихо», «Тиха вода глибока», «Зверху гарно та тихо, а всередині ворушиться лихо»).

Виховання слід розпочинати з моменту народження дитини («Перший крок виховання йде з першим криком дитини») і провадити систематично, терпляче і послідовно. Будь-яка стихійність, безсистемність і випадковість, неузгодженість і невпорядкованість педагогічних впливів завдає вихованню великої шкоди. Виховання становить собою цілісну єдність, у якій одна ланка доповнює і продовжує іншу. Тут усе взаємозв'язане і взаємозумовлене. Суть цієї закономірності виражена в такому прислів'ї. «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю».

Народна педагогіка твердить, що добрий вихователь той, який вимогливо ставиться до вихованця («Розумний батько сина спитати не соромиться», «Дитині волі не давай», «Гарна мазана паляниця, а не дитина»). Потурання веде до сумних наслідків: «Потурай малому, то, як виросте, буде тебе на старості бити», «Хто дітям потаче, той сам плаче». Звичайно, що будь-яка вимога має бути виправданою. «Все любить міру», — кажуть у народі. Дорослі неодмінно повинні додержувати єдності вимог у вихованні, орієнтуватися на провідну виховну силу. Неприпустимою є така ситуація, коли дитину виховують усі і ніхто («Де багато няньок, там дитя каліка», «У семи няньок дитина без носа», «Де багато баб, там дитя невлад»). Відповідальність за виховання несуть батько і мати.

Вимогливість тоді спрацьовує повною мірою, якщо вона грунтується на повазі до особистості дитини. Той, хто зневажає і кривдить дітей, допускає найбільший злочин на землі. Діти — маленькі громадяни. А тому дорослі ставляться до них, як і діти до дорослих, з повагою. Наведемо такий приклад. Коли дитина зайде до чужої хати, привітається з господарями, то незалежно від віку її неодмінно запросять сісти.

Доречно буде зауважити, що й саму вимогливість, якщо вона не має нічого спільного з причіпливістю й дріб'язковістю, народна педагогіка розглядає як вищу міру поваги до особистості: важче вимагати, ніж не вимагати. Вимагати — значить з повагою ставитись до дитини, піклуватися про неї, про її життя і поведінку. Невимогливий вихователь — це людина, яка байдужа до долі дитини.

Багатовікова практика народного виховання викристалізувала як найраціональніший такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а розправляє їхні сили, розвиває самостійність та ініціативу, спонукає до позитивних дій і вчинків, підтримує почуття власної гідності й утверджує особисту відповідальність за свою поведінку. З огляду на це дуже повчальними й переконливими є народні афоризми, які вчать не заспокоюватися на тому всьому готовому, що дали батьки («Розумна дитина в батьковій свитині»), а дбати про зміцнення й примноження вже набутого, життєво необхідного, якнайкраще виявляти власні сили та ініціативу («На батька надійся, а сам не поганься», «Батьків хліб не навчить, як треба жить»).

bigmir)net TOP 100