Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з народної педагогіки

Шлюб і сім'я як виховна система

Реферат

На главную
Реферати з народної педагогіки

«З родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі» — твердять українські народні прислів'я і приказки. Такі самі твердження виражають афоризми й інших народів: «Сім'я — ключ до щастя».

Народна мудрість про сім'ю немов перекликається з тими словами високої оцінки сім'ї, яку дали класики педагогіки А. С. Макаренко та В. О. Сухомлинський.

А. С. Макаренко назвав сім'ю тим «природним первинним осередком, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти — головна радість життя».

В. О. Сухомлинський зазначав: «У сім'ї шліфуються найтонші грані людини — громадянина, людини — трудівника, людини — культурної особистості. Із сім'ї починається суспільне виховання. У сім'ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квітки, і плоди. Сім'я — це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров'ї сім'ї будується педагогічна мудрість школи». Сім'я робить життя повнокровним. Сім'я дає щастя. Одиноку, без сім'ї людину називають «перекотиполем». Життя такої людини беззмістовне, нецікаве й безперспективне. Воно нерідко порівнюється з безплідним деревом, щербатим горщиком:

Ой горе тому нежонатому,
Як тому горщикові щербатому,
Що ще не кипить, та вже ізбігає,
Куди не повернеться — щастя немає.

Людина, яка з якихось поважних причин залишилась без сім'ї, заслуговує глибокого співчуття. Якщо ж вона навмисне уникає обов'язків сім'янина, то її осудять. Недаремно вважають, що прожив на світі тільки той, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадив дерево, створив міцну сім'ю і добре виховав дітей. Жити, за народними поглядами, означає творити людину, продовжувати себе в своїх дітях.

Народна педагогіка емпіричним шляхом прийшла до цілком матеріалістичних висновків про функцію сім'ї в суспільстві — відтворення людського роду і виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля. Це яскраво простежується, зокрема, на прикладі української весільної обрядовості, а також родинно-побутового фольклору.

Основою сім'ї є шлюб. «Якби шлюб не був основою сім'ї, — писав К. Маркс, — то він так само не був би предметом законодавства, як, наприклад, дружба».

Шлюб — це союз чоловіка й жінки з метою створення сім'ї.

Суспільна суть шлюбу визначається панівними суспільними відносинами. У класовому суспільстві шлюб має класовий характер. Так, у феодальному суспільстві шлюб кріпаків повністю залежав від свавілля пана, який до того ж зухвало присвоював собі право першої ночі. За умов буржуазного ладу вибір подружньої пари теж виходить з класових позицій, бо визначається приватною власністю тих, хто одружується. При одруженні враховується майновий стан молодих. Ці чинники стають найвагомішими. Почуття закоханих відсуваються на задній план, явно ігноруються, ставляться в жертву майнового нагромадження і господарських розрахунків. Сам шлюб в умовах приватної власності є справжнім торгом, де родичі й батьки молодих виступають у ролі, за висловом К. Маркса, звичайних шлюбних маклерів і зводників і «не тільки на жінку, але й на чоловіка встановлюється ціна, причому не за їх особистими якостями, а за їх майном». Між юнаком і дівчиною з бідного і багатого станів стояв класовий бар'єр. Подолати його було неймовірно важко. Тому майнова нерівність була найбільшим лихом сімейного життя старого українського села. Молоду дівчину багаті батьки не хотіли віддавати за убогого, багатому парубкові забороняли сватати бідну. То й не дивно, що в умовах класового суспільства багаті до бідних і бідні до багатих, як правило, свататись не ходили. На перешкоді шлюбу могли стати також національні, расові та релігійні забобони. Це ставало причиною численних трагедій, занапащало не одне молоде життя.

Особливого значення при укладанні шлюбів за умов капіталізму надається господарським розрахункам у заможних верствах суспільства.

Однак у народі зароджуються і дедалі поширюються ідеї про справжній, вільний шлюб, побудований на основі взаємного кохання. Трудящі боролися проти влади грубого матеріального розрахунку над душами людей, сформувавши в поглядах на шлюб свої високі педагогічні ідеали.

Шлюб — відповідальний і надзвичайно важливий та вирішальний крок у житті кожної людини («Оженитися — не дощ переждати», «Заміж вийти — не дощову годину пересидіти»). У виховній практиці трудящі спрямовують свої зусилля на те, щоб укріплювати авторитет і єднальну силу шлюбу. В народних піснях так і зазначається, що коли

...на рушничку стати,
Тоді не розлучить ні батько, ні мати,
Ні чужая чужина...

Шлюб береться на все життя («Се не на рік, а на цілий вік», «З ким вінчатися, з тим і кінчатися»). Він накладає на людину нові серйозні обов'язки («Заміж іти — треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки», «Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов і колиски»). А тому й одруження вимагає тверезої розсудливості («Перш ніж одружитись, треба роздивитись»). Роздивитися у народному розумінні означає добре пізнати свою майбутню шлюбну пару. Народна педагогіка застерігає від легковажності, негативно ставиться до непродуманих поспішних шлюбів («Поспішився — оженився і в біду зразу ввалився», «Ступив у закон, як собака в цибулю», «Козак оженився, неначе утопився»). «Штанці по колінця, а попав у сильця», — кажуть про того, хто рано одружився. Глузують з того, хто збирається передчасно женитися («Ще молоко на губах не обсохло, а він женитися задумав»). Загального осуду зазнає і безпричинне затяжне парубкування та дідування: «Перестояна трава — ні сіно, ні солома», «Старий парубок — ні чоловік, ні вдівець», «Стара правда завше добра, але не стара дівка».

Народну педагогіку можна назвати сумлінною сімейною будівницею, невтомною піклувальницею про сім'ю як виховну організацію. У ній усе ретельно й педагогічно передбачливо розраховано на те, щоб будувати дружну, здорову і міцну сім'ю, здатну мати дітей і правильно їх виховувати. Одруження вона розглядає як цілком природний, потрібний і неминучий етап у житті кожної нормальної людини («В тата — мами не до віку», «З віком дівці не сидіти»). Але одружуватися треба тоді, коли настане для цього пора, щоб було ні зарано, ні запізно, але неодмінно в молодості («Не кайся, рано вставши, змолоду женившись»). І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей і допомогти їм, дочекаєшся онуків, а то й правнуків («Не журися, рано вставши, молодим женившись: рано вставши — багато зробиш, молодим женишся, — дітей до розуму доведеш, скоріше помочі діждеш»). Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому розумінні означає повну здатність самому вже на хліб заробляти й матеріально утримувати сім'ю, бути готовим виконувати всі нелегкі сімейні обов'язки («Оженитися — не напасть, та щоб, женившись, не пропасть», «Оженився, сатано, заробляй на пшоно»), щоб не була так: «Як женився, то хвалився, що буде косити, а як оженився, пішов косити та й став голосити».

Одруження має бути не насильним. Шлюб з примусу чи якогось підступного розрахунку аморальний. Народна педагогіка виробила моральні критерії справді добровільного вибору шлюбної пари і бореться за втілення їх у життя.

Основою для шлюбу і створення сім'ї є не якась майнова чи інша вигода для когось, а щире взаємне кохання між подружжям («Хоч в одній льолі, аби до любові», «Не з багатством жить, а з людиною»). Про окрилюючу єднальну і всеперемагаючу силу кохання сказано немало: «Любов, як перстень, не має кінця», «Любов сильніша за смерть», «Кохання, неначе добрий кінь, носить людину», «Давньої любові й іржа не з'їсть», «Хто любить, той того й голубить», «Хоч у курені, аби до серця мені», «Хто милий, той красен».

Закохана дівчина каже: «Нехай мене той голубить, а хто вірно мене любить. Нехай мене той займає, хто кохання в серці має»; «Віддай мене, мамунцю, за такого, що він мене вірно любить, а я його». Справжнє кохання народ ставить значно вище від усякого багатства, срібла й золота:

«Коли правдива мовонька твоя,
Так будеш, серденько, навік ти моя».
«Ти добре то знаєш, що я сирота,
Не маю срібла, не маю злота;

Опріч любові, що к тобі маю,
Я всім убога — того не таю!»
«Не треба ж мені злота — я й сам придбаю.
А треба дівчину, що я кохаю».

Народна педагогіка не залишила поза увагою той сумний факт, що антагоністичне суспільство з його приватною власністю і вовчими законами топче світле кохання, виставляючи на перший план у шлюбі меркантильні розрахунки. Нерідко батьки, брати, сестри в гонитві за багатством насильно розлучають закоханих. В українському фольклорі дорадянського періоду чимало сумних тужливих пісень про нещасливе одруження, про трагізм становища жінки, відданої заміж за нелюба. Найчастіше ці жалі та скарги виливаються матері («Мати, мати, що ж ти гадала, що за нелюбом світ зав'язала?»). Таким же сумним мотивом страждання пройняті пісні «Кохав мене батько, як білу тополю», «Ой попливи, вутко», «Чи я в лузі не калина була», «Із-за гори», «Ой мій батько гіркий мені світа зав'язав», «Ой і зійду я на могилу» та ін.

У багатьох піснях народна педагогіка утверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються закохані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким («Ой пряду, пряду»). Однак пісень про щасливе подружнє життя в українській народній педагогіці дорадянського часу не так уже й багато. Тяжкою була доля трудової родини як за феодалізму, так і за капіталізму. Та трудящі ніколи не впадають у відчай і послідовно борються за утвердження своїх родинних ідеалів, як через їх постійне проголошення, так і через втілення на практиці. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім'ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про цементуючу силу кохання в сім'ї народ склав казки, оповідання і легенди.

Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти («Женись на дочці, а не на тещі»).

Найбільш щирими і відвертими є вихідці з трудових верств населення («Безприданниця — правдивиця, що є, те й є»). Про чваньковитих багатіїв бідні люди кажуть: «Широкого поля ягода. Нам не рівня».

Симпатії до людей зі свого трудового стану настільки великі, що спонукають дівчину вийти заміж навіть за нелюба, ніж за пана (пісня «Ой летіла зозуленька по Вкраїні»). У ситуації ж вибору любові чи багатства перевага надається любові:

Не там щастя, не там доля, де багаті люди,
Хто злучиться із милою, тому гаразд буде.

Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаровується («Є в неї воли та корови, але немає з нею любої розмови», «Де беруться не з любові, там щастя не буде»).

Звичайно, при виборі шлюбної пари відповідну роль відіграє зовнішність людини («Личко дівку віддає», «З гарною одружитися — є на кого подивитися», «З гарної дівки гарна й молодиця»).

Народ оспівав і возвеличив у піснях дівочу та юнацьку красу. Про це складено й чимало народних афоризмів і порівнянь: «Дівчина — як у лузі калина», «Гарна дівка, як маківка», «Дівчина, як берізонька, сережками завішена», «Дівка — як ягідка», «Парубочок — як дубочок». Поряд з цим народна педагогіка застерігає: «З краси не пить роси», «За гарного підеш — лиха наживеш». Вона вчить молодь при виборі шлюбної пари не гнатися лише за миловидністю, а зважати й на внутрішні якості людини. Зокрема на такі її риси характеру, як доброта, працьовитість («Не шукай красоти, а шукай доброти»), любов до дітей.

Свідченням прагнення одружитися з доброю людиною може бути звичай, поширений колись на Русі: парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано, значить він злий, поведеться лагідно — добрий.

Серед рис, які наречені хотіли б бачити одне в одного, такі, наприклад, як правдивість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагнення мати дітей і виховувати їх, рішучість і відважність у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті й постала карпатська легенда про шовкову косицю — шовкову квітку. Так називають гуцули дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам'яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям в ім'я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувалися колись гуцульські легіні.

Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в народній педагогіці — честь людини. Тому й тим, хто одружується, хочеться мати супутника свого життя з чесного роду. У народній пісні «Ой вийду я за ворота» дівчина так і каже парубкові:

Пішов, гидкий, пішов, стидкий,
Поганого роду...

Парубок, який звів одну й одружується з іншою, заслуговує прокляття, як це сказано в пісні устами зведеної дівчини:

...Щоб ти женився щомісяця, щогоду.
Щоб ти женився — тобі дівок не стало,
Щоб над тобою сонечко не світило,
Щоб над тобою ясний місяць не сходив,
Як ти божився, як мене з ума зводив.

Парубка Шумильця, який зрадив тринадцять дівчат, «ведуть рубати» (пісня «Нема Шумильця на селі»). Доброго слова не варта й дівчина, яка не вміє берегти своєї честі. Це про неї кажуть: «Цілувала, а кого і сама не знала!», «І по горіхи не ходила, а запаску загубила».

Поведінці легковажної дівчини, як і парубка, виправдання немає. Але й провина з батьків за погану поведінку сина чи дочки теж не знімається. Тому й в уста покритки народ вклав такі слова: «Оце на тобі, моя ненько, за твою науку: колихала ти мене, колихай й онуку», «Гайка-лайка пішла на долинку, принесла дитинку: «Оце тобі, тату, за твою науку: сядь собі у запічку, колиши онуку».

Хто, як не люди старшого покоління, навчені життєвим досвідом, повинні застерегти молодь від помилок, відвернути від необачних вчинків, особливо у взаєминах між юнаком і дівчиною. І тут застереження старших, батьків і громадська думка особливо вагомі. Їхнє педагогічне значення переоцінити важко. Вони врятували, зупинили на півдорозі від лихого кроку не одного юнака і дівчину.

Народна педагогіка засуджує юнаків, які заглядають на чужих жінок, і дівчат, які йдуть назустріч залицянню чужих чоловіків.

При одруженні не обходиться без авторитетного слова й поради батька й матері. «Казав мені батько, щоб я оженився...», — співаєтся в одній з відомих народних пісень. Юнак просить дівчину:

— Дівчинонько,
Ти вірненька!
Спитай матір
Ти стихенька,
Чи позволить ходити,
Тебе вірно любити молоду.

Хлопець-сирота жаліється, що не має батьків-порадників:

— Коли б мені батько, або рідна мати:
Дали б мені порадоньку, яку жінку брати.

Добре виховані діти, коли стають на рушник щастя, не забувають попросити благословення своїх батьків. Батьківське благословення знаменує собою майбутнє щастя молодої сім'ї:

Ой щасливий та Яківко уродився,
Що рідному отцю, неньці поклонився.

Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю:

— Любая порадонька з тобою, мій батеньку,
Що ви мене порадили
І до вінонька випровадили.

Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті.

Істини, проголошені народною педагогікою, вічні. Вони ніколи не старіють. Інша річ, що у втіленні цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи. Візьмемо для прикладу хоч би таку важливу моральну рису дівчини, як цнотливість. Незайманість народна педагогіка піднесла до найкращої моральної риси нареченої («Батьком-матір'ю не хвались, а хвалися честю», «І воза не возила, та двір украсила»), — кажуть про дівчину, що вийшла заміж цнотливою («Лучше цнота в болоті, як нецнота в золоті»). До нецнотливої парубки свататися не поспішають («Ой гріхи мої чубаті, ніхто мене через те не свата»), її обминають («Як не дівка, — йди до дідька»). У традиційному народному розумінні дівчина тільки цнотлива. Був час на Україні, коли цнотливість молодої підлягала перевірці під час весільного церемоніалу — «через комору», куди клали вперше спати молодих. І горе було тій дівчині, якщо виявлялося, що вона втаїла втрачену невинність. Над нею та її рідними міг глумитися кожний, як тільки міг і хотів. Рідні й гості молодого могли демонстративно покинути весілля, а молодий — назавжди відректися від молодої. Двері хати молодої та ворота її обійстя обмазували дьогтем. Логіка підказує, що під час «коморівської» церемонії слід було б перевірити цнотливість парубка. Але цього, звісно, не робили. Пояснюється це, очевидно, не стільки нерівноправністю юнака і дівчини в умовах патріархальщини, скільки неможливістю це зробити («А що? На козаку нема знаку, нехай дівка одбуває!»). Втрата дівчиною вінка до шлюбу сприймалася як щось найстрашніше. Доля покритки в старі часи була нестерпною. Злидні й поневіряння, страх перед родом і громадою за позашлюбні зв'язки штовхали її з дитиною в безодню.

В українських народних піснях розповідається про те, як за втрату дівочої честі, вінця дівчина дістає покарання смертю. Цей мотив знайшов особливо сильне вираження в пісні про спалення спокусниками дівчини під сосною.

Принизливий і грубий обряд «комори» давно відійшов у минуле. В суто інтимні справи молодих тепер ніхто з весільних гостей не втручається. Але це аж ніяк не означає, що дівоча честь та парубоцька гідність нині девальвувались. Хіба цнотливість не є моральною окрасою сучасної дівчини?

Народна педагогіка всіляко підтримує природний потяг молодих людей до єднання в міцну сім'ю, підкреслюючи, що в одруженні закладено великий сенс життя людини, що шлюб є в людському бутті весняною порою. Тому й урочистий обряд одруження так щедро, як земля навесні, супроводиться різними прикрасами — квітами, «гільцем-деревцем», барвінком, обрядженням молодих у шлюбне вбрання — і зветься містким словом «весілля» — радісне святкування у зв'язку зі створенням нової сім'ї. Та й у весільних обрядових піснях молоді теж часто порівнюються з квітами:

У садочку дві квіточки.
Первая квітка — то ж Іванко,
Другая квітка — то ж Мар'єчка.

Весілля засвідчує не тільки нове навічне єднання двох молодих сердець, а й нове родинне свояцтво. Весілля заохочує молодь до одруження. Воно залучає громадську думку і значне коло людей до піклування про молоду сім'ю, її дітей.

Вище ми говорили про ту велику опіку, яку дістають молоді при виборі шлюбної пари й одруженні. Ще більше уваги їм приділяє народна педагогіка після одруження. «Весілля, — кажуть у народі, — відбувається два дні, а молодим жити спільно треба все життя».

Загальновідомо, що атмосфера для нормального виховання дітей визначається насамперед нормальними взаєминами їхніх батьків як подружжя, чоловіка й жінки.

bigmir)net TOP 100