Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з народної педагогіки

Провідні ідеї і традиції трудового виховання

Реферат

На главную
Реферати з народної педагогіки

Уся народна педагогіка грунтується на праці. За народною оцінкою праця — першооснова життя суспільства, головний засіб створення матеріальної й духовної культури («Без труда нема добра», «За спання нема коня», «Будеш трудитися — будеш кормитися», «Праця людину годує, а лінь — марнує»). Правильно організована праця облагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток («Щоб людиною стати, треба працювати», «Хто багато робив, той багато знає», «У праці — краса людини», «Без діла слабіє сила», «Землю прикрашає сонце, а людину — праця», «Плуг від роботи блистать»), відвертає від поганих думок і вчинків. З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі душу очищає, зцілює і повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі утішає».

Виховна сила праці настільки велика, що її важко переоцінити. Тому чи не найбільшу кількість крилатих висловів кожний народ присвятив саме праці: «Де труд, там і щастя» (росіяни), «Сталь гартується у вогні, людина — в праці» (грузини), «Щоб тебе шанували, шануй працю» (узбеки), «Будеш робити — буде щастити» (киргизи), «Праця — основа щастя» (литовці), «Життя без праці — рання смерть» (естонці), «Зароблене потом — змащене медом» (туркмени), «Праця — окраса життя» (азербайджанці), «Труд — другий батько людини» (казахи).

У народі застерігають: якщо хочеш мати в своїй сім'ї виродка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх можливості працювати. Неробство неодмінно веде до нещастя («Від неробства до злочину один крок», «З ледарем поведешся — горя наберешся»). За народними переконаннями, тільки той може бути щасливим, хто працює («Щастя не в хмарах ховається, а працею здобувається», «Ледачий не буде щасливий», «Праця — ключ до щастя»). Народ ніколи не відривав щастя від праці, навіть тоді, коли праця була для нього прокляттям. Любов до праці, уміння працювати є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. І якщо в середовищі трудівників не існувало проблеми батьків і дітей, то здебільшого завдяки тому, що їх згуртовувала праця. Люди праці бачили в дітях свою майбутню зміну, своїх спадкоємців, помічників і годувальників. Навіть на запитання про вік сина селянин звичайно відповідає: «Та вже пастушок, погонич, — робітничок, — косар». Праця — найвище мірило цінності людини.

Обравши своїм провідним гаслом принцип «хто не працює, той не їсть», народна педагогіка бореться за реалізацію його на практиці. Праця в ній є першою необхідністю і обов'язком кожного. Народні традиції родинного виховання відображають жагуче прагнення батьків до того, щоб забезпечити якомога вищий рівень трудової підготовки дітей, збудити в молоді, як психологічно, так і морально постійний потяг до праці, причому такий сильний, щоб вихованець соромився власного байдикування, обурливо ставився до ледарів і нероб, в умовах бездіяльності почував себе ненормально та й навіть в уяві не припускав собі такого, що можна жити не працюючи. Це й дало, очевидно, підставу М. Г. Чернишевському стверджувати, що народ у розуміння життя завжди вкладає поняття про працю, без якої жити не можна та й нудно було б.

Народна система трудового виховання дітей у сім'ї струнка й багатогранна. У загальній трудовій атмосфері сім'ї навіть народження дитини розглядається як поява на світ майбутнього працівника. На Україні побутував звичай, за яким повитуха відтинала новонародженій дівчинці пуп до гребеня, щоб вміла добре прясти, а новонародженому хлопчикові — до сокири, щоб був добрим майстром. Пупок засихав, його зберігали в різьбленій скриньці, яка лежала в скрині. А коли дитині час було йти до школи, їй давали свій пупець розв'язати, щоб розум не був зав'язаний. Як бачимо, українська родинна етнопедагогіка однаково високо цінить працю як фізичну, так і розумову.

У трудових родинах працюють усі без винятку, крім тяжкохворих, діти допомагають трудитися батькам, батьки не можуть у своїй праці обійтися без дітей; як тільки дитина навчилася нести своєю рукою ложку від тарілки до рота, вона працює — не для того, щоб потренуватися в праці, а тому, що ніхто з людей, які оточують дитину, без праці не уявляє собі життя. За розпорядком господарських робіт в українській селянській родині стежив батько. Він щодня за вечерею підсумовував, що зроблено протягом дня, та давав завдання кожному членові сім'ї на наступний день.

Робочий день починався дуже рано: влітку — о 4—5-й годині, а взимку о 5—6-й. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідав потребам і умовам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійснювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків. При цьому зберігалась наступність, зумовлена віковими можливостями дітей. Це наочно можемо простежити, наприклад, на пастухуванні, через яке проходили всі селянські діти. Тут з віком дитини змінювались види домашніх тварин, яких вона пасла, у такій послідовності: кури, гуси, вівці, поросята, корови, коні. Причому до випасання коней, тим більше нічного, залучалися тільки хлопці. Отже, здійснюючи трудове виховання, українська родинна етнопедагогіка враховує як вікові, так і статеві особливості дітей.

Трудове навчання і виховання в народній педагогіці умовно можна поділити на три етапи: вступний, або ігровий (від двох до шести-семи років), помічний, або визначальний (від семи до п'ятнадцяти років), і основний, або завершальний (від п'ятнадцяти до 20 років).

На першому етапі, протягом другого й третього років, дитина за правильного виховання набуває деякої самостійності (в їді, роздяганні, вмиванні), засвоює правила користування предметами та елементарні норми поведінки. І, звичайно, вступає в працю психологічно, засвоюючи слова «праця», «працювати» в основному через такі ефективні виховні засоби, як колискові пісні, пестушки, утішки, різні заклички, в яких славиться праця («Ой люлі-люлі, бай», «Люлі-люлі, дитино», «А люляй мі, люляй», «Колисала бим тя», «Сину мій любенький», «Ладі-ладусі», «Сорока-ворона», «Кую-кую чобіток», «Зайчику, зайчику» та багато інших). Персонажі тут наділені здебільшого казковими, барвистими рисами, привабливими для малят. Візьмемо хоча б цикл колискових пісень про котика «Ой, котику, котику», «Ходить кіт по горі», «Ой ти, котку сірий», «Ой ти, коте Рябку», «Ой був собі коточок», «Ой, ну люлі, коточок» та багато інших), які закликають котика працювати — дитину колисати, дрова рубати, копати грядку, ловити рибку, піч топити, мести хату й сіни, вчитися шити, молотити. Киця, яка ухиляється від праці, зазнає навіть фізичного покарання: «Бити кицю, бити — не хоче робити». Ганебно й красти. За те, що кіт «вкрав у баби квітку», «стала Галя кота бить, щоб не вчився так робить». І як висновок:

— Не вчись, коте, красти,
А вчись, коте, роботу робити.
Бери ціп, іди на тік
Жита молотити.

Таким же мотивом пройняті колискові пісні «Ой, ну люлі, коточок», «Ой був собі коточок» та ін.

Сорока-ворона, ділячи кашу між дітьми, не дає їсти ледареві:

Бо цей буцман
Дров не носив,
Діжі не місив,
Хати не топив,
Діти гулять не водив.

І, навпаки, той котик, який сумлінно працюватиме, буде «дитиноньку колихати», одержить нагороду:

— Дамо тобі папи
Та у твої лапи,
Дамо тобі сала,
Щоб дитина спала.

Та найвища нагорода — пошана від людей. Не випадково колискова пісня «Ой був собі коточок» закликає:

— Не вчись, котку, красти,
А вчися робити —
Черевички шити
Та й не дорогії —
По три золотії.
Будуть люди купувати,
Будуть тебе шанувати.

Наведені вище та інші подібні поетичні звертання до котка збуджують у дитини інтерес і повагу до праці. Не менш важливий педагогічний сенс щодо цього мають й інші пісні, які широко побутували в українській родинній етнопедагогіці.

Дружну й наполегливу працю славить, наприклад, пісня «Два півники»:

Два півники, два півники
Горох молотили,
Дві курочки, дві курочки
До млина носили.
Цап меле, цап меле
Коза підсипає,
А маленьке козенятко
На скрипочці грає.

Бабуся не хоче продати бичка (пісня «Та продай, бабусю, бичка»), бо він багато працює:

Він у мене чорний, чорний,
Борозенний ще й моторний,
Він у мене мурий, мурий,
Нагодує свині й кури,
Він у мене сірий, сірий,
Вимітає хату й сіни,
Він у мене половий,
Він у мене дорогий, —
Цього не продам бичка!

А звідси цілком логічно перед дитиною постає висновок, що коли на світі працює все живе і гарний лише той, хто працює, то й вона повинна працювати, бо без праці жити не можна. У багатьох колискових піснях мати, звертаючись до свого сина чи доньки із закликом працювати, висловлює надію, що з них будуть гарні трудівники, помічники батьків:

Люлі-люлі, дитино,
Поїдемо по сіно,
Візьмем тебе з собою,
Ти нам будеш слугою.
Ти нам будеш коні пасти,
А ми будем сіно класти.

З уст матері в свідомість дитяти також вселяється надія, що воно, вирісши і навчившись працювати, зможе прогодувати її в старості. Так, звертаючись до маленького сина, мати запитує словами пісні:

— Сину мій любенький,
Сину мій надобний,
Як ти ми виростеш,
Ци ми подаш води?

Праця як могутній чинник родинного виховання червоною ниткою проходить також через усі інші жанри й види українського фольклору. Зокрема їй приділено дуже велику увагу в народних казках. Змальовані тут працьовиті персонажі завжди розумні, чесні, правдиві, скромні, людяні, доброзичливі, а ледарі — тупі, хвалькуваті, брехливі, з черствим і холодним серцем, здатним на жорстокість і злочин. Герої казок за чесну, сумлінну працю одержують нагороду, а за бездіяльність зазнають покарання. Гультяям і неробам народ часто виносить смертний вирок. Так, в українській народній казці «Дідова дочка і бабина дочка» показано, що дідова дочка виросла в праці. Праця зробила її лагідною, людяною. Вона не цуралася будь-якої роботи, за що одержала щедру нагороду. Гоноровита ж бабина пестунка-нероба цуралася чорної роботи, бо не хотіла «руки каляти», за що була тяжко покарана.

Широко представлена праця в українських загадках. Трудовий процес людини, господарський реманент, знаряддя і результат праці — провідна тема багатьох загадок. Наприклад: «Ходить пані по майдані, куди гляне — трава в'яне» (Коса косить), «Літом служить, а зимою зуби сушить» (Борона), «Внизу роги, а наверсі хвіст» (Вила), «Загадаю загадку, закину на грядку, нехай моя загадка до літа лежить» (Озимий хліб, посіяний у полі), «Б'ють мене ціпами, ріжуть мене ножами, за те мене отак гублять, бо всі мене дуже люблять» (Хліб). Подібні загадки спонукають дитину замислюватись над значенням людської праці, виховують почуття поваги до трударя, бережливе ставлення до знарядь і результатів праці.

Народна педагогіка не тільки проголошувала обов'язок працювати, а й втілювала його на практиці. Вже з перших кроків батьки залучають дітей до посильної праці, у різних її видах, пов'язаних із самообслуговуванням, господарсько-побутовими потребами, участю в догляді за рослинами і тваринами, рукоділлі. Така різноманітність дає змогу підтримувати постійний інтерес до трудової діяльності. Оскільки тут найбільше місця займає дитяча гра, цей період трудового виховання називаємо ігровим. Взаємозв'язок праці з грою виявляється по-різному: гра відображає працю дорослих, елементи трудових дій відбиваються в грі, ігрові моменти включаються в процес праці. У своїх іграх діти найчастіше відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Сільські діти, наприклад, «господарюють»: готують їжу, мелють, сіють, косять, збирають урожай, місять тісто й печуть хліб (з глини, звичайно), будують хатинки з піску, місточки через уявну річку тощо. Відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти проймаються любов'ю до їхньої праці.

До семи років хлопчики й дівчатка здебільшого граються спільно (ігри «горюдуб», «квач», «гуси-лебеді»). Однак є ігри для хлопчиків («коні», «пиж», «журавель») та дівчаток («ляльки», «ластівка», «маківочки»).

Як бачимо, народна педагогіка послідовно обстоює потребу раннього залучення дитини до посильної праці. Чим раніше дитина вступить у трудову діяльність, тим краще, бо це повністю відповідає вродженому потягу людини щось робити, діяти. Гасити цей природний потяг не слід, навпаки, його треба всіляко підтримувати. Побоювання, що раннє залучення до праці перевантажує дітей, безпідставне, а формула «малий ще, підросте, тоді й напрацюється» надумана, нежиттєва, протиприродна, шкідлива. З приводу мудрої традиції родинної етнопедагогіки залучення до праці змалку В. О. Сухомлинський писав: «Народна педагогіка знає, що дитині посильне і що непосильне, знає, бо в ній органічно поєднуються життєва мудрість з материнською і батьківською любов'ю. Народна педагогіка не боїться того, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту й мозолів».

Провідними засобами на першому етапі трудового виховання в родинній етнопедагогіці є показ і спостереження, які розширювали кругозір дітей та давали перші уявлення про різні види праці. Ці прийоми в основному охоплювали повідомлення дітям елементарних знань про сільськогосподарську працю, рибальство, ремісництво, формування загальних уявлень про працю на основі щоденних спостережень і безпосереднього сприймання, цілеспрямований вплив на емоційний світ дитини через зосередження її уваги на тих сторонах життя, які пов'язані з трудовою діяльністю людини.

Коли дитині виповнювалося сім років, у селі на хлопчика надівали штани, і він ставав погоничем — поганяв воли під час оранки, пас телят, овець, свиней і допомагав по господарству. Дівчині ж пов'язували поверх сорочки запаску і називали її прялею, бо починали вчити прясти. Дівчата няньчили малят, пасли телят, овець, гусей, допомагали матері в хатній роботі. Потім наступав другий, помічний, етап у родинному трудовому вихованні, коли діти ставали активними помічниками батьків. Праця хлопчиків і дівчаток розмежовується дедалі більше, стає розгалуженішою, бо охоплює ширше коло виробничих галузей. Моральна підготовка до самостійної праці теж набирає нового нюансу. Вона узгоджується з підлітковим віком, з притаманними йому, психологічними властивостями. Наприклад, народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були помічниками дорослих не тільки в праці, а й разом з ними готувалися і відзначали трудові громадські і родинні свята, які супроводжуються барвистими народними обрядами, захоплюючими іграми, піснями, славлять працю та її результати, звеличують трударя, демонструють його красу. Цінних знахідок тут чимало. Педагогічне значення громадських і родинних трудових свят велике. Згадаємо хоч би багатющу скарбницю української обрядової поезії. Саме під час участі в трудових святах і обрядах кожна людина відчуває особливу піднесеність, бурхливий приплив свіжих сил і енергії, дістає багато позитивних вражень. Після тривалої наполегливої праці трудове свято для людини є завжди бажаним. А діти й підлітки, з їхніми загостреними емоціями, сприймають трудове свято особливо. Та й не тільки свято, а й підготовку до нього з його неодмінним елементом очікування. Участь у підготовці до свята, як і саме святкування, має чималий виховний вплив. А тому народна педагогіка розглядає трудові свята й обряди як одну з основних форм системи трудового виховання.

Народна педагогіка прагне дати підростаючому поколінню всебічну трудову підготовку. До організації праці вона висуває конкретні вимоги: подбати про вдалий початок роботи («Добрий початок — половина справи»), працювати енергійно («Робить, як мокре горить»), працювати зосереджено, не поспішаючи і не відволікаючись від головного («Хто спішить, той людей смішить», «Коли почав орати, то у сопілку не грати»), бути витриманим, наполегливим й організованим, не боятися труднощів («Поки не упріти, доти не вміти», «Вовків бояться — в ліс не ходить»), доводити розпочате до кінця («Кінець — справі вінець»). Позбавлені прав і можливостей учити своїх дітей у школі, тим більше професій, трудові сім'ї, в умовах експлуататорського ладу, шукаючи виходу із скрутного становища, поривалися до того, щоб дати своїм синам і дочкам певну професійну підготовку, яка в середовищі трудящих цінилася дуже високо («У ремісника — золота рука»). Тому не тільки в робітничих сім'ях, а й у селянських, крім навичок, потрібних хліборобові, дбали також про навчання дітей ткацтва, столярства, ковальства, кравецтва, мулярства, чинбарства. Профорієнтація дітей розпочиналась змалку, з шести-семи років.

Відкриття обдарованості теж припадало на молодший вік. Мати-кравчиня прищеплювала дочці змалку любов до своєї професії. А батько-хлібороб з раннього віку переконував свого сина, що хлібороб — найголовніша професія на землі, до того ж доводив це не тільки словами, а й ділом, беручи хлопчика із собою в поле, саджаючи на віз, на коня верхи, показуючи, як сіють гречку. А тому професійний вибір підлітка міг випливати з його нахилів, роду занять батьків, а також тих видів праці, які були поширені в тій чи іншій місцевості. Дуже авторитетною в цей відповідальний момент була порада батьків. Серед українських народних переказів і оповідань зустрічаємо ряд цікавих розповідей на цю тему. Ось одна з них:

Один верховинець мав дванадцятеро дітей. Від бідності аж скрипів, але дітей у найми не віддавав. Довго думав, який знайти спосіб, щоб діти здобули добре ремесло.

Коли найстаршому з них виповнилося сім років, верховинець повів його до лісу й запитав:

— Що було б з цієї сосни?

— Ліжко, — відповів син.

— Будеш столяром, — сказав батько й віддав його вчитися до столяра.

Через рік повів молодшого сина до лісу.

— Що було б з цієї смереки?

— Дошки.

Ще через рік повів третього сина.

— Що було б з цього дуба?

— Бочка.

— Будеш бондарити...

І всі дванадцять синів знайшли місце в житті.

У сім'ях селян, ремісників, робітників батьки прагнули передусім навчити дітей того, що самі знають. І не дивно, що часто одна й та сама професія традиційно передавалась у сім'ї з покоління в покоління. Українці здавна відомі як чудові хлібороби, гончарі, столяри, муляри, ткачі. Народні умільці нерідко були й прекрасними педагогами, які вміли тонко, зі знанням справи здійснювати професійний відбір молоді до поширених серед населення професій, прищепити любов до своєї професії багатьом іншим людям, передати їм свої знання, уміння і навички. Та й помилялися вони в професійному відборі дуже рідко. Тільки особливим їхнім талантом у поєднанні з палкою любов'ю до своєї професії можна пояснити те, що майже кожне село на Україні славилось людьми якоїсь професії — садівниками чи пасічниками, стельмахами чи ткачами, бондарями чи різьбярами, ковалями чи теслями, мулярами, шевцями чи кравцями, кошикарями, гончарями чи кушнірами.

Остаточне формування людини як працівника певної галузі за традицією родинної етнопедагогіки припадає на третій, основний або завершальний, етап трудового виховання, коли юнаки й дівчата остаточно утверджуються професійно, беручи безпосередню участь у всіх виробничих діях і вчинках нарівні з дорослими. Припустимо, якщо в батька-ткача син на другому етапі трудового виховання був лише помічником, який, виконуючи вказівки, підготовляв човник, намотуючи його нитками, змазував пряжу відповідним розчином і т. д., то на третьому етапі він уже міг сісти за ткацький верстат і під керівництвом свого наставника виткати кусок полотна. Завершальним етапом трудового виховання вважається той, коли юнак повністю може взяти ткання полотна на себе, замінивши досвідченого ткача, і розпочати цілком самостійну трудову діяльність.

Праця — природний стан людини. Не можна жити не працюючи. Наш народ-трудівник до лінощів ставиться з особливим осудом і суворістю.

Народна педагогіка наголошує, що найкращою спадщиною, яку залишає кожна людина, є діла. І найкращий пам'ятник — трудовий. У наших селах і містах існує прекрасна традиція називати іменами людей те добре, що вони виплекали своїми руками: «Степанів сад», «Василева криниця», «солдатський міст». Про велику увагу до результатів праці свідчить культ хліба в народному світогляді.

Хліб увійшов у життя як головний результат людської праці і основний продукт харчування.

Народ цінить його над усе: «Без хліба — не до обіда», «Без хліба — худа бесіда», «Коли є хліба край — то й під вербою рай», «Хліб — батько, вода — мати».

Один з найпоширеніших злаків народ з шанобою на честь життя назвав «житом» («Як хочеш жити, то сій жито»). Віншівники вітають кожну сім'ю з Новим роком словами: «Сійся, родися, жито, пшениця!»

Хліб — джерело життя. Він приносить у сім'ю достаток і радість («Хліб на столі, то й стіл — престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл — дошка»). Не випадково кажуть «хліб насущний», тобто такий, що має важливе життєве значення, вкрай необхідний. Ним визначалася доля людини, вкладена в такі поняття, як «заробляти на хліб», тобто мати на прожиття, «хліб у руках» — мати засоби до існування, «не з одної печі хліб їв» — багато пережив і т. д.

Хліб берегли, як святиню. І дітей вчили з повагою ставитись до хліба, до зерна як символу людського добробуту й трудової доблесті. Урок про хліб розпочинався з перших днів життя дитини. «Люляйте, люляйте, хліба не питайте, бо на кусок хліба тяжко робить треба», — співала над колискою мати.

Шанобливе ставлення до хліба у трудовій родині прищеплювалося на кожному кроці. Дітям постійно нагадували, що в хліб укладена мозоляста людська праця, зневажати яку не можна. Під час їди старші стежили, щоб ні в кого не впала крихта хліба на долівку. За це дуже сварили. Якщо хтось ненароком випустив шматочок хліба на землю, то мусив його негайно підняти і поцілувати, тобто вибачитися перед хлібом.

Поважливе ставлення до хліба утверджували на святах і родинних урочистостях, які супроводжувалися обрядами його вшанування. Хлібом-сіллю як символом достатку і щирості зустрічають гостей. Той, хто заходив до хати — сусід, родич чи знайомий, мав у кишені шматок хліба, щоб почастувати дітей. Мати чи батько, дідусь чи бабуся, старший брат чи сестра, повернувшись із міста або гостювання додому, теж частували дітей принесеним хлібом. Якщо батьки приїжджали з ярмарку, то найціннішим гостинцем для дітей були калачі, бублики, булки, рогалики, медівники. Та найсмачнішим і найжаданішим був окрайчик хліба, який дорослі приносили з поля «від зайця».

Великий пухкий коровай, увінчаний барвінком і калиною, красується перед гостями на весіллі як символічне побажання щастя й добра молодим. Наприкінці весілля коровай розрізають на маленькі скибки й роздають усім присутнім — дорослим і дітям.

Радощі й печалі хлібороба завжди були пов'язані з хлібом. Усіх членів селянської родини завжди хвилювали турботи про врожай. Народна мудрість про вирощування хліба відображена в численних афоризмах, які передавалися з покоління в покоління («Грім гримить — хліб буде родить», «Кинь ячмінь в болото — вбере тебе в золото», «Посій впору, будеш мати зерна гору», «Ранній пар родить пшеничку, а пізній — метличку», «Як зелене жати, то нічого не мати», «На чорній землі білий хліб родиться»).

Однак, незважаючи на всі старання, бідняки часто залишалися без хліба. Малоземельних і безземельних селян постійно переслідував голод. Тільки безхліб'я могло стати причиною появи й поширення таких виразів: «Ані печі, ані лави, і на столі нема страви», «Ні хліба, ні солі, і сам бурлак у неволі», «Не спиться — хліб сниться». Гіркою іронією над тяжкою долею в старі часи звучали й такі слова: «Багато маю — аж три клуні хліба: в одній — мак, друга — стоїть так, а в третій миша з розуму зійшла, бо їжі не знайшла». Не одна мати-біднячка з болем у серці й слізьми на очах віддавала свою дитину в найми до багатіїв зі словами: «Ти, синку, вже підріс, і сам кусень хліба мусиш заробляти». Гірко було батькам віддавати малолітніх дітей на поневіряння за шматок хліба, та що поробиш: все-таки одним ротом у сім'ї ставало менше.

Однак надії на краще майбутнє народ не втрачав. І коли бідняк ставив у своїй хаті стіл, то мріяв і про хліб. Навіть у важких умовах безземелля при старому ладі («Тільки й землі маю, що поза нігтями», «Поле — що й курці лапою нема де ступити», «Там того поля на заячий скік») селянин з глибокою пошаною ставився до землі, ласкаво називаючи її матір'ю-годувальницею.

Народна педагогіка прищеплює дітям любов до землі, навчаючи їх любити землю всією душею.

Арсенал засобів виховного впливу з метою формування в дітей та молоді шанобливого ставлення і любові до землі в народній педагогіці дуже багатий. Це насамперед фольклор педагогічного змісту й спрямованості, який оспівує красу й велич рідної землі. Дуже велику роль тут відіграє приклад дорослих, зокрема батьків, у ставленні до землі, хліборобської професії, залучення дітей з раннього віку до сільськогосподарської праці.

Усе найцінніше, що має людина — життя, щастя, здоров'я, радість і довголіття, віру і любов, духовні й матеріальні блага, йде від землі. Із землею народна педагогіка пов'язує всі свої заповітні надії і сподівання. Тому серед численних добрих народних побажань чільне місце займає вислів доброзичливості: «Будь здорова, як вода, а багата, як земля!» А того, хто посмів осквернити землю своє негідною поведінкою, дошкульно б'є народне прокляття: «Щоб його земля не прийняла!», «А бодай тебе кидало об суху землю!», «Щоб під ним і над ним земля горіла на косовий сажень!» Найвище виявлення поваги до когось передається доземним уклоном, що символізує шанобливе ставлення до землі і до тієї людини, яка на ній трудиться і живе, примножуючи добрі земні справи.

Словами «земля пером (пухом)» виражаємо добру пам'ять про померлого. Все велике, величне й могутнє народ пов'язує і порівнює із землею («Біжить, аж земля дрижить», «Далеко, як небо від землі»). Слово «земля» щоденно не сходить з уст ні в старого, ні в молодого, ні в малого. З ним пов'язано в нашій мові чи не найбільше похідних слів, близько шестидесяти (земляк, земляний, земельний, землистий, землянка), кількість яких зростає. У мовній скарбниці народу перлинами виблискує численна кількість чудових народних афоризмів, які випромінюють глибоку людську мудрість, образно, стисло і влучно передають ті чи інші висновки з багатовікових спостережень людства над різними сторонами многогранного земного життя. У першооснову крилатих висловів лягло, звичайно, слово «земля». Пригадаємо деякі з них: «врости в землю», «відірватися від землі», «втоптати в землю», «змести з лиця землі», «лягти в землю», «не чути землі під собою», «сіль землі», «ударити лихом об землю», «ніби провалитися крізь землю», «немов вирости з-під землі». Найбільшою радістю для батьків було почути, що їхня дитина здорова, «як відземок». Виявлення чистої, ніжної, щирої любові до рідної землі, милування її плодючими силами, багатствами, барвами яскраво передано в поетично гіперболізованих висловах народу: «Увіткни в неї ціпок — дерево виросте», «Увіткни весною голоблю, а на осінь будуть груші», «Така добра земля, що дитину посади, то виросла б, не то що».

Земля — найцінніше з усіх природних багатств, якими дано нам володіти. Адже вона — наша годувальниця. Від того, як ми до неї ставимося, як бережемо її, наскільки вміло, дбайливо на ній господарюємо, величезною мірою залежить наше благополуччя, те, як ми живемо сьогодні, як будемо жити завтра.

Добробут людини, матеріальний і духовний достаток зумовлюються вільною творчою працею на користь суспільства. Це внесло новий, свіжий імпульс у ставлення людини до праці («Коли добре жити, то гарно й робити», «Коли весело живеться, до роботи серце рветься»), по-новому актуалізувало трудове виховання дітей у сім'ї. «Щоб порядних дітей мати, треба вчить їх працювати», — проголошує нині родинна етнопедагогіка, бо «Чесна праця — наше багатство», «Працюватимеш вволю — матимеш долю».

bigmir)net TOP 100