Реклама на сайте Связаться с нами
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Біля джерел слов’янського друкарства

На главную
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

З розвитком в Європі продуктивних сил і пожвавленням культурного життя протягом XIV — першої половини XV ст. пов’язане дедалі чіткіше усвідомлення ролі книги як передумови нагромадження людством досвіду. Добре сказав про це знаменитий англійський книголюб першої половини XIV ст. Річард де Бері: «В книжках для мене воскресають мертві, в книжках відкривається майбутнє. Якщо б не було книжок, «вся слава землі відійшла б у забуття... Замки можуть зрівнятися з землею, непереможні держави — загинути. Не судилося ні королям, ні папам увічнити себе так, як це буде зроблено в книжці». Трактат «Філобібліон», з якого взято цю цитату,— це і натхненний гімн книжці, і автобіографія невтомного збирача книжок, і інструкція книголюба, і заповіт людини, яка вперше в Європі подбала, щоб її книжкова збірка по смерті перейшла у громадське користування, стала доступною для всіх, хто прагне знань.

Мрія передових діячів культури про загальну доступність книжок почала здійснюватися тільки після винайдення в середині XV ст. книгодрукування. Найбільші заслуги у цій справі належать всебічно обдарованому ремісникові Йоганнові Гутенбергові з м. Майнца у Надрейнській області Німеччини. Книги, що вийшли до 1500 р. включно, дістали назву інкунабул — «колискових друків». З їх числа особливо пильну увагу радянських книгознавців привернула опублікована 1483 р. найстаріша друкована книга українського атора — «Iudicium pronosticon» Юрія Котермака, який вперше в наукових виданнях навів відомості про географічні координати Москви та ряду інших міст Східної Європи. Автор її (родом з м. Дрогобича) найчастіше називав себе Юрієм Дрогобичем. Він вчився, а згодом викладав у Краківському та Болонському університетах, а протягом 1480/81 навчального року був ректором одного з трьох болонських університетів. Книжку свою Юрій Дрогобич опублікував 7 лютого 1483 р. у римській друкарні Евхаріуса Зільбера. У віршованому вступі до неї він писав: «Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського». І у власній науковій діяльності вчений прагнув знайти раціональне пояснення окремих подій, виходячи, звичайно, з властивого його епосі рівня природничонаукових знань. Книга Юрія Котермака (Дрогобича) і весь його життєвий шлях є яскравим прикладом міжнародних культурних зв’язків, що сприяли поширенню ідеології гуманізму. А це, у свою чергу, було однією з важливих передумов розповсюдження друкарства в країнах Східної Європи.

Книжка Юрія Дрогобича, як і більшість тогочасних видань, написана латинською мовою, що довго залишалася міжнародною мовою науки. Але вже в другій половині XV ст. з’явилося чимало друкованих книжок на живих мовах різних народів. Найстарішою друкованою книжкою однією з слов’янських мов стала чеська «Хроніка троянська» (переклад твору Гвідо делла Колонна), що вийшла в Пльзні близько 1476 р. Хорватське друкарство започаткував церковнослов’янський Місал 1483 p., видрукуваний глаголичним шрифтом.

Склалося так, що східнослов’янська кирилична друкарня була заснована не на території однієї зі східнослов’янських країн, а в столиці і найбільшому економічному центрі тогочасного Польського королівства — Кракові, де в той час мешкало багато українців і білорусів. Саме тут наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них (Часослов і Октоїх) мають позначення про закінчення їх друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем Швайпольтом Фіолем. Тим самим шрифтом падруковані Тріодь пісна (в жодному з її примірників нема вихідних даних) і Тріодь цвітна (сторінка з позначенням прізвища Фіоля збереглася лише у примірнику, який був виявлений у румунському місті Брашові).

У брашовському примірнику Тріоді цвітної збереглася найстарша в кириличному друкарстві гравюра — розп’яття. Як доводять мистецтвознавці, дереворит міг бути виконаний у Нюрнберзі; не виключено, що одним з його джерел була прикарпатська ікона. На стиль інших елементів оформлення (друкарські знаки, плетінчата заставка й ініціали) мали вплив як готичні зразки, так і орнаментика східнослов’янських, зокрема галицьких, рукописів.

За авторитетним визначенням П. В. Владимирова, Октоїх найбільш пов’язаний з українськими рукописами, а Часослов міг бути надрукований за українським списком з російського протографа. В обох Тріодях використано текст південнослов’янської редакції, що була дуже поширена у східних слов’ян. У правописі всіх першодруків впадають у вічі середньоболгарські риси, які на той час були особливо характерними для пам’яток з українських земель. Таким чином, в текстах найстарших кириличних видань знайшли відображення міжнародні культурні взаємини України, зокрема плідні зв’язки української писемності з писемністю сусідніх народів.

На призначення видань Фіоля в першу чергу для українських і білоруських читачів вказує мова і зміст післямов Октоїха та Часослова, датування їх за ерою «від різдва Христового». Численні примірники видань Фіоля вже в XVI і особливо у XVII ст. були привезені з України і Білорусії до Росії, де довго використовувалися і дбайливо зберігалися (особливо у старообрядницьких громадах). Цей факт — ще одне яскраве свідчення інтенсивності культурних взаємин між сусідніми країнами.

Деякі дослідники вважають незрозумілими мотиви, з яких Фіоль у колофонах Часослова і Октоїха підкреслював своє німецьке походження. Гадаємо, що справжні ініціатори видання — православні — воліли залишатися у тіні, бо знали, що німця-католика меншою мірою зможуть запідозрити у бажанні видавати книжки на шкоду католицькій вірі. Згадка про те, що друкар — «німецького роду», ймовірно, мала на меті створити враження, що друкарня — чисто комерційне підприємство, замаскувати справжні мотиви її організаторів. Незважаючи на такі заходи обережності, над друкарнею збиралися хмари. У листопаді 1491 р. Фіоля ув’язнили як єретика. Незабаром після звільнення з в’язниці він був змушений виїхати у Левочу (Східна Словаччина). Як підкреслила Є. І. Кацпржак, Фіолю було заборонено друкарську діяльність, бо католицька ієрархія вважала його видання формою протесту населення поневоленої України.

Вже 1498 р. у Фіоля не було жодного примірника його друків. Мабуть, тираж було передано замовцям видання. Хто ж спонукав Фіоля зайнятися кириличним друкарством, хто був замовником літургічних православних книг? Дослідження останніх років проливають світло і на це питання, хоч конкретних осіб, які були ініціаторами заснування друкарні, не виявлено. Дослідники слушно підкреслюють, що грунт для створення слов’янського друкарства готувала діяльність гуманістично настроєних освітніх діячів, зокрема українців, що викладали і навчалися у Краківському університеті. З гуманістами мали зв’язки і сам Фіоль, і Йоган Турзон, який брав участь у фінансуванні першої кириличної друкарні.

Втім, ініціаторів видання літургічних книг церковнослов’янською мовою природніше шукати не в університеті, який, незважаючи на наявність певної кількості некатоликів, залишався суто католицькою установою. Набагато більше, ніж університетські магістри, у виданні церковнослов’янських книг була зацікавлена ієрархія української православної церкви. Найбільш ймовірно припустити участь в організації друкарні єдиного відносно близького до Кракова православного культурного центра — Перемишльської єпископії. Підпорядкована їй територія доходила до західних меж української етнічної території (у південно-східній частині Краківського воєводства), включаючи також українські закарпатські землі. До єпархії належали такі економічні та культурні центри, як Сянік, Ярослав, Самбір, Дрогобич, Городок. У XVII—XVIII ст. видання Фіоля були поширені у різних частинах Перемишльської єпархії: у самому Перемишлі, у Прикарпатті і на Закарпатті. Перемишль краще, ніж інші західноукраїнські міста, зберіг культурні традиції доби Перемишльського, Галицького і Галицько-Волинського князівства. Ще з тих часів колишнє стольне місто і важливий центр літописання залишилося осередком розвитку письменства і образотворчого мистецтва. До єпархіальної книгозбірні надходили книжки не лише з України, але й з Росії, Молдавії, південнослов’янських країн, Польщі. Міста Перемишльської єпархії довго залишалися центрами книгописання. З Перемишлем пов’язані і досягнення тогочасного монументального малярства. Так, художник Гайль (Іоїль?), згідно з виданою в Городку 1426 р. королівською грамотою, одержав перемишльську парафію Різдва богородиці як винагороду за малярські праці у Сандомирській, Краківській і Сєрадській землях. З його діяльністю пов’язують чудові фрески кінця XIV — початку XV ст. у Вислиці (Південна Польща). Пам’ятки мистецтва з Перемишльщини свідчать про знайомство західноукраїнських малярів з російським, південнослов’янським і молдавським мистецтвом. Досить згадати ікони перемишльської школи XV—XVI ст., фрески Лаврівського монастиря.

У 80—90-ті роки XV ст. на чолі перемишльської кафедри стояв досить діяльний єпископ Йона. Є всі підстави припускати, що на культурно-освітній ниві з ним співпрацювали й інші єпархіальні осередки (насамперед володимир-волинський, холмський, луцький), митрополит «київський і всея Русі» Симеон (1481—1488). Співчутливо ставилися до діяльності українсько-білоруської ієрархії окремі українські та білоруські магнати, а також господарі Молдавії.

Висловлена тут гіпотеза про зв’язок першої кириличної друкарні з перемишльським осередком вимагає, звичайно, дальших досліджень, зокрема порівняння наявних у збірках Перемишльської капітульної бібліотеки (тепер у Національній бібліотеці у Варшаві) рукописів з краківськими друками.

У науковій літературі існує і ряд інших припущень. Так, у працях істориків нерідко висловлювався погляд, що Фіолю сприяв уряд Казимира, або ініціаторами видання були ті православні магнати Великого князівства Литовського, які прагнули унії з Римом, зокрема маршалок двору Солтан і великокнязівський писар Івасько Сопіга. Однак відсутність при імені Казимира титулу великого князя Литовського є серйозним аргументом проти припущення про зв’язок краківських видань з магнатами князівства. Головне ж те, що в тексті книжок нема жодних даних, які б підтверджували можливість їх використання для уніатської пропаганди. Видання церковнослов’янських книг сприяло зміцненню позицій української православної церкви, протидії насильницькому окатоличуванню, яке вело до полонізації. Це завдання кириличні інкунабули виконали добре.

Поява кириличного друкарства створювала передумови для дальшого поширення грамоти і для пожвавлення літературного процесу. Недарма І. Я. Франко вважав цю подію «переломовим фактом» в історії українського письменства. Водночас, як показують особливості мови й оформлення перших кириличних друків, вони не лише були виявом культурних взаємин України з сусідніми країнами, але й стали істотним чинником дальшого їх зміцнення.

Другою після краківської кириличною друкарнею, що діяла в 1494—1496 pp. у Цетіньє — столиці Чорногорії, керував ієромонах Макарій. Макарієм звали також ченця, який 1508 р. почав видання церковнослов’янських кириличних книг на повеління воєводи Волощини. Збіг імен став приводом для тверджень, що після загарбання Чорногорії турками друкарня звідтіля переїхала до Волощини. Але волоський першодрук (Служебник 1508 р.) і наступні видання тієї ж друкарні за шрифтом і оформленням відмінні від чорногорських. Натомість вони більше, ніж останні, подібні до східнослов’янських інканабул з друкарні Фіоля. Тому висловлюють здогад, що друкар цих книг навчався у краківській друкарні.

З-поміж південнослов’янських видавців першої половини XVI ст. найвизначнішими були Божидар і Віченцо Вуковичі. Емігрувавши з загарбаної турками Чорногорії до Венеції, Божидар видавав там церковнослов’янські кириличні книги протягом 1519—1540 pp., а його син Віченцо — в 1546—1561 pp. Їх видання відрізняються ошатністю оформлення. Порівняно визначним видавничим центром стало і трансільванське місто Брашов. Тут у 1535—1557 pp. в друкарні Йоганна Гонтера і Валентина Вагнера вийшло 33 книжки латинською мовою, 14 — грецькою, 6 — німецькою.

Дещо пізніше у Брашові почав працювати визначний румунський друкар диякон Коресі, який випускав церковнослов’янські та румунські книги. Брашовські видання були відомі і на українських землях, з якими Брашов мав постійні економічні зв’язки.

Розвиток друкарства кожного з балканських народів служив інтересам їхньої культури, створював передумови для розширення зв’язків між ними та зі східнослов’янськими народами.

bigmir)net TOP 100