Реклама на сайте Связаться с нами
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Друкарська діяльність Івана Федорова у Москві

На главную
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Апостол, який друкувався у Москві Іваном Федоровим і Петром Тимофійовичем Мстиславцем від 19 квітня 1563 р. до 1 березня 1564 p., тепер вважають не першою російською книгою, а першою точно датованою книгою. І все ж день виходу у світ цієї книжки має особливе значення в історії культури. Апостол 1564 р. поклав початок тій поліграфічній техніці, яка потім використовувалася протягом багатьох десятиріч. Книга відрізняється від анонімних видань старанно перевіреним текстом, високим рівнем поліграфічного виконання, вдалим орнаментальним оздобленням.

Щоб вияснити, що нове було внесено при підготовці до друку першодрукованого Апостола, Г. І. Коляда порівняв його з 46 російськими рукописними Апостолами різного часу — від кінця XV ст. до 1560 р. Виявилося, що у друкованій книжці не лише усунено чимало явних помилок, але й помітна тенденція зробити мову зрозумілішою для читачів: менше архаїзмів, іноземні слова (в основному грецькі) часто замінювалися їх церковнослов’янськими відповідниками; однак вислови, раніше невдало перекладені, замінювалися грецизмами, якщо останні були на той час загальновідомими. Послідовно усунені південнослов’янські правописні риси.

Можна припустити, що текст виправлявся під керівництвом визначного літературного діяча митрополита Макарія. Як засвідчує діяч білоруського і польського реформаційного руху Симон Будний, редагуванням текстів займалися і самі друкарі Іван Федоров та Петро Мстиславець. Через кілька років обидва друкарі розповідали Будному, що «виправляли недавні менші помилки за старими книгами». З цього приводу Симон Будний зауважував: «Але старі Маркіонові, гамоузіанські та інших єретиків перекручення не за московськими збірками правити, та й мало для цього голів Івана Федорова і Петра Тимофійовича Мстиславця. Зробили, що могли, за що їм інші мають бути вдячні, але це ще малий тільки початок». Це цінне свідчення, хоч ми й не можемо погодитися з твердженням Будного, начебто від здібностей друкарів залежала можливість більш кардинальних виправлень. Основною перешкодою було те, що надто сильними були позиції консервативних кіл в середовищі церковної ієрархії і всього духовенства. З цим мусили рахуватися і прихильники більш послідовного виправлення текстів. Редактори не могли (а може й не бажали, що зумовлено поглядами, пануючими в їхньому оточенні) йти на прямий переклад текстів з церковнослов’янської мови на народнорозмовну, хоч це на той час вже широко практикувалося в Білорусії та на Україні.

Графіку шрифту першодрукованого російського Апостола розроблено на основі російського півуставу. На фронтиспісі зображення Луки в рамці-порталі, близькій до виявленої в одній з німецьких Біблій гравюри Е. Шена (Нюрнберг, 1524). Вдруге гравюра друкувалася у чеській Біблії (Нюрнберг, 1540). Московський гравер переробив композицію: усунув зображення ангелочків і сирен, колони зробив масивнішими. Фігура Луки відбита з іншої дошки. Зображення модельоване енергійними штрихами, відзначається реалізмом деталей.

Дуже прикрашають книжку заставки у стилі, який дослідники назвали «стародруковим» (на чорному тлі білі галузки з акантовим листям, стилізованими шишками і плодами). Прототип таких прикрас, застосованих ще Анонімною друкарнею, виявлено у московських рукописах першої половини XVI ст. Це праці Феодосія Ізографа та інших ілюстраторів, які творчо використали орнаменти німецько-нідерландських граверів XV ст.— майстра ES, «майстра берлінських страстей», Ізраеля ван Мекенема — автора чудового алфавіту з ренесансною декорацією літер. Венеціанська орнаментика могла використовуватися митцями рукописних книг безпосередньо і через праці німецьких майстрів, що проникали через Прибалтику і Велике князівство Литовське. Однак, порівняно з рукописами, у заставках першодрукованого Апостола чимало нового, зокрема усунено бордюр.

1565 р. першодрукарі випустили два видання Часовника, перше друкували від 7 серпня до 29 вересня, друге — від 2 вересня до 29 жовтня. Перше видання відоме лише в одному примірнику. Другого відомо шість примірників, які знаходяться в бібліотеках Росії, Данії, Великобританії.

Обидва видання Часовника формату вісімки; в першому — 173, в другому — 172 непагіновані сторінки. Шрифт той самий, що і в Апостолі. У другому виданні поліпшено поліграфічне виконання, зокрема в ряді місць вирівняно праву лінію шпальти. Виправлено також деякі помилки, але з’явилося чимало нових. Важливе політичне значення мала одна заміна тексту: у кількох місцях замість молитви за царів взагалі у новому виданні була подана молитва за одного «благовернаго царя», за його перемогу над «сопротивными».

Значення публікації двох видань дешевої малоформатної книжки важко переоцінити. Адже Часовник був не лише збірником молитв, але й книжкою для початкового навчання. Закордонних читачів він знайомив з уживаним у Росії варіантом старослов’янської мови. Оскільки книжка вийшла у Росії, її мову і шрифт часто також називали російськими («московськими»). Про це свідчить рукописний заголовок латинською мовою на унікальному брюссельському примірнику вересневого видання Часовника. «Orationes Lingua et Caractere Moscoviticae» (молитви російською мовою і письмом). В тексті книжки дописано латинські переклади деяких слів, наведено аналогії з польської і чеської мов, в кінці додано рукописні «Observationes variae de lingua Moschorum» (Різні спостереження про мову московитів). Як бачимо, першодрукований Часовник став об’єктом пильних студій людини, яка мала певні знання з лінгвістики, цікавилася порівняльною граматикою слов’янських мов.

Вищий порівняно з анонімними рівень датованих видань був очевидним і для самих друкарів. Вони мали підстави пишатися витвором рук своїх. Саме тому в післямові до московського Апостола підкреслено, що видання книг було доручено «делателем: Николы чудотворца Гостунского диакону Ивану Федорову да Петру Тимофееву Мстиславцу». Через кілька десятиріч в середині XVII ст. «Сказание известно и написание вкратце» знову наголошує: «Обретеся некто хитр, разумен и смышлен к таковому орудию: у Николы чудотворца Гостунского... диякон званием Иоанн Федоров сын, да клеврет его Петр, Тимофеев сын, Мстиславец, оба явистася искусна таковому хитрому делу».

На відміну від українського періоду діяльності Івана Федорова, про московський не збереглося архівних документів. Процитовані джерела, як і вивчення першодрукованих книг, дають змогу висвітлити лише в загальних рисах початковий період діяльності Івана Федорова та Петра Тимофієва Мстиславця. Для теми книги особливо важливо вияснити біографію першого з них.

У російських джерелах першодрукаря називають Иван Федоров, Иван Федоров сын; у білоруських та українських — Іван Федорович, Іван Ходорович, Іван Хведорович, Іван друкар, Іван руський друкар, Іван друкар-москвитин. Сам друкар іменував себе на Україні Іваном Федоровичем. Відомий польський та білоруський громадський діяч Симон Будний знав друкаря як Івана Федорового (Iwana Theodorowego). Сина Івана Федорова львів’яни називали Іваном Івановичем, Друкаровичем, Іваном палітурником. З цього видно, що Федоров — це не родове прізвище. Основним компонентом найменування більшості людей було тоді ім’я, до якого додавали для розрізнення поміж тезками вказівки про ім’я батька або відомості про фах даної особи (Іван друкар), її походження (Іван москвитин, Петро Мстиславець, Максим Грек). Тому не варто писати «І. Федоров», або просто «Федоров», що справляє враження, начебто Федоров — прізвище в сучасному розумінні слова.

Форма найменування за іменем батька з суфіксом «-ов», яку вживав першодрукар в Росії, свідчить, що він був незнатного походження. Лише родовитим феодалам і найбагатшим купцям дозволялося «вичать» — вживати патронімічні форми на «-ич», «-ович».

Ряд дослідників шукали батьківщину Івана Федорова в різних частинах Росії. Особливо була поширена версія про його калузьке походження. Справа в тому, що назву церкви Миколи Гостунського, де Іван Федоров був дияконом, пов’язували з селом Гостунь Калузької губернії. Насправді назва цієї церкви пояснюється тим, що ікона Миколи в пій походила з с. Гостуні.

Існує також гіпотеза, що Іван Федоров походив з Новгорода. Московський митрополит Макарій оточував себе освіченими новгородцями. Певні зв’язки з церквою Миколи Гостунського Макарій мав ще будучи новгородським митрополитом.

Відомий російський дослідник геральдики В. К. Лукомський доводив, що Іван Федоров походив з білоруської шляхетської родини Рогоз (Рагоз), з якої вийшли два київські митрополити (Мисаїл, що займав митрополичу кафедру в XV ст., і Михайло, який 1596 р. прийняв унію). Єдиним доказом на користь цієї гіпотези є схожість гербового знака, який Іван Федоров вживав у своїх українських виданнях, з шляхетським гербом Рагоза. Однак згаданий знак схожий також на інші герби польських, білоруських та українських шляхетських родів та на міщанські гербові знаки. Під час перебування в Білорусії та на Україні Іван Федоров ніколи не називав себе шляхтичем.

Існує також припущення про походження Івана Федорова з білоруського містечка Петкевич, про що буде йти мова далі.

Під час перебування на Україні і в Білорусії Іван Федоров залюбки називав себе москвитином, «друкарем з Москви». Без сумніву, він був патріотом своєї батьківщини, пишався, що походить з Росії. Від’їзд з Росії був для нього виїздом «от земля и отечества и рода нашего». Щоправда, поза межами Росії «москвитинами» вважали тоді не лише москвичів, але й усіх підданих Російської держави, Московського царства, інколи навіть тих неросіян, які побували у Москві (подібно до того, як на Україні «ляхами» називали інколи незалежно від їх національності усіх, хто жив довго у Польщі, «волохами» — тих, хто побував у Молдавському князівстві). У самій Росії «москвитинами», розуміється, могли називати лише людей з Москви або її околиць. Те, що найменування «москвитин» вживали не лише українські знайомі друкаря, але й він сам, багато дослідників вважають достатнім доказом, що походив друкар з Москви. Але само по собі це не є вирішальним аргументом на користь тези (хоч вона і є цілком вірогідною) про московське походження Івана Федорова. По-перше, до Білорусії і України він прибув з Москви і міг називати себе іменем того міста, де він став відомим як фахівець, а не того міста, звідкіля походив. По-друге, діючи на Україні, Іван Федоров міг вживати слово «москвитин» в ширшому значенні — так, як воно розумілося його оточенням. Проте походження Івана Федорова з міста Москви або її близьких околиць досить ймовірним. Адже в тих російських джерелах, де Петра Тимофієва називають Мстиславцем, тобто підкреслюють його походження з Мстиславля, про рідне місто Івана Федорова нічого не сказано. Правда, і це можна пояснити тим, що вказівка на походження була потрібна, щоб розрізнити Мстиславця з-поміж інших Петрів Тимофієвих, а для Івана Федорова достатньою підставою ідентифікації була згадка про посаду диякона церкви Миколи Гостунського. Крім того, Петро, очевидно, прибув до Москви уже дорослим, а Іван Федоров міг переїхати туди ще в молодому віці. Отже, ні один з аргументів на користь московського походження Івана Федорова не є остаточним, але разом вони дають підстави вважати цей варіант найбільш ймовірним.

У післямовах московських видань Іван Федоров названий дияконом. Після від’їзду з Москви Іван Федоров не іменував себе дияконом, не згадано цей сан і в його епітафії. Припускають, що друкар втратив духовний сан ще до від’їзду з Москви, бо овдовів. Але цікаво, що український дослідник старовини, дерманський архимандрит Єрофій Лобачевський мав, ймовірно, документ, в якому Іван Федоров названий дияконом вже під час перебування на Україні (Лобачевський вказував, що з 1575 р. «строїтелем» Дерманського монастиря став «диякон Іоанн», хоч нічого не згадував про його видавничу діяльність). Мабуть, дияконське звання було надане друкареві для того, щоб він міг мати певне становище в суспільстві і якесь постійне джерело прибутків, але не виключена можливість і того, що дияконом він став ще перед початком своєї друкарської діяльності.

Вже кілька поколінь істориків намагаються встановити, де навчався Іван Федоров друкарської майстерності. Не тільки російські книгознавці XIX ст., але навіть деякі вчені першої половини XX ст. писали, що Іван Федоров був учнем датського друкаря Ганса Мессенгейма-Богбіндера. На чому ґрунтується це твердження? Ще наприкінці XVI ст. в Данії надруковано історичні праці, де говорилося, що Іван Грозний запросив з Данії, різних ремісників, в тому числі друкарів, а також, що запрошення це прийняв Ганс Богбіндер, який, однак, незабаром відмовився від наміру заснувати у Москві друкарню. Врешті, в першій половині XIX ст. опубліковано лист Іванові IV від датського короля Крістіана III, який заохочував російського царя перейти на лютеранство і повідомляв, що посилає до нього свого слугу Мессенгейма «з Біблією і двома іншими книжками, у яких викладено суть нашої християнської віри». Однак, як довів Є. Л. Немировський, невідомо, чи дійсно відбулася поїздка Мессенгейма, який до того ж, ніколи не займався друкарством. Таким чином, нема підстав зображати його «російським Гутенбергом», засновником друкарства у Росії і вчителем першодрукарів Івана Федорова та Петра Мстиславця.

Уважне вивчення всіх доступних примірників першодрукованих російських книжок дало підставу книгознавцям дійти висновку, що Іван Федоров освоїв основи друкарської техніки від майстрів Анонімної друкарні, що саме у цій друкарні він, найбільш ймовірно, поступово вдосконалив свою майстерність. Водночас не слід ігнорувати і джерел, які дають змогу зробити висновок про знайомство Івана Федорова з досягненнями іноземних друкарів і митців. Відкидаючи властиву буржуазній науці «теорію впливів», сучасні радянські дослідники наголошують на потребі об’єктивного вивчення культурних і мистецьких зв’язків, з врахуванням як подібностей, так і різниць у явищах культурного життя, що зумовлювалося конкретними соціально-економічними та політичними умовами. У післямові Апостола 1564 р. прямо сказано, що при заснуванні у Москві друкарні планувалося, «какобы изложити печатные книги, якоже в Греках и Венеции», в цитованому вже «Сказании» йдеться про рішення «тако... в царствующем граде Москве учинити, яко же в Греках и в немецких землях, в Виницеи и во Фригии и в Белой Руси, в Литовстей Земли и прочих тамошних странах». Тут треба пояснити, що під Білорусією розуміли також Україну: ще в XVII ст. українську мову гетьманських універсалів називали в Росії «білоруською». Під Фрігією слід розуміти не Францію, як пропонує дехто з дослідників, а Фрягію — Італію. Тим більше, що трохи далі сказано про Івана Федорова та Петра Тимофієва: «Глаголют же неции о них, яко от самех тех фряг таковое учение прияста».

Згадка про фрягів дала привід частині істориків вбачати у московському друкарстві наслідування венеціанського, причому посередником у передачі досвіду італійців називали Максима Грека: адже ж він був знайомий з самим Альдом Мануцієм. Не можна не враховувати і того, що в Росії основні терміни поліграфії були запозичені з італійської мови: «штамба» (друкарня, італ. stampa); тередорщик (друкар, що відбиває текст, італ. tirratore), батирщик (той, що накладає фарбу на літери, італ. battiore), піан (верхня дошка у верстаті, італ. piano) і ряд інших. На відміну від цього, вказував М. М. Тихомиров та інші дослідники, друкарі на Україні вживали деякі німецькі терміни. Останнє не зовсім точно: поряд з німецькими термінами (друкарня, зицер, прасмайстер) вживалися на Україні і терміни італійського походження (пунсон, інколи теж штамба), а також слов’янські (пилкар, чорнило, письмо та інші). Все ж, безсумнівно, в Росії на світанку книгодрукування італійська термінологія була більш поширена, ніж на Україні. Звідси висновок: російські першодрукарі були знайомі з друкарською технікою італійських майстрів як від самих італійців, так і через греків чи південних слов’ян.

З іншого боку, Джілс Флетчер прямо писав, що друкарський верстат і літери привезли до Москви з польської держави. Це твердження цитує Є. Л. Немировський на доказ своєї гіпотези, що в 30-ті роки XVI ст. Іван Федоров міг працювати у краківській друкарні Ф. Унглера. В одному з видань цієї друкарні (Івана Львів’янина «Історичне пояснення животворних страстей Христа». Краків, 1538 — латинською мовою) виявлено заставку, близьку до однієї з заставок федоровських видань. Крім того, в латинсько-польському Псалтирі 1539 р. з друкарні Унглера є герб Кміти, на який схожий пізніший герб Івана Федорова.

Основним аргументом на користь версії про перебування Федорова на навчанні у Кракові Є. Л. Немировський вважає запис про те, що 1532 р. ступінь бакалавра отримав «Joannes Theodorus Moscus canonicus Crasnostaviensis» (Іван Федір москвитин, красноставський канонік). В книзі запису вступників до університету від 1529 р. згаданий «Johannes Theodori de Phyetkowycze dioc. Cracoviensis» (Іван син Федора з Петковиць Краківської єпархії), а в актах 1533—1534 pp. фігурує бакалавр Теодор (Федір). Вказівка про те, що «Іван Федір» став пізніше красноставським каноніком, дописана іншою рукою. На думку Є. Л. Немировського, це могло статися випадково: Федора начебто сплутали з Томою, родом з Красного Ставу. Названі в акті про запис «Phyetkowycze» — це, мабуть, Пйонтковіце в Південній Польщі. Менш ймовірне припущення, що йдеться про Пєткевичі в Білорусії, а назва єпархії вказана помилково.

Так чи інакше, Іван син Федора, який вчився у Кракові, походив з Польщі або Великого князівства Литовського. А для першодрукаря Івана Федорова переїзд до цих країн означав виїзд в «страны незнаемы». Отже, нема підстав для ідентифікації першодрукаря з вихованцем Краківського університету, який мав те саме ім’я і по-батькові. А якщо так, то відпадає головний аргумент на користь припущення Є. Л. Немировського, що саме Івана Федорова стосуються слова Флетчера про привезення друкарні до Росії з Польщі.

Натомість, як вже згадувалося, є певні підстави пов’язувати ці слова Флетчера з даними, які говорять про участь Петра Мстиславця в надрукуванні одного з безвихідних видань — середньошрифтного Євангелія. Втім, все, що відоме про початок діяльності Мстиславця,— це більш або менш вірогідні припущення й умовиводи. Як вказувалося, прізвисько Мстиславець пояснюється походженням його з східнобілоруського міста Мстиславля. Правда, сам друкар називав себе пізніше також Мстисловцем. Однак наголос у цьому слові ставився на першому складі, а ненаголошена літера «о» у білоруській мові означала звук «а». Всупереч твердженню деяких авторів, у церковнослов’янських текстах Петра Мстиславця можна знайти і сліди впливів білоруської мови.

У післямовах московських першодрукованих Апостола та Часовників, у передмові заблудівського Євангелія учительного, як і в передмові Симона Будного до його польського перекладу Біблії, Петро Мстиславець згадується на другому місці, після Івана Федорова. В такому ж порядку пізніше перелічено майстрів в обох «Сказаниях» з тією різницею, що Петро названий тут клевретом Івана Федорова. У наш час це визначення асоціюється з уявленням про підпорядкування чи залежність людини, яку так називають, однак у XVI ст. клеврет означало просто «співробітник, товариш».

Розглядаючи видання, виконані Петром Мстиславцем самостійно, А. С. Зьорнова дійшла висновку, що за рівнем майстерності у відливці літер і наборі він не поступався Іванові Федорову. З іншого боку, порівнюючи гравюри спільних і окремих видань обох друкарів, О. О. Сидоров вважав можливим припустити, що Петро Мстиславець якоюсь мірою навчав Івана Федорова малювати або вирізувати дошки для фігурних гравюр. Дослідник гадає, що Петро Мстиславець раніше засвоїв техніку перехресного штрихування, а Іван Федоров оволодів нею пізніше.

У зв’язку з білоруським походженням Петра Мстиславця багато істориків висловлювали припущення, що він навчився друкарства ще до приїзду в Москву, можливо, у друкарні Скорини або в берестейській кальвіністській друкарні. Однак не виявлено істотних схожостей в оформленні продукції цих друкарень і тих видань, які друкував Петро Мстиславець чи то самостійно, чи у спілці з Іваном Федоровим. Деякі автори безпідставно називають Івана Федорова у всіх відношеннях учнем Петра Мстиславця. Навіть російський церковний історик Є. Є. Голубинський гадав, що у Москві заїжджий білорус був змушений усуватися на друге місце, хоч начебто і був кваліфікованішим майстром від свого колеги—москвича. При цьому Голубинський забуває, що і в білоруському місті Заблудові Іван Федоров, хоч тепер іноземцем став уже він, залишився на першому місці.

Порівнюючи післямову, самостійно написану Іваном Федоровим у Львові, з післямовами самостійних віденських видань Петра Мстиславця, доходимо висновку, що за літературним хистом Іван Федоров набагато перевищував свого колегу. Отже, хоч обидва вони були визначними майстрами друкарства і обидва брали участь у редагуванні тексту московських видань, не випадково Івана Федорова названо всюди на першому місці. Літературна праця високо цінувалася сучасниками, тому з двох рівних за становищем першодрукарів авторитетнішим був саме він. Але, зрозуміло, три московські видання 1564—1565 pp. слід вважати спільними виданнями Івана Федорова і Петра Мстиславця, не приписуючи їх лише першому з них. Тому важко зрозуміти, чому й тепер деякі автори про Апостол 1564 р. пишуть, що він «надрукований Іваном Федоровим». Те саме стосується й обох видань Часовника.

Друге видання московського Часовника завершене Іваном Федоровим та Петром Мстиславцем 29 жовтня 1565 p., а вже 8 липня 1568 р. обидва першодрукарі розпочали друкування Євангелія учительного в білоруському містечку Заблудові. Враховуючи час, потрібний на підготовку до роботи друкарні на новому місці, слід визнати, що майстри виїхали з Росії незабаром після закінчення Часовника, наприкінці 1566 або на початку 1567 року.

Яка була причина виїзду першодрукарів з Москви? Не підтверджуються фактами домисли багатьох істориків, від М. М. Карамзіна до С. В. Бахрушина, про особливу роль переписувачів книжок у русі «темних людей» проти друкарів. Переписувачі не становили хоч трохи ваговитої суспільної сили, та й друкарство тогочасне не зменшувало попиту на рукописну книгу. Француз Андре Теве, який опублікував свою книжку 1584 p., і англієць Джілс Флетчер, який був у Москві 1588 p., пишуть про пожежу московської друкарні. Але безпідставні твердження багатьох авторів, начебто «юрба спалила друкарню Івана Федорова». Згоріти могла друкарня, з якої вийшли анонімні видання, або друкарня, що діяла після виїзду Івана Федорова. Останнє могло трапитися 1571 р. під час нападу Девлет-Гірея. Якщо ж пожежа була у друкарні Івана Федорова і Петра Мстиславця, то, в усякому разі, було врятовано від вогню пунсони і дошки дереворитних оздоб.

М. М. Тихомиров та Т. М. Протасьєва висловлювали думку, що першодрукарі виїхали до Великого князівства Литовського на згоду царя, який прагнув допомогти православним напередодні Люблінської унії. Без відома царя, мовляв, важко було перевезти через кордон друкарське майно «на кількох возах». Однак найважчої частини друкарні — верстата — першодрукарі не вивезли, в Заблудові Ходкевичу довелося «учинити» нове обладнання. А пунсони і дошки дереворитних оздоб важили не так то й багато.

На думку М. М. Тихомирова, документальним підтвердженням згоди Івана IV на від’їзд першодрукарів є «Респонс...» (відповідь) «невідомого православного автора» на анонімну католицьку брошуру 1753 року. Однак автор «Респонсу» Михайло Козачинський (1699—1755) своє припущення про згоду царя на від’їзд до «Литви» Івана Федорова зробив лише на тій підставі, що у післямові львівського Апостола є прихильна згадка про російського царя. Козачинський, колишній префект Києво-Могилянської академії, був на той час архімандритом православного Слуцького монастиря у Білорусії. Щоб довести права православних на Заблудівську церкву, він покликався на те, що фундатор її Г. Ходкевич був православним, і доводив це матеріалами з післямови львівського Апостола і з передмови заблудівського Псалтиря. Як видно з його листування і зі згаданого «Респонсу», Козачинський не мав про життя і діяльність Івана Федорова ніяких інших джерел, крім цих федоровських видань.

Вимушений, а не добровільний характер свого від’їзду підкреслював і сам Іван Федоров. Він згадував, що його вигнано «презелнаго ради озлобленія» представників панівної верхівки — «многих начальник и священноначальник и учителей», які обвинувачували друкарів, «хотячи благое в зло превратити и божие діло в конец погубити, якож обычай есть злонравных и ненаучоных и неискусных в разуме человек».

Отже, сказано досить чітко: переслідування першодрукарів походили як від світських «начальників», так і від «священно-начальників» — верхівки православної церкви. Під згаданими у тексті учителями слід розуміти також ідеологів офіційного православ’я. Іван Федоров твердить, начебто цар був непричетний до репресій щодо нього, але це писалося, без сумніву, з дипломатичних міркувань. В тодішніх умовах неможливо собі уявити, щоб хтось наважився переслідувати керівників державної друкарні всупереч волі самодержця. Якщо навіть ініціаторами репресій були представники боярської опозиції Іванові Грозному, то цим людям вдалося настроїти проти друкарів і самого царя. Це було неважко: адже саме на цей час припадають перші роки опричнини з її атмосферою репресій, підозри до справжніх чи уявних опозиціонерів, заохочування доносів. Є. Л. Немировський вказує, що причиною гонінь могли бути не друкарська діяльність першодрукарів, а їх політичні симпатії. Певну роль, припускають, відіграли і репресії щодо причту церкви Миколи Гостунського, здійснювані з відома, ймовірно, й з ініціативи, самого царя. Як гадає М. Гембарович, першодрукарів спонукало до виїзду загострення переслідування Ісайї Кам’янчанина, з яким обидва вони могли спілкуватися після приїзду цього вченого українського ченця до Москви.

Ряд авторів доводять, що основною причиною обвинувачень в єресі було втручання друкарів у текст «священних» книг. Проти цього припущення висувають той аргумент, що виправлені першодруковані тексти повторювалися у наступних московських виданнях, санкціонованих державною владою. Але відсутність у майже всіх досліджених примірниках Апостола 1564 р. вкладних записів 60—80-х років може пояснюватися не централізованим способом поширення видання, а якраз тим, що книга спершу викликала незадоволення влади, і тираж деякий час лежав без руху на складі.

Так чи інакше, першодрукарям довелося виїхати «в ины страны незнаемы» — до Великого князівства Литовського. Як згадувалося, «незнаемым» краєм воно було для Івана Федорова, який писав ці рядки. Для Петра Мстиславця виїзд до білоруських земель Великого князівства Литовського був поверненням на батьківщину. Ось чому науковці припускають, що, коли вияснилася неможливість займатися книгодрукуванням у Москві, саме Петро Мстиславець переконав Івана Федорова обрати для дальшої роботи Велике князівство Литовське.

bigmir)net TOP 100