Реклама на сайте Связаться с нами
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Початки білоруської друкованої книги

На главную
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

У першій чверті XVI ст. виникло національне білоруське друкарство, яке швидко досягло надзвичайно високого рівня, стало могутнім чинником відродження білоруської культури. Це мало величезне значення і для України. Адже у той час культурне життя білоруського і українського народів у багатьох відношеннях становило єдиний процес. Цьому сприяли як спільні корені культур братніх народів, так і спільність їх становища у складі багатонаціонального Великого князівства Литовського. Як відомо, до князівства увійшли не лише Білорусія, а й більшість українських земель. Не можна недооцінювати й тієї обставини, що білоруські землі і переважна більшість українських у церковно-адміністративному відношенні становили єдину митрополію, яка зберегла традиційну назву київської.

Економічний розвиток білоруських і українських земель, зміцнення економічних позицій православних міщан — це фактори, що сприяли пожвавленню боротьби за розвиток вітчизняної культури.

Основоположником друкарства у Великому князівстві Литовському став Франциск Скорина (за сучасним білоруським правописом — Скарына). Він народився у родині купця Лук’яна Скорини в старовинному білоруському місті Полоцьку, яке було другим після Вільна економічним центром Великого князівства Литовського. У 1504—1506 pp. Ф. Скорина навчався у Краківському університеті, де отримав титул бакалавра мистецтв, після цього продовжував свої студії у Західній Європі і 1512 р. здобув у Падуанському університеті титул доктора медицини.

Світогляд Скорини формувався як на основі досвіду і знань, що їх він виніс з рідної Білорусії, так і на основі знайомства з культурою західноєвропейського Ренесансу. Економічне і суспільно-політичне життя тогочасної Білорусії та України сприяло поширенню серед частини міського населення гуманістичних поглядів, готувало грунт для включення цих земель у загальноєвропейські культурно-ідеологічні рухи. У тогочасних умовах було неможливо цілком порвати з традиціями середньовічної ідеології, і все ж у багатьох відношеннях Скорина став попередником білорусько-литовської реформації, справжнім гуманістом, свідомим борцем за піднесення освітнього рівня рідного народу. Багато в чому Скорина випередив свою епоху. В його добу, і ще довго потім, національна свідомість виступала під оболонкою конфесійної приналежності. Але білорус з Полоцька зумів поєднати індиферентизм до конфесійних різниць між християнами з полум’яним патріотизмом.

Задумавши видавати книжки «людям посполитим к доброму научению», Скорина найсприятливішим для цього місцем визнав Прагу, де гуситський рух започаткував небувале піднесення культурного та політичного життя. Не випадково в Чехії вийшли друком перші переклади Біблії на одну з слов’янських мов, широко були розповсюджені і рукописні переклади біблійних книг. Осередком чеського друкарства було празьке Старе місто. Саме тут 6 серпня 1517 р. вийшов у світ Псалтир «повелением и працею избранного мужа, в лікарскых науках доктора Франциска Скоринина сына». Видавець вказував, що книга може бути використана дітьми «як початок всякое доброе науки грамоты». Видання малого формату (кварто). В обох збережених примірниках виявлено тогочасні приписки: «А то ся стало накладом Богдана Онкова сына, радци міста Виленского».

Відразу ж після Псалтиря Скорина приступив до видання «Біблії руської» у тому ж форматі четвірки. Біблійні книги виходили в міру їх підготовки, а не в тій послідовності, яка прийнята у церковному каноні. Крім Псалтиря, в 1517 р. вийшли Книга Йова (10 вересня), Притчі премудрого Соломона царя (6 жовтня), Книга Ісуса сина Сірахового (5 грудня). Книга Буття (1519) починається загальним дереворитним титульним аркушем до всіх випусків і програмною передмовою до всієї Біблії. Всього протягом 1517—1519 pp. у Празі вийшов Псалтир і 22 книги (у 19 випусках) «Біблії руської» загальним обсягом 2389 аркушів. Ці випуски не охоплюють всього кола книг Старого завіту. Нема, зокрема, Книг маккавейських і книги Параліпоменон, хоч ними Скорина в загальній передмові до Біблії рекомендував користуватися для ознайомлення з подіями стародавньої історії. Очевидно, книжки, на які посилався Скорина в передмові, були підготовлені до друку, однак видати їх у Празі він не встиг.

Багато авторів вважали, що для видання книжок Скорина мусив мати у Празі власну друкарню. Але доктор-видавець міг користуватися послугами одного з чеських друкарів. У Празі в той час друкували не тільки латинським шрифтом двох варіантів (готичним і антиквою), але й єврейським. Саме 1518 р. тут майстерно надрукована перша частина Біблії (П’ятикнижжя) староєврейською мовою. Слід гадати, на підставі вказівок Скорини один з празьких майстрів виготовив і кириличний шрифт, відмінний від шрифту попередніх чотирьох кириличних друкарень. Книжки прикрашають численні фігурні гравюри, заставки, кінцівки, а також — річ небувала перед тим і після того — портрети самого видавця.

Цікаво, що зображення будинку на 133-му аркуші Третьої книги царств нагадує будинок краківської Бурси вбогих. За заповітом її засновника, вихованця Празького університету Йоганна Існера, до бурси мали приймати, насамперед, студентів «з Русі й Литви». Ймовірно, Скорина свого часу мешкав у цій бурсі, а потім відтворив її з пам’яті, щоб надати реальних рис ілюстрації на теми старозаповітної історії. Схожість малюнка з реальним будинком бурси підтверджує припущення деяких дослідників, що сам Скорина брав участь у ілюструванні своїх видань.

Свою видавничу діяльність Франциск Скорина продовжив у Вільні «в дому почтивого мужа Якуба Бабича найстаршого бурмистра славного и великого міста виленскаго». Тут в березні 1525 р. видрукувані Апостол формату вісімки, а без позначення року видання — «Малая подорожная книжка» ще меншого формату — в 12-ту частку аркуша. Довго вважали Апостол першим віденським виданням, щойно А. С. Зьорнова з стану гравюр зробила висновок, що «Малая подорожная книжка» надрукована раніше. Це блискуче підтвердилося після виявлення в датській Королівській бібліотеці у Копенгагені примірника книжки з пасхальними таблицями на 1523—1543 pp. Найбільш ймовірно, «Малая подорожная книжка» вийшла десь посередині 1522 р. Таким чином, цей першодрук — перша друкована книжка на території колишнього СРСР.

Книжка ділиться на Псалтир, Часослов, 17 акафистів та канонів, «Шестодневець» зі службами на всі дні тижня, святці з пасхалією. Кожна з 21 частини має окремі вихідні дані та окрему пагінацію, а деякі з них — і окремі титульні аркуші. Між частинами є значні різниці в оформленні, які можуть свідчити, що працювали над ними різні друкарі. Тому пропонують вважати згадані частини окремими виданнями, хоч назва «Малая подорожная книжка» відноситься до всіх частин. Це видно із спільної передмови, що починається словами «В сеи малой подорожной книжце поряду кратце положени суть...». Форма «в книжце» — місцевий відмінок від «книжка», однак бібліографи XIX ст. безпідставно реконструювали форму «книжица», за ними пішли і наступні дослідники, а в останній публікації передмов і післямов Ф. Скорини хибний варіант впроваджено і у текст першого рядка передмови.

У виданнях Скорини для сучасного читача найцікавіші численні передмови, писані з просвітницьких позицій. Так, у загальній передмові до Біблії йдеться про необхідність використовувати наявні в окремих книгах елементи реальних знань для вивчення «семи визволених наук» — граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії, музики. Свій патріотизм Скорина найяскравіше підкреслив у передмові до книги Юдиф. В ній розповідається, як під час облоги міста Вефулії військом ассірійського царя Навуходоносора удова Юдиф проникла до намету полководця ассірійців Олоферна і, коли він заснув після бенкету, відтяла ворогові голову і тим врятувала рідне місто. Скорина закликає читачів «жену сию преславную» наслідувати «в добрых делах и в любви отчины», не шкодувати праці і майна для загального добра і для батьківщини. «Понеже от прирожения звери, ходящие в пустыни, знають ямы своя; птицы, летающие по возъдуху, ведають гнезда своя; рибы, плывающие по морю и в реках, чують виры своя; пчелы и тым подобная боронять ульев своих,— також и люди, игде зродилися и ускормлены суть по бозе, к тому месту великую ласку имають».

У мовному відношенні білоруські першодруки Скорини поділяються на дві групи. Празький Псалтир і віленські книги надруковано церковнослов’янською мовою у тому варіанті, що був поширений у Білорусії і відбив багато особливостей білоруської мови. До тих слів, які здавалися Скорині важко зрозумілими, на полях видавець додав відповідники з тогочасної білоруської літературної мови (зрідка для пояснень використані і слова церковнослов’янського походження, які були широковживаними у білоруській писемності). Значно більший вплив мало білоруське мовне середовище на переклади всіх інших видань — біблійних книг, «виложених руською мовою».

Філологічні дослідження показали церковнослов’янську мовну основу і цих скорининських друків, особливо у галузі лексики і словотвору. Але Скорина впровадив настільки багато граматичних і лексичних білорусизмів, що його мова є зразком білоруської редакції церковнослов’янщини, проміжною ланкою у переході від церковнослов’янської мови до білоруської.

Прагнення зробити мову своїх видань зрозумілішою для «людей простих», «посполитих» — яскрава риса гуманізму Скорини. І це було однією з основних причин популярності його видань не лише в Білорусії, але й на Україні.

Доказом високої оцінки видань Скорини українськими читачами є численні їх рукописні копії. Так, 1543 р. Парфен з Кобринського і Пинського староств переписав віленський Псалтир, внісши до мови низку українізмів. У бібліотеці Перемишльської уніатської капітули було три списки Апостола Скорини, у збірці А. С. Петрушевича — список П’ятикнижжя, у збірці Рум’янцовського музею збереглася копія скорининських біблійних книг, що її якась Стечиха передала церкві у с. Підмонастирі. Мистецьким оздобленням вирізняється перепис Апостола Скорини, здійснений 1593—1594 pp. в с. Теслугові на Волині попом Гермогеном, «родичем з Торчина, прозвищем Тихоненя Яцкович».

Серед рукописних копій Біблії Скорини увагу дослідників привернув список, зроблений на замовлення Василя Жугаєвича з м. Ярослава над Сяном у Перемишльській землі Руського воєводства. Тут вміщено датовані 1568 р. копії чотирьох біблійних книг (Нова, Притчі, Екклезіаст, Премудрість) і збірку інших матеріалів, частина яких пропагує книгу як джерело мудрості. У мові скорининських книг тут більше, ніж у друкованому їх тексті, південнослов’янізмів, що цілком відповідає традиціям тогочасної української писемності. У заголовках, передмовах і післямовах, де говориться, що книги велів надрукувати Скорина, замість його прізвища фігурує «в лікарських науках доктор Василій Жугаєвич», або «Жугаєв син з Ярославля», який ці книги «казал списати». Ймовірно, Жугаєвич — той же бакалавр Васько з Ярослава, який найняв для писання книжок дяка Яцька Макушку зі Стрия, причому Макушка у 1562 р. зобов’язався прибути у Ярослав і там «згадані книжки писати і закінчити».

На жаль, не зберігся рукопис, що його Ф. Ціхановський (в 1810—1828 pp.— холмський уніатський єпископ) подарував бібліотеці Варшавського університету. Як видно з передмови, спершу рукопис містив повний текст біблійних книг — старозаповітних і новозаповітних. У кінці П’ятикнижжя сказано про виконання рукопису 1569 р. «повеленієм же і пильностію худаго человіка на ім’я Луки в неславном же граді Тернополі». На відміну від скорининських друків, книги було розміщено в канонічній послідовності. Повторювалися передмови з видань Скорини, а характерні для цих видань мовні риси виявлено у всьому рукописі, в тому числі у тих книгах, що їх нема серед друків Скорини (дві книги Параліпоменон, чотири книги Ездри, книга Товії, новозаповітні книги).

З рукописом Ціхановського багато спільного має рукописний кодекс, який з Віцинського монастиря (поблизу Золочева) надійшов до львівського Онуфріївського монастиря, де був виявлений Я. Головацьким. Продовження того ж кодексу опинилося у колекції М. П. Погодіна. Крім Псалтиря і кінця Маккавейських книг, він містить всі старозаповітні книги, в тому числі й ті, які відсутні у друках Скорини (дві книги Параліпоменон, книга Ездри, книга Товії, неповна перша книга Маккавеїв). У кінці П’ятикнижжя є запис про його копіювання в 1575 р. «писарчуком» Дмитром із Зінькова; при початку і кінці книги Ісуса Сірахового (писаної іншим почерком) сказано про написання її в 1573—1576 pp.; в кінці книги Єзекиїла є запис про закінчення її «повеленієм же и пильностію богобойнаго ієрея пастыря Христовых овець в неславнем же граде Маначине» (Маначин — тепер село Волочиського району Хмельницької обл.). Як і копії Василя Жугаєвича та Підманастирська, маначинський список Дмитра з Зінькова має більше церковнослов’янізмів, ніж у самого Скорини. Водночас ті книги, яких нема в Скорининих друках, мають багато спільного з празькою першодрукованою Біблією. Припускають, що вони скопійовані з втрачених частин повного скорининського перекладу Біблії.

Всі згадані копії книг, які можна пов’язувати з неопублікованими частинами Біблії Скорини, походять із західноукраїнських земель, точніше — зі східної частини Галичини і з Поділля. М. Гембаровичем було зроблено спробу пояснити цю обставину деякими фактами біографії Скорини. Суть аргументації Мечислава Гембаровича така. На початку 1530 р. Франциск Скорина був на службі в Кенігсбергу при дворі Альбрехта — того самого, який був останнім великим магістром Тевтонського ордену, але перейшов на лютеранство і перетворив володіння ордену на світське герцогство. Характеру служби не знаємо, але вона могла бути пов’язана з літературно-науковими заняттями князя. У травні 1530 р. герцог Альбрехт прусський прохав великого канцлера литовського, віденського воєводу Альбрехта Гаштовта і віленський магістрат, щоб вони заопікувалися родиною Скорини. Але вже через десять днів після того герцог Альбрехт звернувся до Гаштовта з листом у зовсім іншому дусі: він обвинуватив Скорину, що той таємно виїхав з Кенігсберга і намовив виїхати також двох євреїв — лікаря і друкаря, якого герцог запросив з Кракова для організації друкарні у своїй столиці. Цим друкарем міг бути тільки один з чотирьох синів Самуїла з Галича. Три з них (Самуїл, Ашер і Ельякін) 1533 р. опублікували в своїй краківській друкарні першу в Польщі єврейську книгу, згодом зайнявся друкарством і четвертий брат. Спочатку засновники єврейського друкарства у Кракові називали себе просто «галицькими євреями» (Iudaei Halicienses), згодом прийняли прізвище Галич, або Геліц, Геліцер. Усі брати Галичі були, за висловом сучасного дослідника, «фанатиками друкарства», які в пошуках кращих умов для заняття улюбленою справою не раз переїжджали з міста до міста, з країни до країни. Тому ймовірно, що Скорина намовив того з Галичів, з яким зустрівся у Кенігсберзі, приступити до друкарської діяльності разом з ним. Коли ж герцог Альбрехт став шукати втікачів за допомогою свого приятеля канцлера Гаштовта, Скорині довелося поступити на службу до віленського єпископа Яна, сина короля Зигмунта, брата Беати з Косцелецьких Острозької. Незадовго перед тим Ян отримав Крем’янецьке староство. М. Гембарович припускає, що саме туди скрилися Скорина і друкар, з яким він домовився займатися видавничою діяльністю. Саме Скорина, який за даними інших джерел, вів торговельно-фінансові справи для єпископа Яна, міг отримати доручення зайнятись економічним впорядкуванням нового маєтку свого патрона. Натомість для друкаря Крем’янець був добре знайомим; це місто мало тісні економічні зв’язки з Галичем, звідкіля походила родина друкаря. Слідом перебування Скорини у Крем’янці дослідник вважає згадувані рукописи, що їх пов’язують з недрукованими частинами скорининської Біблії. Всі ці рукописи виникли недалеко Крем’янця, де від Скорини міг залишитися протограф повного перекладу Біблії. Ті з книжок, які не були видані раніше, Скорина міг намагатися опублікувати у Львові. Відгомоном цього М. Гембарович вважає текст епітафії Івана Федорова і його слова у львівському Апостолі про те, що першодрукар йшов слідами якогось «богоизбранна мужа»; можливо, також твердження князя Андрія Курбського, що Біблія Скорини «спирається на єврейську»: це міг бути натяк на співпрацю з друкарем євреєм. Зберігся і судовий акт 1537 р. про те, що крем’янецькому раввінові доктору Авраамові купець Ісачко Острозький передав в числі інших заставлених товарів книжки. М. Гембарович не виключає можливості, що Авраам — лікар, який виїхав із Скориною і друкарем з Кенігсберга, а згадані книги — видання Скорини. Але після усунення Яна з віденського єпископства і передачі ним Крем’янецького староства королю (1536), Скорина, ймовірно, припинив зв’язки з своїм колишнім протектором, а незабаром виїхав знову до Праги.

Як бачимо, версія про спробу видавничої діяльності Скорини у Крем’янці чи Львові складається з ланцюга робочих гіпотез. Невиразність, неясність джерел з цього питання може відображати той факт, що така спроба була невдалою. Це, звичайно, не виключає необхідності дальших студій у цьому напрямі, як і взагалі дальших пошуків у вітчизняних і закордонних архівах.


* * *

Другим після Вільна осередком друкарства у Великому князівстві Литовському стало м. Берестя на Поліссі (сучасний Брест). Берестейським старостою в середині XVI ст. був кальвіністський діяч Микола Радзивілл Чорний, під егідою якого у Бресті виходили польські кальвіністські видання, що їх у 1553—1554 pp. друкував Б. Воєвудка, а з 1558 p. — С. Мурмеліус. В 1563 р. у Бересті вийшов польський переклад Біблії, однак прізвище друкаря на цьому виданні не вказане.

У маєтку цього ж М. Радзивілла у м. Несвіжі в 1562 р. працювала білоруська друкарня. Одним з тих, хто заохотив білорусько-литовських реформаційних діячів до заснування цієї друкарні, був, як припускають, відомий протестантський публіцист П. П. Верджеріо, який під час перебування у Вільні в 1560 р. міг ознайомити М. Радзивілла, О. Воловича, С. Будного з виданнями словенського освітнього діяча Трубара. Книжки у Несвіжі виходили «накладом» несвізького намісника М. Кавечинського, проповідника Л. Кришковського і визначного реформаційного діяча С. Будного. Будний — автор обох білоруських несвізьких видань: катехізиса і трактату «О оправданіи грешнаго человека пред богом». Катехізис настільки нагадував видання Скорини, що у XVII ст. укладачі каталога бібліотеки Львівського братства: приписали книжку «докторові Францискові».

Ще більшою мірою, ніж Будний, продовжувачем скорининських традицій став Василь Тяпинський. Він, хоч належав до поміркованого крила социніан, був далекий від конфесійної обмеженості. Якщо Будного білоруська мова цікавила як засіб пропаганди протестантизму, то Тяпинський насамперед — патріот, палкий прибічник поширення освіти серед народу. Тяпинський таврував українських і білоруських «значних панів» за зневагу до рідної мови, закликав їх давати кошти, на заснування шкіл і розвиток науки. Невідомо, де працювала його «убога друкарня», — в рідному Тяпині чи деінде. Єдине відоме її видання — Євангеліє вийшло, ймовірно, на початку 70-х років.

Найцікавіша риса книжки — вміщення паралельно церковнослов’янського тексту і перекладу на мову «просту». Тоді це було явищем унікальним у східнослов’янському світі. Щойно 1607 р. в Острозі вийшло інше аналогічне видання — книга «Лікарство на оспалий умисл чоловічий» з паралельними текстами церковнослов’янською і тогочасною українською книжною мовами. Крім перекладу на мову, зрозумілу і білорусам і українцям, Тяпинський подав на полях переклади й етимологію слів, поклики, текстологічні пояснення. Ці матеріали свідчать про філологічні та загальнонаукові знання визначного літератора і видавця.

bigmir)net TOP 100