Реклама на сайте Связаться с нами
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Смерть першодрукаря. Доля його друкарні

На главную
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Дата повернення Івана Федорова з його мандрівки невідома. Ще в дорозі або незабаром після повернення додому друкар захворів. У листопаді 1585 р. львівський єпископ Гедеон Балабан писав, що саме тоді, коли «Іван Москвитин друкар пам’яті добре годний» задумав «больше книг ремесла своего друкарского... видати», він «впавши в болезнь ко смерти помер».

Довідавшись про тяжку хворобу Івана Федорова, нагадали про себе кредитори. 13 грудня 1583 р. до війтівського уряду Львова з’явився міський гармаш Данило Кеніг і наклав арешт на рухоме і нерухоме майно Івана Москвитина у зв’язку з його боргом на суму 150 золотих. Наступного дня арешт наклав Сацько Сенькович за борг 50 золотих «згідно записів і розписок». А ще через день, 15 грудня (5 грудня за старим стилем), друкаря не стало. Крім старшого сина Івана першодрукар залишив і малих дітей, опікуном яких став рурмістр (водогінний майстер) Юрій. Тільки 2 квітня 1584 р. він передав свої опікунські обов’язки Іванові Друкаровичу. Про долю менших дітей і про їх матір ніяких інших відомостей не виявлено.

Вірні друзі друкаря, люди, що розуміли значення його праці, поклали на його могилі, яка була на території Онуфріївського монастиря, плиту. Можливо, цим займалися діячі Львівського братства: текст напису перегукується з деякими висловами у документах, що пов’язані зі заходами братства у справі викупу від лихварів друкарні Івана Федорова. На жаль, надгробок до наших днів не зберігся, навіть місце його вказується у різних описах по-різному. Питання вимагає дальшого вивчення, оскільки розв’язання наявних у джерелах суперечностей могло б допомогти уточнити місце поховання визначного діяча культури російського, українського та білоруського народів.

У історичних працях протягом тривалого часу повторювали, що, мовляв, першодрукар «помер у злиднях». Це, звичайно, не зовсім так. Іван Федоров не збагатився, ніякого нерухомого майна не нажив. Але його підприємство на момент смерті користувалося довір’ям кредиторів, активи і пасиви приблизно зрівноважувалися. Тому говорити про банкрутство друкаря нема достатніх підстав.

Після смерті Івана Федорова на його майно, крім спадкоємців, висунули претензії кредитори. Єдиний дорослий син Іван палітурник не планував займатися друкарством і задовольнився тим, що до нього перейшли зобов’язання батькових боржників. Зокрема, 4 лютого 1584 р. Іван Друкарович доручив Ганушеві з Острога отримати від заблудівського протопопа 15 кіп литовських грошів, які той був винен Іванові Федорову. Палітурникові Мартинові Голубниковичу (Голубуховичу, Голобойковичу), який з м. Грубешова на Холмщині переселився до Львова, Іван Друкарович доручив стягнути 100 золотих, які його батькові був винен буський папірник Варфоломій. За взяту ним у кредит «цілу бібліотеку книг віденського друку» Іван Друкарович був винен 380 золотих київському міщанинові Іванові Лозні. Йому заплатив ці гроші той же Мартин Голубникович, якому за те Іван Друкарович передав згадані віденські книги, як і «право добувати майно Івана — спадщинне, рухоме і нерухоме, заставлене будь-якому за ту чи іншу суму». Разом з Голубниковичем Іван Друкарович 17 липня 1584 р. прибув до Вільна, де його приймав відомий білоруський друкар Кузьма Мамонич.

Син першодрукаря мав намір стягнути досить значний борг (123 копи 37 грошів литовських) від віденського міщанина Яцька Максимовича. Це той же Яків Максимович, який ще 1578 р. був кредитором першодрукаря. Замість Якова його борг сплатив Іванові Друкаровичу Кузьма Мамонич, який прагнув підтримувати дружні взаємини з сином першодрукаря (акт від 28 листопада 1584 р.). Іван Друкарович зберігав також тісні взаємини з опікунами майна Успенської церкви, організаторами братства. Згідно із записом, затвердженим у Любліні ще у червні 1582 p., Іван Друкарович був кредитором Івана Минця (Минцевича), який незабаром став активним діячем Успенського братства. У конфлікті міщан з єпископом Іван Друкарович підтримував супротивників єпископа. У скарзі братства на єпископа Гедеона Балабана пізніше висувалося обвинувачення, що той, «кинувши до ями Івана, друкаревого сина, заморив до смерті». Помер Іван Друкарович між 4 грудня 1584 і 9 лютого 1585 р. Тільки у березні 1585 р. вдова продала два преси небіжчика — один для притискання паперу, інший для обрізування книжок.

Друкарське обладнання, заставлене Іваном Федоровим 1579 р. за 411 золотих Ізраїлеві Якубовичу, залишалося у руках останнього. Головними претендентами на все інше обладнання стали син Сенька Сідляра Сацько Сенькович і швець-сап’яник Сенько Корунка, який одружився з вдовою Сенька Сідляра Ганною Федорівною.

Вдова і діти Сенька Сідляра успадкували від нього 300 золотих боргу, що їх згідно з розпискою був винен Іван Федоров Сенькові, а також 150 золотих, які Іван Федоров перед смертю подарував спадкоємцям свого приятеля. Друкар «розпорядився стягнути цю суму з книг та друкарні». З відомих судових документів можна зробити висновок, що Сенько Корунка і Сацько Сенькович не добивалися від кредиторів Івана Федорова сплати грішми належної їм частини боргів першодрукаря, а прагнули отримати друкарське обладнання та книжки, якими Іван Федоров свого часу гарантував сплату своїх боргів. Більше того, Корунка і Сацько самі стали сплачувати кредиторам Івана Федорова його борги, щоб зосередити в своїх руках якомога більшу частину друкарського обладнання і книжок Івана Федорова. Ще за життя Івана Федорова, у вересні 1583 p., Сацько Сенькович взяв у львівського аптекаря Єроніма Віттембергера 200 «руських біблій» і тільки 7 лютого 1584 р. заплатив за них 300 золотих. А 9 листопада 1585 р. Сацько Сенькович і Сенько Корунка визнали 200 золотих боргу Фольтинові Бертольдо, і також він уступив їм через Віттембергера право власності на 200 біблій і дві друкарні Івана Федорова. Це, слід гадати, те саме майно, частина якого (один верстат і 200 Біблій) зберігалася в льоху при будинку Івана Білдаги і 2 жовтня 1585 р. була оцінена на вимогу Віттембергера. У жовтні 1586 р. Корунка і Сацько були вже власниками решти майна (частини до верстату і 25 Біблій), що залишалося в орендованому ними льоху Білдаги.

Сенько Корунка і Сацько Сенькович спершу самі хотіли займатися друкарством: їх називали «руськими друкарями» (можливо, тому, що вони не лише володіли друкарським обладнанням, але й займалися додруковуванням аркушів у неповних примірниках Біблії). З іншого боку, ще в листопаді 1585 р. єпископ Гедеон Балабан обвинувачував обох «купчиків», що вони хочуть «усі матреци і приправи друкарскіє... до мовсковскоє землі... вивезти». Про це ж повідомили К. К. Острозького опікуни майна Успенської церкви, члени-фундатори братства Іван Богатирець та Лесько Малецький, і той затримав друкарню, яка на той час була вже у м. Старому Костянтинові на Волині. Мабуть, через це Корунка і Сацько не змогли виконати укладеної раніше угоди про доставку до Вільнюса обладнання, потрібного для друкування Біблій. На це скаржився К. Мамонич у Львівському гродському суді (акт від 22 лютого 1588 p.). 24 лютого 1588 р. Сацько Сенькович і Сенько Корунка уступили Мамоничеві права на верстат, що перебував у Острозького в Костянтинові. Однак вони, мабуть, не дуже вірили в успіх такої трансакції, бо тоді ж зобов’язалися постачити Мамоничеві інший верстат. Тільки 1593 р. Кузьма Мамонич посвідчив, що обидва львівські підприємці виконали своє зобов’язання від 1588 року. Очевидно, Мамонич отримав саме цей, інший верстат, припущення, що йому вдалося здобути друкарню з Костянтинова, менш вірогідне.

Та частина друкарського обладнання, що залишалася у Львові (можливо, до неї приєднався транспорт, затриманий у Старому Костянтинові), була викуплена фундаторами Успенського братства, опікунами майна Успенської церкви. Нагадаємо, що ще в 1597 р. Іван Федоров з сином віддали частину обладнання і книг Ізраїлеві Якубовичу як заставу за позику 411 золотих. Оскільки пізніше Іван Федоров віддавав під заставу й інші частини своєї друкарні, сума застави зросла до 1500 золотих. Шляхом угоди між кредиторами Івана Федорова права на все обладнання (крім того, яке Корунка і Сацько продали Мамоничеві), зосередилися в одного з кредиторів, і вже від нього «усі верстати» були куплені «панами міщанами» «за тую ж суму, яко і заведени били, за полтори тисячі золотих».

Міщани купили друкарню Івана Федорова в кредит і вже в кінці 1585 р. взяли «в скарбницю церковную», після чого зайнялися збором пожертв для сплати боргу за друкарню. Для полегшення цієї справи вони отримали 8 листопада 1585 р. грамоту від єпископа Гедеона Балабана. Як ми вже знаємо, саме в цей час остаточно оформляється організація львівських міщан — Успенське братство. Саме в ході праці над влаштуванням друкарні і школи вищого ступеню завершується організаційне оформлення львівського Успенського братства, виявом чого став братський статут від 1 січня 1586 р. З цього часу об’єднання міщан центральної частини Львова послідовно називається братством. Хоч братство продовжувало сплачувати викупні платежі Ізраїлю Якубовичу до 17 серпня 1597 р., братська друкарня розпочала діяти в другій половині 80-х років XVI ст. (вже в 1587 р. Балабан писав, що міщани «друкарню опущеную видвигнули»). При цьому братство не тільки використало «верстати» першодрукаря, але й зайнялось виготовленням нового обладнання. Так, 30 жовтня 1589 р. активний і освічений братчик Лесько Малецький заповів братству для виготовлення шрифтів половину «цинових виробів з свого дому».

Створення братської друкарні було полегшено наявністю кваліфікованих кадрів ремісників, обізнаних з цією справою. Важливе місце в організації друкарні належить ченцеві Мині, якого ще в 1579—1580 pp. А. М. Курбський запрошував разом з Сеньком Сідлярем для обговорення літературно-богословських питань. В 1585 р. Мина брав участь у зборі пожертв на викуп друкарні Федорова. У документі від 21 липня 1588 р. його названо друкарем, а в документі, який звичайно датують 1592 роком, — «ученим друкарем». Талановитий, всебічно обдарований майстер, Лаврін Филипович, який раніше співробітничав з Іваном Федоровим, в 1599 р. був посланий львівським братством на варшавський сейм «у справі про вільності всього українського народу».

Крім друкарського обладнання до рук братства потрапили також примірники першодрукованих видань. Так, 1626 р. братство продало синові господаря Молдавії «Петрашкові» (Петрові Могилі) «Апостол... друку старого Івана Москвитина» і власне видання Псалтиря.

З друкарського обладнання, яке від Івана Федорова перейшло до братства, нічого не збереглося. Єдиними матеріальними пам’ятками, що підтверджують перехід цього обладнання до братства, є відбитки його шрифтів та дереворитних кліше у виданнях братської друкарні. Острозькі шрифти, кириличні й грецькі, застосовано в ряді видань початкового періоду діяльності братства. Якщо ж говорити про оздоби, то мистецтвознавець Микола Макаренко звернув увагу на відбитки з дереворитних дощок Івана Федорова у прикрасах деяких львівських видань XVII ст. Згодом А. С. Зьорнова зайнялася спеціальним дослідженням питання про застосування цих дощок у острозьких та львівських виданнях після смерті Івана Федорова. Вона довела, що у Львівській братській друкарні протягом XVII—XVIII ст. вживалися не тільки копії дощок Івана Федорова, але й численні його оригінальні дошки з Москви, Заблудова, Львова, Острога. Для деяких заставок це доводиться наявністю однакових тріщин, які з часом збільшувалися. За даними, що були у розпорядженні А. С. Зьорнової, дошки Івана Федорова вживалися у Львові до 1772 р. Пізніше Я. П. Запаско встановив вживання їх і у ряді львівських видань останніх років XVIII ст. і першої чверті XIX ст.

Найпривабливішими для українських друкарів виявилися заставки й кінцівки з Апостола. Деякі з них переходили від друкарні до друкарні. Так, дошка з московського Апостола (111 арк. другого рахунку) вжита у Октоїху (Дермань, 1604), у Часословах київського друкаря Т. Вербицького (1625, 1626), у кількох виданнях С. Соболя: Апостолі (Київ, 1630, з тими ж вихідними даними передруковано вдруге у Кутейні або Буйничах, втретє в Могильові), Октоїху (у двох передруках з київського видання 1629 p.), Часослові (Кутеїн, 1632). Вживалися федоровські дошки і у рохманівській друкарні Кирила—Транквіліона Старовецького.

З орнаментальних прикрас острозьких видань Івана Федорова частина залишилася в Острозі і вжита у виданих там наприкінці XVI ст. книжках. Частіше зустрічаються відбитки з острозьких дощок у львівських братських виданнях. Особливо сподобалися львівським друкарям кінцівки, взористі ініціали, а також наборний орнамент із зображенням плетінки і голівок «херувимів-українців».

Досить часто українські майстри копіювали федоровські орнаментальні прикраси.

Федоровська орнаментика була популярною не лише у східних слов’ян. Так, у Румунії копіювалися заставки Івана Федорова, а у брашівському Євангелії учительному 1581 р. — його відома архітектурна рамка. Копію цієї ж рамки виявлено у кількох вільнюських білоруських, литовських і польських книгах: у деяких виданнях Мамоничів 90-х років XVI ст., «Католицькій постиллі» Я. Вуєка у перекладі на литовську мову М. Даукші (друкарня єзуїтської академії, 1599), литовському виданні «Постилли» М. Рея (друкарня Я. Моркунаса, 1600), «Постиллі» Гжегожа з Жарновця (1597—1605, друкарня Я. Карцана). У познанських друках останньої чверті XVII ст. виявлено відбитки кінцівок, зроблені, напевно, з федоровських кліше. До Познаня вони дійшли, побувавши раніше в кількох друкарнях — Львівського братства, М. Сльозки, Якова Мосцицького (Львів—Краків).

Як бачимо, хронологічний і територіальний діапазон видань, які прямо або непрямо використовували художню спадщину Івана Федорова, виявився величезним. Це може бути мірою тривкості зробленого ним внеску у мистецтво оформлення книжки.

bigmir)net TOP 100