Реклама на сайте Связаться с нами
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Заблудівська друкарня

На главную
Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні

Невідомо, чим займалися першодрукарі в перші місяці після переїзду до Великого князівства Литовського. Сам Іван Федоров згадував пізніше: «Въсприяша нас любезно благочестивый государь Жикгимонт Август, король польский и великий князь литовский, русский, прусский, жемойтский, мазовецкий и иных, с всеми папы рады своея». Припускають, що вони зустрілися на одному з сеймів Великого князівства Литовського, який відбувся між 1566 і 1568 pp. Однак пани-рада (сенат князівства) збиралися не тільки в час сеймів, а тому не можна мати повної впевненості щодо дати прийняття друкарів королем і панами-радою.

Важливий факт біографії Івана Федорова і Петра Мстиславця у цей період — зустріч з Симоном Будним, одним з найактивніших діячів реформаційного руху в Білорусії. Як відомо, Будний критикував догматику і практичну діяльність католицької і православної церков. Розмова між ним і російськими друкарями, як видно з контексту згадки про неї, була дружньою, отож є підстави припускати наявність у їх світогляді певних збіжностей.

Незабаром після приїзду Івана Федорова і Петра Мстиславця їх запросив до себе на службу Григорій Ходкевич, який з 1555 р. був київським воєводою, а з 1566 р. — великим гетьманом литовським. Ходкевич походив з боярського київського роду Ходьковичів. Він залишився усе життя прибічником православ’я і рідної мови, сприяв культурним взаєминам України і Білорусії з Росією. Дружина гетьмана Катерина Вишневецька, родом з України (сестра засновника замку на Малій Хортиці Дмитра Вишневецького), також брала участь у культурно-освітній діяльності.

Г. Ходкевич вже досить давно планував заснувати друкарню. Ще 1561 р. він був у числі тих, які доручали Ісайї Кам’янчанину роздобувати в Москві список біблії, що його можна було б використати для публікації цієї книжки «нашему народу християнському русскому литовському, да и русскому московскому, да и повсюду всем православным християнам, иже в Болгарах, и в Сербах, в Мылтянех и Волосех».

Запросивши до себе московських друкарів-емігрантів, Г. О. Ходкевич вирішив заснувати друкарню в Заблудові, на південь від Білостока. Незадовго перед цим він надав цьому поселенню права містечка, грамотою 1563 р. фундував тут православну церкву, костьол, шпиталь. Навколишні села були в той час білоруськими, в містечку, крім білорусів, мешкали також поляки. В заблудівському говорі помічено і деякі українські риси. Заблудівщина лежала недалеко українсько-білоруської етнічної межі, яку О. Яблоновський на основі антропонімічних даних XVI ст. проводив північніше Заблудова (по р. Супраслі), а Ю. Ф. Карський на основі діалектологічних досліджень кінця XIX ст. — південніше Заблудова (на північ від м. Більська). Остання лінія відповідає давньому північному кордонові Берестейського князівства, що може вказувати на стабільність етнічних кордонів у цьому районі.

Пов’язаність родини Г. О. Ходкевича одночасно з Білорусією і з Україною, близькість Заблудова до білорусько-української етнічної межі спричинилися до того, що в розумінні Г. Ходкевича і його дружини К. Вишневецької «проста мова» означала своєрідне білорусько-українське «койне», властиве багатьом літературним пам’яткам того періоду. Важливо мати це на увазі, бо Г. О. Ходкевич, засновуючи друкарню, прагнув видати книжки саме в перекладі на «просту мову», зрозумілішу і для білорусів, і для українців, ніж мова церковнослов’янська. Що такий переклад був дуже потрібний, видно з тієї популярності, яку мали рукописні білоруські та українські «учительні євангелія». Сам Ходкевич писав у передмові до Євангелія учительного, що «помыслил... ижебы сию книгу выразумения ради простых людей преложити на простую молву, и имел... о том попеченіє великое». На жаль, гетьману відрадили робити це: «И совещаша ми люди мудрые в том писме, иже прекладанієм з давных пословиц на новые помылка чинится немалая, якоже и нині обрітается в книгах новаго переводу». Намір Григорія Ходкевича видати перекладне Євангеліє учительне було здійснено щойно єв’їнською друкарнею 1616 p., причому частина тиражу присвячена Ганні Ходкевичівні — внучці Єроніма, брата Г. Ходкевича. Припускають, що в другій половині XVI ст. проти таких перекладів виступили емігранти з Росії — князь Курбський, колишній троїцько-сергіївський ігумен старець Артемій, який жив при дворі князя Юрія Слуцького. Та й Іван Федоров міг побоюватися, що у наборі книги «простою мовою» він би припустився більше помилок, ніж у текстах церковнослов’янською мовою, йому добре знайомою.

Ідея зробити друковані книги зрозумілими для «простих людей» була особливо близька самому Ходкевичу і відмовився від неї він лише під тиском тогочасних літературних авторитетів. Це видно з того, що і пізніше він повертався до наміру перекладати церковнослов’янські книги на народнорозмовну мову. І знову вдалося його переконати, що перекладання може призвести до помилок, через які «єреси умножаются». В таких умовах обидва відомі заблудівські видання, всупереч планам видавця, вийшли церковнослов’янською мовою, а риси білоруської мови є лише у передмовах Ходкевича і, меншою мірою, у передмовах від друкарів.

Серед заблудівських книжників, що брали участь у редагуванні, був, ймовірно, заблудівсько-городенський (підляшський) протопоп Нестор Козменич. Він мав для цього відповідні кваліфікації: у 1591 р. Нестор став однією з трьох осіб, яких єпископський собор Київської митрополії призначив відповідальними за виправлення книг перед друком. До речі, пізніше Нестор Козменич як протопоп Підляшшя став патріаршим екзархом у північно-східній частині київської митрополії і відігравав важливу роль у боротьбі проти церковної унії. Після смерті Федорова заблудівський протопоп залишився винен йому 15 кіп грошей, як гадають, за взяті на продаж книги.

Заблудівське Євангеліє учительне — книга формату фоліо, вона відкривається скромним титульним аркушем, де під заставкою тим же шрифтом, що і решта тексту, вказано її назву, місце видання і прізвище видавця, час, протягом якого друкувалася книжка (від 8 липня 1568 р. до 17 березня 1569 p.).

Учительне євангеліє — це збірка повчань на теми євангельських текстів, які читалися по неділях і святах. У Заблудові опубліковано той її різновид, укладення якого приписували патріархам Філофею або Калісту І; сучасний грецький дослідник Думітру Б. Гоніс називає укладачем Іоанна IX Агапіта. Перекладено твір з грецької на церковнослов’янську, ймовірно, 1407 р. кимось з оточення київсько-московського митрополита Кипріана; крім творів візантійського та болгарського походження, тут було вміщено «Кирила недостойного мніха слово на вознесеніє господнє» — твір одного з найвизначніших представників літератури Київської Русі турівського єпископа Кирила. Порівняння тексту «Слова...» Кирила Турівського з публікацією, здійсненою на основі найстарішого списку (XIII ст.), не виявило істотних відмінностей, а лише орфографічні зміни і перестановки окремих слів. У тих випадках, коли списки XVI ст. відмінні від найстарішого, текст заблудівського друку йде за пізнішими текстами. Лише в окремих випадках зустрічаємо варіанти, яких нема ні в одному з опублікованих рукописів. Послідовно усунено ряд орфографічних болгаризмів. 3 другого боку, давньоруські форми з «ж» замінені формами з «жд». Давньоруський гіперизм «Олеон» замінено на «Елеон», замість «цесар» надруковано «цар», замість «бо» відновлено старослов’янське «убо».

Євангеліє учительне, закінчене у березні 1569 p., було останньою спільною працею Івана Федорова і Петра Мстиславця. Наприкінці вересня того ж року Іван Федоров вже самостійно почав друкувати у Заблудові Псалтир з Часословцем, а його колега переїхав до Вільна. Буржуазні історики часто пояснювали від’їзд Петра його незгодами з Іваном Федоровим. Ймовірніше, однак, інше пояснення. Саме під ту пору у Любліні відбувся сейм, що проголосив унію, тобто фактичне підпорядкування Великого князівства Литовського феодальній Польщі. Припускають, що Петро Мстиславець як білорус краще усвідомлював, що означала ця зміна, і тому попрямував до Вільна, де низка білоруських міщан-патриціїв і шляхтичів задумували організувати друкування для боротьби проти наступу на політичні і культурні права білоруського народу. Ініціаторами відкриття друкарні стали упітський староста Іван Зарецький та його брат, віденський бурмистер Зеновій Зарецький. Значні матеріальні засоби для відкриття друкарні надали віденські міщани Кузьма і Лукаш Мамоничі, в будинку яких і відкрилася друкарня. Співвласниками вважалися Кузьма Мамонич і Петро Мстиславець, але технічним керівником, без сумніву, був Мстиславець. Він видрукував у Вільні Євангеліє (1575) і Псалтир (закінчений в січні 1576 p.). Дальша доля Петра Мстиславця невідома. Його шрифти зустрічаються у пізніших острозьких виданнях — Книзі о постничестві 1594 p., Букварі 1598 p., Часослові 1602 р. В цих книжках, як і в деяких інших острозьких публікаціях (Маргарит, 1595; Отпис на лист Іпатія Потія, 1598, Лікарство на оспалий умисл чоловічий, 1607), є і відбитки з віденських дереворитних дощок Мстиславця. Використовувалися дошки Мстиславця її іншими українськими друкарями — Кирилом Транквіліоном Ставровецьким (почаївське «Зерцало богословії» 1618 p.), Тимофієм Вербицьким (два Часослови, Псалтир 1628 p., Требник, який Вербицький опублікував 1635 р. у Кимполунгу в Румунії), українсько-білоруським друкарем Спиридоном Соболем, румунськими друкарями в Говорському і Дяльському монастирях. Ці ж друкарі вживали і дошки з московського Апостола — очевидно, ті, що перейшли до Мстиславця при розділі майна між ними та Іваном Федоровим.

Поки Петро Мстиславець займався підготовкою до відкриття нового друкарського підприємства у Вільні, Іван Федоров розпочав, цим разом уже сам, друкування у Заблудові Псалтиря з Часословом. Вперше кирилична книжка, де було поєднано Псалтир з послідуванням і Часослов, була опублікована Віченцо Вуковичем у Венеції 1545 p., однак заблудівське видання не подібне до венеціанського. Перше самостійне видання Івана Федорова — формату четвірки, найбільш повний примірник (лондонський) має 370 аркушів, але, ймовірно, їх було 374. Перші 18 аркушів ненумеровані, з них аркуші 9—12 позначено зростаючою кількістю дужок. Повна сторінка складається з 17 рядків. Лицева сторона першого ненумерованого аркуша відіграє роль скромного титульного аркуша, на якому таким шрифтом, яким видрукувана вся книга, вказана її назва, зазначено, що друкувалася вона «В місте Заблудовью» від 26 вересня 1569 р. до 23 березня 1570 р. На звороті — герб Г. О. Ходкевича. На 2-му ненумерованому аркуші «Иван Феодорович Москвитин» просить виправляти можливі помилки і його не виклинати за них. На 3—5-му ненумерованому аркуші — передмова Г. О. Ходкевича, який пише, що він «учинил варстат друкарский» для видрукування Псалтиря, у текст якого порівняно «з ыными Псалтырми» внесено виправлення, «де в чом помылка была». Далі йде «Предословіє» і «Чин како подобает пети Псалтирь», а на звороті 18-го ненумерованого аркуша — гравюра із зображенням царя Давида.

На 1—240 аркушах першої пагінації — текст Псалтиря, на арк. 241—274 — приспіви на свята (текст такий же, який пізніше друкувався у місячних мінеях і в Тріодях), Часослов (арк. 1—60 другої пагінації), календарні покажчики, пасхальні таблиці та ключі до них (арк. 61—74 другої пагінації). В останній частині вперше в практиці кириличного друку застосовано різні форми табличного складу — в клітинках граф і без них, на тлі зображення руки Дамаскина тощо. Аналогічно оформлені покажчики в рукописних книгах вживалися давно, зокрема, є вони в Ужгородському півуставі XIV ст., що його вважають копією з ранішого київського оригіналу.

Честь першої друкованої згадки про Псалтир з Часословом припадає українському історикові Д. І. Зубрицькому, який, очевидно, знайшов цю назву у списках книжок братського архіву. 1844 р. М. П. Погодін придбав досить декомплектований (лише 270 арк.) примірник на Нижегородському ярмарку. Цей примірник довго вважали унікальним. Щойно наприкінці XIX ст. значно більш повний примірник (326 аркушів) виявлено у західноукраїнському селі Тиряві Волоській поблизу м. Сянока. У цьому примірнику, на відміну від попереднього, збереглася фронтиспісна гравюра із зображенням Давида. Примірник з Тиряви надійшов до музею у Львові. 1968 р. Дж. С. Г. Сіммонс опублікував повідомлення про наявний у Лондоні третій примірник, набагато повніший від двох інших (370 аркушів з ймовірних 374).

Виявлений англійським книгознавцем примірник зберігається у бібліотеці Лондона. Оправа не оригінальна, але вона має суперекслібріс з гербом архієпископа Річарда Бенкрафта (1544—1610). Отже, книжка була в Лондоні вже на початку XVII ст. Бенкрафт, який навчався у Кембріджі, був з 1597 р. лондонським єпископом, з 1604 р.— кентерберійським архієпископом, з 1608 р.— канцлером Оксфордського університету. Він писав спрямовані проти пуритан публіцистичні твори, керував редагуванням офіційно схваленого англійського тексту біблії. Саме цим можна пояснити зацікавлення його церковнослов’янськими літургічними текстами.

Ходкевич дбав про матеріальне забезпечення друкаря і дарував Іванові Федорову (не знаємо, у власність чи в орендне володіння) «чимале село». У передмові до Псалтиря Г. О. Ходкевич обіцяв і надалі не шкодувати праці й коштів на видання книжок для білорусів та українців: «Я такоже и вперед працы и накладу моего жаловати не буду и другыя книги... друковати дам» (арк. 6 ненум.). Однак незабаром Ходкевич відмовився від планів, які виношував так довго. Як пише першодрукар, гетьман, захворівши перед смертю, повелів Іванові Федорову припинити друкарство і зайнятися рільництвом. В чому причина такої зміни настроїв Г. О. Ходкевича? Вказують, що становище Ходкевича стало більш хитким, бо 1 липня 1569 р. підписано унію, згідно з якою Польща і Велике князівство Литовське об’єдналися, в одну державу (Річ Посполиту), причому більшість українських земель Литовського князівства перейшла до складу Коропи — польської частини Речі Посполитої. І після унії один з найвищих сановників Великого князівства Литовського і всієї Речі Посполитої аж ніяк не втратив юридичних і економічних можливостей займатися видавничою діяльністю. Але він вже був хворий. Помер Ходкевич в листопаді 1572 p., проте ще за деякий час перед смертю, як видно зі слів Івана Федорова, Г. О. Ходкевич впав у психічну депресію, яка лише посилилася внаслідок невдачі спрямованої проти унії політики його самого та інших православних магнатів. Ходкевич відійшов від політичного життя, відмовився і від просвітницьких планів. Ось чому Псалтир з Часословом 1570 р. став останнім заблудівським виданням.

Хоч у Заблудові вийшло всього дві книжки, у змісті й оформленні їх було чимало нового, і роль цих книжок у культурному житті була значною. Заблудівська друкарня — яскрава сторінка в історії білорусько-українського книгодрукування. Вона відіграла істотну роль у культурних зв’язках Білорусії та України з Росією.

bigmir)net TOP 100