Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з права

Римське право: загальна характеристика

Реферат

На главную
Реферати з права

Зміст

Вступ
1. Правова система класичного періоду
2. Роль римських юристів у розвитку права
3. Джерела права післякласичного періоду
Висновки
Список використаної літератури

Вступ

Право Стародавнього Риму, виникнення якого було пов'язане з глибинними процесами, що мали місце у римського суспільстві та державі, пройшло у своєму розвитку три періоди.

1. Давній період (V — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризувалося полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю й сакральним характером основних інститутів.

2. Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме протягом даного періоду римське право поступово звільнялось від залишків патріархальності та релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему, що характеризувалася більш високим рівнем розробки не тільки рабовласницьких, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знайшла своє вираження і в юриспруденції, яка дала світові зразки глибокого правового аналізу і високої юридичної техніки.

3. Посткласичний період (IV—VI ст.). У цей час, у зв'язку з занепадом рабовласницького суспільства й державності, римське право практично перестає розвиватися, несе на собі відбиток загальної економічної й політичної кризи. Зміни, які відбувалися в ньому в цей час, були пов'язані, передусім, з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формувалися.

1. Правова система класичного періоду

В класичний період глибоку й тонку розробку отримало римське приватне право. Воно досягло найвищого для свого часу рівня юридичної техніки, мало великий вплив на наступну історію права.

Центральне місце в римському приватному праві займало правове регулювання речових відносин. З практичною метою римські юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ речей на:

— манциповані й неманциповані;

— рухомі та нерухомі;

— вилучені з цивільного обігу й не вилучені;

— подільні та неподільні тощо.

Нові, більш складні умови життя, розширення території Римької держави викликали появу нових видів права власності. Квіритська власність, пов'язана з римським громадянством, мала багато незручностей і тому, в межах преторського права, було розроблено конструкцію так званої преторської, або боніторної власності. Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститути давності набуття.

З розширенням кордонів Римської держави й зростанням чисельності іноземців отримали також визнання й правовий захист провінційна власність (для римських громадян) і власність перегрінів.

У класичний період право зобов'язань було найбільш розробленою частиною римського права. Воно виступало як юридична форма майнового обігу та як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже право зобов'язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв'язки, за якими одна особа могла вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.

Важливе значення мали розроблені юристами загальні положення про договір (контракт), серед яких: наявність обопільної згоди сторін, добровільність, відсутність обману або погрози. Договори розглядались як непорушні, їх необхідно було суворо дотримуватись.

Усі договори, за класифікацією римських юристів, розподілялись на 4 групи. Підставою для такого поділу була різниця в умовах і формі укладання угоди.

1. Вербальні — це ті договори, юридична сила яких виникала внаслідок певної словесної формули.

2. Літеральні — укладання яких вимагало письмової форми.

3. Реальними були договори, необхідною умовою виникнення яких виступала, крім простої угоди між сторонами, передача речі одним контрагентом іншому.

4. Консенсуальні — договори, засновані на простій неформальній угоді.

Подальшого розвитку у класичний період отримали й зобов'язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого — з'являлися нові види приватних деліктів (обман, погроза тощо).

Давньоримське право закріпило патріархальну сім'ю, яка була пов'язана із суспільством і державою через її голову.

Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім'ї. Поширення шлюбу з необмеженою владою чоловіка вже до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім'єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.

Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв'язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей.

В класичний період пом'якшення суворої батьківської влади, що скріплювала раніше патріархальну сім'ю, визначило і основні напрямки розвитку спадкового права. Преторським едиктом значно розширювалося коло спадкоємців за законом. Крім підвладних членів сім'ї (агнатів) спадкоємцями ставали, зокрема, когнати аж до шостого коліна рідства, дружина, яка пережила чоловіка й ін. Ослаблення минулого значення агнатської системи родичання й визнання в спадковому праві когнатського, заснованого на кровному зв'язку, було поступово закріплено в імператорському законодавстві.

Преторський едикт змінював і форму заповіту, встановлення якого вже не вимагало використання складної процедури (за допомогою «міді й ваги»). Заповіт, як правило, став складатися не в усному, а в письмовому вигляді, але з дотриманням певної форми. Лише солдатські заповіти в період принципату не вимагали формальностей.

У республіканський період з'являються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що каралася, була тільки умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не спричиняло покарання. У період монархії стали притягувати до кримінальної відповідальності й за необережні дії подібного роду.

Під час республіки замах не відокремлювався від здійснення злочинної дії й карався так само, як і злочин. В монархічний період проводилася різниця між цими діями, й юристи стали рекомендувати більш м'які заходи покарання при замаху на злочин, який не було доведено до кінця. Винятком з цього стала змова проти існуючого ладу, яка вважалася злочином навіть у тому випадку, коли було прийнято тільки рішення, а справу не здійснено.

Була караною і співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допомогою й радою, зазнавав однакової міри покарання з виконавцем. З'явилося поняття осудності. Встановлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки в тому випадку, коли потерпілому загрожувало насильство.

Разом з цим треба відзначити існування такого пережитку самосуду, як убивство батьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці «злочину». Чоловік, як правило, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо останній був «низького» походження.

Досить характерним для цього періоду було розширення кола публічних злочинів унаслідок включення в нього цілої низки злочинів, що вважалися раніше приватними, а також зовсім нових. Публічні злочини розподілялися на чотири категорії:

1) злочини проти держави;

2) проти релігії;

3) проти моральності;

4) проти приватних осіб.

До першої групи, крім зради й озброєного опору владі, були додані злочини, передбачені низкою спеціальних законів «про образу величності», виданих в І ст. до н. е. За часів республіки за цими законами переслідувалися: замах на безпеку держави, образа величності римського народу, нанесення збитку державі, опір интерцессії трибунів або виконанню магістратами їх функцій і т. д. При розгляді справ за цими злочинами бралися до уваги свідчення жінок, а наклепники залишалися непокараними.

В монархічний період поняття цих злочинів суттєво розширилося. До них відносилося все те, що ображало персону принцепсів, причому не тільки дії, але слова, жести, навіть думки й мрії. Крім «образи величності» римського народу, а потім принцепса, до злочинів проти держави відносилися: казнокрадство, хабарництво, використання недозволених коштів під час виборчих кампаній і участь в організаціях, які переслідували ці цілі, спекуляція продовольством і участь в торгових кампаніях подібного роду, участь в союзах або організаціях, не дозволених імператором, підробка монети, користування фальшивими засобами й вагою.

Злочини, що віднесено до другої групи, (проти релігії), були переважно характерні для часів монархії, в республіканський же період переслідування зазнавали будь-які виключно зухвалі злочини проти встановлених вірувань і культу, а також святотатства. Характерно, що подібного роду дії переслідувалися більше в адміністративному, ніж у судовому порядку.

До злочинів третьої групи (проти моральності) відносилися: перелюбство, тобто співжиття з чужим чоловіком, звідництво, кровозмішення, багатомужество, гомосексуалізм та ін.

До публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені: вбивство, підпал, насильство, насильне обернення в рабство вільних людей і захоплення чужих рабів без згоди їх господарів, лжесвідчення, стягування за борги відсотків понад встановленої норми. Так само до категорії публічних злочинів проти приватних осіб були віднесені в цей період різні види кваліфікованої крадіжки: крадіжка зі зломом, нічна крадіжка, крадіжка в лазнях, крадіжка худоби та ін.

До четвертої групи приватних злочинів відносилися: крадіжка, грабіж, який раніше не відокремлювався від крадіжки, тілесні ушкодження, образа особи й пошкодження чужого майна. Проти грабіжника можна було порушити або кримінальне переслідування, або цивільний позов. Але поєднання того й іншого не допускалося.

2. Роль римських юристів у розвитку права

Першими юристами були понтифіки (жерці), які крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішували на їх підставі конфлікти між громадянами.

Про походження світської юриспруденції збереглася легенда, за якою близько 300 р. до н. е. вільновідпущеник писець Флавій викрав у жерців і опублікував жрецький календар "сприятливих" для ведення справ днів і книгу позовних формул, доповнивши їх своїми інструкціями та вказівками. Опублікований матеріал одержав назву цивільне право Флавія.

У ІІІ ст. до н. е. плебеї здобули право обирати від себе до колегії понтифіків і перший понтифік-плебей Тиберій Корункарій зробив свої юридичні консультації відкритими й доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською. Римські громадяни мали змогу навчатися тлумачити закони, складати позовні формули й це позитивно відбилося на теорії та практиці права.

Світські юристи встановили певні загальні принципи права, наприклад, що закон не має зворотної сили, що благо народу є найвищою метою права. Юристи розробили вчення про різні типи цивільно-правових відносин, яке мало великий вплив на подальший розвиток права у Європі.

У період пізньої Республіки та ранньої імперії право досягає свого найвищого рівня розвитку, за що цей етап одержав назву класичного. Елементарна юридична освіта стала складовою частиною загальної освіти. Діти у школі вчили "Закони XII таблиць" напам'ять. Бажаючі глибше вивчати право, могли бути присутніми на консультаціях будь-якого юриста, який давав необхідні роз'яснення. З ускладненням законодавства і юридичної практики виникають своєрідні юридичні школи під керівництвом видатних юристів. Початківці спочатку знайомилися із загальними засадами права, вивчали законодавство, а потім їх навчання зводилося до дачі практичних порад щодо тлумачення та застосування права, складання формул, позовів тощо.

Юристи користувалися великою повагою, багато із них займали високі державні посади консулів, цензорів, преторів. Історія зберегла чимало імен видатних римських юристів — брати Катони, Квінт Муцій Сцевола, Юній Брут, Ульпініан, Папініан, Юліан, Модестін. Законодавчої влади юристи не мали, але своєю консультаційною діяльністю безпосередньо впливали на розвиток права.

Цицерон вказує, що діяльність юристів проявлялася у таких трьох формах:

1. надання громадянам консультацій, порад щодо спірних ситуацій;

2. вироблення формул для юридичних дій;

3. керівництво процесуальними діями в процесі ведення справи у судах.

Оскільки юристи користувалися у суспільстві великою повагою, то принцепси намагалися залучити їх на свій бік. Саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Складається своєрідний союз принцепсів та юристів, які взаємно підтримували один одного. До основних напрямків діяльності юристів цієї епохи відносять твори, присвячені подальшій розробці цивільного права, коментарі до преторського права, збірники праць юристів, що об'єднували цивільне та преторське право, збірники казусів. У період пізнього домінату значення діяльності юристів падає, бо посилюється влада імператорів та урядовців, хоча практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалася до V ст. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", за яким в основу судових рішень можна було покласти лише праці Папініана, Павла, Ульпініана, Гая, Модестина та тих юристів, на яких вони посилалися.

3. Джерела права післякласичного періоду

У період домінату, в зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи, римське право зазнало деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігалися в незмінному вигляді. В цей час найбільше змінювалися джерела права, серед яких значно зростала питома вага законодавства імператорів. У зв'язку з встановленням всевладдя імператорів, нові покоління юристів почали втрачати право давати обов'язкові консультації, позбавлялися можливостей формулювати нові правові норми, як це вже раніше сталося з преторами.

Зменшувалося число класичних юристів, праці й думки яких раніше вважалися джерелом права. У 426 р. юридична сила була визнана лише за творами п'яти юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Модестіна й Гая. Судді повинні були виявляти загальну думку цих юристів, а в разі розбіжності між ними — дотримуватися думки більшості. У разі рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж в цьому випадку Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно.

Втрата римським правом минулого динамізму, стирання меж між цивільним і преторським правом, внаслідок чого цей розподіл в єдиному імператорському законодавстві втратив своє значення, створили сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт.

Особливо жваво роботи по систематизації права велися в Східно-Римській (Ромейській) імперії. Тут:

— в кінці III ст. н. е. були складені приватні збірники римського права — Кодекс Грегоріана й Кодекс Гермогеніана, до яких увійшли справжні тексти імператорських законів, прийнятих в період з 196 по 365 р. нашої ери;

— в 438 р. здійснено першу офіційну кодифікацію імператорських конституцій (Кодекс Феодосія). Особливістю цього збірника було те, що він включав в себе тільки чинне імператорське законодавство;

— в 528—534 рр., у період правління імператора Юстиніана І, який започаткував важливі політичні і правові реформи, здійснено всеосяжну систематизацію римського права. Одним з найбільш послідовних прагнень Юстиніана було бажання відродити правила давньої римської юридичної культури, повернути юстицію до канонів класичного права. Особливу роль в цьому мала відіграти нова юридична культура, носіями якої виступали найвідоміші юридичні школи в Константинополі, Афінах, Бейруті. Основним шляхом досягнення цієї мети, на думку Юстиніана, повинна була стати всеосяжна систематизація джерел старого і нового права, причому цій систематизації споконвічно передбачалося надати значення єдино дозволеного на майбутнє зводу права, щоб усунути різночитання, протиріччя і суб'єктивні тлумачення, які не узгоджувалися із самим духом централізованої імператорської юстиції.

У лютому 528 р. для цих цілей була створена державна комісія під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніана, яка до 534 р. підготувала т. зв. Звід законів Юстиніана. Він складався з трьох різних за обсягом, принципами упорядкування й, частково, за характером розглянутих у них питань, частин: Дигести, Інституції і власне Кодексу.

1) Дигести, або Пандекти, найбільш значна за обсягом частина Зводу. Вони представляли систематичну компіляцію цитат — у скороченні або навіть у детальному викладі — із робіт класичних римських юристів. Всього в Дигестах нараховується 9142 фрагменти з майже двох тисяч творів, що належали перу 39 римських правознавців I—V століть. У більшості випадків упорядники зробили певні посилання на назви й навіть на розділи використаних праць. Це сприяло тому, що Дигести стали свого роду юридичною енциклопедією римської юриспруденції, особливо важливої тим, що про більшість юристів, їхні праці й погляди, відомо тільки з цих уривків. Проте компіляція відображала пріоритети імператорської юстиції пізніших часів: найбільша частина тексту припала на витяги з творів Ульпіана, Павла, Папініана, Помпонія, Тая, Модестіна, Юліана.

Дигести розподілялися на 50 книг з різних юридичних тем, всередині книг — на титули й на фрагменти. Фрагменти також розподілялися не довільно. Спочатку систематизувалися уривки, що коментували юридичні питання, описані в класичному творі юриста Сабіна з цивільного права, потім тлумачення на преторський постійний едикт, потім — практичні рекомендації й розгляд казусів по творах Папініана. У деяких титулах Дигест був і особливий арреndix — додаток. Важливою особливістю змісту Дигест стало те, що упорядники нерідко наводили різні точки зору на одне й те ж юридичне питання або на одну і ту ж правову норму стародавнього права, а використані казуси аналізувалися з позицій двох найбільш визначних юридичних шкіл класичної юриспруденції — сабініанців і прокульянців. Це охороняло наведені уривки від зайвого догматичного до них підходу і сприяло тому, щоб право не омертвіло надалі.

В цілому Дигести були систематизовані за сімома умовним частинами:

— у першій (кн. 1—4) розглядалися загальні питання права й вчення про права осіб;

— в другій (кн. 5—11) — про право осіб на свої власні і на чужі речі, про захист права власності;

— у третій (кн. 12—19) — про зобов'язання двох сторін або зобов'язання, що виникають зі взаємної довіри;

— у четвертій (кн. 20—27) — про забезпечення зобов'язань, витрати й позови з зобов'язань, про обов'язки з сімейних і опікунських прав;

— у п'ятій (кн. 28—36) — про заповіти;

— у шостій (кн. 37—40) — про різні питання, що вирішувалися за суддівським розсудом;

— у сьомій (кн. 44— 50) мова йшла головним чином про карне й публічне право.

Найбільш цікавою є заключна, 50-а книга Дигест, у якій були систематизовані не стільки юридичні оцінки або роз'яснення вузькоправових інститутів, скільки давні юридичні правила, прислів'я і зафіксовані класичними юристами ще більш давні звичаї (які мали своїм корінням священні римські закони).

2) Другою частиною Зводу був Кодекс. Його основою став ранній Кодекс Феодосія, і, так само як у попередньому, тут систематизувалися тільки чинні імператорські конституції — усього більше 4 тисяч. Кодекс складався з 12 книг і 765 титулів, тексти конституцій наводилися, як правило, у своєму повному обсязі й з вказівками на час та імператора, за правління якого були видані. На відміну від Дигест, присвячених в основному приватному праву, Кодекс систематизував норми публічного права й церковних справ.

У 1-й книзі кодифікувалися постанови, що стосувалися церковного католицького права, джерела права недержавної служби.

У книгах 2—8-й — акти імператорів про цивільні права і судочинство.

У 9-й — з кримінального права.

У 10—12-й — з державного управління, фінансів і т.п.

Після офіційного оприлюднення Зводу в трьох частинах, подальший розвиток законодавства Юстиніана не зупинився. Було прийнято ще чимало актів, у яких закріплювалися істотні зміни в сфері церковних справ, спадкового та сімейного права. Після смерті імператора його законодавчу спадщину зібрано також під загальною назвою Новел, що згодом стали розглядатися як четверта частина Юстиніанового Зводу, хоча ніколи не мали такого офіційного значення.

3) Інституції подавали систематизований виклад загальних правових принципів, як вони розумілися в римській юридичній традиції, і основних інститутів, головним чином, приватного права. Формально вони повинні були служити офіційним джерелом для початкового вивчення права, але в силу того значення, яке надавав Юстиніан проведеній кодифікації, узагальнені догматичні визначення набули сили закону.

Основними джерелами при упорядкуванні Інституцій стали однойменний твір класичного юриста Гая, а також твори юристів Флорентина, Марсіана, Павла й Ульпіана. За традицією, упорядники розділили Інституції на 4 книги.

У першій книзі даються загальні відомості про правосуддя й право, про правовий статус осіб, про вільновідпущеників, про шлюб, батьківську владу, опіку й піклування.

Друга книга присвячена речовому праву. У ній докладно розглядаються нові засоби розподілу і придбання речей, їх властивості. Тут же говориться про заповіти й легатів.

До третьої книги включені титули, що відносилися до успадкування без заповіту, ступеня когнатського родства тощо. У цій же книзі викладаються загальні положення про зобов'язання й обставини укладання договорів, висвітлюються окремі їх види.

На відміну від Інституцій Гая зобов'язання з деліктів включені в четверту книгу, де особливо докладно розглянуто закон Аквілія про відшкодування збитків. Далі розбираються питання захисту прав (різні види позовів й інтердиктів).У заключній частині Інституцій Юстиніана додані два титули, де перераховані обов'язки людей і різні види злочинів, які особливо були розроблені в імператорському законодавстві (образа його величності, прелюбодіяння, батьковбивство, підробки тощо).

Як історичне джерело Інституції Юстиніана мають меншу цінність, ніж Дигести і Кодекс Юстиніана, але вони характеризуються й безсумнівними позитивними моментами — систематичним, стислим і чітким викладом правового матеріалу з широкого кола питань. Справжній текст Інституцій Юстиніана не зберігся, найдавніша копія відноситься до IX століття.

Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув собі слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодификація римського права заклала основу для подальшого розвитку права.

Висновки

Римське право вперше в історії виступило як цілісна, ретельно розроблена, власне правова система.

Римське право лише зі значними обмовками можна розглядати як рабовласницьке. Очевидно, що не рабство, а ринкові відносини і торговий обіг зумовили основний зміст римського права (як приватного права, що закріплювало інтереси індивіда, приватного власника), його високу юридичну техніку.

Сила приватної власності й побудованого на ній товарного обігу зламали застарілі правові форми. На їх місці створювалося нове й довершене в техніко-юридичному відношенні право, спроможне врегулювати найтонші ринкові відносини, задовольнити інші потреби суспільства. Саме римляни, спираючись на весь попередній світовий досвід, у тому числі й країн Сходу, вперше зробили індивідуальну приватну власність, а також інші майнові права й інтереси предметом майстерного і вельми довершеного юридичного регулювання. Саме в такому виді римське право стало універсальною правовою системою, норми якої застосовуються в різних історичних умовах незалежно від типу суспільства, якщо тільки в його основі лежить приватна власність і ринкове господарство.

Разом із римським правом в історію цивілізації ввійшла й римська юриспруденція, яка представляє величезну культурну цінність. На базі римської юриспруденції зародилася юридична професія, а з неї бере початок і спеціальна правова освіта.

Список використаної літератури

1. Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. — М., 1989.

2. Громаков В. С. История рабовладельческого государства и права (Афины и Рим). — М., 1986.

3. Косарев А. И. Римское право. — М., 1989.

4. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права. — М., 1972.

5. Омельченко О. А. Основи римского права. — М., 1992.

6. Покровский И. А. История римского права. — Спб., 1998.

7. Савельев В. А. История римского частного права. — М., 1986.

8. Страхов М. М. Всесвітня історія держави і права: Вип. 1. Держава і право Стародавнього світу: Учбовий посібник. — Харків: УВС, 1994.

9. Тищик Б. Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навчальний посібник. — Т. 1. Історія держави і права країн Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. — Т. 2. Історія держави і права Стародавнього Риму. — Львів: СПОЛОМ, 1999.

bigmir)net TOP 100