Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з права

Основні ознаки держави

Реферат

На главную
Реферати з права

Поняття «держава» — це не просто юридичне або правове поняття, це — така наукова категорія, яку можна порівняти із суспільством, із поняттям людини, особи і громадянина. Ця категорія має універсальний філософський, соціологічний, політичний, психологічний, історичний, юридичний, а також і космічний характер. Держава — це є соціологічний, політичний і історичний феномен, який поки що важко повністю усвідомити і дати повне визначення, тим паче, що складні соціальні явища можуть мати десятки та більше наукових визначень.

Держава вирізняється такими основними ознаками і властивостями:

1) вона має особливу організацію політичної публічної влади і — державний апарат, основним завданням і призначенням яких є нормально управляти суспільством і всією державою, самими державними органами влади;

2) держава і державна влада мають свій суверенітет і поширюють його і свою юрисдикцію лише в межах своєї території і лише стосовно своїх громадян і своєї власності;

3) кожна держава має свою постійну (або тимчасову) територію, все, що міститься на цій території, є її власністю (земля, води, ліси, корисні копалини, природні ресурси тощо). Територія держави визначається державними кордонами, які відділяють одну державу від інших держав;

4) держава як суб'єкт міжнародних і внутрішньонаціональних правовідносин є юридичною особою і має свою правосуб'єктність (правоздатність, дієздатність і деліктоздатність);

5) держава має свою систему права і законодавства, які регламентують діяльність усіх державних органів влади і посадових осіб, усіх елементів громадянського суспільства, всіх суб'єктів — фізичних і юридичних осіб;

6) за допомогою апарату управління і примусу, правоохоронних органів і чинного законодавства держава забезпечує територіальну цілісність і суверенітет держави, конституційний (державний) устрій, національну безпеку, правопорядок, громадянський мир і злагоду, безпеку, права і свободи громадян;

7) кожна держава має свою фінансово-грошову систему і грошову одиницю, які необхідні для нормального функціонування і розвитку суспільства та її громадян;

8) держава і державна влада має свою податкову систему (податкове законодавство, податкові органи тощо), збирає або стягує податки, робить позики та бере кредити для вирішення загальнонаціональних програм, фінансування бюджетних органів і установ, державного апарату і органів законодавчої, виконавчої і судової влади;

9) держава, на відміну від інших держав, має свою державну мову (одну або декілька);

10) держава має свою національну культуру (матеріальну, духовну, історичну), свої звичаї і традиції;

11) кожна держава має свою внутрішню і зовнішню державну політику в різних сферах соціального життя і виконує багато основних завдань і функцій;

12) держава має свою соціально-політичну структуру і складається з таких основних елементів і компонентів: громадян, сім'ї, політичних партій і громадських організацій, органів місцевого самоврядування і самоорганізації населення, різноманітних підприємств, організацій, кооперативів тощо, а також системи вищих і місцевих органів державної влади. В цілому держава складається з двох основних компонентів: з системи вищих і місцевих органів державної влади і різноманітних суб'єктів громадянського суспільства (або іншого суспільства).

Крім таких основних ознак, існують й інші факультативні ознаки і властивості держави. До них можна віднести такі:

— універсальність держави і державної влади;

— верховенство держави і державних інтересів над приватними інтересами;

— діалектична єдність потреб та інтересів держави і суспільства, держави і громадянина;

— принцип підпорядкування і підкорення державі та державній владі;

— загальнообов'язковість державних законів і державних рішень;

— зв'язаність держави та органів державної влади правом і законом;

— правомірність і законність держави, органів державної влади і посадових осіб;

— політична, моральна, юридична відповідальність держави, державної влади, державних органів і посадових осіб;

— етика (моральність) діяльності державної влади, державних органів і посадових осіб;

— забезпечення принципів соціальної справедливості, політичної та юридичної рівності й рівноправ'я всіх громадян і юридичних осіб щодо держави, державної влади і законів;

— забезпечення принципу свободи і відповідальності за правопорушення всіх громадян, іноземців і юридичних осіб;

— забезпечення і гарантії прав і свобод людини і громадянина;

— забезпечення гарантій для розвитку демократії та демократичної культури;

— обмеженість втручання держави в приватне та особисте життя людини і громадянина;

— забезпечення умов для всебічного розвитку особи тощо.

1) Наявність особливої організації політичної публічної державної влади. Організація держави була обумовлена, в першу чергу, організацією особливих органів державної влади, за якими вона почала відрізнятись від додержавного або родового чи родоплемінного суспільства.

Термін «державна влада» пов'язаний із терміном «держава» і походить від цього слова, на противагу соціальній владі в сім'ї, в роду.

Термін «влада» означає: 1) Право керувати державою, політичне панування, володарювання, всевладдя. 2) Керівні державні органи: уряд, адміністрація, провід, керівництво. 3) Право та можливість розпоряджатися, керувати ким, чим-небудь.

Термін «державна влада» — це державна організація політичного управління суспільством. Державна влада перевищує всі інші різновиди влади в усіх соціальних утвореннях як за обсягом, так і за засобами впливу. Державна влада поширюється на всі сфери суспільного життя. Вона здійснюється державою з допомогою спеціального апарату примусу або переконання, володіє монопольним правом видавати нормативні акти, обов'язкові для всього населення даної держави, включає такі різновиди державної влади, як верховна, законодавча, судова, військова, виконавча тощо.

Від моменту зародження державної влади її призначення полягало не в пануванні та насильстві, а в управлінні державними і суспільними справами. Оскільки це було основне призначення державної влади — вирішувати різноманітні справи держави і суспільства, її почали називати публічною владою, а не приватною, яка існує в сім'ї, роду, владою людини над людиною тощо. Кожна державна влада має публічний політичний характер.

Державну владу становлять:

1) найвищі органи державної влади — верховна влада, виконавчі органи державної влади (уряд, кабінет міністрів). Президент — глава держави, вищі судові органи;

2) центральні державні органи влади і управління (міністерства, державні комітети тощо);

3) місцеві органи державної влади (органи державної влади республік, штатів, провінцій, областей, районів, міст, сіл і селищ тощо). Досить часто органи виконавчої влади також називають органами державного управління.

Кожна держава також має органи державного примусу, до яких традиційно відносили армію, поліцію (міліцію), органи служби безпеки, органи прокуратури, судові органи, карно-виправні установи.

Найвищі державні органи влади нині виступають від імені всього народу, оскільки в демократичних республіках народ є єдиним джерелом державної влади. Найвищі органи державної влади поширюють свої повноваження (або юрисдикцію) на всю територію держави і всіх громадян та іноземців, які проживають на території держави. Вони приймають юридичні закони, укази і постанови, які є загальнообов'язковими для всього населення та всіх державних органів влади і посадових осіб. Законодавчим органам державної влади належить монополія на законотворчу діяльність, ніякі інші державні органи, політичні партії та громадські об'єднання не мають права приймати і видавати закони. Найвищі державні органи влади розробляють внутрішню і зовнішню політику держави і реалізують її в рамках конституції та інших законів. Вони представляють державу і народ на міжнародній арені у відносинах з іншими державами тощо. Державним органам правосуддя також належить монополія на здійснення правосуддя і застосування державного примусу до правопорушників і злочинців.

У цілому всі державні органи влади мають свою систему, свою ієрархію і діють на основі принципу єдності й розподілу державних повноважень (поділу державної влади) на законодавчу, виконавчу і судову, на основі принципів: народовладдя, підпорядкування нижчих вищим державним органам влади, виборності найвищих представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, правової демократичної держави і громадянського суспільства. Отже, наявність особливої організації державних органів влади є однією з найважливіших ознак держави.

2) Державна територія. Кожна держава відрізняється від інших тим, що вона має свою територію. Державна влада здійснюється лише в межах своєї території щодо суб'єктів громадянського суспільства та іноземців, які проживають на території держави (за винятком дипломатичних представників, які мають дипломатичну недоторканність і особливий правовий статус).

Держава, державна влада поширюють свою юрисдикцію в межах своєї території.

Із першою і другою ознаками держави також пов'язаний політико-правовий інститут громадянства або підданства (залежно від форми державного правління). Громадянство — це політико-правовий інститут, який виражає політико-правову належність даної особи до певної держави, на підставі якої виникає постійний політико-правовий зв'язок між громадянами і державою у формі взаємних юридичних прав, свобод і обов'язків, які зобов'язують громадян виконувати і дотримуватись законів держави, а державна влада зобов'язана захищати і охороняти права і свободи всіх громадян. На підставі громадянства фізична особа — громадянин користується дипломатичним захистом своєї держави у випадку порушення її прав та інтересів за кордоном та іншими державами. Інститут громадянства має політичний і юридичний характер, тому громадянство іноді визначають як політико-правову належність особи до тієї чи іншої держави.

Державна влада в законах і рішеннях може закріплювати населення за певними територіями, встановлювати режим проживання і пересування в межах території, а також в інші держави за кордон.

Територія держави і всі її багатства належать тій державі й тому народу, які історично на ній поселились. Територія держави — це власність держави, нації та народу. За рішенням Організації Об'єднаних Націй, держава не може бути визнана суб'єктом міжнародних відносин, якщо вона не має своєї території. Це стосується і того випадку, коли будь-який народ сформував свій уряд — публічну владу, але не має своєї території.

У широкому розумінні під територією в міжнародному праві розуміється різний простір земної кулі з його суходолом і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір з його космічними тілами. За основними видами правового режиму вся територія поділяється на три типи: 1) державна територія; 2) територія з міжнародним режимом; 3) територія зі змішаним режимом.

Територія держави відмежовується від іншої території державними кордонами. Відповідно до чинних норм міжнародного права державні кордони, як і територія держави, є недоторканними. Порушення територіальної недоторканності, цілісності є порушенням міжнародного права. Принцип територіальної недоторканності є загальновизнаною нормою (принципом) міжнародного права і закріплений у Статуті Організації Об'єднаних Націй.

З позицій права власності держава володіє, користується і розпоряджається своєю територією в інтересах всього суспільства і народу. В зв'язку з цим держава повинна дбати про свою територію, природні ресурси, землю, воду, ліси, надра, про фауну і флору тощо. Державна територія включає в себе не тільки весь простір у межах кордонів, а й природне середовище з усіма його компонентами: землю, воду, надра, природні ресурси. Відповідно до міжнародного права ніхто не має права шляхом насильства позбавити державу її території та відповідних природних ресурсів. Державна територія, земля, її надра тощо, зокрема рибальство, не можуть використовуватись іноземними державами без згоди суверенної держави.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Таким чином, власником землі та всіх природних ресурсів є народ, суспільство в цілому, а права власника від імені народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах Основного закону.

3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Суверенітет означає: верховна влада або верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у міжнародних відносинах. Суверенітет є необхідною політичною і юридичною ознакою держави. Суверенітет є одним з основних принципів міжнародного права. У міжнародно-правовому значенні суверенітет означає незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах, тобто право самостійно визначати свій спосіб дій у міжнародних відносинах і свій суспільний і політичний устрій. Суверенітет не дає державі нічим не обмеженої свободи дії на міжнародній арені. Кожна держава повинна поважати права інших держав, які захищаються міжнародним правом, дотримуватись укладених між ними міжнародних угод і обмежувати свою свободу дій в тій або іншій сферах. Водночас мова йде про дотримання угод, які не суперечать принципам міжнародного права.

Суверенітет держави — це політико-правова властивість державної влади, яка виражається у верховенстві й незалежності цієї влади від інших політичних і соціальних влад, від інших суб'єктів політичної системи і громадянського суспільства всередині країни, крім суверенної влади всього народу, який формує представницькі органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Суверенітет усього народу в громадянському суспільстві стоїть і повинен стояти вище від суверенітету державної влади. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, корінні питання державного і суспільного розвитку, формувати напрями політики держави, склад її органів, контролювати діяльність державної влади.

Внутрішня і зовнішня сторона суверенітету означає, що державна влада і сама держава незалежні від інших держав та їхньої політики. За цією ознакою держава відрізняється від колоній і напівколоній, які не мають суверенної влади, а підпорядковуються метрополії або іншій державі. Тому втрата суверенітету, обмеження його значною мірою веде до колоніальної або неоколоніальної залежності.

Суверенітет держави і державної влади можна розглядати як формальний суверенітет, коли він політично проголошується і юридично закріплюється в конституції, в інших законах і деклараціях, але фактично не реалізується. Коли суверенітет реалізується в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики держави, то такий суверенітет є фактичний, політичний і юридичний, або теоретичний і практичний.

Примусове обмеження суверенітету може мати місце в процесі війни з боку держав, які перемогли, щодо переможених держав. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною домовленістю з іншими державами для досягнення певних цілей або міжнародних політичних і економічних угод. Добровільне обмеження суверенітету можливе і тоді, коли держави об'єднуються у федерацію або конфедерацію і передають частину своїх суверенних прав новому державному утворенню. Крім того, слід підкреслити, що повний чи абсолютний суверенітет держави — досить складне явище, оскільки такий суверенітет можливий для абсолютно незалежної від інших держав і від власного народу державної влади. В сучасний період більшість держав світу взаємопов'язана між собою і взаємозалежна, але принципи міжнародного права (Статут ООН) вимагають невтручання у внутрішні справи інших держав.

Отже, суверенітет держави може бути формальним і фактичним, юридично-фактичним, повним, обмеженим та абсолютним. Всі ці аспекти суверенітету можуть проявлятися в економічній, політичній, моральній, релігійній та інших соціальних сферах всередині країни і на міжнародній арені.

У ст. 1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

«Суверенітет України поширюється на всю її територію... Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною» (ст. 2 Конституції України).

Таким чином, державний суверенітет — це така ознака або властивість держави, яка тісно взаємопов'язана з територіальною ознакою і з функціонуванням особливої публічної державної влади. По суті це — нерозривні соціально-політичні явища.

4) Четвертою ознакою держави є офіційна система права і законодавства. Система права і законодавства необхідна для захисту державної влади і держави. Між ними існує тісний взаємозв'язок: держава і державна влада не можуть існувати без системи права і законодавства, а законодавство — без державної влади, оскільки вона його охороняє. Без охорони з боку держави норми законодавства перетворюються на інші соціальні норми — звичаї, звичаєве право, мораль або перестають діяти взагалі (відмирають). Це залежить від багатьох факторів. Тому будь-яка держава і влада існують за допомогою фізичної та юридичної сили (законів) або заснована на добровільних моральних, релігійних, політичних і міжнародних переконаннях, принципах і нормах тощо.

Невиконання законів, грубе порушення законодавства веде до загибелі держави, до втрати дієздатності держави і юрисдикції над своєю територією і своїм населенням.

5) Держава відрізняється від інших аналогічних явищ також і тим, що збирає (стягує) податки, робить позики і бере кредити. Держава має свою податкову систему: податкове законодавство, податкові органи (спеціальних чиновників) та ін. Цю ознаку Ф. Енгельс вирізняв як одну з основних ознак держави.

Відколи виникла особлива публічна організація влади, особливий апарат управління, армія, правоохоронні органи та інші державні органи — особливий розряд людей державних службовців (чиновників), для яких робота в державному апараті є основною або єдиною, виникла й необхідність утримувати такий апарат за рахунок держави і суспільства. Тому держава вимушена з кожного громадянина і з кожного підприємства чи організації збирати до державного бюджету необхідні кошти.

Кошти потрібні також державі для вирішення загальнонаціональних економічних програм і фінансування інших завдань і функцій держави, для будівництва іригаційних споруд, шляхів, оборонних об'єктів, промислових і соціально-культурних закладів — дитячих садків, шкіл, вузів, розвитку і фінансування наукових досліджень, медичного обслуговування тощо. Отже, податкова система необхідна для утримання органів державної влади і управління [державного апарату, армії і міліції (поліції)], для вирішення загальносоціальних завдань суспільства і держави.

Форми і розміри податків у різних країнах були різними, від натуральних податків до точно встановленої державою суми в грошовому вираженні у відсотках від прибутків громадянина або підприємства чи організації. Нині у більшості держав світу податкова система вдосконалена таким чином, щоб було вигідно працювати громадянам, підприємствам і державі в цілому.

В Україні податкова система ще формується, змінюється, уточнюється, вдосконалюється. За роки незалежності (1991—2005) вона була непродуманою, нераціональною і не стимулювала соціально-економічного розвитку суспільства. Проблема полягає в тому, що за допомогою податкового законодавства можна знищити економіку, загальмувати економічний і соціальний розвиток суспільства, а можна і стимулювати економічний розвиток суспільства. Податкова система в цілому зв'язана з фінансово-грошовою системою. Станом на 1.01.2003 р. податкова система України мала загалом грабіжницький характер, дестимулювала процес соціально-економічного виробництва, направляла економіку в тіньову сферу.

6) Фінансово-грошова система. В останнє десятиліття (90-ті роки XX ст.) формування суверенної і незалежної держави в Україні та інших республіках колишнього СРСР практично довело, що держава і суспільство не можуть існувати без своєї фінансово-грошової системи і грошової одиниці. Без власних грошей держава вимушена була (1991—1993 рр.) перейти на купонну систему оплати праці (тепер купони необхідно передавати в історичний музей або музей нумізматики, для ознайомлення майбутніх поколінь людей). На багатьох підприємствах вимушені були заробітну платню видавати в натуральному виразі — продукцією, яку виготовляли.

Фінансово-грошова система держави складається з національної банківської системи (банки): монетні двори — підприємства і організації, які виготовляють паперові гроші, золоті, срібні та мідні монети, цінні папери тощо, державний бюджет (сума доходів і видатків), фінансове право і законодавство, яке регулює всю фінансово-бюджетну сферу й інші елементи цієї системи.

Фінансову діяльність держави і фінансові відносини можна розглядати залежно від їх змісту, суб'єктного складу, методів фінансової діяльності, ролі та функцій фінансів. Фінансові відносини виникають у процесі становлення фінансової системи, розподілу доходів і видатків між її ланками, складання, розгляду, затвердження і виконання державного бюджету і звіту про його виконання; збирання податкових та інших обов'язкових платежів до бюджету і позабюджетних державних цільових фондів з підприємств, установ, організацій різних форм власності і населення, фінансування і кредитування; обов'язкового державного майнового та особистого страхування, надання державних позик і організації ощадної справи, регулювання грошово-кредитної і валютної систем. Податкова система входить до фінансово-грошової системи держави і становить лише один, хоч і важливий, її елемент. Усі ці системи тісно взаємопов'язані і можуть в окремих випадках бути об'єднані або розділені залежно від фінансової діяльності держави. В одних випадках може домінувати податкова система, в інших — вся фінансово-грошова система, залежно від завдань і функцій держави.

7) Кожна держава має також свою державну мову. Цієї ознаки раніше не вирізняли, оскільки питання про мову вирішувалося в різних державах по-різному, в одних — насильницьким способом, в інших — демократичним. В умовах багатонаціональної держави, коли існує багато національностей і народів, держава обирає свою державну мову, яка історично склалась і є мовою її корінної нації, або декілька державних мов. Наприклад, у Швейцарії існують три офіційні мови: німецька, французька, італійська; у США — одна офіційна мова — англійська; в Канаді — дві офіційні мови — англійська і французька; у Росії офіційна мова — російська.

Україна в складі СРСР мала дві офіційні мови — російську і українську. В зв'язку з великою русифікацією всього суспільного життя і значним нехтуванням української мови у процесі офіційного та іншого спілкування Верховна Рада України прийняла Закон «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 р., в якому закріплено державний статус української мови. Державною мовою прийнято називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, обов'язкову для використання у законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо. Тому в ст. 10 Конституції України закріплено, що державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Отже, в Україні існує не тільки українська, а й російська та інші мови національних меншин. Державна мова — це специфічна ознака держави, яка стосується більше до культурної і політичної, ніж до економічної сфери, до державного життя суспільства і держави.

Держава відрізняється також від інших держав світу тим, що вона має свою специфічну національну культуру, звичаї, традиції, моральну і релігійні системи. Духовна і культурна сфера життя суспільства і народу, а також держави формується впродовж усього історичного розвитку держави і суспільства.

Основу духовної та моральної культури становлять системи моралі, релігії або атеїзму, звичаї й традиції народу. Духовна культура держави обумовлена також правовою системою, системою права і законодавства, які юридично закріплюють і підтримують моральні, релігійні звичаї і традиції народу; регулюють і охороняють моральні цінності суспільства, підтримують або забороняють певні релігійні об'єднання і конфесії.

8) Держава має, на відміну від інших суб'єктів громадянського суспільства, такі властивості, як правосуб’єктність: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. У демократичних державах і суспільствах сам народ визначає юридичні повноваження, юридичні права та обов'язки державної влади. В антидемократичних державах сама державна влада визначає свій правовий статус, юридичних осіб та громадян.

Держава сама є юридичною особою, але ця особа має супер-суб'єктність, універсальність, тисячі взаємозв'язків і взаємовідносин всередині країни і на міжнародному рівні. Державна влада від імені народу визначає, яка діяльність дозволена, а яка заборонена.

Держава має всі ознаки юридичної особи:

— відокремлене державне майно і державну власність;

— державний бюджет (прибутки і видатки), веде фінансові розрахунки з усіма суб'єктами;

— вона має право розпоряджатися своєю власністю в інтересах всього суспільства;

— має свою фінансово-грошову та банківську системи;

— вона є позивачем і відповідачем у судових органах і несе юридичну відповідальність за шкоду, заподіяну іншим суб'єктам громадянського суспільства або іншим державам;

— має свої державні символи: державний герб, державний прапор і державний гімн.

Кожна держава має свою офіційну назву.

Правоздатність і дієздатність держави і державної влади виникає в одних випадках у результаті виборів найвищих органів влади і суспільного договору людей, партій і громадських організацій до виборів або після виборів. В інших випадках її правосуб'єктність виникає в результаті соціальних революцій, насильства, переворотів, мирним чи військовим шляхом — завоюванням чи захопленням державної влади.

Правосуб'єктність держави відрізняється від усіх інших суб'єктів і юридичних осіб громадянського суспільства тим, що держава та її законодавча влада (представник народу і держави) визначає правовий статус усіх інших суб'єктів політичних, економічних і соціальних правовідносин; вона видає закони і приймає рішення, які загальнообов'язкові для всіх інших суб'єктів; вона має державний апарат, якого не мають інші суб'єкти; сама визначає (в окремих випадках узгоджує) свій юридичний статус — права та обов'язки тощо.

Держава виступає юридичною особою як усередині країни, так і за її межами, як представник усього суспільства, всього народу, як самостійний, суверенний і рівноправний суб'єкт міжнародних відносин. Держава існує до того часу, доки вона в змозі здійснювати свою правоздатність і дієздатність. Втрата дієздатності і правоздатності її як супер-юридичної особи веде до недієздатності держави, до обмеження її дієздатності, а в кінцевому підсумку — до втрати незалежності, суверенітету і до загибелі держави.

Ця ознака дуже тісно пов'язана з територіальним верховенством державної влади, з суверенітетом, а також із юрисдикцією держави. Вона пов'язана також із реалізацією завдань, цілей, функцій і соціального призначення держави. Вона вимагає додаткових наукових досліджень і в даному випадку виступає як проблема, як одна із суттєвих сфер визначення суті й змісту виникнення, розвитку діяльності й функціонування держави.

Крім цих основних ознак і суті (сутності) держави, можуть існувати й інші зовнішні та внутрішні ознаки, інші підходи до аналізу держави і державної влади, оскільки будь-яке суспільство і його держава перебувають у постійному розвитку. Додаткові, факультативні ознаки згодом можуть набути характеру основних ознак. Діалектичний, матеріалістичний, метафізичний та ідеалістичний, соціологічний та метаісторичний методи вимагають підходити до цього питання з різних позицій: політичних, економічних, моральних, релігійних, екологічних, космічних та інших соціально-природних факторів.

На підставі такого аналізу можна дати два основні визначення держави — демократичної та антидемократичної (авторитарної держави) — як двом антиподам держави і державної влади, які використовують різні форми, засоби і методи правління. Це й зумовлює основні суперечності, а також неможливість дати єдино прийнятне визначення поняття держави для всіх типів і видів держав, які існували до нинішнього часу.

Держава як особлива політична організація має також свої політичну, економічну, соціальну і правову системи, свій державний лад, свої форми правління, адміністративно-територіальний устрій і державно-політичний режим.

За своєю структурою держава складається з двох великих компонентів:

1) системи вищих і місцевих органів державної влади і управління (державного апарату);

2) із системи різноманітних суб'єктів політичної та економічної системи або громадянського суспільства.

Обидва ці компоненти, як правило, об'єднані спільними потребами, інтересами, прагненнями, історичним походженням, національною культурою, звичаями і традиціями, спільними завданнями і функціями держави, єдиною системою права і законодавства тощо.

Крім того, поняття держави необхідно відрізняти від поняття державної влади, оскільки в СРСР ототожнювали ці два поняття. В дійсності — це різні поняття, хоч і державна влада, особливо верховна, виступають від імені всієї держави і всієї нації чи народу. Ототожнення цих понять призводить до різних негативних явищ, одержавлення всього суспільного життя, неправильного розуміння основних проблем державознавства, до верховенства державної влади над суспільством тощо. Завдання логіки полягає в тому, щоб усі явища, предмети і об'єкти світу називати правильно, щоб уникнути термінологічної чи понятійної плутанини. Кожне правове або державознавче поняття повинно бути однозначним, чітким і зрозумілим для всіх, і відповідно застосовуватись у практичному житті й літературі.

Кожне поняття містить не лише основні й факультативні (другорядні) ознаки, але й має свою суть, свій зміст, об'єм і структуру, відтворює типи і види держав, їхні основні завдання і функції тощо. Лише після цього можна дати правильне наукове визначення «держави» або інших державно-правових понять. Проаналізувавши лише основні ознаки держави, ми розглянули це поняття як соціально-політичне явище з позицій формальної логіки.

До поняття держави можна підходити, як уже зазначалось, і з соціологічних позицій та розуміти державу як соціальне явище. За такого підходу соціально-політичною основою держави є громадяни держави, різні соціальні класи і групи населення. Громадяни або суспільство в цілому формують систему державних органів влади і державу. Як свідчить історія, правовою основою держави може бути суспільно-політичний або міжнародний договір (мав місце в останні століття) про створення держави, право націй на державне самовизначення, рішення ООН про створення самостійної суверенної держави тощо. Оскільки громадяни або суспільство формують вищі органи державної влади, вони повинні бути підпорядковані й підконтрольні суспільству. Звідси випливає принцип верховенства громадянського суспільства над державною владою та її апаратом. Державна влада та її апарат повинні служити суспільству, в першу чергу, виконувати законні та правомірні потреби, інтереси і прагнення суспільства і народу. (Слід зауважити: соціологічний підхід до розуміння держави і державної влади в нашій науковій літературі майже не розкритий).

Може існувати і філософський підхід до розуміння держави. З позицій загальної теорії держави і логіки можна дати основне визначення поняття держави. Держава — це особлива політична організація суспільства (державно-організоване суспільство), яка має свою систему органів державної влади і місцевого самоврядування, систему права і законодавства, економічну, політичну, соціальну, релігійну, фінансово-грошову і податкову системи, свій державний (конституційний) устрій або форму держави, свою територію, суверенітет і юрисдикцію, державну мову і національну культуру, правосуб'єктність, є юридичною особою і на міжнародній арені виступає від імені всього народу і виконує багато внутрішніх і зовнішніх завдань і функцій для нормального існування і розвитку суспільства.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28.06.1996р. // ВВР України. — 1996. — № 30.

2. Міжнародне право: Навчальний посібник / За ред. М. В. Буроменського. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 336 с.

3. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів ВУЗів / М. В. Цвік і ін. — Харків: Право, 2002. — 432 с.

4. Теорія держави і права: Навчальний посібник / В. М. Суботін і ін. К.: Знання, 2005. — 327 с.

5. Теорія держави і права: Підручник / С. Л. Лисенков і ін. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 448 с.

6. Анцелевич Г. О. Міжнародне право. Підручник. К.: Алеута, 2003. — 410 с.

7. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія права: Підручник. — К.: Кондор, 2002. — 353 с.

8. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2005. — 592 с.

9. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. — Харків: Консул, 2001. — 656 с.

10. Юлдашев О. О. Міжнародне приватне право. Акад. курс: Підручник для студентів ВУЗів. — К.: Концерн "Видавничий дім ІнЮре", 2004. — 528 с.

11. Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право: Курс вибр. лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — 432 с.

bigmir)net TOP 100