Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з права

Способи та типи господарського правового регулювання

Контрольна робота

На главную
Реферати з права

План

Вступ

Способи та типи господарського правового регулювання

Висновки

Література

Вступ

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність суб'єктів господарювання, які функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Всі ці суспільні відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності (як між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання) регулюються, зокрема, Господарським кодексом, завдяки чому вони набувають характеру правовідносин.

Ринкова економіка породила різноманітні організаційні форми суб'єктів господарювання: господарські організації, громадяни-підприємці, структурні одиниці господарських організацій. Існує потреба у врегулюванні правового статусу об'єднань підприємств (господарських об'єднань, державних та комунальних об'єднань тощо), встановлення правового режиму вільних (спеціальних) економічних зон та визначення правового режиму іноземного інвестування.

З'явилися нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання (банкрутство, свобода конкуренції, антимонопольне регулювання). Дедалі більшого розвитку, в тому числі завдяки приватизаційним процесам, набуває ринок цінних паперів.

Інтеграція України до світової економічної системи стимулює розвиток міжнародних господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.

Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб'єктами господарської діяльності, запроваджується ефективне державне регулювання підприємництва у формі єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва тощо.

Всі ці чинники зумовлюють необхідність не тільки відповідного правового регулювання, а й вивчення правових засад господарської діяльності, в тому числі і способів, типів та методів господарського правового регулювання.

Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Способи та типи господарського правового регулювання

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Зокрема, держава здійснює функції загального управління економікою. З цією метою у центрі й на місцях діють органи державної виконавчої влади — міністерства, державні комітети, інші центральні органи, місцеві державні адміністрації. Отже, у сфері господарювання складаються управлінські відносини між цими органами і суб'єктами господарювання. Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними правовідносинами.

У сфері господарювання застосовується наймана праця працівників. Відносини щодо організації її застосування, оплати праці, часу праці і відпочинку, гарантій та компенсацій тощо регулює трудове право.

Суб'єкти господарювання у процесі своєї діяльності володіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природокористування регулюються природоресурсовими галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, екологічне тощо).

Суб'єкти господарювання є платниками податків, зборів та інших платежів, формують з прибутку і використовують власні фінансові ресурси тощо. Отже, вони є суб'єктами фінансових правовідносин.

Між суб'єктами господарювання та громадянами-споживачами виникають майнові відносини щодо задоволення особистих потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відносини регулює цивільне право.

Визнавати всі зазначені відносини господарськими, як це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної категорії господарських відносин взагалі не існує. Об'єктивно необхідні для здійснення господарської діяльності, зазначені вище відносини за своєю економічною природою не є господарськими. Ці відносини лише створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші передумови функціонування господарських відносин.

Господарсько-правова концепція і Господарський кодекс [ст. 1] визначають господарські відносини у власному (спеціальному) розумінні. А саме: господарськими є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів — організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у сфері господарювання.

Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин встановлене ст. 4 ГК, в ч. 1 якої зазначено, що не є предметом регулювання Господарського кодексу:

а) майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

б) земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

в) трудові відносини;

г) фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

д) адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

Господарські відносини мають певні ознаки.

Насамперед, це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб'єктів. Такими суб'єктами є учасники відносин у сфері господарювання, перелік яких встановлено ст. 2 ГК. Це:

— суб'єкти господарювання;

— споживачі;

— органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;

— громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Особливим суб'єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють її органи.

Другою характерною ознакою господарських відносин є існування організаційно-господарських зобов'язань як окремого виду господарських зобов'язань, а також поєднання в господарських відносинах організаційних і майнових елементів. Таке поєднання викликане тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарських правовідносин між суб'єктами господарювання та їх контрагентами є, зокрема, державні замовлення і державні завдання [ст. 13, 1]. Правовою підставою виникнення господарських правовідносин є рішення їхніх суб'єктів укласти відповідний договір: господарський [ст. 184, 1] або організаційно-господарський [ст. 186, 1]. Ці рішення ґрунтуються, зокрема, на планах учасників господарських відносин (плани економічного і соціального розвитку, бізнес-плани тощо).

Третя ознака господарських відносин — їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот) суб'єктами господарювання продукції (виконання робіт, надання послуг).

За наведеними ознаками господарських відносин можна розмежувати предмети регулювання цивільного і господарського права. Отже, норми цивільного права універсальні і поширюються на фізичних і юридичних осіб незалежно від діяльності, якою вони займаються. Норми господарського права спеціальні в тому розумінні, що діють лише стосовно юридичних осіб, їх структурних підрозділів, громадян-підприємців, які здійснюють суспільну господарську діяльність і споживають її результати. Тобто предмет господарського права вужчий за предмет цивільного права. Цивільне право складається з норм однієї галузі, які на засадах юридичної рівності суб'єктів регулюють майнові й особисті немайнові відносини; господарське право відповідно до законодавства є комплексною галуззю. Воно ґрунтується на загальних нормах цивільного права про правоздатність юридичних осіб, зобов'язаннях та нормах щодо окремих видів господарських договорів. У господарському праві об'єднуються також ті норми адміністративного, фінансового й інших галузей права, які регулюють господарську діяльність підприємств та інших суб'єктів господарювання.

Сукупність господарських відносин, які складаються між суб'єктами господарювання, їхніми контрагентами, органами управління в процесі організації і здійснення господарської діяльності — виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг — становить предмет господарського права.

Виходячи з цього, господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 ГК сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності [ч. 5 ст. 3, 1].

Під організаційно-господарськими відносинами розуміють відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами [ч. 7 ст. 3, 1]. Слід зазначити, що регулювання цих відносин у зв'язку з їх особливим характером здійснюється не нормами ГК, а положеннями локальних правових актів, що приймаються самими господарськими організаціями стосовно своїх структурних підрозділів.

Господарські правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Так, за характером правовідносин розрізняють:

— відносини з безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг);

— відносини з організації господарської діяльності (державна реєстрація, ліцензування, патентування, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).

За взаємним становищем сторін правовідносини поділяються на:

— горизонтальні, учасники яких рівноправні;

— вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, в тому числі власник майна чи уповноважений ним орган.

За сферою дії правовідносини поділяються на:

— внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації між її структурними підрозділами а також між господарською організацією та її структурними підрозділами;

— міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання.

За галузями господарювання і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виділяють такі правовідносини:

— у галузі промисловості;

— у галузі сільського господарства;

— у галузі транспорту;

— у галузі капітального будівництва;

— у сфері приватизації;

— у сфері антимонопольного (конкурентного) регулювання;

— у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

— державне замовлення, державне завдання;

— ліцензування, патентування і квотування;

— сертифікація та стандартизація;

— застосування нормативів та лімітів;

— регулювання цін і тарифів;

— надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

— надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до вказаного Кодексу та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

У випадках, передбачених Господарським Кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

Деякі норми цієї статті мають за формою викладу відсильний характер. Вони конкретизуються у цілому пакеті законів, що набули чинності до прийняття Кодексу. У цьому контексті насамперед слід назвати Закон України «Про поставки продукції для державних потреб».

Цей Закон встановлює загальні правові та економічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі — продукція) для задоволення державних потреб суб'єктами господарської діяльності України всіх форм власності.

У ст. 1 цього Закону дається визначення основних понять і термінів, пов'язаних з господарською діяльністю на виконання державного замовлення, в тому числі і тих, що використовуються Кодексом. Певний інтерес становить порівняння змісту термінів, понять Кодексу з аналогами у Законі.

Так, державні потреби згідно з Законом — це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

Державні замовники — Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення — це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, якому визначаються економічні й правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця. У Законі передбачено, що особливості відносин, які виникають у зв'язку з формуванням і розміщенням державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації, поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються окремими актами законодавства України.

Наступним законом у цій сфері можна вважати Закон України «Про державне оборонне замовлення».

Цей Закон визначає загальні правові та економічні засади (принципи) формування, розміщення, фінансування і виконання державного оборонного замовлення та регулює відносини у цій сфері.

Державне оборонне замовлення тут розглядається як засіб державного регулювання у сфері наукового та матеріально-технічного забезпечення потреб оборони і національної безпеки України, який визначає порядок взаємодії міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, державних установ, організацій та суб'єктів підприємницької діяльності всіх форм власності під час його формування, розміщення і виконання, а також передбачає заходи щодо виконання міжнародних договорів України з питань військово-технічного співробітництва.

Далі можна назвати Закон України «Про державний матеріальний резерв». Цей закон визначає загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву (далі — державний резерв) і регулює відносини в цій сфері.

Державний резерв розглядається цим законом як особливий державний запас матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування, визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Деякі норми вказаного засобу регулювання мають за формою викладу відсильний характер. Вони конкретизуються у цілому пакеті законів, що набули чинності до прийняття Кодексу. Втім, подальше застосування цих законів з набранням Кодексом чинності можливе лише з урахуванням відповідних положень Кодексу, зокрема його ст. 6, де встановлено принципи господарювання. Це визначено у ч. 2 ст. 14 Кодексу [1].

До прийняття Кодексу визначальними у сфері ліцензування були Закон України «Про підприємництво» і Закон України, «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Так, Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Значний інтерес становить понятійний апарат Закону і порівняння його з аналогічними поняттями Кодексу.

У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:

— анулювання ліцензії — позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності;

— виробництво (виготовлення) — діяльність, пов'язана з випуском продукції, яка включає всі стадії технологічного процесу, а також реалізацію продукції власного виробництва;

— господарська діяльність — будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт;

— ліцензіат — суб'єкт господарювання, який одержав ліцензію на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню;

— ліцензійні умови — установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню;

— ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов;

— ліцензування — видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування;

— орган ліцензування — орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий орган рад для ліцензування певних видів господарської діяльності;

— плата за ліцензію — разовий платіж, що вноситься суб'єктом господарювання за одержання ліцензії;

— повторне порушення — вчинення ліцензіатом протягом строку дії ліцензії повторного порушення певних ліцензійних умов після застосування санкцій за аналогічне порушення;

— розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування — рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування про необхідність усунення ліцензіатом або органом ліцензування в установлені строки порушень законодавства у сфері ліцензування;

— розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов — рішення органу ліцензування або спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування про необхідність усунення ліцензіатом у встановлені строки порушень ліцензійних умов;

— суб'єкт господарювання — зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності;

— торгівля — будь-які операції, що здійснюються за договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на товари.

У ст. 2 Закону встановлено, що дія цього Закону поширюється на всі суб'єкти господарювання.

Характерно, що деякі норми самого Закону також є відсильними. Так, ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

У ст. 3 Закону передбачено основні принципи державної політики у сфері ліцензування. Тепер на виконання вимог ч. 2 ст. 14 Кодексу пріоритет мають принципи господарювання, встановлені у ст. 6 Кодексу. На нашу думку, це не скасовує спеціальні принципи ліцензування, крім випадків прямої колізії.

Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є:

— забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання;

— захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

— встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;

— встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності.

Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.

У сфері господарювання застосовуються як регулюючі засоби також державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України) [1].

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:

— суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

— учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

— виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

— виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

З метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом.

До набуття чинності Кодексом основним нормативно-правовим документом у галузі стандартизації та сертифікації, що має силу закону, залишається Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію».

Цей Декрет визначає правові й економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми функціонування їх на території України.

Слід зазначити, що деякі положення Декрету суперечать нормам ст. 15 та деяким іншим нормам Кодексу [1]. Так, не повністю збігаються переліки дозволених до застосування стандартів, встановлених у ст. 4 Декрету і у ч. 1 ст. 15 Кодексу. Деякі поняття Кодексу взагалі є новими для стандартизації в Україні, наприклад кодекси усталеної практики.

Цікаво також порівняти перелік випадків, коли застосування стандартів є обов'язковим за Декретом і за Кодексом.

Так, відповідно до Декрету до обов'язкових стандартів належать: вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього природного середовища і вимоги до методів випробувань цих показників; вимоги техніки безпеки і гігієни праці з посиланням на відповідні санітарні норми і правила; метрологічні норми, правила, вимоги та положення, що забезпечують достовірність і єдність вимірювань; положення, що забезпечують технічну єдність під час розроблення, виготовлення, експлуатації (застосування) продукції; поняття і терміни, що використовуються у сфері поводження з відходами, вимоги до класифікації відходів та їх паспортизації, способи визначення складу відходів та їх небезпечності, методи контролю за станом об'єктів поводження з відходами, вимоги щодо безпечного для довкілля та здоров'я людини поводження з відходами, а також вимоги щодо відходів як вторинної сировини.

А згідно з Кодексом застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:

— суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

— учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

— виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

— виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

Що ж стосується сертифікації, то відповідна норма Кодексу фактично лише відсилає до Декрету без конкретного регулювання цього питання. Декрет також поділяє сертифікацію на обов'язкову і добровільну. Сертифікація на відповідність обов'язковим вимогам нормативних документів проводиться виключно в державній системі сертифікації.

Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання:

— на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування;

— на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів;

— на імпортні закупівлі окремих товарів;

— на послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення;

— суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності;

— на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект;

— в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.

Правове регулювання дотацій та інших засобів державної підтримки суб'єктів господарювання здійснюється на підставі цілої низки законодавчих актів, що становлять окрему підгалузь господарського законодавства. Єдиного закону узагальнюючого характеру поки що немає.

Висновки

Господарське право є системою норм, що регулюють господарські відносини, тобто відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно-корисна діяльність членів суспільства щодо виготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт.

Господарська діяльність здійснюється на загальних принципах, перелік яких встановлено в ст. 6 ГК. Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності виділяється два її види — господарська комерційна діяльність і некомерційна господарська діяльність.

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними правовідносинами.

Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів — організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового.

Господарські відносини мають певні ознаки.

Насамперед, це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб'єктів. Другою характерною ознакою господарських відносин є існування організаційно-господарських зобов'язань як окремого виду господарських зобов'язань, а також поєднання в господарських відносинах організаційних і майнових елементів. Третя ознака господарських відносин — їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація суб'єктами господарювання продукції (виконання робіт, надання послуг).

Сукупність господарських відносин, які складаються між суб'єктами господарювання, їхніми контрагентами, органами управління в процесі організації і здійснення господарської діяльності — виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг — становить предмет господарського права.

Виходячи з цього, господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

— державне замовлення, державне завдання;

— ліцензування, патентування і квотування;

— сертифікація та стандартизація;

— застосування нормативів та лімітів;

— регулювання цін і тарифів;

— надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

— надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Методи господарського права — це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин. В умовах становлення ринкової економіки переважно застосовується метод автономних рішень суб'єктів господарських відносин. Існує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господарських відносин). У господарському праві діє також метод рекомендацій.

Література

1. Теньков С. О. Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України: Від 16.01.2003р. — К.: Вид. А.С.К., — 720 с.

2. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність." // ВВР УРСР. — 1991. — 29. Ст. 377.

3. Закон України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності." від 11.09.2003 р.

4. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2004. — 624 с.

5. Щербина В. С. Господарське право: Підручник. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 592 с.

6. Господарське право: Навч. посіб. / Жук Л. А. і ін. — К.: Кондор, 2003. — 400 с.

7. Кравчук С. Й. Господарське право України: Навч. посіб. — К.: Кондор, 2007. — 264 с.

8. Віхров О. П. Господарське право. Спеціальна частина. Навч. посіб. — К.: ВД "Слово", 2006. — 344 с.

9. Правове регулювання господарських відносин за участю промислових підприємств: Підручник. / М. В. Гайворонський і ін. — Х.: Право, 2000. — 288 с.

10. Адміністративне право України. / За ред. Ю. П. Битяка. — Х.: Право, 2003.

11. Державне регулювання економіки. / За ред. І. Р. Михасюка. — К.: Атіка, Ельга — Н, 2000. — 305 с.

12. Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины: формирование и перспективы развития. — К.: Наукова думка, 1996. — 289 с.

13. Бондаренко І. Формування господарських відносин: деякі правові питання // Право України. — 2000. — № 4.

14. Вінник О. М. Деякі питання вдосконалення організаційно-правових форм господарювання в Україні // Право України. — 2000. — № 9.

15. Віхров О. П. Правове регулювання господарських відносин в окремих галузях економіки. — Чернігів: КП "Вид. "Чернігівські обереги", — 2003. — 177 с.

16. Ластовецький А. Державне регулювання в ринковій економіці // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 6.

17. Підприємницьке право України: Підручник. / За ред. Р. Б. Шишки. — Х.: Еспада, 2000.

18. Державне управління: Теорія і практика / За ред. В. Б. Авер'янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 238 с.

bigmir)net TOP 100