Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з соціології

Соціологія нації

Реферат

На главную
Реферати з соціології

План

1. Концепція походження нації в соціології

1.1. Історичні умови виникнення нації

1.2. Визначення нації

1.3. Концепції нації різних вчених

2. Національне відродження як проблема соціології нації

2.1. Вплив соціальних чинників

2.2. Три фази національного відродження

3. Соціально-етнічні особливості розвитку України і специфіка її національного відродження
Література

1. Концепція походження нації в соціології

Зародження і розвиток капіталістичних відносин привело до появи націй. Нація — неминучий продукт і неминуча форма буржуазної епохи капіталістичного розвитку. Вони утворюються шляхом об'єднання різних народностей на базі руйнування феодального ладу, формування капіталістичного виробництва, що вимагало глибокого поділу праці, широких і міцних економічних зв'язків, розширеного і єдиного ринку і т.д. Через те, що зародження і розвиток капіталістичних відносин в різних країнах світу відрізняється великою нерівномірністю, то і процес формування націй теж проходить нерівномірно. Якщо в Європі цей процес завершився ще в ХІХ ст., то в багатьох колоніальних, або тих, що звільнилися від колоніальної залежності країнах Азії, Латинської Америки, Африки процес формування націй серйозно затримався і проходить і тепер в ході визвольних рухів молодих незалежних держав.

Природньо, нація — соціально-історичне явище виникає в період ліквідації феодалізму і розвитку капіталістичних відносин, коли зміцнюються економічні зв'язки між окремими регіонами і складається загальнонаціональний ринок. Важливу роль в консолідації нації відіграє держава, хоча наявність державності не обов'язкова ознака нації. Нація — історично утворена форма спільності людей, яка приходить на зміну народності. Нації властива перш за все спільність умов життя, тобто економічних, спільність території, спільність мови, відомих рис психології (свідомість, інтереси, національний менталітет і т.д.), національний склад характеру, що проявляється в особливостях своєрідності культури і побуту. Приналежність до однієї нації об'єднує людей. Однак національна спільність не усуває соціальних відмінностей всередині нації. Приймаючи до уваги, що силою, яка сприяла виникненню націй, виступала буржуазія, це накладає певний відбиток на їх соціально-політичний і духовний вигляд. З розвитком націй в середині них все більше загострюються соціальні протиріччя, проявляється протилежність соціальних спільнот, що навіть в кожній нації буржуазного суспільства є дві нації — нація експлуататорських класів, капіталістів, поміщиків, тобто нація пригноблювачів, і нація трудящих і експлуатованих мас, робітників, селян, середнього прошарку. Тобто, нація пригноблених, а в кожній національній культурі є відповідно дві національні культури. Прагнучи приглушити протиріччя, буржуазія розпалює міжнаціональні антагонізми, проповідує ідеологію націоналізму і національного егоїзму.

Чим же характеризується нація як історична спільність? Розвиток економічних зв'язків і відносин обумовлює, по-перше, прагнення спільноти людей до внутрішньої консолідації і, по-друге, активною взаємодією однієї спільноти людей з іншими національними спільностями, по-третє, спільність людей, їх соціальне і етнічне, тобто суспільне утворення племені переборює замкненість, вступає в активні відносини з іншими соціально-етнічними спільнотами людей. Нації властиві ті ознаки, які забезпечують і історично обумовлюють цілісність народу, його комунікативність, тобто його інтереси, внутрішній зв'язок. Один з представників сучасної Європейської марксистської думки Е. Хобзмам, відомий своєю працею "Нація і націоналізм" та редагуванням збірки "Винайдення традицій" робить основний акцент в питанні виникнення націй на економічному розвиткові та класових суперечностях, визнаючи, що нація виникає лише на певному рівні розвитку економіки внаслідок соціальних змін і впливу політичних чинників. В його концепції до появи нації існує етнос. З цього етносу з часом формується нація на базі певного набору символів, які етнос несе з минулого і які складають основу майбутньої національної ідентичності. Стрижнем цих символів виступає народний протонаціоналізм.

Саме тут починається такий характерний для неомарсистів відхід від традиційної марсистської схеми, бо, за Хабсумом, цей народний протонаціоналізм і сукупність ідей є основою появи нації.

Інша група дослідників поєднує у своїх концепціях зміни в економічній системі суспільства з культурними змінами, що у сукупності впливають на етнічні процеси, створюючи для них належний грунт. Найбільш відомий з них англійський вчений Е. Геллнер, якому належить праця "Нація і націоналізм". Він виділяє два типи суспільства: аграрне та індустріальне. В аграрному суспільстві античної і феодальної доби існує чітка ієрархія верств і станів та відповідна множинність культур. Таке суспільство з низьким рівнем зчепленості людей в ньому, які до того ж належать до різних культурних осередків, не може породити таку нову етнічну спільноту, як нація. Перехід до індустріальної фази руйнує станове розмежування, стимулює соціальну стабільність, появу розгалудженої системи освіти, внаслідок чого поволі формується універсальна культура, спільна для всіх членів суспільства. Підтримувана державою, така уніфікована висока культура стає національною, суттєво впливає на творення гомогенного суспільства, а згодом і нації. Саму ж націю творять інтелектуали на підставі ідей націоналізму.

Отже, і для концепції Геллнера характерна двоїстість і певна суперечливість. З одного боку, ним визнається, що поява націй спричинена умовами соціально-економічного характеру при трансформації аграрного суспільства в індустріальне. З другого ж, нації є штучним утворенням людських переконань, лояльностей і солідарностей.

Інший соціолог Б. Андерсон поділяє погляди Геллнера щодо вагомості культури в формуванні нації. Нація може бути сформована лише тоді, коли винайшли друкарство і з'являється можливість видати і масово розповсюдити книги. Саме це творить грунт для формування нової національної культури, яка є передумовою появи націй. Отже, Андерсон визнає інтегруючу роль культури, але дивиться на це явище не як на результат економічних зрушень, а як на культурне явище.

Французький вчений Е. Ренан націю визнає як спільноту, згуртовану волею та бажанням людей належати до неї, що є окремим суб'єктом історії з власним життям, волездатністю та власною долею. Отже, нація тут виступає як спільнота, об'єднана стихійною волею, в основі якої лежить прагнення політичної самостійності, усвідомлення себе як активного діючого суб'єкта історичного процесу.

Існують спроби і синтезованого підходу до питання націй, зокрема думка соціолога Арбеніної про існування протягом історичного розвитку різних механізмів і шляхів інтеграції людей в етнічні спільноти. Саме об'єднання різних підходів до етнічних утворень дозволить аналізувати ці феномени в усій їх складності та в процесі історичного розвитку.

2. Національне відродження як проблема соціології нації

Проблема національного відродження виступає однією з центральних в соціології нації. Це зумовлюється тим, що для соціолога необхідно з'ясувати не лише сутність нації, її характерні ознаки і специфічні особливості, але поглянути на це соціальне явище в конкретно-історичному ракурсі. Виходячи з цього слід визнати, що зміст і напрям процесів національного відродження залежать від багатьох соціальних чинників, притаманних кожній епосі.

Відповідно на кожному етапі розвитку нації висуваються нові, специфічні завдання. Націогенез західноєвропейських країн відрізняється від націотворчих і державотворчих процесів центрально- і східноєвропейських країн.

Суть національного відродження і його внутрішній сенс (у випадку останніх країн) вимагає перетворення національного організму в масово свідому націю. Цей процес проходить ступенево. Професор Празького університету М. Грох вважає, що він загалом вкладається у тричленну модель, основні фази якої — академічна, культурна, політична. Декілька центрально- і східнєвропейських країн пройшли цим шляхом. Їі фази можна примінити і до нової історії України, не забуваючи, що на українських землях національне відродження має свої специфічні нетипові риси.

На першій, академічній фазі, дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я і говірки, досліджують звичаї і вірування, складають словники, аналізують історичні події, — і все це робиться мовою іншого, панівного в даній державі народу. На другій, культурницькій фазі, мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновживаною національною мовою у науці, мистецтві, літературі, у політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (на селі нею користуються давно). Завершенням національного відродження і одночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення чи реалізація цієї мети. До 70-х років ХХ ст. в світі існувала думка, що по мірі розвитку індустріального суспільства стираються мовні і релігійні відмінності, стираються етнічні границі. Однак, чітко виражена тенденція до уніфікації способу життя народів, все ж не відбулася. Стирання різниці в одязі, харчуванні, житлі, інтернаціоналізації суспільного виробництва і т. п. в 70-80-і роки стали переломними в історії багатьох держав і етносів в зв'язку з виникненням етнічного відродження, що охопило всі континенти.

Завданням соціології в цьому плані є дослідження національного відродження в його специфічному прояві, ступеню реалізації і втілення в життя змісту його основних фаз, виявлення труднощів, які стоять на перешкоді національному самовизначенню та самоствердженню.

3. Соціально-етнічні особливості розвитку України і специфіка її національного відродження

Україна — одна з найбільших держав Європи, яка має саму велику територію, а по чисельності населення поступається тільки кільком країнам. Українці — другий по чисельності слов'янський етнос (після російського). На початку 90-х років в світі проживало більше 56 млн. українців, в тому числі біля 16 млн. — за межами України. Динаміка чисельності і географічне розселення нації обумовлені складними політичними і соціально-економічними умовами її розвитку.

Формування українського етносу проходило на протязі кількох століть нерівномірно. В його основі лежали процеси консолідації східнослов'янських племен, а також асиміляції з ними інших етнічних груп, що жили поряд і вступали з ними в контакт. Початком історичного життя українського етносу М. Грушевський вважав кінець ІV ст., а найближчими предками — східнослов'янські племена антів. Специфічний характер культурно-побутового устрою українців, їх традиції складалися і розвивалися на протязі багатьох поколінь під впливом способу життя, осідлого обробітку землі, кочівного скотарства, природніх умов на території проживання від Десни до Карпат, зв'язків з іншими етносами. З 500 р. до нашої ери слов'яни стали виділятися в окремі етнічні спільності. На великій території від Десни до Карпат і Дніпра жили українці — окремий етнос.

Важливим етноконсолідуючим фактором давньоруського народу виступає державна єдність в Х — на початку ХІІІ ст., прийняття християнства. І все ж на Київській Русі зберігаються корені українського народу. З ХІІ ст. став вживатися етнонім Україна, який неухильно витісняє Русь. Великий вплив на формування українського етносу має геополітичний фактор, що визначає характер соціально-економічної діяльності народу, систему зв'язків з оточуючим світом і навіть психологію.

Процес формування української етнічної території закінчився до кінця ХVІІІст. і тоді ж майже 90% території ввійшли до складу Російської імперії. Умови для формування української нації склалися в ХІХ ст., але цей процес затягувався через штучне гальмування з сторони російської влади, що стверджувала, ніби українці є частиною єдиного російського народу. В 20-х роках ХХ ст. українці створили національно державне утворення — Радянську Україну, яке при всій своїй недосконалості забезпечило більш сприятливі умови розвитку корінного етносу і підготовило на початку 90-х років основу для проголошення на основі волевиявлення українського народу дійсно суверенної демократичної держави України.

Етнічні процеси, що проходять в Україні в сучасних умовах, досить різноманітні. Визначальну роль в розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, пов'язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальнійшим зближенням основних рис культури і побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відритим стиранням відмінностей між регіональними діалектами і широким приміненням української літературної мови в усномовній практиці. Якщо на початку ХХ ст. українське населення являло досить різноманітну масу, то в кінці століття онуки хохлів, малоросів, гуцулів, лемків, русинів називають себе українцями.

Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення в юридичному плані мети національного відродження — проголошення української самостійної незалежності — аж ніяк не означає остаточного розв'язання завдань всіх трьох фаз національного відродження. В Україні не можна вважати вповні завершеною академічну фазу, бо накопичення знань українського народу про себе нині лише розпочалося і триває. Мова йде не лише про повернення та очищення від фальсифікації наукових здобутків старої української історіографічної, історіософічної, етнографічної, соціологічної та інших наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси, які відбуваються в Україні нині. На часі сьогодні і вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щаблях суспільного життя — від Верховної Ради до школи та дошкілля, витворення та досягнення структурної повноти сучасної української культури. Нарешті, не знімається з порядку денного завдання наповнення реальним змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових форм національної свідомості як в окремих осіб, так і українського народу в цілому. Варто прислухатися і до думки зарубіжних вчених українського походження, які вважають, що в сучасниій Україні ще немає і теоретичної політології українського питання, точного соціологічного аналізу суспільно-політичної, економічної і особливо національної дійсності.

Утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз або підетапів національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основної мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію в галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів. Для соціологів їх наукові пошуки є цікавими насамперед тим, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести протікання націо- та державотворчих процесів у власному домі і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перспективу в цілому.

Говорячи про основні завдання соціології нації під час національного відродження, перш за все необхідно зробити аналіз проблем української нації. Отже, етнонаціональний розвиток сучасної України — надзвичайно складне явище, що характеризується наступними тенденціями:

— скороченням питомої ваги українців у складі населення;

— зростанням числа росіян, які проживали в Україні;

— звуженням сфери вживання української мови;

— поділом населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40 %), російськомовних українців (33—34%) та російськомовних росіян (20—21%);

— існування різного ставлення до проблем державного суверенітету;

— наявністю різних політичних симпатій населення.

Зазначені процеси і явища ускладнюють національне відродження України в цілому, загострюють проблему регіоналізму, яка дістала в нас політичне забарвлення.

Ці, а також і інші проблеми можуть досліджуватися засобами соціології, що допоможе зламати багато стереотипів мислення і поведінки та виробити нову політичну лінію молодої незалежної держави.

Література

1. В. П. Андрущенко "Социология", Х., 1997.

2. Ж. Т. Тощенко "Социология", М., 1999.

3. Н. Черниш "Соціологія. Курс лекцій", Л., 1996.

4. В. Г. Городяненко "Соціологія", К., 1999.

5. А. Колодій "Нація як суб'єкт політики", Л., 1997.

6. Н. П. Лукашевич "Социология", К., 1998.

bigmir)net TOP 100