Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з соціології

Соціологія масової комунікації як наука

Реферат

На главную
Реферати з соціології

Об'єкт та предмет соціології масової комунікації

Соціологія — одна з багатьох наук, що займаються дослідженням масової комунікації. Остання є об'єктом вивчення як технічних, так і соціально-гуманітарних наукових дисциплін, таких, зокрема, як психологія і психолінгвістика, лінгвістика і соціолінгвістика, культурологія і журналістика, кібернетика й інформатика тощо. Як невід'ємна складова соціальної реальності, як важливий елемент соціального життя масова комунікація виступає об'єктом дослідження соціологічної науки. У сучасній навчальній літературі домінує уявлення про об'єкт соціології масової комунікації як про сукупність масових інформаційних і комунікаційних явищ у їх соціальному вимірі.

Зазначимо, що об'єктом соціології масової комунікації є насамперед особистості, соціальні групи і спільноти, регіони і суспільство загалом, задіяні у масовій комунікації, а також відповідні соціальні організації та соціальні інститути. Характерно, що уявлення про об'єкт соціології масової комунікації потребують змін і уточнень, що пов'язано з розвитком масової комунікації як соціального явища і становленням ще досить молодої галузі соціологічних знань, яка займається дослідженням цього явища. У зв'язку з цим і тривають уточнення визначень сутності соціології масової комунікації.

Найпоширеніша точка зору — це розуміння соціології масової комунікації як спеціальної соціології, що вивчає процеси функціонування та розвитку засобів масової комунікації; закономірності та динаміку соціального спілкування в контексті його впливу на життєдіяльність суспільства загалом та його різноманітних ланок; соціальних чинників, що зумовлюють вплив масової комунікації на формування суспільної думки — ставлення до соціальних реалій та цінностей.

Заслуговує на підтримку й визначення відомого українського соціолога Н. Костенко, в якому соціологія масової комунікації розуміється як спеціальна галузь соціологічної науки, що визначає стан і динаміку масової комунікації в суспільстві, а також тенденції та особливості функціонування мас-медіа (преси, радіо, телебачення, відеосистем, кіно), за допомогою яких ця комунікація здійснюється.

Отже, у найбільш узагальненому вигляді соціологія масової комунікації досліджує масову комунікацію як складне соціальне явище (соціальний феномен) та закономірності його функціонування у суспільстві, тенденції та прояви у взаємодії з іншими елементами суспільства.

У процесі становлення та розвитку соціології масової комунікації триває й уточнення предмета її дослідження. Найпоширеніша точка зору на предмет соціології масової комунікації представлена в "Енциклопедичному соціологічному словнику" [Осипов, 1995], згідно з якою предметом цієї соціологічної теорії є закономірності масових інформаційних процесів та діяльність соціальних інститутів, що виробляють та поширюють масову інформацію.

Вплив даного підходу до визначення предмета соціології масової комунікації відчувається у визначенні одного з останніх українських підручників із соціології [Макєєв, 1999], де предмет досліджень цієї спеціальної соціології розуміється як взаємодія комунікатора і аудиторії та визначенні змісту й особливостей сприйняття масової інформації, функціонування окремих засобів масової інформації тощо.

Обидва визначення загалом охоплюють предметне поле соціології масової комунікації, хоча і потребують деяких уточнень. По-перше, в частині виділення такої предметної ознаки, як "соціальне", а по-друге — в частині акцентуації саме на комунікативному характері предмета, оскільки в обох визначеннях домінує інформаційний контекст.

Уникнути другої неточності вдалося І. Писаренку, який предметом дослідження цієї спеціальної соціології вважає комунікативну діяльність та комунікативні зв'язки і відносини. Хоча уникнути недостатньої означеності соціальної сутності у предметі при цьому все ж не вдалось. У цьому контексті важко не погодитись з В. Конецькою, яка стверджує, що в соціології комунікації головна увага акцентується на соціальному аспекті комунікації [Конецкая, 1997].

Узагальнюючи розгляд типових визначень предмета соціології масової комунікації, пропоную таке його тлумачення. Предметом соціології масової комунікації доцільно вважати соціальні відносини, що виникають між учасниками масової комунікації та зумовлюються їхнім соціальним статусом і роллю в системі соціальної комунікації. Пропоноване тлумачення предмета дослідження розкривається системою категорій та понять, що утворюють категоріальний апарат соціології масової комунікації. До основних з них належать такі.

Комунікація — це передавання інформації від однієї системи до іншої за допомогою сигналів чи спеціальних матеріальних носіїв. На думку В. Конецької, в наш час цей термін вживається у трьох основних інтерпретаціях: 1) як засіб зв'язку будь-яких об'єктів матеріального світу; 2) як спілкування — передавання інформації від людини до людини; 3) як передавання та обмін інформацією в суспільстві з метою впливу на нього [Конецкая, 1997]. Щодо проблем масової комунікації, то їх дослідження пов'язано переважно з трактуванням комунікації у першому варіанті.

Масова комунікація — це соціокультурна взаємодія в масштабах суспільства через розповсюдження та обмін інформацією за допомогою технічно обладнаних мас-медіа (преси, радіо, телебачення, відеосистем, кіно) [Волович, 1998.]. Подібне розуміння цього терміна потребує, на мою думку, уточнення щодо розуміння його специфічної соціокультурної взаємодії — особливого виду соціального спілкування [Москаленко і ін., 1997]. У соціології зазвичай розмежовують терміни "масова комунікація" та "масова інформація". Комунікація хоч і пов'язана з переданням інформації, але не обмежується лише цим.

Масова інформація — це стереотипізована інформація, яка оперативно та регулярно поширюється на велику, географічно розпорошену аудиторію.

Масова інформація є змістовним наповненням масової комунікації, а обмін такою інформацією надає сенсу і спрямованості цьому виду соціального спілкування. Звернемо увагу, що як масова комунікація, так і масова інформація близькі між собою завдяки засобам масової інформації, конституюються ними і не можуть існувати поза ними.

Засоби масової інформації (ЗМІ) — це соціальні інститути (преса, радіо, телебачення, Інтернет, видавництва тощо), що забезпечують збирання, обробку та масове поширення інформації. Соціологічні дослідження засвідчують, що бурхливі нововведення в засобах масової інформації, здійснювані завдяки досягненням науково-технічного прогресу, суттєво видозмінюють їх природу, розширюють їх функції у таких напрямах: 1) децентралізація — вибір програм все більше залежить від індивіда, 2) збільшення обсягу інформаційних програм, 3) можливість інтерактивності — взаємодії через зворотний зв'язок для обміну інформацією [Конецкая, 1997].

Зазначимо, що розширенню інтерактивності сприяють усі три інноваційні тенденції в засобах масової інформації. Адже можливість ширшого індивідуального вибору програм, відстежена організаторами радіо та телепередач, сприяє більшому зворотному зв'язку, надає останньому форму обміну інформацією — тобто форму комунікації. Отже, поява у сучасних засобах масової інформації нових можливостей для інтерактивності споживачів масової інформації все більшою мірою надає масовій інформації характеру масової комунікації.

Враховуючи зазначене, вважаю за доцільне щодо сучасного стану масової комунікації вживати терміни "масова комунікація" і "масова інформація" як синонімічні. Такий підхід не тільки легітимізує практику вживання цих термінів у такому сенсі в соціологічній літературі [Москаленко і ін., 1997; Городяненко, 2002], але й зменшує різнобій та плутанину у використанні цих понять.

Аудиторія масової комунікації — це значна, чисельна, географічно розпорошена сукупність людей, яка характеризується близькістю їхніх інформаційних інтересів і потреб, що проявляються у виборі форм, способів і каналів масової комунікації для їхнього задоволення. У вітчизняній соціологічній літературі аудиторія масової комунікації зазвичай розуміється як суб'єкт сприйняття та споживання масової інформації [Назаров, 1999].

Комунікатор — це суб'єкт діяльності щодо виробництва та поширення масової інформації. В умовах демократизації суспільства — це складна система, до якої входять підрозділи єдиного редакційного колективу, працівники редакції (студії) і різнобічні стосунки між усіма цими складовими.

Ефекти масової комунікації — це трансформації в оцінках та поведінці людей, що відбуваються під впливом масової комунікації [Назаров, 1999].

Соціології масової комунікації притаманна також певна сукупність методів дослідження, які диференційовані щодо завдання того чи іншого етапу дослідження [Конецкая, 1997]. На етапі збирання фактичного матеріалу та його первинної систематизації використовуються методи опитування, експертних оцінок, лабораторних і польових експериментів, що допускають також різні види спостереження. На етапі обробки отриманих даних та змістовної інтерпретації результатів їх аналізу використовуються методи кореляційного, факторного, детермінаційного, дисперсійного та латентно-структурного аналізу, а також метод імплікаційних шкал і контент-аналізу. На завершальному етапі аналізу використовуються методи тестування та шкалювання, що дають змогу перевірити надійність отриманих результатів.

Завершуючи визначення сутності соціології масової комунікації як спеціальної соціологічної теорії, зазначимо, що поєднання її сутнісних характеристик у вигляді об'єкта і предмета дослідження, основних функцій, понятійно-категоріального апарату та системи методів й зумовлюють її місце та роль в системі соціологічних знань та взаємодію з іншими соціологічними дисциплінами. Найтісніший зв'язок соціології масової комунікації виявляється із соціологією комунікації, соціологією громадської думки, соціолінгвістикою, соціологією масових явищ, соціологією політики, соціологією пропаганди, електоральною соціологією, соціологією особистості, соціологією освіти, соціологією виховання, соціологією організації, соціологією управління тощо.

Місце масової комунікації в сучасній системі соціологічних знань

Місце та роль соціології масової комунікації визначається низкою притаманних їй функцій: регулятивної, виховної, власне комунікативної (як засіб спілкування), соціально-організаційної, власне інформаційної (виробництво соціальної інформації), функції зворотного зв'язку (в управлінні соціальним життям), соціокультурної, освітньої та пізнавальної, соціалізаційної (збереження та поширення соціального досвіду), соціального захисту, соціального контролю, інформаційного обслуговування, соціальної взаємодії, управлінської та прогностичної функцій.

У сучасній соціології масової комунікації, на думку українського соціолога Н. Костенко, її дослідження здійснюється переважно з позиції широкої перспективи культури. Участь масової комунікації у відтворенні соціально-структурних і політичних процесів, влади і контролю, повсякденного життя людей та людської індивідуальності вбачається як трансмісія культурних значень і сенсів у вигляді знань, цінностей, переконань, думок, навичок, взірців. У змісті процесів масової комунікації вбачають і виокремлюють культурні індикатори, що вказують на структуру й динаміку ціннісних систем у суспільстві (К. Розенгрен, З. Неменверт і Р. Вебер), зміщуючи акценти з вивчення недовгочасних або ситуативних ефектів масової комунікації на дослідження культурних рухів і циклів. Оцінюючи телебачення як найпотужніший засіб культивації в суспільстві певних зразків соціуму, теоретики обґрунтовують технології "культиваційного аналізу."

В окремий напрям розвитку сучасної соціології масової комунікації виділяється антираціональний імпульс масової комунікації, виразно виражений у постмодерністській перспективі досліджень [Костенко, 1998]. Вони репрезентують ідею потенційної здатності мас-медіа здійснювати соціальний контроль завдяки зваблюванню публіки особливою чуттєво-знаковою реальністю, яка виявляє схильність до саморозмноження, надмірного нарощування знаків, витіснення значень і сенсів за межі комунікації та розчинення істинних знань у своїх численних варіантах. В екстатичних станах масової комунікації такий контроль сприяє перетворенню членів аудиторії на користувачів звабливих знаків, що веде до розпаду між ними соціальних зв'язків і "зникненню соціальної реальності" (Ж. Бодрійяр).

Протилежної точки зору стосовно раціонального потенціалу мас-медіа дотримуються прибічники когнітивних підходів до масової комунікації. Досить визначено її висловлює відомий німецький соціолог Ю. Хабермас, який вважає, що соціальний контроль, що здійснюється засобами масової комунікації, має амбівалентний характер. Владний тиск ідеології або інтересів виробництва співіснує тут з раціонально усвідомлюваними правилами конструювання мовної реальності. У сучасному світі, де координатором соціальних дій виступають переважно влада і капітал, мас-медіа все-таки "надані мовному розумінню", зберігаючи шанс вивільнення людини із тенет уречевлення. Сутнісно примножуючи комунікативні зв'язки взагалі, мас-медіа здатні працювати на підтримку раціонального суспільного дискурсу, якщо такий зароджується у публічній сфері.

У вітчизняній соціології перші дослідження проблем масової комунікації припадають на 20-ті роки XX ст. і пов'язані з вивченням В. Кузьмичевим, П. Лебедєвим, Н. Рубакіним читацької аудиторії газет і книг [Науменко, 2005]. Інтенсивного розвитку соціологія масової комунікації почала набувати у 70—80-ті роки XX ст. Вона сприйняла досягнення традиційних підходів та інновацій, теоретично орієнтуючись на марксистський аналіз, де мас-медіа розглядаються у системі ідеологічних інститутів домінуючих класів, які з їх допомогою "регулюють виробництво та розподіл думок свого часу" (К. Маркс). Серед відомих вітчизняних дослідників цього напряму А. Алексєєв, Б. Грушин, В. Конецька, В. Коробейников, Н. Костенко, М. Лауриетін, М. Назаров, Г. Почепцов, Є. Прохоров, В. Терин, Б. Фірсов та ін.

Завершуючи короткий огляд розвитку соціології масової комунікації, представлений парадигмами та концепціями, що спираються на різні методологічні засади, варто погодитись з відсутністю перспектив для створення "універсальної теоретичної концепції" на основі їх синтезу, що не виключає, однак, можливості їх взаємодоповнення [Макєєв, 1999]. Аналіз тенденцій розвитку сучасної соціології масової комунікації підтверджує тенденцію наростання досліджень, в яких феномен масової комунікації розглядається в контексті комунікативних аспектів соціальної організації загалом. Тематика досліджень усе частіше зміщується від спостереження за функціями масової комунікації по обслуговуванню взаємодії соціальних структур і суб'єктів до розуміння комунікації як найрелевантнішої форми і сенсу такої соціальної взаємодії.

Література

1. Дейк Т. А. Ван. Язык. Познание. Коммуникация. — М.: Прогресс, 1989.

2. Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації (соціокультурний аспект). — К.: Наук. думка, 1993.

3. Іванов В. Ф. Соціологія масової комунікації: Навч. посіб. — К.: Київ. ун-т, 2000.

4. Конецкая В. П. Социология коммуникации: Учебник. — М.: Междунар. ун-т бизнеса и управления, 1997.

5. Коробейников В. С. Редакция и аудитория. — М.: Мысль, 1983.

6. Костенко Н. В. Соціологія масової комунікації // Соціологія: Короткий енцикл. слов. — К., 1998.

7. Костенко Н. В. Ценности и символы в массовой коммуникации. — К.: Наук, думка, 1993.

8. Лалл Д. Мас-медіа, комунікація, культура, глобальний підхід. — К.: КІС, 2002.

9. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2004.

10. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія. Заг. курс: Підручник. К.: Каравела, 2006.

11. Массовая информация и общественное мнение молодежи. — К.: Наук. думка, 1990.

12. Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов, В. А. Вергун. — К.: Либідь, 1997.

13. Массовая коммуникация в условиях научно-технической революции. / Под ред. Б. М. Фирсова. — Л.: Наука, 1981.

14. Методологические и методические проблемы контент-анализа: В 2 т. — М.: Наука, 1973.

15. Моль А. Социодинамика культуры. — М.: Прогресс, 1973.

16. Назаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире: методология анализа и практика исследования. — М.: УРСС, 1999.

17. Науменко Т. В. Социология массовой коммуникации: Учеб. пособие. — СПб.: Питер, 2005.

18. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. — М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 2001.

19. Сірий Є. В. Соціологія: Загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві терії / Навч. посіб. К.: Атіка, 2004.

20. Социологический словарь / Сост. А. Н. Елсуков, К. В. Шульга. — Минск: Университетское, 1991.

21. Соціологія: Кор. енцикл. словн. / За ред. В. I. Воловича. — К.: УЦДК, 1998.

22. Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С. О. Макєєва. — К.: Укр. енцикл., 1999.

23. Соціологія: Підручник / За ред. В. Г. Городяненка. — К.: Академія, 2002.

24. Терин В. П. Массовая коммуникация: Социокультурные аспекты политического воздействия. Исследование опыта Запада. — М.: Изд-во Ин-та социологии РАН, 1999.

25. Федотова Н. Л. Социология массовой коммуникации: Учебник для вузов. — СПб.: Питер, 2003.

26. Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. — СПб.: ЕВРОЗНАК, 2001.

27. Энциклопедический социологический словарь / Под общ. ред. Г. В. Осипова. — М.: ИСПИ РАН, 1995.

bigmir)net TOP 100