Реклама на сайте Связаться с нами
Українська еліта

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович

(1899 — 1984)

Прозаїк, поет, публіцист, літературознавець, мовознавець,
перекладач, громадський діяч, активний учасник
національно-визвольних змагань 1917—1920
років і дисидентського руху опору

На главную
Українська еліта

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович народився у с. Засулля у передмісті Ромен Полтавської губернії (нині місто Ромни Сумської області). Закінчив Охтирську гімназію. Навчався на природничому відділі фізико-математичного факультету Харківського університету, на історико-філологічному факультеті Київського університету та Київського інституту народної освіти, але диплома про вищу освіту так і не отримав.

За студентських часів працював санітаром-дезінфектором, учителем, з 1920 по 1921 рік завідував Охтирською повітнаросвітою, пізніше він вчителював, завідував відділом культури й мистецтва в газеті "Пролетарська правда", був відповідальним секретарем, а по суті редактором журналу "Глобус", художнім редактором Київської кінофабрики, потім перейшов на літературну роботу як прозаїк, перекладач, стиліст і редактор.

Працював під псевдонімами Богдан Вірний, Антонечко Б., Петро Котик.

На початку 1920 р. став членом Української комуністичної партії (УКП); у травні 1920 р. перейшов до КП(б)У, проте через неприйняття непу і невдоволення практикою розв'язання компартією національного питання вийшов із неї і восени 1921 р. знову повернувся до УКП. Переконавшись, що діяльність УКП безперспективна, у жовтні 1924 р. вийшов із партії і назавжди відійшов від партійної діяльності.

Писати пробував іще в гімназії російською мовою. Кілька його віршів було надруковано в журналі "Ученик" (Санкт-Петербург), а в Охтирській гімназії журнал "Школьный луч" (1916) опублікував нарис "Моя поездка на Кавказ". Українською мовою дебютував у 1921 р. низкою публіцистичних статей в Охтирській пресі. Перше оповідання "Останні два" з'явилося в 1923 р. у київському журналі "Нова громада", потім твори Антоненка-Давидовича друкувалися переважно в "Новій громаді", харківському "Червоному шляху" та київському журналі "Життя й революція". Був членом літературних організацій "Аспис", "Ланка" ("Марс").

2 січня 1935 р. Антоненка-Давидовича було заарештовано в Алма-Аті й привезено під конвоєм до Києва; арештові передувало цькування у пресі за повість "Смерть", у якій ішлося про неможливість для українця поєднати чесність перед своїм народом і вірне служіння РКП(б) та КП(б)У, зображено процес витравлення національної свідомості в українській інтелігенції, а за збірку репортажів "Землею українською" інкриміновано "зоологічний націоналізм". У вересні 1935 р. слідчі військового трибуналу Київського військового округу звинуватили Антоненка-Давидовича в націоналізмі та контрреволюційній діяльності як члена УВО, що цілком поділяв її програму і тактику. За цим сфабрикованим звинуваченням Антоненка-Давидовича засудили на 10 років позбавлення волі у концтаборах ГУЛАГу.

20 травня 1937 р. відділом спецколегії Далекосхідного крайового суду при БАМЛАГу НКВС на станції Урульга на закритому судовому засіданні Антоненка-Давидовича знову звинувачено в контрреволюційній агітації та засуджено ще на 10 років неволі та на 5 років обмеження у правах.

У 1947 р. письменника звільнено з ув'язнення, а в 1948 р. Антоненко-Давидович нелегально повернувся в Україну і став працювати фельдшером у лікарні с. Білий Рукав на Вінниччині. Але 6 липня 1951 р. його без суду, на підставі рішення "трійки", як "повторника", було вивезено вже на довічне заслання до Красноярського краю під нагляд органів державної безпеки.

У 1956 р. постановою Верховної Ради СРСР Антоненка-Давидовича було реабілітовано. У 1957 р. він повернувся до Києва, а відтак і до літературної праці. Це був вельми плідний для нього період. У 1963 р. в Києві він опублікував роман "За ширмою", у якому, за власним зізнанням, хотів нагадати молодому поколінню про його обов'язок перед батьками. Твір переріс цей задум — образ матері сприймається як символ України, і роман став помітним явищем у літературному процесі 60-х років.

У низці творів Борис Антоненко-Давидович змальовує жахи сталінських концтаборів. Але за умов нової хвилі політичних репресій в Україні його знову піддають цькуванню, від 1970 р. не друкують, а у пресі взагалі не згадують. Про смерть Антоненка-Давидовича не було навіть некролога — тільки скупе, із 17 слів, повідомлення в "Літературній Україні". Творчість і громадянська позиція письменника мали великий вплив на дисидентський рух 60—80-х років, його постать символізує протистояння тиранії та русифікації. Посмертно, у 1992 p., Б. Д. Антоненко-Давидович удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка.

bigmir)net TOP 100