Барвінський Олександр Григорович

Біографія

У народовському русі значну роль відіграла родина Барвінських — брати Осип (1845—1889), Олександр (1847—1926) і Володимир (1850—1883).

Олександр Григорович Барвінський народився 8 червня 1847 р. в с. Шляхтинці неподалік Тернополя у давньому священичому роді. Його батько Григорій мав парохію у Шляхтинцях, передплачував часописи, мав бібліотеку, а головне — розмовляв лише українською мовою. Початкову науку хлопець одержав у місцевій сільській школі, а в 4-й клас пішов до німецької школи у Тернополі. Гімназія була німецькою, українській мові в ній, як і іншим, відводилося лише дві години на тиждень. Незважаючи на це, національна свідомість молоді зростала, і в 1864 р. тут з'явилася таємна молодіжна організація "Громада". Олександр Барвінський став членом цієї організації.

Присягу у нього приймав його старший товариш, згодом фізик світової слави Іван Пулюй. А слова присяги були такі, що "нічого і нікого не зрадить та ціле життя буде працювати для свого народу". Як і Іван Пулюй, Олександр Барвінський став свідомим українцем на все життя.

1865 року юнак вступає до Львівського університету на філософський факультет. Тут відроджується діяльність студентської "Громади", в 1867 р. він починає видавати газету "Правда". В цей час він знайомиться з Григорієм, а згодом з його старшим братом Сидором Воробкевичем, з композитором Миколою Лисенком, який і написав на прохання О. Барвінського свій славнозвісний "Заповіт".

Закінчивши навчання в університеті в 1868 р., О. Барвінський отримує посаду помічника вчителя гімназії у Бережнах. Тут з великим завзяттям він береться за створення українських шкільних підручників. У цьому йому допомагає особисте знайомство з Миколою Лисенком і Пантелеймоном Кулішем.

Аналізуючи праці Олександра Барвінського на ниві педагогіки, можна стверджувати, що він став піонером у підготовці українських шкільних підручників, подбав про введення до книжок терміна "українсько-руський". А ще його заходами та інших педагогів у 1892 р. до всіх українських підручників було впроваджено фонетичний правопис. Це завдало великого удару по москвофільству.

З 1871 р. О. Барвінського призначають старшим учителем семінарії в Тернополі. Він багато працює на ниві педагогіки, засновує філію "Просвіти" і стає знову ж таки піонером української історичної археографії.

Тут він почав видавати "Руську історичну бібліотеку", що містила наукові праці з історії України в перекладах з російської та польської.

Нова книжкова серія відіграла велику роль у процесі українського національного відродження. Головну мету видання чітко сформульовано у присвяті до першого тому, в якому було надруковано першу писану українською мовою історію України отця Степана Качали, відомого письменника, політика, мецената і співзасновника Товариства ім. Т. Шевченка. Ця книга на десятки років випередила видання історії України Миколи Аркаса та Михайла Грушевського. О. Барвінський у видавничій передмові визначив їй роль підмурку: мовляв, на ньому "...має стати велика будівля нашої народної минувшини. За нею слідує І том дрібних монографій славнозвісного історика М. Костомарова, що пояснять саму суть і історичний розвиток нашої народності українсько-руської".

Той том (другий у серійному виданні) розпочинається посвяченням Олександрові Барвінському, зробленим Олександром Кониським. Було вміщено український переклад однієї з найгостріших полемічних історико-публіцистичних розвідок Миколи Костомарова "Дві руські народності", статті "Думки про федеративні засновини стародавньої Русі" і "Нариси народної українсько-руської історії". У наступних томах "Руської Історичної Бібліотеки" з'явилися українські переклади монографій: "Богдан Хмельницький", "Гетьманування Виговського і Юрія Хмельницького", "Руїна", "Мазепа і мазепинці".

За 18 років існування серії було видано 24 томи.

У 1888 р. О. Барвінський переїздить до Львова. Його призначають викладачем учительської семінарії, обирають послом до віденського парламенту, галицького сейму, в 1893—1918 pp. — членом Головної шкільної ради — органу автономної влади в Галичині, що керував освітою. Вчений-педагог багато працює в різних громадських організаціях, знається з митрополитом Шептицьким, Лесею Українкою, графом Потоцьким.

1891 року Олександр Барвінський був обраний послом від галицьких українців до австрійського парламенту і енергійно взявся за порушення справи із заснування кафедри української історії у Львівському університеті. Її створення сприяло посиленню українського впливу в університеті. Згодом з'являється ще одна кафедра української мови на філософському факультеті, а в 1892 р. за великої активності О. Барвінського було реорганізовано Товариство ім. Т. Шевченка в Наукове товариство ім. Шевченка із наступними секціями: філологічної, історико-філософської та математично-природничо-лікарської. О. Барвінського обирають головою цього товариства у 1893—1897 pp. до часу, коли керівництво перейняв Михайло Грушевський. За редакції О. Барвінського виходять перші чотири томи "Записок Наукового товариства ім. Шевченка".

До філологічної секції входили визначні українські науковці: Володимир Гнатюк — етнограф, Митрофан Дикарів — етнограф, Олександр Колеса, Олександр Кониський, Володимир Коцовський, Степан Смаль-Стоцький, Кирило Студинський, Іван Франко. Що не прізвище, то визначна постать в українській культурі... І ось уже в перших томах "Записок Наукового товариства ім. Шевченка" з'явилися праці з фізики, ботаніки, хімії, медицини професорів Івана Пулюя, Івана Горбачевського, Івана Верхратського, опубліковано фундаментальні наукові праці О. Кониського, а згодом вийшло 38 томів "Етнографічного збірника" і 20 томів "Матеріялів до української етнології".

Але з 1891 р. О. Барвінський, вигравши вибори до австрійської Державної ради, а в 1894 р. — до Галицького сейму, приділяє більше часу політичній діяльності з метою відродження України.

Він стає одним із творців так званої нової ери, завданням якої було знайти порозуміння українців з поляками на основі визнання українців рівноправними політичними партнерами.

25 листопада 1890 р. на сеймовому засіданні голова українського парламентського клубу Ю. Романчук проголосив початок "нової ери". Український клуб декларував готовність до співпраці на засадах вірності католицькій церкві та австро-угорській державі і династії Габсбургів за умов визнання рівноправності українців на економічному та культурному полі.

Політика "нової ери" тривала недовго. У 1894 р. більшість народовців на чолі з Ю. Романчуком відмовилась від неї і оголосила про перехід до опозиції.

Не виключено, що й О. Барвінський щиро вірив у можливе порозуміння з польськими політиками. Але коли згодом переконався, що стале позитивне порозуміння потреб неможливе, також перейшов в опозицію. Так, у 1903 p., виступаючи в парламенті у справі заснування українського університету, він виголошує промову, в якій гостро засудив польську тодішню політику супроти українців, висунув домагання національної автономії для українців в Австрії.

У 1909 р. О. Барвінський вийшов на пенсію як "державний радник, кавалер ордена Залізної Корони, член Шкільної крайової ради". Він приділяє багато часу написанню статей, виданню підручників, проводить лінію поєднання національного самоусвідомлення і християнського виховання. У 1911 р. створює партію "Християнсько-суспільний союз".

Навіть нелегкі умови Першої світової війни, а ще смерть дружини, не зламали вченого. Він постійно продовжує писати статті, в яких намагається привернути світову громадськість до думки про загальноєвропейську роль українського народу, маючи контакти і знайомства в урядах, намагається максимально використовувати їх для справи здобуття Україною самостійності. Ось лише деякі назви статей того часу: "Світова війна і українська проблема", "Український народ і його значення для Австро-Угорщини", "Національні і культурні здобутки українців".

Наукова діяльність О. Барвінського також була належно поцінованою. У 1916 р. віденська "Архівальна рада" присвоює йому наукове звання члена-кореспондента. У 1917 р. О. Барвінського іменують довічним членом австрійської Палати Панів (Сенату). Але найвищою вершиною його громадсько-політичної діяльності була участь як члена австрійського сенату 18 жовтня 1918 р. в нарадах Української Національної Ради, що проголосила на західноукраїнських землях Українську державу. Він стає Секретарем (міністром) віровизнання і керівником секретаріату освіти. За короткий час існування ЗУНР намітив багато планів і почав їх реалізацію.

Останні роки свого життя вчений присвятив написанню підручників, а головне — "Споминам з мого життя", виданим у двох томах перед Першою світовою війною. Але не минула репресивна машина в часи більшовизму родину Барвінських. Зошити, а їх було 50, "віддали" на зберігання до відділу рукописів Академії наук у Києві, сина Василя, відомого українського композитора, разом з дружиною Наталею Пулюй відправлено на 10-річне заслання до Мордовії, а його твори, що у значній кількості існували в рукописах, були спалені, як певно, й архів Івана Пулюя... У 1947 р. було заарештовано та заслано на 10 років і наймолодшого сина Олександра, що був лікарем, організовував відділ охорони здоров'я в уряді Ярослава Стецька.

Олександр Барвінський став видатною постаттю в українській культурі, науці. Чи не найкраще про нього сказав Богдан Лепкий у статті до його 75-річчя:

"Не опозицією, а лиш реальною роботою старався добути те одно, чого ніхто другий ніяким другим методом не зміг здобути... Це називалося політикою угодовою, за яку на нього не раз сипалися громи непорозуміння. Угодовим був Барвінський до якоїсь міри у способах, а ніколи в цілях і стремліннях. Він від молодості до нинішнього сивого волоса був українцем-самостійником, народовцем у найкращому значенні цього слова.

Багато тертя і каміння стрічав цей невтомний діяч-українець на довгому шляху своєї громадської праці. Але заслуги його на полі української культури величезні і безсумнівні..."

Олександр Барвінський помер 25 грудня 1926 р., на 80-му році життя. Похований у родинній гробниці на Личаківському цвинтарі у Львові.