Реклама на сайте Связаться с нами
Українська еліта

Винниченко Володимир Кирилович

(1880 — 1951)

Політик, громадський діяч

На главную
Українська еліта

Батьки заклали в його душу велику любов до України, силу вистояти, прямо і гідно, не згинаючи колін, коли життя та влада вимагали скоритися. Знущання над батьками, свідком яких він був, запалили в душі хлопця — майбутнього політика та письменника — глибоку ненависть до гноблення, визиску, приниження людської гідності, прагнення змінити існуючий лад, встановити суспільний порядок справедливості та рівності.

Уже в гімназії (м. Єлисаветград) Володимир Винниченко усвідомив, що в тому суспільстві єдиним мірилом гідності людини є багатство. У цьому він відчув цинічність суспільного порядку царської Росії. І він не бажав йому скоритися, бо надто шанував свою гідність. Усвідомивши це, він побачив марність свого навчання. З першого учня він свідомо стає останнім, сподіваючись на виключення. А його залишають знову у другому класі. Протистояння триває, але тепер уже не в самоті. До нього приєднується група товаришів, організованих у гурток, мета якого — захист прав гімназистів, а ширше — усіх скривджених. Можна вважати, що це була перша школа політичної боротьби, яка започаткувала формування світогляду Винниченка, викристалізувала головну мету його життя.

Конфлікт Володимира Винниченка з педагогами і керівництвом гімназії дійшов кульмінації у 7-му класі. Він покидає гімназію.

Однорічна мандрівка по Україні не змінила його бажання стати освіченою людиною. Однак відсутність свідоцтва про освіту не дозволяла Винниченку вступити до університету, тому він екстерном складає іспити — не в Єлисаветграді, а у Златополі (1900). Витримавши іспит, він їде до Києва і вступає на юридичний факультет Київського університету (1900). Саме на цей рік припадає створення першої в Російській імперії політичної партії РУП (Революційна Українська партія) харківською групою студентів: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Познанським, Л. Мацієвичем та ін. У цьому ж році харківський адвокат М. Міхновський написав програмний документ партії (хоч членом її не був) і видав окремою брошурою під назвою "Самостійна Україна".

В. Винниченко був "запрограмований" на соціалізм. Цілком закономірно, що він став одним з організаторів РУП і активним пропагандистом її програми. За це він був виключений з першого курсу університету із забороною проживати в Києві (1902), заарештований і відправлений у Лук'янівську в'язницю, але за браком доказів його швидко випустили на волю. Влітку 1902 р. В. Винниченко їде на Полтавщину офіційно-домашнім репетитором дітей однієї поміщицької родини, а насправді — для політичної роботи. Він швидко знаходить спільну мову з робітниками і селянами, організовує зібрання, агітує за єдність в боротьбі за крашу долю. Восени 1902 р. В. Винниченко служить у війську, де продовжує пропагандистську роботу серед солдатів, а вечорами, переодягнений, іде у гурт робітників. Часті відлучення з казарми в умовах тотального шпіонажу, культивованого в царській армії, не могли залишитися непоміченими. Перспектива арешту змусила В. Винниченка тікати за кордон (1 листопада 1903 p.). Товариші допомогли йому дістатися до Львова, де він ще з більшим завзяттям займається політичною роботою: виступає в соціалістичних газетах зі статтями, видає окремі книжечки і прокламації, нелегально пересилає їх в Україну. При черговій спробі власноручно перевезти соціалістичну літературу його заарештували і привезли знову до Київської в'язниці. Нагадали про дезертирство і відправили у камеру-одиночку, де він просидів півтора року.

Спроби товаришів організувати втечу В. Винниченка шляхом переведення його в тюремну лікарню закінчилися невдало. Винниченко симулює божевілля, але тюремне начальство на це не реагує. Тоді він іде на відчайдушний крок, який ледве не закінчився фатально, — інспірує повішання. Його знімають з петлі — посинілого і непритомного — і цього разу переводять в лікарню. Втекти не вдалося. Через кілька днів, повернений у камеру, В. Винниченко напише тут свій знаменитий твір "Голота".

У 1904 р. у Миколи II народився син. На честь царевича був виданий царський маніфест про амністію. Але замість звільнення В. Винниченка забирають у дисциплінарний військовий батальйон, що рівнозначно каторзі.

Знову втеча. Знову боротьба, вимушена зміна помешкання (1905). Восени 1906 р. В. Винниченка заарештували втретє. І знову — Лук'янівська в'язниця, камера, в якій разом з ним перебували Сергій Єфремов, Юрій Тищенко, Андрій Жук, Володимир Степанківський. Винниченко вчить англійську мову, трохи пише. Суд мав відбутися 12 жовтня 1907 р. Євген Чикаленко, відомий меценат, домігся, щоб Володимира Винниченка випустили на поруки під заставу в 500 золотих карбованців.

Знову еміграція, тепер уже семирічна: життя у Львові, Відні, Женеві, Парижі, Флоренції, на острові Капрі. Він ішов на великий ризик, коли під чужим прізвищем неодноразово приїжджав в Україну. В. Винниченко не боявся ні труднощів — своїх постійних супутників, ні смерті, холодну руку якої відчував на собі не раз.

Через два роки РУП проявила нездатність до серйозних конструктивних рішень і в іпостасі крайової організації приєдналася до РСДРП, а далі, за сумною традицією, розпочала справжню війну проти своїх колишніх колег. Згодом, на II з'їзді (1905), знесилена розколом, РУП стала під протекторат РСДРП і розчинилася в ній, змінивши основний пункт своєї програми: замість боротьби за самостійність України з'явилося гасло боротьби за національно-територіальну автономію у складі Росії, активним пропагандистом якої аж до жовтневого перевороту був В. Винниченко.

Провід Революційної Української партії у своїх ідейних орієнтаціях віддавав перевагу марксовому соціалізму, а гасло самостійності України вважав другорядним політичним завданням, що і призвело до розколу партії.

22 березня 1917 р. В. Винниченко пише відозву "До українського народу". "Впали вікові пута, — йшлося в ній. — Прийшла воля пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї (народу) волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну".

З'їзд, що відбувся 6—8 квітня, проголосував за широку українську автономію і визнав Центральну Раду єдиним органом, що вирішує всі внутрішні проблеми України та її відносини з Центральним Російським урядом.

В Україні створилися нові партії; провід соціал-демократичної партії в Україні складали В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра. Український національний конгрес, що відбувся 9 квітня, також проголосував за широку українську автономію і визнав Центральну Раду єдиним органом, що вирішує всі внутрішні проблеми України та її відносини з Центральним Російським урядом. Проведено перевибори Президії Центральної Ради: величезною більшістю голосів головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка. Намічено 150 членів Центральної Ради за територіальним принципом, крім того, представників від партій та "національних меншин" — мешканців України.

Конгрес продемонстрував надзвичайне національне піднесення. Одним з кращих моментів життя, молодого, здорового, повного віри і чистоти, назве Володимир Винниченко той час. Але цей час ніс із собою багато труднощів, небезпек. Труднощі полягали не тільки в тому, що купка журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів, з яких складалась Центральна Рада, не мала ані державного, ані адміністративного досвіду, ані фінансових засобів. Небезпека крилася у сліпій віри керівництва Центральної Ради (М. Грушевського, В. Винниченка та ін.) у російську демократію, в те, що федеративна республіканська Росія забезпечить Україні права і свободи з наданням їй національно-територіальної автономії. Цю прикру помилку В. Винниченко зрозуміє пізніше, коли виправити її буде неможливо, але в той час, у 1917 p., "будь-який сепаратизм, будь-яке відокремлювання" від Росії Винниченкові "здавалось смішним, абсурдним, безглуздим".

На початку червня 1917 р. українська делегація у складі 10 осіб, очолена В. Винниченком, виїхала до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом. Засвідчивши свою лояльність до російського уряду, представники України висунули такі прохання: принципово висловити позитивне ставлення до постулату автономії України у складі федеративної Росії; включити українських представників до делегації на мирні переговори у Бресті; створити при Тимчасовому уряді відділ у справах України; провести українізацію армії; дозволити відкриття середніх і вищих українських навчальних закладів; урядові посади в Україні надавати людям, які володіють українською мовою; звільнити і повернути в Україну політичних засланців; з державного банку надати грошову допомогу Центральній Раді. Прийнявши українську делегацію не одразу ж, вислуховуючи її домагання, російський уряд робив співчутливий вигляд, скорботно розводив руками в той час, коли аудієнції у російських демократів українці добивались аж три дні. Тільки письмові докори, погрози змусили виконком Ради робітничих і солдатських депутатів вислухати українську делегацію, але відповіді ніякої він не дав.

Відмова делегації Центральної Ради з боку Росії по всіх пунктах викликала бурхливу реакцію в українського народу, пробудженого революцією. М. Грушевський виступив на Всеукраїнському селянському з'їзді (2 червня 1917 р.) із заявою Центральної Ради, в якій йшлося про те, що справа автономії України залежатиме тепер від самого українського народу. А наступного дня мав відбутися Другий Всеукраїнський військовий з'їзд. Делегатів зібралося стільки, що жоден зал не міг їх вмістити. Тоді вони вийшли на вуличні маніфестації та мітинги. Розбурхані, завзяті, готові стояти до кінця за незалежну Україну. В. Винниченко складає Перший Універсал для українського народу. Після незначних коректив 9 червня він проголошується на Софійській площі: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані всезагальним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори".

Загальне національне піднесення в Україні викликало обурення і страх російського уряду. Упереджена преса на всі голоси кричала про зраду, про сепаратизм України і вимагала від уряду рішучих, жорстких дій проти Центральної Ради. Ці голоси підтримували і російські демократи, які визнали Універсал небезпечним і неправовим, таким, що може призвести до національних конфліктів і ворожнечі; таким, що підриває авторитет Тимчасового уряду, дає приклад іншим народам для подібних домагань. З цих причин Виконавчий комітет робітничих та селянських депутатів визнав за необхідне скасувати Універсал. Для переговорів з Україною Тимчасовий уряд направляє свою делегацію (29—30 червня 1917 р.) у складі Корейського, Терещенка і Церетелі. Українську сторону представляли М. Грушевський і В. Винниченко. Була підписана угода, була Декларація, був Статут, був початок здійснення мети — відродження і розвиток нації, пробудження опальної гідності, побудова самостійної держави.

Була ще одна поїздка української делегації в Петроград. Українська делегація на провокації не піддавалась і терпляче, до кінця відстоювала Статут, вимагаючи хоч якоїсь відповіді. 4 серпня 1917 р. Україна змушена була задовольнитися інструкцією Генерального Секретаріату, згідно з якою заборонялося "самочинне" запровадження автономії України до Російських Установчих зборів. Такий результат обурив членів Центральної Ради. Найбільше докорів дісталося В. Винниченкові: за нетвердість, некомпетентність, негідну поведінку в петербурзьких міністерських покоях, навіть за таємну зраду. Несправедливість таких звинувачень В. Винниченко сприйняв дуже болюче. 13 серпня він подав у відставку, але вона не була прийнята. Незабаром і ситуація змінилася. Після жовтневого перевороту Тимчасовий уряд був скинутий і заарештований. До влади прийшли більшовики, політика яких щодо України нічим не відрізнялася від політики Тимчасового уряду.

Старий уряд, з яким укладалися угоди, припинив існування. До нового уряду, більшовицького, Центральна Рада поставилася негативно, отже, Україна дістала формальне і моральне право вести свою, цілком самостійну, незалежну від Росії, політику. 20 листопада 1917 р. був виданий Третій Універсал (знову підготовлений В. Винниченком), у якому Україна проголошувалася Українською Народною Республікою (УНР). Вся влада належала Українській Центральній Раді та уряду — Генеральному Секретаріату України аж до Українських і Всеросійських Установчих зборів, призначених на 27 грудня 1917 р. 17 грудня Рада Народних комісарів надіслала Центральній Раді ультиматум, у разі невиконання якого впродовж 48 годин Росія мала оголосити війну Україні. А війна фактично вже йшла.

Без особливих зусиль був захоплений Харків, а згодом і Київ, де перед цим упродовж тижня відбулося повстання робітників-арсенальців.

У цей час на політичну сцену України вийшла нова політична сила в особі колишнього царського генерала Павла Скоропадського. Центральна Рада відкинула його послуги, але він був обраний титулованим командувачем селянського ополчення "вільних козаків". З приходом до влади цього "малоросійського" аристократа, який раптом згадав про своє "українське коріння", революційну ситуацію в Україні змінив новий етап — нові сили намагалися відновити правопорядок і скасувати "соціалістичні експерименти" Центральної Ради.

30 квітня 1918 р. новий гетьман України видав "Грамоту до всього українського народу", що скасовувала Українську Центральну Раду, міністерства, земельні комітети і водночас проголошувала "Закони про тимчасовий устрій України".

Центральна Рада покидає Київ і переїздить у Житомир, а В. Винниченко їде у Бердянськ. Він аналізує ситуацію у країні, знову і знову задумується над долею української нації, якій не вистачило сил втримати свою свободу.

Зароджується задум — організувати повстання проти гетьманщини. Задум сам по собі був настільки неймовірно фантастичний, що навіть товариші по соціал-демократичній партії (крім одного) не підтримали Винниченка, назвавши задум авантюрним. Але задум здійснився. Гетьманат пав. Була створена Директорія на чолі з В. Винниченком. Але історична доля Директорії була короткою — в Україні владу захопили більшовики. І знову В. Винниченко опинився в еміграції. В 1919 р. він написав тритомну працю "Відродження нації".

У 1920 p., оголосивши примирення з Радянською владою, він організував так звану закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), видавав газету "Нова доба", приїздив до Москви, Харкова, Києва, клопотався про повернення його в Україну. У 1920 р. він був призначений заступником голови Раднаркома і наркомом закордонних справ. Того ж року знову виїхав за кордон, на цей раз остаточно. Останні роки В. Винниченко жив у Франції.

У перші еміграційні роки він написав цикл психологічних оповідань з історії свого дитинства ("Намисто", 1921—1923), кілька повістей, драм, кіносценаріїв, займався живописом. Його твори перекладалися багатьма європейськими мовами, в Україні (1926—1930) було видано 24-томне зібрання творів. П'єси В. Винниченка ставилися в театрах різних країн.

bigmir)net TOP 100