Реклама на сайте Связаться с нами
Українська еліта

Вілінська Марія Олександрівна (Марко Вовчок)

(1833 — 1907)

Письменниця

На главную
Українська еліта

Марія Олександрівна Вілінська (псевд. Марко Вовчок) народилася 22 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту, що на Орловщині, в сім'ї російського офіцера, дрібного поміщика українсько-польського походження. Батько, Олексій Олексійович, був освіченою людиною. Мати, Параска Петрівна, походила із збіднілого дворянського роду Данилових і була двоюрідною сестрою Варвари Писарєвої, матері російського критика Д. Писарєва. Коли Марії було сім років, помер батько. Вітчим Дмитрієв був гульвісою і картярем, грубим і жорстоким чоловіком. Тому мати часто відправляла доньку Марію до своєї двоюрідної сестри В. Писарєвої.

У 1845—1848 pp. Марія Олександрівна навчається в одному з приватних пансіонів у Харкові. Двері будинку В. Писарєвої завжди були відкриті для студентів Харківського університету та літераторів. Тут майбутня письменниця почала серйозно вивчати українську мову.

Закінчивши пансіон в 1849 p., вона переїздить до Орла, до тітки К. Мардовіної, у якої збиралися культурні діячі, еліта міста — М. Лєсков, П. Якушкін, П. Киреєвський та ін. В Орлі письменниця зустрілася з відомим українським етнографом Опанасом Васильовичем Марковичем (1822—1867), якого було вислано сюди за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

У 1851 р. О. Маркович одружився з Марією Олександрівною і разом з нею того ж року виїхав в Україну. Навчаючись у Харківському пансіоні, Марія Вілінська близько півтора року прожила в Україні, але по-справжньому відкрила для себе цей край тільки після зустрічі з О. Марковичем.

Нелегко доводилося Марковичам. Багато лиха й мало радощів принесли їм роки життя у Чернігові (1851—1853), де чоловік працював коректором у "Черниговских губернских ведомостях", і Києві (1853—1855). Першим великим горем була смерть крихітної доньки, а потім — тривала хвороба Марії Олександрівни, душевний неспокій й постійна матеріальна невлаштованість... Особливо дошкуляли нестатки у Києві, коли десять місяців вони жили на околиці міста — Куренівці. Якось до них завітав біограф Тараса Шевченка М. К. Чалий і був вражений: Марковичі жили у "найбіднішій халупі, навіть без дверей, замість яких вхід до мешкання завішувався якоюсь рядниною...".

Незважаючи на життєві негаразди, ніхто й ніколи не чув від Марії Олександрівни ніяких нарікань. Вона скрашувала будні працею. Піклувалася про маленького сина Богдана. Упорядковувала фольклорні записи. Укладала словник української мови, якою вже добре володіла. То була нелегка, але вкрай потрібна життєва школа, без якої не було б Марка Вовчка. То був процес глибокого пізнання народу, органічного зближення з ним. Формувалися засади для народження великої письменниці.

Матеріальна скрута змусила подружжя переїхати до Немирова, де О. Маркович дістав посаду вчителя географії у місцевій гімназії. Немирівський період (1856—1858) виявився для Марко Вовчок найпліднішим. Саме тут написано 12 оповідань, разом з О. Марковичем поставлено п'єсу І. Котляревського "Наталка Полтавка", яку грали на сцені немирівської гімназії у 1857 р. Марія Олександрівна студіює "Историю русов", а також "Историю Малой России" Д. Бантиша-Каменського, "Літописну розповідь про Малу Росію, її народ і козаків взагалі" О. Рігельмана, знайомиться з легендами і переказами про народних героїв Морозенка, Сірка, Пушкаря, Нечая та ін.

Пакет з першими оповіданнями ("Викуп" і "Знай, ляше!" ("Отець Андрій")) ще нікому невідомої письменниці за псевдонімом Марко Вовчок (якому судилося безсмертя) було відіслано до Петербурга П. Кулішу. І звідки було їй знати, що там, у далекій столиці, вже починалась її слава, що її ім'я вже захоплено називають відомі літератори, поспішаючи поділитися радісною новиною з друзями.

П. Кулішу судилося відіграти важливу роль у творчій долі письменниці. Маючи широкі зв'язки, він надсилає рукопис Марка Вовчка на цензурування ліберальній людині — барону фон Крузе, і той пропустив "Народні оповідання" без будь-яких втручань у текст. Саме П. Куліш у листі до Т. Шевченка писав: "Побачиш, які дива у нас творяться! Уже й каміння починає вопіяти! Це ж пак не диво, щоб московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлось би в міру". Крім того, її творчість здобула високу оцінку і в російських літературних колах — у 1859 р. за редакцією І. Тургенєва було здійснено переклад "Народних оповідань" і з'явилися "Украинские народные рассказы".

Уже влітку 1858 p. твори молодої письменниці починають друкувати російські журнали і газети. Ще через півроку всі одинадцять оповідань виходять окремою книжкою у російському перекладі, відредагованому І. С. Тургенєвим.

Тим часом в Україні Марко Вовчок захоплено досліджує народну творчість. Самостійно, або разом з чоловіком, вона збирає народні пісні і приказки, прислів'я, записує власні спостереження над народною мовою. Письменниця знала понад 200 українських пісень. Пізніше збиралася видати збірку пісень у власних записах, написала до неї передмову. В цей же час письменниця працює над творами "Ледащиця", "Інститутка", пише оповідання з російського народного побуту, які спочатку друкуються в російських журналах, а в 1859 р. виходять окремою книгою під назвою "Рассказы из народного русского быта".

Починаючи з червня 1859 р. з'являються перші закордонні публікації творів Марка Вовчка — оповідання "Одарка", "Сон", "Чумак" та "Викуп" у чеському перекладі. У 60-х роках твори української письменниці стають відомими сербському, польському, болгарському, французькому, німецькому, естонському, хорватському читачеві. Ще більше й вагоміше значення мали "Народні оповідання" для української літератури. Поява цієї книжки, а вслід за нею також інших творів письменниці були етапною подією. То було свято творчих можливостей народу. То був другий за своєю силою, після "Кобзаря" Тараса Шевченка, злет народного генія. З виходом творів Марка Вовчка українська проза дістала нові крила — могутні крила революційно-демократичної спрямованості, глибинної соціальної проблематики, високої, незнаної досі художності.

"Шевченка і Марка Вовчка, — писав у 1890 р. Іван Франко, — я вважаю найбільшими талантами нашої дотеперішньої літератури, найбільшими майстрами нашого слова".

Узимку 1858 p. M. Вовчок переїздить до Петербурга. Зустріч з Т. Шевченком відбулася одразу ж наступного дня по приїзді до Петербурга. Вона читає йому перші розділи повісті "Панночка" (пізніше — "Інститутка") і одержує схвальну оцінку.

У Петербурзі Марко Вовчок потрапила у самісінький вир літературно-громадського життя і несподівано для самої себе стала на диво популярною особою. Кожен вважав за обов'язок познайомитися з новою зіркою, кожен убачав щось незвичайне у самій зовнішності цієї стрункої, зі смаком вдягненої жінки. Перебуваючи кілька місяців у Петербурзі, Марко Вовчок відвідувала літературні вечори, де читала свої твори, разом із новими друзями обговорювала питання про організацію українського журналу, влаштовувала літературні читання у себе вдома. Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, Ф. Тютчев, В. Білозерський, М. Костомаров, О. Писемський, П. Куліш — таким було коло літературних знайомств письменниці.

З появою кожного нового твору зростала популярність молодої письменниці. Вона просто таки дивувала всіх можливостями свого таланту.

Ще у Немирові Марко Вовчок розпочала роботу над повістю "Інститутка", яка стала найкращим твором раннього періоду її творчості. Повість "Інститутка", за словами Івана Франка, одна з "найкращих перлин нашої літератури", прозвучала як суворий вирок кріпосницькій системі і як грізна пересторога гнобителям.

Весною 1859 р. у супроводі І. Тургенєва письменниця від'їздить за кордон на лікування, де перебуває до 1867 р. Вона побувала у Німеччині, Швейцарії, Англії, Італії, але найдовше жила у Парижі. Спершу Марко Вовчок оселяється у Дрездені в родині композитора А. Рейхеля. Тут М. Вовчок перекладає російською мовою "Ледащицю" та "Червонного короля". Восени відвідує Лондон, потім переїздить до Гейдельберга, далі були Франція, Неаполь. У 1862 р. у Петербурзі виходить другий том "Народних оповідань"; окремі твори друкувалися в журналах "Основа", "Мета", "Вечерниці". У 1864—1866 pp. M. Вовчок пише "Листи з Парижа", а в 1865 р. укладає збірку "Двісті українських пісень" у співавторстві з німецьким композитором Е. Мертке, видає третій том "Народних оповідань".

Серед творів, написаних нею за кордоном, — українські оповідання "Пройдисвіт", "Не до пари", "Два сини", повісті "Три долі", "Павло Чорнокрил", "Лимерівна", цикл нарисів "Листи з Парижа", казки "Кармелюк", "Невільничка", "Ведмідь", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" тощо. І за тематикою, і за формою художнього втілення чимало з цих творів були новим словом в українській літературі.

У 1867 р. письменниця повертається на батьківщину. Майже понад десять років (1867—1878) вона знову живе у Петербурзі. То був час її активного співробітництва в журналі "Отечественные записки", який очолювали М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін і Г. Єлисеєв. На петербурзькі роки припадає розквіт таланту Марка Вовчка як авторки російських повістей та романів. Вона друкує в "Отечественных записках" повісті та романи "Живая душа" (1868), "Записки причетника" (1869), "Теплое гнездышко" (1873), "В глуши" (1875) російською мовою, бо до цього її спонукали цензурні заборони українського слова, готує видання своїх творів у чотирьох томах.

Перші широкі епічні полотна російською мовою вийшли з-під її пера ще в закордонний період. Це передусім повість "Три сестры", в якій письменниця піднесла тему жіночої рівноправності й показала нову людину початку 60-х років — революційного різночинця, і антиклерикальний роман "Записки причетника".

У петербурзькі роки Марко Вовчок багато перекладала. Перелік перекладених нею творів склав би цілу бібліотеку зарубіжної літератури! Марко Вовчок донесла до російського читача твори Еркмана-Шатріана, Ж. Масе, Ж. Верна, А. де Мюссе, В. Гюго, Ж. Сталя, Д. Грінвуда та багатьох інших письменників. Навіть до популяризації в Росії знаменитої праці Ч. Дарвіна "Походження людини" вона теж була причетною; цей твір письменниця переклала разом з Д. І. Писарєвим.

Покинула письменниця Петербург, можливо, більше ніж вчасно: неблагонадійною особою зацікавився сам Олександр II. На певний час її притулком стала глуха ставропольська околиця — перша тиха гавань майже тридцятирічного епілогу життя Марії Олександрівни.

Починаючи з квітня 1878 p., куди тільки доля не закидала письменницю. Разом зі своїм другим чоловіком, відставним морським офіцером М. Д. Лобачем-Жученком, вона, в пошуках служби для Михайла Дем'яновича, часто змінювала місце мешкання. Все її подальше життя пов'язане з переїздами: 1873 р. — Ставрополь, 1880 — Абрау-Дюрсо, 1882 — Новоросійськ, 1883 р. — знову Ставрополь. Загалом з 1878 р. Марко Вовчок жила переважно на Північному Кавказі.

У 1884 p. син письменниці Богдан був арештований за революційну діяльність і засланий до Астраханської губернії. Та невдовзі йому дозволяють переїхати до Ростова, а потім до Таганрога, Харкова. За сином скрізь слідує і матір. У 1885 р. його переводять служити на Богуславщину Київської губернії, куди переїздить і Марко Вовчок.

У селі Хохітва на Богуславщині письменниця живе до 1893 p., де продовжує працю над українським фольклором і словником.

У 1906 р. родина Лобача-Жученка переїхала до Нальчика. Навіть після свого від'їзду Марко Вовчок листувалася з тими селянами, хто в пошуках кращої долі переселявся до Сибіру. У листах вона писала: "Живу і мислю думою одною про ті світлі часи, коли людина стане володарем своєї долі, свого щастя".

Життєва дорога знесиленої хворобою письменниці обірвалася 10 серпня 1907 р. на Північному Кавказі, на хуторі Долинському в передмісті Нальчика. Ще задовго до цієї фатальної дати Марко Вовчок сказала чоловікові: "Якщо вже не судилося мені лежати поряд із Шевченком, то поховай мене під цією грушею". Під розлогою грушею у своїй нальчицькій садибі знайшла собі вічний спокій велика українська письменниця.

Підсумовуючи свій життєвий і творчий шлях у листі до сина Богдана, М. Вовчок писала: "Я прожила весь свой век, идя по одной дороге и не свертывая в сторону... У меня могли быть ошибки, слабости... как у большинства людей, но в главном я никогда не осквернила себя отступничеством". Саме тому її творчості судилося таке довге життя.

bigmir)net TOP 100