Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Володимир Святославич

Біографія

(? — 1015)

Київський князь, державотворець, хреститель Русі

На главную
Видатні постаті України

Володимир Святославич позашлюбний син Святослава Ігоревича й рабині Малуші Любечанки — ключниці його матері, княгині Ольги. Ще малим хлопцем був посаджений батьком у намісники Новгорода Великого (969). Став переможцем у боротьбі за батькову спадщину, в 978 р. за допомогою варязької дружини покняжився у Києві як єдиновладний правитель Русі. У роки його князювання загалом завершилося формування Давньоруської держави — Київської Русі.

Київська Русь охоплювала в той час близько двадцяти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгломерат перебував лише під княжою владою.

У 981 р. повстали в'ятичі. Володимир переміг їх і наклав на них "дань від рала". Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. У 984 р. Володимир ходив на радимичів з воєводою Вовчий Хвіст. Можна гадати, що радимичі чинили потужний збройний опір, бо літопис зазначає: "зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг". Володимир наклав на них велику данину — "яку везуть й до сего дне", себто до XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він, убивши тамтешнього князя Рогволода, приєднав Полоцьку землю. У 981 р. пішов на захід "зая грады" — Червень, Бузьк, Белз, Волинь.

Володимир забрав ці міста не у поляків, а у чехів. На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, середина X ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу та Стрию. Літопис розповідає про похід Володимира на Закарпаття у 992 р. З того часу там закріплюється назва "Русь". Опанування цієї території мало для Русі велике значення. По-перше, у зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився довіз солі з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці у Дрогобичі та інших місцях. По-друге, на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід — на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

У 983 р. Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям — Володимир (Волинський). У 993 р. ходив до Польщі, і навіть у середині XIII ст. літописець згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Польщі, Німеччини.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: у 985 р. літопис згадує про похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, і Володимир уклав з ними лише мировий договір.

Головну увагу Володимир приділяв боротьбі з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем і Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучались на відстані десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські "лімес". Вали називали в народі "змієвими" почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 р. варяги вимагали відкупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла місцева дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою "думав о строе земленем, й о ратях, й о уставе земленем". Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього посідають уже місцеві люди: дядько його Добриня, згадуються воєводи — Вовчий Хвіст, Блуд. Характерно, що в билинах багато місця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його "багатири-витязі".

Володимир роздає землі в управління синам, яких у нього було аж 12 від різних жінок, але центральний провід тримає у своїх руках. Тоді, наприкінці X ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. ін.; їх заміняють — кияни, чернігівці, смоляни і т. ін.

Так Володимир творив колосальну державу — найбільшу за своїми розмірами в усій Європі, з централізованою княжою владою, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, пов'язану торговельними та дипломатичними відносинами з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом він хотів зробити релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис розповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, він поставив статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не розуміти, наскільки поганська релігія не спроможна об'єднати різні землі його держави, якщо порівнювати з тією великою роллю, яку відігравало християнство для всіх держав Європи.

Коли саме охрестився Володимир? На це дає відповідь чернець Яків, пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата його смерті незаперечна — 1015 рік, отже, хрещення припадає на 987 рік. Нестор у "Житті Бориса та Гліба" також посилається на 987 рік. Обставини в той час склалися для Володимира сприятливо. У 987 р. візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константин звернулися до Володимира по допомогу. За умовами цієї допомоги він мав побратися із сестрою цісарів Ганною, а перед цим — прийняти хрещення. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охрестився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6000 вояків, які двічі розбили Варду Фоку, а в 989 р. взяли його в полон і стратили. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Константина Порфірородного, який писав: "коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ, почне просити чи домагатися... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина, — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина".

Тож Володимир після тривалої облоги здобув найкращу з візантійських колоній в Криму — Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня, з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію, — з іншого, примусили цісарів, всупереч забороні, попередньо виконати домовленість і відправити сестру Ганну до Корсуня, де й відбулося її вінчання з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії як віно за дружину.

Володимир повернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями, у тому числі зі славетною корсунською квадригою. Він повернувся як переможець у двох війнах, як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріумфатор, єдиновладний володар величезної держави, непереможний "воїтель", під моральним прапором цісарів Другого Риму — така особистість могла наважитися привести свій народ до хреста.

За "Повістю временних літ", хрещення Руси відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати у Дніпро ідолів і у призначений день зібратися всьому люду біля ріки. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була "радість на небеси й на земли, толико душ спасаеміх".

Хрещення Руси викликали багато дискусій з приводу того, яке духовенство хрестило народ, в яких обставинах це відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, ієрархів і священиків дала Візантія. Із Корсуня Володимир привіз священика Анастаса разом із "попами" і передав йому новозбудовану "Десятинну" церкву.

Ця візантійська традиція зберігалася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський, В. Пархоменко, останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте така концепція викликала заперечення. Насамперед це пояснюється тим, що у візантійських джерелах не згадується про таку важливу подію, як хрещення величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується хрещення за Аскольда. Це викликає подив ще й тому, що про одруження принцеси Ганни збереглися відомості. Чомусь цим фактом хрещення не могла пишатися Візантія. До того ж важко уявити успіхи християнізації, а вони були безперечно, за наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідувало чужою для людності мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні служби, в яких людність знайомили з новою релігією, її основами, могли проводитися тільки зрозумілою для звичайного народу мовою. Служба Божа в нових храмах, проповіді, навчання у школах — все це потребувало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 р. з'явилася гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету М. Присєлкова, який доводив, що перша ієрархія та перше духовенство прибули в Україну-Русь не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патріярхат.

Багато дослідників України приєдналися до цієї гіпотези — це С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та ін. Ця гіпотеза має багато підстав для свого існування. З Болгарією Україна-Русь мала різні інтенсивні відносини. Ще Святослав Ігоревим із своїм військом протягом чотирьох років (967—971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і, можливо, матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. У політичному відношенні Болгарія була для Русі менш небезпечною, ніж Візантія.

Усе це свідчить про те, що першими вчителями й церковними провідниками Київської Русі були болгари. Цікаву інформацію до цієї гіпотези додав проф. П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу — про римо-католицьке походження християнства в Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко на початку XX ст., а головними її представниками — дослідники 30-х років XX ст. Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. У цій гіпотезі велику увагу приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв вирішальну роль у наверненні Володимира на християнство. Згадана саґа не є певним джерелом, у ній багато плутанини, тому цю гіпотезу не підтримали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, Г. Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло — безпосередньо з Візантії чи за посередництва Корсуня або Болгарії, — включало Україну в лоно православної Східної Церкви й відкривало двері для величної, пишної візантійської культури, що переживала у X—XI ст. новий ренесанс. У X ст. Східна Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, у 988 р. під час облоги Корсуня посли від папи Іоана XV принесли Володимирові в дар мощі — голову св. Климента. У 991 р. звідти знову приходило посольство. У 994 р. літопис фіксує повернення посольства Володимира з Риму. В 1000 р. в Києві були посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого Теофано, вдова Отгона II, була сестрою Ганни, Володимирової дружини. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. У 1001 р. ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт відносин Володимира з папою — це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006—1007 pp. єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі. Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Ще за часів Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. Про її незалежність свідчить хоч би така подробиця: Номоканон прийнято не в редакції патріярха Фотія з його передмовою, а до-"фотіївський", у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Грекова, "християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським", тобто українським.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно в них згадується про єпископів та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списку перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони в той час взагалі. Одні дослідники називали першим митрополитом Київської Русі Міхаїла, інші — Леона, треті — Івана.

З іменем Володимира пов'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Незважаючи на те, що найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають його, хоч і частково, за автентичний. Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряд найвидатніших володарів Європи. Літопис згадує, що він мав "любов" з "околними князі... с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським". Така ж "любов" була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Тріґвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саґи.

Своїх дітей Володимир одружив із членами родин західноєвропейських володарів. Старший син — Святополк — був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав — з Інґігердою-Іриною, дочкою короля Швеції Олафа, дочка — Премислава — була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-Доброніга — з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а й з німецькими цісарями: Теофано, сестра Ганни, як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.

Володимир першим з українських князів почав карбувати монету. До того монетними одиницями були гривни, зливки срібла певної форми, пов'язані зі старою лічильною системою на куни, ногати, векші і т. ін. Типи монет було запозичено у Візантії — срібний і золотий. На одному боці монети був образ Христа, на іншому — постать князя на престолі, при всіх регаліях, у княжому одязі; на деяких замість Христа був знак "тризуба". Значення знаку "тризуба" остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а й на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Наприклад, дехто з дослідників вважає тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків.

Упродовж 35-літнього правління Володимира Київська Русь за збройною силою, дипломатичними відносинами, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами посіла одне з перших місць в Європі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці — Києва. Невелике місто за часів Ігоря та Ольги Володимир значно розширив, збільшився новий центр староруської держави, в осередку якого стояв "двір теремний", з палацом часів Ольги або Святослава. Князь Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з галонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. У цьому укріпленому місті було збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей — греки, болгари, українці, вона була розкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ у той час був "суперником" Царгороду. У 1018 р. німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був дуже вражений багатством цього міста, його вісьма ринками, 406 церквами, інтернаціональним людом на майданах: данів, скандинавів, франків, греків, вірмен — різномовною, різноплемінною масою.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Для їх спорудження треба було залучити багато фахівців — від архітекторів до мулярів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченню будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських і священичих дітей. Крім Києва, було побудовано церкви також в інших містах — в Овручі, Василеві.

Жодна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень — так званих билин — зберегли пам'ять про Володимира-"Красне Сонечко", про його людяність, приступність. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30—35 років після смерті Володимира у натхненному "Слові" так охарактеризував його та Русь: "не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі", і був там "єдинодержцем".

З князя Володимира почалася нова доба в усіх сферах державного життя: політики, релігії, культури. "Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави".