Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Зеров Микола Костянтинович

Біографія

(1890 — 1937)

Літературознавець, критик, поет, філософ, перекладач

На главную
Видатні постаті України

"Високе й шляхетне життя", як зазначив Дмитро Павличко у передмові до двотомного видання творів М. Зерова, почалось у містечку Зінькові на багатій талантами полтавській землі, де 26 квітня 1890 р. в родині сільського вчителя народився хлопчик-первісток Микола. Він був, до речі, не єдиний інтелектуал у сім'ї Зерових. Його брат Дмитро став знаменитим ботаніком-генетиком, академіком, а Михайло (Орест) — відомим на Заході, а відтепер і в нашій молодій державі, поетом та редактором.

Зерови за походженням українці. Їхні корені — на Чернігівщині та Полтавщині. Спочатку малий Микола навчається у Зіньківській початковій школі та в Охтирській гімназії, а з 1903 р. — в Київській першій гімназії, яку закінчує в 1908 р. У 1912 р. закінчує на відмінно Київський університет, де навчався на історико-філологічному факультеті, отримавши фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур. Його перше місце роботи — вчитель Золотопільської гімназії, а згодом він переїжджає до Києва, продовжує педагогічну діяльність і водночас активно включається в бурхливий процес відродження української літератури.

Перші творчі кроки М. Зерова зроблені ще в 1912 р. і пов'язані з публікаціями в педагогічному журналі "Світло", але активна творча робота починається дещо пізніше, коли М. Зеров очолював бібліографічний журнал "Книгар" (1919—1920). Його перша книга "Антологія римської поезії" побачила світ у 1920 p., де були вміщені талановиті переклади Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія й Марціала. Його власні вельми оригінальні вірші вийшли окремою збіркою під назвою "Камена" (1924), вражаючи своєю бездоганною довершеністю. Паралельно з поетичною та перекладацькою діяльністю М. Зеров невтомно працює на викладацькій ниві, а також плідно займається теоретичними розробками особливого методу аналізу й вивченню української художньої писемності. Понад десять років (до червня 1934 р.) він віддав рідному університету. Його лекції з української літератури, а також публічні виступи завжди збирали величезну аудиторію. Тож лектор і промовець він був незрівнянний. Якось Максим Рильський, з яким Микола Костянтинович приятелював, згадував про свої зустрічі з ним після його лекцій в університеті:

"Важко було собі уявити цікавішого співрозмовника, ніж Микола Костевич... Зеров, хоч і людина філологічної, "класичної" освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповідав мені, чому ото всихають верхів'я знаменитих, оспіваних іще Пушкіним, прославлених Шевченком, проте не з "діда-прадіда" українських, а завезених колись, либонь, із Італії пірамідальних тополь... Цікаво було поговорити з Костевичем про образотворче мистецтво, архітектуру, театр. Скрізь мав він неабиякі знання... Але того дня у нас йшлося про літературу. Виникло ім'я Фета, і Зеров почав читати улюблені ним Фетові вірші один по одному — напам'ять, звичайно... Пам'ять мав він феноменальну, "франківську". Це добре знають слухачі його університетських лекцій. Іноді читав він їх увечері, при електричному світлі. Коли електрика псувалась чомусь і аудиторія залишалась у цілковитій темряві, Зеров ні на хвилину не припиняв лекції, цитуючи з пам'яті цілі сторінки літературних документів...".

Але М. Зеров здебільшого був поет-неокласик, теоретик і засновник українського неокласицизму як течії в літературі, досі небаченої й незнаної. Ось як пояснював Максим Рильський ще в 1963 р. появу терміна "неокласики": "...досить невиразний термін "неокласики" прикладено було випадково і дуже умовно (тут виділено М. Рильським) до невеличкої групи поетів та літературознавців (Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Рильський.), які гуртувалися спершу навколо журналу "Книгар" (1918—1920), а пізніше — навколо видавництва "Слово"... Але апологетами "чистої краси", "мистецтва для мистецтва" і тому подібних нісенітниць неокласики себе ніяк не вважали і не проголошували. Естетичною платформою, яка їх об'єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури. Український неокласицизм був у значній мірі виявом боротьби проти панфутуристів, деструкторів та інших представників того мистецтва, яке так безпідставно декларувало себе як "ліве"... В їх боротьбі проти футуризму та інших формалістичних течій, у їх заклику шанувати літературну традицію, у їх любові до грецьких та римських класиків, до Ередіа і Леконта де Ліля, до Пушкіна, Міцкевича, Шевченка, Франка було, безперечно, здорове зерно". Максим Рильський також зазначав: "Канонічні форми Зерова, поєднані з ненастанною увагою до багатства, чистоти і милозвучності мови, я рішуче вважаю прогресивним явищем в українській радянській поезії".

Класична пластика і контур строгий
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога..,
закликав поет своїх побратимів пера. Та спершу М. Зеров — неперевершений сонетяр, хоч він таки не раз, як свідчать сучасники, висловлював невисоку думку про власні свої твори, називав свої сонети "сухарями". Проте Максим Рильський, навпаки, вельми високо оцінював поета, ніби сперечаючись із ним: "Він був поет. Він любив... строгі форми. Але чи справді це становить непрощенний гріх?.. Коли Зеров прославляв "ясну, дзвінку закінченість сонета", то він рішуче і впевнено протиставляв її розхристаності тогочасних верлібрів і провінціальному примітивізмові та вбогості поетів, які, не жартуючи, вважали себе "послідовниками Шевченка", навіть у думці не покладаючи, що Шевченко був незрівняним майстром тієї форми, закони якої він для себе встановив".

Закоханий в історію, М. Зеров почував себе, як удома, в далеких епохах і вважав, що кожний справжній поет, шукаючи натхнення на пожовклих старовинних сторінках, скроплює їх живою водою свого творчого "я" — і трепетної сучасності. М. Зеров, як ніхто, занурювався в минуле, звертаючись до "тіней забутих предків" — до "Слова о полку Ігоревім", до сковородинської поезії, і скрізь він брав своє. Можете самі переконатись, як напоєні зеровським життєлюбством та зеровською закоханістю у світ рядки із сонета "Князь Ігор":

В стременах став, зорить. А кінь гребе
І ловить ніздрями далеку вогкість Дону.
Чудові рядки! Ну, хто може закинути поетові, що це тільки звичайний переспів стародавнього мотиву?..

М. Зеров також чудово знався і на елегіях та олександрійських віршах, до яких теж охоче вдавався:

Прудко на безвість ідуть наші дні і
короткі години.
Зрана до ночі гуде колесо темних
турбот.
Не помічаємо — як надворі весна
розивітає,
Не помічаємо — як з дерева
сиплеться лист.
Тільки і вимовиш, "осінь!" — коли,
ідучи тротуаром,
Втомлені очі зведеш, на облетілий
каштан.
Так у півсні пролетять наші дні і
літа повносилі,
І зачорніє в душі старості голе гілля.
Дещо сумний елегійний дистих, але які глибинні філософські роздуми закладені в ньому! А й справді, отак наше життя проходить здебільшого одноманітно, бо ми не помічаємо чи взагалі не бажаємо помічати навколо себе безліч прекрасних миттєвостей...

М. Зеров як критик і вчений-філолог особливо багато уваги приділяв літературознавчій та історико-літературній справі. Ним були написані численні наукові статті і окремі книги, замітки і рецензії, окремі науково-тематичні розвідки тощо. Так, він підготував курс лекцій з історії української літератури від І. Котляревського до кінця 60-х років XIX ст. "Українське письменство XIX ст.", прочитаний ним у 1927/28 академічному році перед студентами III курсу літературно-лінгвістичного циклу Київського Інституту народної освіти (нині Київський національний університет ім. Тараса Шевченка). У 1926 р. вийшла його книжка "До джерел (літературно-критичні статті)", а в 1929 р. — "Від Куліша до Винниченка (нариси з новітнього українського письменства)". Велика серйозна розвідка була присвячена поетичному доробку І. Франка ("Франко-поет"), що побачила світ як передмова до видання поезій Франка.

Серед численних наукових статей і досліджень, написаних М. Зеровим і надрукованих у різних виданнях, найпомітніші з них "Аполог в українській літературі XIX—XX ст.", "Квітка-Основ'яненко, його життя та твори", "Шевченко і Аскоченський", «"Кобзар" Шевченка в російських перекладах», "Поети пошевченківської пори", "Леся Українка і читач", «Леся Українка та її "Лісова пісня"», "Марко Черемшина, його життя й творчість", "Коцюбинський і Чехов", "Огляд нової української поезії", "Українське письменство в 1918 p.", "Наші літературознавці і полемісти", "Юрій Яновський" та багато інших ґрунтовних статей.

З 1923 до червня 1934 р. М. Зеров працював викладачем української літератури в Київському університеті. Та під тиском адміністрації, багато років цькований і безпідставно звинувачуваний у націоналізмі, він змушений був написати заяву про звільнення. З кінцем 20 — початком 30-х років пов'язана кампанія боротьби з "буржуазним націоналізмом". Тодішня тоталітарна більшовицька система не могла миритися з вільнодумством, з українізацією, що швидко набирала силу в Україні, і розпочала рішучий наступ. Масові арешти серед передової української інтелігенції — цвіту нації, судові процеси, розстріли, засилання і ув'язнення в концентраційні табори — ось звична практика каральної машини більшовиків. Отже, Микола Зеров як "філолог і естет" був заздалегідь приречений...

Миколу Зерова заарештували в Москві, куди він переїхав на початку 1935 p., намагаючись знайти роботу. Йому інкрімінували керівництво терористичною підпільною організацією (яка жахлива нісенітниця!). Далі — сумнозвісні Соловки. Поет був розстріляний у Соловецькій в'язниці 3 листопада 1937 р. Так трагічно обірвалося життя одного з найяскравіших талантів українського пореволюційного письменства, людини франківського взірця, всеосяжного гуманітарія, поета, критика, перекладача, історика і теоретика літератури, педагога...

Ще донедавна в Києві на вулиці Богдана Хмельницького стояв собі ошатний будинок за № 82, де колись тривалий час зі своєю сім'єю жив і творив Микола Костянтинович Зеров. На цьому будинку була й меморіальна дошка, встановлена на честь вшанування пам'яті про Миколу Зерова. Відтепер — ні будинку, ні дошки. Згинули...