Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Костомаров Микола Іванович

Біографія

(1817 — 1885)

Історик, письменник, літературознавець, критик

На главную
Видатні постаті України

Микола Костомаров (псевд. — Ієремія Галка, Іван Богучаров) — засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів ("Книги буття українського народу"), прокламацій і відозв до українського, польського і російського народів, прихильник демократичного республіканського правління, захисник і провідник ідеї незалежної української держави.

Микола Іванович Костомаров народився в сім'ї російського офіцера та українки-кріпачки. Після закінчення Воронезької гімназії він вступив до Харківського університету (1833). У грудні 1837 р. склав іспит на ступінь кандидата й записався до драгунського полку. Захопившись в Острозі архівами, покинув службу. Повернувшись до Харкова, цілком віддався науці й літературі.

Ще студентом М. Костомаров писав вірші російською мовою. Зблизившись з українською інтелігенцією Харкова, активно співпрацював із видавцями О. Корсунем та І. Бецьким, увійшов до гуртка харківських поетів-романтиків, познайомився з Г. Квіткою-Основ'яненком, Л. Метлинським, В. Петренком, О. Шпигоцьким та ін. Наполегливо вивчав іноземні мови; тоді ж пробудився інтерес до української пісні, думи. Почав писати твори українською мовою (драми "Косинський", "Мазепа", "Мучениця Февронія"), переклав драму Шекспіра "Річард III". На жаль, ці твори до нас не дійшли. Опублікував драму "Сава Чалий" (1838), "Українські балади" (1839), збірку віршів "Вітка" (1840), трагедію "Переяславська ніч" (1841). Тоді ж написав повість "Сорок літ", у журналі "Молодик" з'явилися його переклади з "Краледворського рукопису", історичні дослідження про С. Наливайка, князів Острозьких, про перші війни козаків з поляками.

У 1841 p. M. Костомаров подав до захисту дисертацію "О причинах и характере унии в Западной России". Вже надрукована й схвалена, напередодні захисту вона була заборонена й спалена як "крамольна". Дисертант, як зазначили опоненти, багато уваги "приділяє народним масам", висловлюється "не в російському дусі", паплюжить "мудру політику наших государів".

У 1844 р. учений-українознавець подав другу дисертацію "Об историческом значении русской народной поэзии". Після успішного захисту працював викладачем Рівненської гімназії, з 1845 р. — у Першій гімназії та Інституті шляхетних дівчат. У 1846 р. обраний ад'юнкт-професором кафедри російської історії Київського університету. Весною 1847 р. заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства. Відсидівши рік у Петропавлівській фортеці, був висланий до Саратова на 10 років. На засланні завершив монографії "Богдан Хмельницький" (1857) і "Бунт Стеньки Разина" (1858). Амністований у 1856 р.

З 1858 р. постійно проживав у Петербурзі. Тут обраний професором університету. Мав величезний успіх серед студентів і молоді. Як неблагонадійний, противник монархізму, "сепаратист" у 1862 р. змушений був піти у відставку. Йому заборонили повертатися в Україну. Відтоді він постійно вів наукову роботу; як член Археографічної комісії опублікував багатотомне видання "Актов Южной й Западной России", три випуски "Памятников старинной русской литературы". Створив понад 200 праць з історії України та Росії.

М. Костомаров був одним із найближчих друзів, побратимів Тараса Шевченка, з яким познайомився весною 1846 р. в Києві. Після заслання знову зійшовся з ним у Петербурзі (1859). Залишив спогади про Т. Шевченка, кілька статей про його творчість, був видавцем і популяризатором творів поета, рецензентом "Кобзаря" (1860).

М. Костомаров — один із організаторів і видавців журналу "Основа", засновник недільних шкіл; з його ініціативи і за його підтримки були надруковані підручники для недільних шкіл, у тому числі "Буквар" Тараса Шевченка. Збирав кошти й видавав популярні книжки та художні твори для шкіл.

Поезія М. Костомарова становить своєрідну філософсько-етичну цілісність, де бувальщина, міф, легенда, переказ, фольклорне чи історичне джерело підпорядковується романтичному осмисленню. Так, у циклі "Українські балади" проявилися національний дух і характер. У баладах автор опоетизував оборонців України — Максима Кривоноса (балада "Максим Перебийніс"), Харкевича й Радапа ("Щира правда"), а також величні історичні постаті — Хмельницького, котрий "бездольну Вкраїну визволяє", Мазепу, що волю задля України "поквапивсь добувать", Павла Полуботка, який "не злякався, перед царем як гетьман різво став" ("Дід-пасічник"), мужнього Прометея ("Давнина").

Більшість поетичних творів М. Костомарова має лейтмотив "правди й волі", наснажені громадянським пафосом, у них відчутна оптимістична віра в майбутнє українського народу, який ще спить, але прокинеться, як "прокинуться всі народи", "розірвуть кайдани неволі й неслави" ("Спить Вкраїна...", "Діти слави..."), прийде час розплати тиранові, який одержить "за злочинства — в пеклі муки, на землі — прокляття" ("На добраніч").

Художні твори М. Костомарова сповнені соціально-політичних і національно-визвольних мотивів ("Сава Чалий" (1838), "Переяславська ніч" (1841) та ін.).

Із 40-х років М. Костомаров постійно виступав як критик і оглядач літературного процесу в Україні. Його перу належать "Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке" (1842), "Малорусская литература" (1871) та рецензії, присвячені Г. Сковороді, П. Кулішу, Марку Вовчкові, І. Нечуй-Левицькому, М. Старицькому, С. Руданському, Панасу Мирному, Т. Шевченку.

У полі зору Костомарова-публіциста постійно перебували проблеми національно-культурного розвитку, які знайшли відображення у статтях "Ответ на выходки", газети (краковской) "Czas" й журнала "Revue Contemporaine" (1861), "Правда полякам о Руси" (1861), "Правда Москвичам о Руси" (1861), "Иудеям" (1864), "Ответ г. Малороссу-Волынцу" (1864), "Украинский сепаратизм" (1864), "Украинофильство" (1881) та інших статтях.

Особливе місце серед них посідає програмна стаття "Две русские народности", де автор показав відмінність українського національного характеру від російського.

bigmir)net TOP 100