Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Лисенко Микола Віталійович

Біографія

(1842 — 1912)

Композитор

На главную
Видатні постаті України

Микола Віталійович Лисенко — великий український композитор, основоположник української класичної музики, засновник національної музично-творчої школи, етнограф — народився 10 березня 1842 р. в с. Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій Романович Лисенко, дворянин, офіцер, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Навчалася в Петербурзі у Смольному інституті шляхетних дівчат. Аристократичне виховання наклало свій відбиток на все подальше життя Ольги Єреміївни, сформувавши її характер та світогляд. Розмовляла вона лише французькою мовою, в усьому намагаючись створити таку атмосферу, яка б не мала навіть натяку на щось народне, українське.

Село Гриньки належало двоюрідному дядькові Ольги Єреміївни, поміщикові М. Булюбашу, у якого вона виховувалася. Він надзвичайно любив свою племінницю, а народження Миколи стало для нього справжньою радістю.

Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М. Старицький, над М. Лисенком "...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи; з одного боку — французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з другого боку — українська мова... пестощі і зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з "пейзанами", а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем; звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх.

Протести матері тут були безсилими, і вперта наполегливість і сльози дитини, які енергійно підтримувала обожнююча свого внука бабуся (М. В. Булюбаш), переважали протести, тим більше, що і батько став на сторону тітки".

У такому середовищі, серед таких людей і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура і побут народжували у серці малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.

У 1852 р. хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього кілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності.

Літні канікули Микола завжди проводив у рідному селі. На той час туди приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький, троюрідний брат М. Лисенка. Це товаришування зіграло свою благодатну роль у подальшому житті обох велетів нашої культури.

Після закінчення пансіону Миколу віддають до Другої харківської гімназії.

У 1859 р. Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками переїжджає до Києва. Перебування у Києві, участь у роботі Київської громади й близьке знайомство з М. Старицьким, В. Антоновичем, Т. Рильським та іншими визначними діячами української культури мали вирішальний вплив на світогляд М. В. Лисенка.

Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 р., М. Лисенко вдало поєднував із заняттями музикою, яка все більше і більше захоплювала його. У цей час він багато пише, причому його приваблюють не лише дрібні інструментальні жанри, а й музично-драматичні твори.

Подорожуючи, композитор ніколи не втрачав нагоди записати завершені зразки пісень до спеціального нотного зошита, з яким ніколи не розлучався.

Музика не тільки вабила М. Лисенка, а й поступово заповнювала все його життя. Він прагнув більших і ґрунтовніших знань, розуміючи необхідність вдосконалення виконавської майстерності.

Пропрацювавши два роки на посаді мирового посередника, Микола Лисенко виїжджає до Лейпцига, щоб завершити музичну освіту. З 1867 по 1869 р. він навчається у Лейпцизькій консерваторії у професорів К. Райнеле та Е. Ріхтера, а з 1874 по 1876 р. — у Петербурзі у класі блискучого майстра оркестру М. Римського-Корсакова.

З 1869 p. M. Лисенко жив у Києві. Навколо композитора вирувало тодішнє українське музичне і культурне життя міста. Він виступав з концертами як піаніст, організовував хори й концертував з ними в Києві й по всій Україні. За активну участь у громадському житті царські власті переслідували композитора, а в 1907 р. навіть заарештували.

Як музичний етнограф Микола Лисенко почав працювати ще у шкільні роки, а трохи пізніше, перебуваючи на посаді в Таращанському повіті, збирав українські народні пісні і вивчав їх. Етнографічна спадщина М. Лисенка — це запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень, які виконував кобзар О. Вересай. Як композитор М. Лисенко згармонізував низку українських народних пісень, які лягли в основу випусків "Збірника українських народних пісень для голосу і фортепіано" і дванадцяти так званих "десятків для чоловічого і мішаного хорів". В обробці народних пісень М. Лисенко знаходив гармонійні засоби, придатні для пісень різних типів, зокрема звертав увагу на засоби народного багатоголосся. Особливе місце в його композиторській праці посідають твори на тексти Т. Г. Шевченка: "Заповіт", "Музика до Кобзаря", хорово-оркестрові кантати "Радуйся, ниво не политая", "Б'ють пороги", хорові твори "Гайдамаки", "Іван Гус" та ін.

Приїхавши в 1874 р. в Петербург, Микола Віталійович майже одразу включився в дієву репрезентативну працю. Він починає влаштовувати концерти, в яких демонстрував у хоровому виконанні кращі зразки музичного фольклору. Згодом він включив у ці виступи власні композиції на твори близьких йому за духом представників "Могучої кучки" — М. Балакірєва, М. Мусоргського, О. Бородіна, М. Римського-Корсакова. Ця плеяда надзвичайно обдарованих музикантів зростала як гідне продовження тих художніх принципів, які свого часу заклав геніальний М. Глінка. Тож не випадково пізніше самого М. Лисенка порівнюватимуть з великим росіянином, називаючи його українським Глінкою.

На початку 1875 р. до Петербурга вперше приїхав відомий український народний співак-кобзар Остап Вересай. Микола Лисенко в усьому допомагав знаменитому землякові.

Перший виступ Остапа Вересая відбувся у Географічному товаристві. Безсумнівно, через те, що поруч була давно знайома, чуйна, правдива, дорога і поважна людина, яким був для кобзаря Микола Віталійович, співак почував себе значно вільніше і з величезним піднесенням та натхненням виконав програму, проспівавши українські народні пісні та думи.

Враження від концерту було надзвичайним. Мовби самі животворні вітри далеких епох і велич народу потужним поривом пронеслися через душі й серця слухачів. Особливого відчуття тому враженню надавало ще й те, що перед початком вечора було виголошено вступне слово відомого російського фольклориста професора О. Міллера. У ньому, крім загальних роздумів про важливість народної музики, було сказано багато добрих слів і про М. Лисенка як видатного вченого, збирача української народнопісенної творчості.

Згодом Остап Вересай з величезним успіхом виступив у так званому "Соляному Городку" на загальнодоступному концерті.

У березні 1875 р. в тому ж залі "Соляного Городка" — місці промислових і кустарних виставок — відбувся концерт слов'янської музики, організований М. Лисенком. Виконувалися українські, російські, польські, сербські пісні, композиції Лисенка. І знову — вражаючий успіх і добра слава про невичерпне багатство українського фольклору.

Збагачуючись передовими ідеями і художньо-естетичними критеріями свого часу, вивершуючи знання народного життя, переймаючись болями і радощами народу, усвідомлюючи устремління його на основі неосяжних багатств музичного фольклору, Микола Лисенко заклав міцні підмурки для нової в історії світової музики української професійної музичної школи.

Його подвижництво й мудрість полягали у тому, що, невтомно пропагуючи кращі досягнення великих композиторів, він готував благодатну основу для майбутніх конкретних і практичних справ, розраховуючи, врешті, не стільки на схвальну оцінку, скільки на дієву підтримку і допомогу з боку народу через усвідомлення важливості цієї справи.

Згадується, як ще під час навчання в Лейпцизькій консерваторії М. Лисенко виступив у Празі 25 грудня 1867 р. у грандіозному слов'янському концерті. Микола Віталійович грав українські пісні у власній обробці для фортепіано, викликавши величезне захоплення слухачів. Особливо вразила слухачів обробка пісні "Гей, не дивуйте!". Прослухавши цю пісню, відомий чеський музикант і етнограф Рейєр збуджено підхопився зі свого місця з вигуком: "То духи од степу!" Схвальними матеріалами на той концерт відгукнулася газета "Narodni Listy", одну з рецензій на той концерт передрукував львівський журнал "Правда":

"...Найкраще ж подобались українські пісні, покладені ним самим з великою пильністю і дотепністю. Лицарський дух мелодії запорозької і оригінальність "козака" має для нас щось чаруючого і дивного. Пан Лисенко гадає намір надрукувати збірник українських пісень. Ми б дуже бажали, щоб швидше знайшов видавця, то тим виданням зробив би справді велику послугу слов'янській літературі..."

У 1868 p. M. Лисенко написав свій перший значний твір "Заповіт" на слова Т. Г. Шевченка для соліста, хору та фортепіано, з якого починається новий етап розвитку української музичної культури. Лисенкова праця освоює новий широкий пласт народної пісенної культури, намагаючись піднести її до високого професійного рівня, виробивши нові, незнайомі ще музиці форми на підставі переробки колосального народного музичного матеріалу.

Доробок Лисенка-композитора величезний. Маючи прекрасну музичну культуру й високу школу, композитор прагнув ввести в сучасну йому музику вивчений і асимільований ним колосальний фольклорний матеріал. На українському народному ґрунті М. Лисенко творить високохудожні композиції на шевченківську тематику, народні опери "Різдвяна ніч" і "Утоплена", оперу-сатиру "Енеїда", монументальну народну музичну драму "Тарас Бульба".

Ще у 1872 p. M. Лисенко разом зі своїм незмінним лібретистом Старицьким узявся писати спочатку оперету, а потім оперу на сюжет "Ночі перед Різдвом" М. Гоголя. Як оперета вона була поставлена аматорськими силами в домі сестер Ліндфорс, оперу ж поставили в Київському оперному театрі в 1874 р. Характерні напрями, в яких перероблялась Старицьким на лібрето повість Гоголя: мати коваля Вакули у Старицького з Лисенком — уже не відьма, а просто легковажна жінка, бо відьом, як відомо, немає; запорожець Пацюк перестав бути характерником, який чаклунським способом посилає собі в рот вареники з миски, — в опері він був просто патріотом і закликав Вакулу відправлятися на Січ. Посмішка сходить з обличчя авторів, коли вони торкаються теми Народу. У творчості реалістів XIX ст. українська тема перестала бути сміховою, стала священною й романтичною.

З 1880 р. впродовж десятиріччя працював М. Лисенко над оперою "Тарас Бульба", яку високо оцінив П. І. Чайковський.

Повернувшись з Петербурга до Києва, Микола Віталійович з властивими йому енергією і запалом поринає у творчість, не забуваючи педагогічну, виконавську та музично-громадську діяльність.

Починаючи з 1869 р. Микола Віталійович невтомно виступає у концертних програмах.

У 1904 p. M. Лисенко відкриває першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1912 р. — ім. М. В. Лисенка), що працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів.

Разом з О. Кошицем М. Лисенко організував у 1905 р. музично-хорове товариство "Київський Боян", головою якого був до кінця життя. Також він був засновником і головою ради правління "Українського клубу" (1908—1911).

Серед величезної творчої спадщини композитора основне місце посідають опери: "Різдвяна ніч" (1873), "Утоплена" (1883), "Тарас Бульба" (1890), "Наталка Полтавка" (1889), "Енеїда" (1910), "Ноктюрн" (1912), дитячі опери "Коза-Дереза" (1888), "Пан Коцький" (1891), "Зима й Весна" (1892).

M. В. Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів "Кобзаря" Т. Шевченка, на тексти якого він написав понад 80 вокальних творів різних жанрів. Багато пісень він створив на тексти І. Франка, М. Старицького, С. Руданського, Л. Українки, О. Маковея, М. Вороного. Найвидатнішим серед них є гімн "Вічний революціонер" (на слова І. Франка), який був безпосереднім відгуком на події першої російської революції. Набувши великого поширення, цей гімн став народною революційною піснею.

Безцінною спадщиною великого композитора стали обробки фольклорно-пісенних зразків усної народної творчості.

М. В. Лисенко вперше в українській музиці звернувся до інструментальних жанрів. Серед його кращих творів — симфонічна фантазія "Козак-шумка", "Українська сюїта", "Героїчне скерцо" та дві українські рапсодії для фортепіано, "Українська рапсодія" для скрипки і фортепіано.

"Я гаряче люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо чарівником російської музики, то Лисенка — цього чудового і захоплюючого красою своєї музики композитора — ми сміливо можемо назвати сонцем української музики", — писав видатний російський режисер і актор К. Станіславський.

Музиці М. Лисенка притаманні органічна єдність змісту і форми, глибока ідейність, реалізм, висока композиторська майстерність.

Невтомний організатор, закоханий у свою справу подвижник, талановитий художник, палкий і активний пропагандист української музичної культури М. Лисенко завжди і всюди ставив собі за мету відкривати громадськості невичерпні художні скарби українського народу.

Значення його для української музичної культури неоціненне. Своєю творчістю він уперше спробував підсумувати величезний період розвитку вітчизняної музики на підвалинах глибокого і всебічного вивчення народного життя і народної творчості. Величезний пласт народної музики, деякі поодинокі талановиті музичні твори різних жанрів сприймалися тепер зовсім інакше, по-новому, знайшовши логічне і справедливе обрамлення титанічною діяльністю М. В. Лисенка, який встановив чітке й однозначне визначення цьому феномену — українська музична культура.

М. В. Лисенко сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній творчості жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість. Педагогічною діяльністю М. Лисенко заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні. Безпосередніми продовжувачами кращих творчих традицій М. Лисенка в українській музичній культури були К. Стеценко, Я. Степовий, М. Леонтович.

Смерть М. В. Лисенка, яка настала 6 листопада 1912 p., була непоправною втратою для української музичної культури.

Сьогодні ім'я М. В. Лисенка носять Харківський театр опери і балету, Львівська консерваторія, Колонний зал Національної філармонії, Київська музична спецшкола. У 1980 р. в Києві було відкрито музей композитора.

bigmir)net TOP 100