Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Максимович Михайло Олександрович

Біографія

(1804 — 1873)

Учений-природознавець, історик, фольклорист, письменник

На главную
Видатні постаті України

У першій половині XIX ст. яскраво виокремлюється постать Михайла Максимовича.

Михайло Олександрович Максимович народився 3 вересня 1804 р. в "малоросійському степу", на схід від Золотоноші, у Згарському хуторі Тимковщина, у будинку своєї бабусі Ганни Савівни Тимковської. Його родина належала до дрібнопомісної шляхти, старшини середнього і нижчого рангу.

Можливо, визначальною для юного Михайла була опіка його дядьків Тимковських, які всі були письменниками, а два з них — професорами. Таке інтелектуальне середовище слугувало добрим прикладом і стимулом. Можна було навіть гадати, що Михайло Максимович пішов торованим шляхом, опинившись згодом у Москві. Найбільшу роль у його житті зіграла постать старшого дядька — Іллі Федоровича Тимковського (1773—1853), доктора прав і філософії, професора Харківського університету і засновника престижної Новгород-Сіверської гімназії. Саме він у 1811 р. взяв племінника до свого маєтку в Туранівці, де навчав його началам різних наук і латині, а наприкінці 1812 р. відіслав юного Михайла у протежовану ним Новгород-Сіверську гімназію, відкриту тільки-но, у 1808 р.

Власне в гімназії (1812—1819) у Максимовича з'явився стабільний інтерес до ботаніки, а також сформувалася мрія — стати московським професором ботаніки. Проте плани його змінились. У 1819 p., коли атестований М. Максимович прибуває на студії до Москви, на його шляху опиняється інший Тимковський — Роман Федорович (1785—1820) — професор грецької і римської літератури Московського університету, дослідник творчості Нестора Літописця. Саме йому М. Максимович присвятив свої пізніші студії над "Словом о полку Ігоревім".

Роман Федорович записав 15-річного Михайла у студенти словесного відділення Московського університету і помістив його в одному з кандидатських номерів як своєкоштного студента. Очевидно, що саме під впливом (і за наполяганням) свого дядька Романа Михайло Максимович розпочав вивчати словесність.

Відтепер М. Максимович, ще навчаючись на словесному відділенні, дедалі більше займається ботанікою, обходячи околиці Москви і збираючи флору.

Незважаючи на певний інтерес до словесності, у серпні 1821 p. M. Максимович перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету, остаточно визначившись із фахом: ним мала стати ботаніка, правда, обрамлена в небачену досі вишукану літературну форму. Уже 30 червня 1823 р. він отримав диплом кандидата "за відмінні успіхи і зразкову поведінку". Науковим авторитетом для Максимовича в ці роки став професор мінералогії та сільського господарства М. Г. Павлов — кумир студіюючої молоді. З цього часу молодий кандидат ботаніки розпочинає самостійну академічну, наукову й літературну діяльність, інтегруючи різноманітні інтереси і досвіди. Утім, усе це не заважає йому в серпні 1823 р. записатись і в медичне відділення університету, відвідуючи водночас лекції "оракула у відділенні словесному" професора латинської філології та філософії шеллінгіанця І. І. Давидова.

З 1823 p. M. Максимович стрімко просувається сходинками академічної служби, переймаючи одразу кілька важливих обов'язків. У цьому ж році він був призначений в університетську бібліотеку для впорядкування систематичного каталогу; у 1824 р. йому було доручено займатися розробкою університетських гербаріїв у професора Гофмана, а влітку того ж року він у польових умовах уже вивчав московську губернську флору, описавши її в "Путевых записках". У листопаді 1825 р. він став викладати господарчу ботаніку і садівництво в Землеробській школі (на запрошення свого авторитета М. Павлова), а в лютому 1826 р. переймає ще дві функції: викладає природничу історію в університетському шляхетному пансіоні (впродовж семи років) і завідує університетським ботанічним садом — за пропозицією самого попечителя Московського учбового округу А. А. Писарєва. У серпні 1826 р. молодий учений викладає загальний курс природничої історії вже безпосередньо в університеті, а 30 червня 1827 р. захищає магістерську дисертацію "О системах растительного царства", аби посісти кафедру ботаніки, яку він таки одержав за кілька років навчання в університеті.

У серпні 1829 p. M. Максимович на запрошення ботаніка Ф. Фішера стажувався в Петербурзькому ботанічному саді, а 28 жовтня того ж року був затверджений у званні ад'юнкта. Вершиною його московської служби стало — після багатьох перепон з боку освітянських чиновників — обрання його 23 серпня 1833 р. Радою університету ординарним професором кафедри ботаніки. За 14 років М. Максимович із провінційного "молоденького хохлика" (за Погодіним) перетворився на впливового професора респектабельного університету.

Михайло Максимович був людиною, яка створила себе власними зусиллями і працею. Усе це було помічено і "нагорі": успіх виданих ним у 1827 р. "Малоросійських пісень" привернув увагу вищих чиновників. Так, М. Максимович зумів викликати прихильність навіть такого консерватора, як адмірал Шишков, на той час міністра народної освіти. Це також свідчило про те, що українські студії в романтичному річищі не піддавалися в той час репресіям і навіть заохочувались. При цьому яскраво виявився талант Максимовича перебувати одночасно в різних середовищах — культурному, ідеологічному і соціальному, що дало підставу Драгоманову назвати його "мішаною" людиною.

Популярність М. Максимовича в ботанічних колах зумовила його подальше входження в ширше літературне середовище московської інтелектуальної еліти. Перший авторський досвід Максимовича належить до 1821 p., коли в одному з номерів "Нового Магазина" було опубліковано його переклад з Мірбеля "К чему служат листья на растениях". Проте справжній успіх прийшов до М. Максимовича в 1824 р. після публікації твору "Главные основания зоологии или науки о животных". З ним пов'язують дружбу Максимовича з його університетським учителем М. Г. Павловим і початок літературних знайомств молодого ботаніка.

У М. Максимовича з'явився новий впливовий покровитель — член петербурзької богеми, видавець журналу "Мнемозина" князь В. Ф. Одоєвський, який знайшов молодого кандидата прямо в університетському помешканні. Згодом князь ввів М. Максимовича до літературного гуртка "Мнемозини", у якому брали участь Д. В. Веневітінов і брати Киреєвські, які, у свою чергу, познайомили Максимовича зі своєю матір'ю А. П. Єлагіною, яка тримала дуже впливовий петербурзький салон. До нього входили поет Є. А. Баратинський, філолог С. П. Шевирьов, бібліограф С. О. Соболевський, публіцист П. Я. Чаадаєв, письменник М. О. Мельгунов. Зважаючи на натуру Максимовича та його провінційне бажання завоювати столицю, можна бути певним, що згадане інтелектуальне середовище мало на нього визначний вплив. Очевидно, що ці знайомства сприяли розвитку поезії Максимовича: у 1826 р. альманах "Урания" друкує його вірш "Первоцвет", а в наступному році в "Северной Лире" з'являється поезія "К Розалии". Рішення писати російською мовою дало змогу "полтавчанину" Максимовичу влитися у сферу "високої" імперської культури.

У цей же час М. Максимович знайомиться з редакторами і натхненниками провідних російських літературно-наукових журналів: М. О. Полєвим ("Московский Телеграф"), М. П. Погодіним ("Московский Вестник"), Н. І. Гречем і Ф. В. Булгаріним ("Сын Отечества") та ін. Це дає йому змогу друкувати свої статті у виданнях на вибір, зближуючи свою стилістику з літературною естетикою часу. Найціннішим надбанням цього періоду стало знайомство М. Максимовича з учасником "Московского Телеграфа" князем П. І. Вяземським, з яким він товаришував багато років. Відтепер М. Максимович став постійним співробітником "Телеграфа", друкуючи тут критичні статті та рецензії з природознавства, пройняті новими філософськими ідеями, що привертали увагу багатьох читачів.

1827 рік став поворотним не тільки для М. Максимовича, а й для всього українського дискурсу XIX ст. У цьому році він підготував магістерську дисертацію "О системах растительного царства", яка підсумувала досліди молодого вченого і надала йому змогу посісти кафедру ботаніки в Московському університеті, а також протягом відпустки надрукував видатну фольклористичну працю "Малороссийские песни", яка одразу ж поставила його в ряди провідних етнографів на ґрунті українських студій. Ця праця стала приводом для знайомства з Максимовичем численних заангажованих у літературі осіб; тепер уже з ним шукали знайомства. Саме через цю збірку розпочалася дружба Максимовича з Гоголем, знайомство з Жуковським і Пушкіним.

Для впорядкування своєї збірки М. Максимович мав стати славістом: він опанував "Слов'янську граматику" Йозефа Добровського і "Сербський словник" Вука Степановича. Так одразу Максимович став впливовим фольклористом-славістом, і ця літературна слава випередила його славу як природодослідника.

Перед нами постає фігура найуспішнішого російського дослідника, чия кар'єра стрімко просувалася вгору: 29-річний професор, автор багатьох статей і фундаментальних монографій, учений з ім'ям у природознавчому світі, член Російського товариства дослідників природи, один із найперспективніших ботаніків Росії.

Проте паралельний інтерес до мовознавства і літератури круто змінив уже торовану московську кар'єру, правда, зробивши з Максимовича популярну особу в богемних колах. Найблискучішим таким знайомством стало товариство О. С. Пушкіна. Приводом для цього послужила дискусія навколо історичності "Полтави", опублікованої в 1828 p. M. Максимович в 1829 р. в альманасі "Атеней" надрукував свою першу літературну статтю — з приводу нової поеми Пушкіна. У ній він першим довів, що Пушкін лишився до кінця вірним історії, проти чого виступали Надеждін — у "Вестнике Европы", Камашин — в "Сыне Отечества" і приватно Мерзляков. Проте ця перша літературно-критична розвідка Максимовича закріпила за ним місце на критичному небосхилі російської думки. О. Пушкін, прочитавши статтю у Владикавказі, повернувшись до Москви, дружньо подякував Максимовичу. Максимович, у свою чергу, подарував поетові рідкісний список "Історії Русів", а згодом і свої праці "Книгу Наума", "Размышления о природе", "Украинские народные песни" тощо з дарчим написом: "А. С. П. от М-ча".

Знайомство з О. Пушкіним відкрило М. Максимовичу доступ у товариство найвідоміших і наймодніших російських авторів. Це проявилося в 1830 p., коли вчений-ботанік випустив у світ літературно-критичний альманах "Денница", де сам Пушкін умістив початок "Бориса Годунова". Серед інших авторів були Мерзляков, Веневітінов, князь Вяземський, Дельвіг, Хомяков, Баратинський, Язиков, Погодін, Ів. Киреєвський, Сомов, княгиня З. Волконська та ін. Це був справді цвіт російської культури, до якого так раптово, але цілком заслужено ввійшов Максимович. У подальшій діяльності ці зв'язки дуже згодилися молодому вченому. У подібному оточенні М. Максимович опинився, ставши автором у "Літературній газеті" Дельвіга, в якій брали участь також Пушкін, Баратинський, Вяземський, Жуковський, князь Одоєвський та ін. Дуже цікаве знайомство відбулось у Максимовича з молодим російським інтелектуалом О. Герценом. Дехто вважає, що Максимович навіть вплинув на автора "Былого и дум". У цьому творі Герцен писав, що на організований ним випускний бенкет з усіх викладачів було запрошено тільки М. Максимовича і М. Полєвого. О. Герцен називав магістерську дисертацію Максимовича "чудовим творінням" і рекомендував її прочитати.

Поступово інтереси М. Максимовича значно розширилися: назви його статей яскраво відбивають гуманітарні спрямування автора. У 1830 р. з'являються статті "Об участии Московского университета в просвещении России" та "Обозрение русской литературы за 1830 г.", у 1831 р. виходить "антропологічна" стаття "О человеке", а в 1832 р. — стаття "Речь о русском просвещении".

1834 рік був переломним для Максимовича: виходить його третя фольклорна збірка "Украинские народные песни", а також новаторська студія "Голоса украинских песен", у якій відомий композитор О. Аляб'єв поклав на ноти 25 наспівів українських пісень.

У кінці листопада 1833 р. Максимович вирішує переїхати до Києва: він усе ще вважає своїм покликанням ботаніку, правда, від блискучої московської кар'єри вже відмовився.

4 травня 1834 p. M. Максимовича було призначено ординарним професором російської словесності в Університет св. Володимира і одночасно деканом першого відділення філософського факультету. Це затвердження відбулося за поданням попечителя фон Брадке, який 6 червня 1834 р. писав М. Максимовичу в Москву, прохаючи його взяти на себе тимчасові обов'язки з управління університетом (до обрання ректора).

13 липня 1834 р. — за два дні до церемонії відкриття університету — Максимович уже був у Києві.

Вибір Максимовича стосовно Києва був більш ефектним, але менш певним, "непрактичним". У Москві М. Максимович потрапив у полон "всеобіймаючих" ідей Шеллінга ("об'єктивний розум"), що знаходили спільний знаменник для всіх наук. Відтак, розвиваючи ідеї Шеллінга і Франца Баадера, Максимович визнав історію як основну науку в цілій філософській системі і внаслідок цього почав вивчати історію та фольклорні джерела, оскільки саме в народних піснях персоніфікувалася суспільна свідомість ("дух" народу). Через це історія кожного народу мала бути самостійною, без копіювання інших.

У цьому світлі прояснюються причини фольклорних і словесних зацікавлень Максимовича, а значить, він був готовий до зміни свого покликання ботаніка.

Як свідчать джерела, М. Максимович не знайомився особисто з текстами Шеллінга та інших філософів-романтиків. На нього справили опосередкований вплив філософської романтики професор Павлов та його послідовники, з якими Михайло Олександрович був знайомий майже зо всіма.

Своє філософське бачення Максимович подав у статті "Письмо о философии". Він переклав на українську і російську мову "Слово о полку Ігоревім", видав три книги альманаху "Киянин" (1840—1850) та ін.

М. О. Максимович помер 22 листопада 1873 р. на хуторі Михайлова Гора (нині Полтавська область).

bigmir)net TOP 100