Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Маркевич Олександр Прокопович

Біографія

(1905 — 1999)

Учений-паразитолог

На главную
Видатні постаті України

Серед найвизначніших дослідників, які своїми працями вивели у XX ст. паразитологію як науку на принципово новий рівень, виокремлюється Олександр Прокопович Маркевич. Він був серед тих, чиї стрижневі ідеї змусили переглянути уявлення, що існували раніше, і дали змогу глибше зрозуміти механізми взаємодії об'єктів із зовнішнім середовищем (паразитологія). Олександр Прокопович і сьогодні своїми ідеями, своїми доробками допомагає пізнавати біологічні закономірності, що лежать в основі цієї взаємодії.

Олександр Прокопович Маркевич народився 6 березня 1905 р. в с. Плоске (нині Таращанський район Київської області).

Після закінчення Білоцерківського педагогічного технікуму (1925) і агробіологічного факультету Київського інституту народної освіти (1930) Олександр Маркевич навчався в аспірантурі при Іхтіологічному інституті в Ленінграді, де під керівництвом видатного зоолога В. О. Догеля вивчав фауну паразитів риб Аральського і Каспійського морів, Фінської затоки, озер Карелії, а також водойм України. Він описав багато нових видів і родів паразитичних веслоногих раків. Учений зробив істотний внесок у вивчення філогенії та еволюції цих паразитів, їх систематику.

У 1935 р. О. П. Маркевич на запрошення академіка І. І. Шмальгаузена повертається до Києва, де в Інституті зоології і біології ВУАН очолює відділ паразитології. Водночас розпочинається його педагогічна діяльність — він очолює кафедру зоології безхребетних у Київському університеті. У 1937 р. опублікував монографію "Copepoda parazitica прісних водойм СРСР".

О. П. Маркевич одним з перших зрозумів необхідність поглибленого аналізу основного понятійного апарату паразитології, вивчення паразитарних систем з ширших загально-теоретичних позицій. Його нове бачення ролі паразито-живильних систем — "крізь призму" біогеоценотичних уявлень — дало можливість дослідникові розпізнати у них своєрідні екологічні "співдружності". Ці динамічні комплекси організмів, згідно з поглядами Маркевича, могли опосередковано (через організм живителя) або безпосередньо (на вільних стадіях розвитку) впливати на продуктивність і гомеостаз біогеоценозів. Система поглядів ученого відбивала його науковий світогляд, глобальне бачення природи. Тому різноманітність тем і проблем, розроблених О. П. Маркевичем (походження і формування паразитофауни риб, свійських тварин і людини, теоретико-еволюційні і систематико-філогенетичні питання загальної паразитології та ін.), відбивала його прагнення створити єдину систему поглядів на явища живого світу, з'ясувати найзагальніші закономірності, що ними керують.

Друга половина XX ст. — вирішальний період у формуванні паразитоценології як самостійної галузі знання. Саме в ці роки різноманітна емпірична інформація об'єднується на засадах єдиних принципів. Участь О. П. Маркевича у цьому процесі мала чотириаспектний характер: теоретико-методологічний, інституалізований, науково-організаційний та практичний. Йому вдалося створити теоретико-методологічний "каркас" нової галузі знання, обґрунтувати специфіку предмета її вивчення, окреслити коло завдань і основну проблематику. Паралельно з цим він сформував наукову школу паразитоценологів.

Ретроспективний аналіз генези системи знань паразитичних організмів дає змогу дійти висновку, що у другій половині XX ст. у цій галузі біології склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, відбувся перехід від окремого вивчення паразитів і безпосереднього середовища їх проживання до розгляду компонентів у комплексі як членів коадаптивної екологічної системи і членів "паразитоценозу". Це дало можливість дослідникам розширити і навіть значною мірою змінити уявлення про специфіку взаємовідносин міжпопуляційних угруповань симбіонтів різного рівня організації, що населяють популяції господарів. Відбувалося стрімке нагромадження експериментального матеріалу. З іншого боку, вся ця велика кількість фактів, відкриттів не була об'єднана цілісною концепцією, не існувало тієї методологічної основи, спираючись на яку, можна було б класифікувати нагромаджений емпіричний матеріал, правильно оцінити перші узагальнення.

Така надійна база була створена О. П. Маркевичем. Вона дала можливість правильно проаналізувати досягнуте і проводити подальші дослідження в одному методологічному ключі. Вважається, що його постановка паразитоценологічних проблем стала одним з найхарактерніших виразів еколого-системного підходу в біології. Розвиваючи системний принцип, учений висунув дві концепції, які і стали теоретичним фундаментом паразитоценології, що розвивалася.

Перша з концепцій полягала в розширеному визначенні паразитарної системи популяційного рівня як складової екопаразитарної системи вищого рангу. Екопаразитарні, певною мірою "відкриті" системи, згідно з поглядами Маркевича, пов'язані генетично і функціонально не тільки з організмом господаря, а й з факторами зовнішнього середовища, і залежать вони від якісного і кількісного складу конкретного біоценозу. Вихідні структурні одиниці надорганізмових систем О. П. Маркевич оцінював як своєрідні мікробіоценози.

Інша концепція полягала в новому інтегрованому підході до вивчення системи об'єктів на основі структурно-функціонального аналізу. Фундамент цих концептуальних положень заклали О. П. Маркевич та його учні ще в 30—50-х роках XX ст. Усі ці роботи, незважаючи на широкий тематичний діапазон, мали чітко виражену еколого-паразитарну спрямованість і проводилися на популяційному і біоценотичному рівнях. Домінуючими були стаціонарні та експериментальні дослідження, в ході яких з'ясовувалося походження і формування паразитофауни риб, простежувалася її залежність від умов зовнішнього середовища та фізіологічного стану популяцій господаря.

Важливим напрямом наукових досліджень О. П. Маркевича є теоретичні проблеми загальної паразитології. Він публікує фундаментальну монографію "Основи паразитології" (1950), посібники "Філогенія тваринного світу" (1953, 1964) і "Розвиток тваринного світу" (1957), а також праці в галузі гідропаразитології, ветеринарної і медичної паразитології та з історії науки.

Теоретичні результати багатьох біоценолого-паразитологічних досліджень, викладені О. П. Маркевичем у серії його узагальнюючих праць, несли стрижневу теоретико-методологічну ідею, що полягала в необхідності подальших поглиблених біоценологічних досліджень. Консолідація спеціалістів, що розробляли окремі сторони проблем, які порушувалися Маркевичем, зумовила формування наукової школи паразитоценологів. Уміння її лідера орієнтуватися на актуальні потреби життя, здатність виокремлювати основні проблеми забезпечили високу ефективність діяльності цієї школи, її ядром став відділ паразитології Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України. Саме тут розроблялися ідеї розвитку паразитоценології, визначалися її основні напрями. Велику роль у розвитку цієї наукової школи відіграла кафедра зоології безхребетних Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, якій так багато творчих сил і викладацького таланту віддав О. П. Маркевич.

Одночасно з розвитком наукової школи, очолюваної О. П. Маркевичем, зміцнювалися і розширювалися її зв'язки з іншими ланками цієї структури, що з'явилися в деяких університетах і науково-дослідних установах не тільки України, а й Грузії, Вірменії, Молдавії, республік Прибалтики. Академіка АН України О. П. Маркевича обирають академіком Академії зоології в Агрі (Індія).

У 1973 р. на базі відділів паразитології (Інститут зоології НАН України) і гідропаразитології (Інститут гідробіології АН України) під керівництвом О. П. Маркевича було створено сектор паразитології, де проводилися комплексні паразитологічні дослідження, на основі яких він обґрунтовує концепцію паразитоценології (симбіоценології), розробляє концептуальні положення цієї науки, її проблематику і методи досліджень, що дало можливість об'єднати зусилля зоопаразитологів, мікробіологів, вірусологів, мікологів для вивчення соціативних хвороб людини і тварин.

З 70-х років XX ст. почався період систематичного та інтенсивного формування О. П. Маркевичем концептуального і методологічного ладу паразитоценології, обґрунтування її стратегічних завдань. У цьому складному творчому процесі необхідно виокремити три вузлових етапи. Перший припадає на 1973 p., коли О. П. Маркевич на нараді з паразитологічних проблем в Інституті зоології АН України чітко обґрунтував, що успішне розв'язання теоретичних завдань паразитоценології можливе тільки за умови інтегрованого підходу до вивчення паразитогосподарських відносин. Обстоюючи необхідність ширшого, біогеоценотичного підходу до паразитоценозів, більшої уваги до взаємовідносин між популяціями паразитів, що утворюють паразитоценози, О. П. Маркевич уже тоді визначив завдання на майбутні роки.

Другий етап припадає на 1977—1978 pp. — час офіційного "затвердження" паразитоценології у статусі нової комплексної дисципліни, що тісно змикається з біоценологією. У 1977 р. створюється вже секція паразитоценології під керівництвом О. П. Маркевича при Науковій раді з проблем біоценології та охорони природи Відділення загальної біології Академії наук СРСР. А в 1978 р. відбувається Перший всесоюзний з'їзд паразитоценологів. Ініціатором і організатором проведення цього форуму, як, до речі, і двох інших (1983, 1991), були О. П. Маркевич та його найближчі колеги і однодумці (М. С. Гіляров, Ю. І. Полянський, Б. М. Мазурмович, Ф. Ф. Сопрунов, В. П. Коваль, Д. І. Панасюк, Є. Д. Логачов, В. М. Апотенко, В. П. Шарпіло, В. В. Корнюшин, І. К. Падченко, Л. П. Погребняк, Г. М. Двойнос та ін.).

У програмній доповіді на цьому з'їзді вчений чітко визначив предмет "наукової дисципліни про об'єктивні закони життя паразитоценозів (симбіоценозів) і вільноживучих популяцій паразитів, їх функцій і ролі в екосистемах, їх значення в розвитку біосфери".

Розглянувши особливості паразитоценозу як особливої форми існування організмів у своєрідному середовищі проживання, О. П. Маркевич дійшов висновку про необхідність виділення цієї надорганізмової системи у "своєрідний мікробіоценоз". Основним глобальним завданням паразитоценології Олександр Прокопович вважав комплексне вивчення екологічної структури мікробіоценозів і екопаразитарної системи загалом. Особливу увагу він звертав на необхідність вивчення екологічної структури мікробіоценозів та інших систем з компонентами конкретних біогеоценозів.

Третім вирішальним етапом у становленні паразитоценології необхідно вважати 1985 р. — час остаточної розробки теоретичних і практичних проблем паразитоценології. О. П. Маркевич публікує проблемну монографію, в якій обґрунтовує системну суть об'єкта досліджень.

Запропонувавши на основі структурно-функціонального аналізу ієрархічну структуру класифікації біоценозів, О. П. Маркевич відкрив перспективний шлях вивчення внутрішніх зв'язків у межах екосистеми вищого рангу, з'ясування способів її регуляції. Розроблена дослідником методологічна основа паразитоценології сприяла інтенсивному розвитку паразитологічних досліджень. Почалося широке впровадження їх результатів у практику медицини і ветеринарії.

Загострене сприйняття всього нового і прогресивного, наукова інтуїція і високий творчий потенціал завжди і в усьому відзначали О. П. Маркевича — вченого, який створив нову синтетичну дисципліну — паразитоценологію.

Олександр Прокопович зробив також великий внесок у розвиток енциклопедичної справи в Україні. Він написав чимало статей для УРЕ, Української сільськогосподарської енциклопедії та медичних енциклопедій, також плідно працював над створенням наукової зоологічної номенклатури. О. П. Маркевич — автор понад 700 наукових праць, кілька його монографій перекладені і видані за кордоном.

Плідну наукову діяльність учений поєднував з науково-організаційною. Він був директором Інституту зоології, проректором Київського університету, академіком-секретарем Відділення загальної біології АН України, членом Президії Національної академії наук України.

Велику роль відіграв академік О. П. Маркевич в об'єднанні і координації зусиль паразитологів України на найактуальніших напрямах боротьби з паразитарними хворобами людини і тварин. За його ініціативи було створене Українське наукове товариство паразитологів.

bigmir)net TOP 100