Реклама на сайте Связаться с нами
Видатні постаті України

Теліга Олена Іванівна

Біографія

(1906 — 1942(?))

Поетеса, громадський діяч

На главную
Видатні постаті України

Олена Іванівна Шовгеніва народилася 21 липня 1906 р. в Іллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгеніва, який на той час жив і працював у Москві. У сім'ї було вже два сини, і дівчинка стала загальною улюбленицею. Іван Шовгенів був досить відомою людиною у столиці, мав ранг колезького асесора. Коли дівчинці було п'ять років, родина переїхала до Петербурга. Саме там вона почала себе усвідомлювати, там минули її дитячі роки, згадки про які в розмовах з друзями дали їм підставу вважати Петербург місцем її народження. Під опікою гувернантки Оленка навчалася німецької, французької та російської мов, якими володіла досить добре. Але української не знала, українкою себе ще не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам.

У вересні 1918 p. Олена почала навчатися у третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської, де вивчала закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку й українську мови. З травня 1919 р. батько — голова меліоративної секції Української Академії наук, а з квітня 1920 р. — комісар водних і шосейних шляхів України. Увесь цей час І. Шовгенів не полишав роботи у Київському політехнічному інституті — спочатку лектором, потім керівником дипломних проектів, а з березня 1919 р. — професором. Доля І. Шовгеніва, пов'язана з трагедією уряду УНР, на два роки кинула його у вир, змусивши залишити дружину з двома дітьми на поневіряння у Києві.

На шістнадцятому році свого життя Олена виїхала з України. З мамою і братом вони перейшли кордон і після короткого перебування в Тарнові у липні 1922 р. переїхали до містечка Подєбради у Чехословаччині, де Іван Шовгенів 28 квітня 1922 р. був обраний ректором Української господарської академії (УГА). Бажання навчатися було настільки сильним, що Олена подала прохання до директора Українського Вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі про зарахування студенткою історико-літературного відділу (підвідділ української мови і літератури), незважаючи на те, що навчання на матуральних курсах ще не закінчилося. Професорами студентки Олени були визначні українські вчені — Софія Русова, Леонід Білецький, Дмитро Дорошенко, Василь Сімович, Дмитро Чижевський, Сергій Шелухин, Степан Сірополко.

На студентських вечорах Оленка закохалася у славного кубанського козака і прекрасного бандуриста Михайла Телігу. Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Лєночки Шовгенівої постала визначна українська поетеса і патріотка Олена Теліга.

Роки молодості Олени пройшли у пошуках героїв, що могли б слугувати за приклад у житті, яке все ще було попереду. Пошуки орієнтирів відбувалися під впливом оточення, що складалося здебільшого з недавніх вояків армії Української Народної Республіки, які зазнали поразки в боротьбі за незалежну Українську державу, гостро цю поразку переживали, не хотіли з нею миритися, шукали її причини і свою в тому провину. Щоб досягти перемоги у майбутній боротьбі за незалежну Україну, вони вважали необхідним, щоб насамперед українці усвідомили свою національну самобутність, необхідність об'єднання всіх зусиль в одне велике бажання, підпорядкування всіх індивідуальних інтересів найвищій меті — боротьбі за націю і національну державу.

Диплома про закінчення інституту Олена не отримала. Назвати справжні причини неможливо. Вона викладала українську мову у маленькій школі у Варшаві, мала намір приїхати в Подєбради, щоб взяти тему для дипломної роботи.

У 1928 р. у "Літературно-науковому віснику" з'явилися вірші Олени Теліги, у яких Д. Донцов зумів розгледіти неповторний талант.

У 1932 р. побачили світ поезії Олени Теліги, в яких проявилася притаманна її творчості особливість, яку літературознавці визначать як "пасіонарність любовної лірики". Олена Теліга вела активну роботу в Українській Студентській Громаді, яка в той час бойкотувала уряд УHP в екзилі і всі пов'язані з ним установи і організації, такі як Союз Емігранток, корпорація "Запорожжя".

У 1934—1935 pp. Олена Теліга почала працювати в українській початковій школі у Варшаві, готувала до видання збірку своїх віршів. З України надходили жахливі вісті: нищилась культура, винищувався цвіт нації, голодомор косив мільйони людей. У Європі Гітлер збирав сили під гаслом боротьби проти комунізму. Відчуття зіткнення двох хижаків було неминучим. Здавалося, що Україна могла б постати як незалежна держава, якщо б Німеччина і СРСР знекровились у війні, навіть, якби Україна спочатку опинилась під протекторатом Німеччини, далі життя покаже. Тоді абсолютно зрозумілим було одне — патріоти України не повинні залишитися осторонь від боротьби, і до неї треба готуватися.

Коли 1 вересня 1939 р. перші бомби Другої світової війни впали на Варшаву, серед варшав'ян була Олена Теліга. У грудні 1939 р. Теліги переїхали до Кракова. Там у кав'ярні "Фенікс" зустрілися давні знайомі — Олена Теліга і Олег Кандиба-Ольжич, син відомого українського поета Олександра Олеся. Олена очолила літературно-мистецьке товариство "Зарево", готувала випуск літературного альманаху "Буде буря!", де мали бути вміщені твори патріотичного звучання, написала до нього передмову, виступала перед слухачами школи організаційного активу з питань української культури й методів її використання для піднесення національної свідомості. Націоналісти, а з ними Олена Теліга, збирали сили, готувалися розгорнути роботу по відродженню нищеної більшовиками української культури.

З Кракова вирушили 14 липня 1941 р. Супутником Олени Теліги на першому етапі був письменник У. Самчук, її чоловік Михайло мав виїхати в Україну пізніше. Розкол в націоналістичному русі Олена Теліга сприймала як українську вікову трагедію. Трагізм ситуації ще більше посилився після підступного вбивства провокатором у серпні 1941 р. в Житомирі провідних членів ОУН Миколи Сціборського та Омеляна Сеника-Грибовського.

Олена Теліга прагнула якомога швидше дістатися до Києва, щоб проголошені у поезії ідеї втілити у життя, тим більше, що О. Ольжич повідомив: їй довірили керівництво Спілкою українських письменників.

Прибувши до Києва 20 жовтня 1941 p., Олена зразу ж включилася в роботу Спілки українських письменників, налагодила видання "Літаврів" — літературно-мистецького додатку до редагованої Іваном Рогачем газети "Українське слово". Увійшла також до складу створеної в Києві 5 жовтня 1941 р. з ініціативи О. Ольжича Української Національної Ради, очоленої професором М. Величківським, яка мала намір стати представницьким органом, що перебрав би на себе цивільну владу по всій території України, окупованої фашистами, щоб за допомогою легальних заходів згуртувати націю для відбудови зруйнованого господарства, відродження української мови та культури, які винищувалися більшовицькою владою, і в перспективі, скориставшись знесиленням обох тоталітарних режимів у взаємній жорстокій битві, утвердити незалежну українську державу. Та навіть задекларована перед німецькою військовою владою лояльність УНР не рятувала від доносів у гестапо.

Як голова Спілки українських письменників Олена Теліга прагнула гуртувати літераторів, на загальних зборах було затверджено тимчасовий статут організації, організовувалося видавництво "Культура" з журналом такої самої назви, готувалося видання літературно-критичного альманаху. Але в цей час практично всі відомі українські письменники виїхали чи були вивезені з Києва на Схід. Підбираючи матеріал до "Літаврів", Олена Теліга читала різні твори: просякнуті більшовицькою пропагандою, славослів'ям на адресу "визволителів", пристосовані до нових умов звичайною заміною прізвищ і рим, а також з глибокими патріотичними мотивами.

7 грудня 1941 р. вийшов останній четвертий випуск "Літаврів". Уже 17 листопада німецька окупаційна влада наказала припинити діяльність Української Національної Ради, а 12 грудня 1941 р. було арештовано співробітників редакції газети "Українське слово". Розуміючи, що їй загрожує арешт, Олег Ольжич настійливо пропонував Олені покинути Київ, але вона все-таки відмовилася.

Востаннє Олену Телігу бачила Олімпіада Скорупська вранці 9 лютого 1942 р. Вона йшла до приміщення Спілки письменників, де гестапо влаштувало засідку. Через годину за нею пішов і Михайло Теліга. Усі, хто заходив, були заарештовані і незабаром розстріляні й поховані у Бабиному Яру. Точна дата трагедії невідома. Більшість дослідників сходяться на тому, що це сталося 21 лютого 1942 р. За свідченнями Леонтія Форостівського, який на час загибелі Олени Теліги був міським головою Києва, вона перерізала собі вени і стекла кров'ю. Однак пізніше цю версію було відкинуто.

21 лютого 1992 р. в Києві було встановлено дерев'яний Хрест у Бабиному Яру, де поховані розстріляні гестапівцями Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга, друзі — співробітники газети "Українське слово", члени Спілки українських письменників.