Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Казки про тварин

Реферат

На главную
Реферати з української літератури

Казка як своєрідний жанр народної творчості здавна посідає важливе місце у фольклорі всіх народів світу. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про виняткову роль казок у культурно-побутовій практиці людства, про тісний зв'язок їх із життям народу.

Звичайно, кожна казка засвоювала той чи інший елемент дійсності насамперед в художиьо-естетичному аспекті. Тим-то в ній сучасне для певної історичної доби органічно змикається з давнім, традиційним в єдине художнє ціле.

Казці притаманна своєрідна внутрішня установка на вимисел, що органічно пов'язаний з іншою не менш характерною її ознакою — розважальністю. Якщо в легенді або, скажімо, в переказі основним є підкреслення «достовірності» чи «імовірності» того, про що йдеться у творі, то казка завжди розповідає явну вигадку, яка цікава більш або менш прозорим натяком на якийсь конкретний випадок із життя людей і захоплює своєю алегоричністю. Це усвідомлюється як творцем казки, так і її виконавцем і слухачем.

Проте цей основний принцип художнього методу казки не позбавляє її зв'язку з реальністю. Психологія характерів, ситуації, художні образи казкового епосу в своїй основі завжди історично конкретні, бо вони у специфічній формі відбивають життя, погляди, сподівання певного народу у певний час його історії. Саме цим казка близька за своєю природою до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які особливо тісно пов'язані з конкретною історією, реальний життям і побутом їх творців.

Народи світу в своєму розвитку пройшли більш або менш аналогічні історичні стадії. Це відбилось і на казці, про що свідчать однотипні у казковому епосі різних народів нашарування, глибока спорідненість, часом вражаюча подібність багатьох сюжетів, мотивів та образів, хоч безсумнівна при цьому й величезна, особливо у пізніші часи, роль культурного взаємообміну між народами.

До того ж казка як характерна форма художньої розповіді здавна забезпечувала широкий простір для участі в процесі її творення та поширення індивідуального творчого начала.

Порівняно з іншими жанрами фольклору казка надзвичайно сильно виявляє схильність до взаємодії з писемною традицією, що не могло не позначитись на її характері й особливостях розвитку.

Усе це й склало той специфічний грунт, на якому народна казка в міру культурного поступу людства розросталася вшир і вглиб, у кожну історичну епоху своєрідно оновлювалась, переосмислювалась, видозмінювалась, постійно збагачувалась як з погляду генетичного, так і типологічного, щедрим потоком вливалась у культурну скарбницю кожного народу як її неоціненне надбання.

Тривалість розвитку, тісний зв'язок з конкретною суспільно-історичною й культурно-побутовою практикою широких верств трудового народу, змінність функцій, активні міжнародні взаємодії, різнохарактерність зв'язку народної оповідальної творчості з писемною традицією спричинились до появи у фольклорі народів світу казок найрізноманітніших форм і видів (казок про тварин, фантастичних, пригодницьких, побутових казок — і серед них сатиричних, гумористичних, казок типу притч, байок та ін.). При цьому кожна з таких груп (чи циклів) народної оповідальної творчості відзначається своїми, притаманними лише їй особливостями побудови художнього образу, прийомами типізації дійсності, засобами композиції тощо.

Характерний цикл у казковому епосі всіх народів світу складають казки про тварин (так званий «звіриний епос»). Це досить специфічний масив народної казки, з історичного погляду — її найдавніший шар. У порівнянні з іншими різновидами казкового жанру ці твори як за своєю образною системою, характером художнього вимислу, так і щодо тематики та ідейно-художніх рис відзначаються певними особливостями, що й дає підставу виділити їх в окрему, самостійну групу.

Незвичайними є вже генетичні витоки художніх образів, сюжетів та мотивів цих казок. Тут знайшов свій характерний вияв синкретизм первісної доби, своєрідно відбились світоглядні основи художньої творчості людини стародавнього часу. Протягом усієї історії людства казки про тварин зазнавали неминучих змін. Це, зокрема, проявлялось у перебудові їх функцій, в переосмисленні багатьох образів та мотивів, що склалися ще в первісну добу, в корінних зрушеннях, що сталися в характері самого художнього вимислу, в змінах способу типізації явищ дійсності та у виробленні відповідних часові композиційних особливостей даної групи казок.

Тривалі спостереження людини над життям і поведінкою різноманітних представників фауни, їх взаєминами тощо, природно, викликали в людей прагнення якось пояснити усі незрозумілі їм закономірності навколишнього життя, ту загальну гармонію, яка склалася у живій природі, збагнути «доцільність» та «розумність» поведінки звірів, що насправді були наслідком природного відбору в тваринному світі. Усе це органічно сполучалось з уявленням про здатність звірів мислити, розмовляти, розумно поводитись...

Так поступово під дією різноманітних чинників у стародавні часи склався культ тварини, який, у свою чергу, зумовив появу й багатьох ритуальних відправ, характерних дійств, що доповнювались різноманітними елементами первісної магії.

Значного розвитку набула усна народна оповідальна традиція на Україні. Однією з розкішних гілок на дереві української народної казки є і «звіриний епос». Цей казковий масив постійно розвивався та збагачувався в загальному контексті історичного поступування українського фольклору. Українські казки про тварин мають багато спільних рис із аналогічними творами інших народів, — як щодо походження, так і сюжетного складу, характеру образів, — особливо з казками слов'янських народів, і перш за все східних слов'ян — росіян та білорусів. Про це свідчить як подібність багатьох сюжетів і мотивів східнослов'янських казок даної групи, їх спільна генетична основа (тотемістичні вірування, анімістичні погляди, різноманітні міфічні уявлення тощо), так і самі художні персонажі цих творів: у казках східних слов'ян душе поширений образ вовка, ведмедя, кози. У східних слов'ян існувало чимало різних повір'їв про цих тварин. Забобони проникали і в народні казки, до певної міри формуючи їх образну систему й тематику. Образ вовка широко фігурував і в українській казці про тварин. Але найповнішу художню розробку в наших казках дістала тема «Голодний вовк». Характерно, що при цьому вовк майже завжди зображується як нерозумний, зажерливий хижак-невдаха. Отже, ставлення людини до колишнього об'єкта обожнювання та пошани мінялося в міру того, як тотемістичні уявлення поступалися місцем новим формам релігії, а визначальними в процесі розвитку образної основи казок про тварин ставали конкретні умови матеріального життя народу, реальні, повсякденні практичні запити людини. Різноманітні повір'я, міфи, оповідання первісної доби в подальшому набували докорінного переосмислення. Усе це своєрідно сполучалося з новим трактуванням образів, увіходячи потім до загальної казкової символіки як її органічна складова частина. Отже, якраз відтоді, з моменту складання характерної художньої алегорії, що є істотною жанровою ознакою казки взагалі, й розпочинається історія казок про тварин як певного жанрового різновиду.

Українські народні казки цієї групи, що відомі нам нині, витвори вже більш пізнього часу, їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне, алегоричне значення.

Алегоричного змісту сповнений і образ вовка. В наших казках він є втіленням зажерливості, свавілля, уособленням грубої сили, хижого, справді звіриного начала. Та хоч би яким сильним, свавільним та жорстоким не зображувався в казках цей хижак, однак його часто-густо перемагає багато інших, значно слабіших від нього істот. Так у своєрідній формі втілювалась мрія народу про торжество справедливості над злом.

Ведмідь в українській народній творчості часто зображується як найстарший серед тварин, цар звірів. Як такий, він звичайно розв'язує суперечки, що виникають між звірами, може покарати й помилувати. Часом образ ведмедя при цьому заступає аналогічний йому образ лева, що, безперечно, є пізнішим запозиченням з казкового епосу інших народів.

Чи існував у східних слов'ян культ ведмедя — не встановлено, хоч для багатьох інших стародавніх народів та племен (зокрема, народів Півночі, Сибіру) він досить характерний.

Здебільшого ж ведмідь, як і вовк, в деяких казках змальовується в приземленому плані, фігурує як об'єкт глузування, носій негативного, він є уособленням тупості, нетямущості, вайлуватості. Між іншим, у різних варіантах однієї й тієї ж казки образи ведмедя та вовка часто ніби замінюють один одного. Це наслідок певної смислової спорідненості тих життєвих начал, алегоричним втіленням яких є дані образи.

Як «цар звірів» ведмідь нерідко виявляється не на висоті свого становища. Його досить легко перемагають силою розуму, ошукують і лисиця, і заєць, і різні свійські тварини. Ведмедя, який необачно, нахабно хизується своєю силою, не раз належно провчають і бджоли, й комарі.

Така еволюція образу ведмедя в народних уявленнях — від схиляння перед цим звіром у часи тотемістичних вірувань до алегоричного уособлення в ньому негативних життєвих начал, що з'явилось у пізнішу добу під дією різноманітних факторів життя, — умотивована усім ходом історичного розвитку казок даного циклу.

Широко представлені в українському «звіриному епосі» й інші дикі тварини — лисиця, заєць, дикий кабан, їжак, птахи (орел, сова, горобець, ворона), комахи, земноводні (жаба, черепаха), водяні мешканці (щука, в'юн, рак) тощо. Чимало цих образів виникають у часи стародавніх вірувань людей. Проте в казках — як творах словесного мистецтва — вони уособлюють певну рису характеру, вдачі людини (лисиця — хитрість, підступність, улесливість, заєць — боягузтво, орел — силу, пихатість, щука — хижацтво, зажерливість, черепаха, рак — повільність, незграбність).

Необхідно відзначити складність шляхів, якими розвивалась казкова образність — від простого споглядання людиною навколишнього оточення до художнього узагальнення. Зв'язок казки з життям людини ніколи не був прямолінійним, а опосередковувався багатьма факторами (психологічними, естетичними та ін.). До того ж і самі народні повір'я, впливу яких, імовірно, зазнавали художні образи казок, були сповнені найрізноманітніших домислів та вигадок про звірів. Усе це й спричинилось до значних, часом доконечних переосмислень образів, що виявилось, зокрема, і в українських казках про тварин.

Відомо, наприклад, що лисиця насправді не такий уже й кмітливий звір, як може видатись на основі поверхових спостережень за її зовнішньою поведінкою. Тим часом у казках багатьох народів цей образ фігурує як втілення «хитрощів», чому, мабуть, значною мірою сприяли різні забобонні уявлення про лиса (як «розумної» тварини). Це ж можна сказати і щодо образу зайця (як художнього уособлення «боягузтва»).

Фігурують в українських казках також представники фауни інших географічних районів світу (лев, мавпа, слон, верблюд). Це, безперечно, наслідок пізніших культурних запозичень з казкового епосу інших народів.

Значне місце в українському фольклорі посідають казки про свійських тварин. З історичного погляду ці твори — явище більш пізнього часу. Особливо активно вони виникали в добу інтенсивного розвитку скотарства, а декотрі, може, й раніше — ще в часи приручення людиною, «одомашнення» тварин.

Із свійськими тваринами у східних слов'ян також було пов'язано чимало різноманітних вірувань та забобонів. Це позначилося і на звичаях та обрядах стародавньої Русі (святкових, весільних та ін.), окремі з яких поширювалися й пізніше. Іноді звичаї супроводжувалися спеціальними ритуальними відправами і часто мали своє призначення: забезпечити родючість ниви, плодючість стада тощо. Деяких тварин люди наділяли надприродною, магічною силою, здатністю впливати на добробут господаря.

З появою образів свійських тварин казка поповнилася новою, своєрідною тематикою, тут досить виразно відбивались суто практичні інтереси людини: одомашненим тваринам перед дикими надавалась явна перевага. Собака, півень та селезень дружно воюють проти вовка, ведмедя, дикого кабана (казка «Як звірі зимували в лісі»). Цих диких тварин примушує тікати й кіт (казка «Пан Коцький»). А цап та баран (в однойменній казці) своєю хитрістю та кмітливістю перемагають аж дванадцятьох вовків.

Часом ідея про перевагу домашньої тварини над дикою виливається в казку-мініатюру своєрідної форми. Побудована на діалозі, вона характеризується високим ступенем узагальнення, сконденсованістю думки. І це часом надає такому творові дещо філософського звучання. Ось один із зразків — «Кінь і бик»:

«На швидкім конику гонив, як вітер, малий хлопчик. Дикий бик, поглянувши на тоє, крикнув на коня: «Встидайся! Такому маленькому хлопчикові не дав би-м ся поводити!..» — «Но я, — відповів кінь, — радо даю ся поводити, бо яка би то була слава для мене — хлопчину з себе скинути!»

У багатьох народних казках знайшло відображення прихильне, доброзичливе, часом поблажливо-гумористичне ставлення людини до свійських тварин, образи яких також зазнавали переосмислень та видозмін, наближаючись загалом у своєму розвитку до художньої алегорії. Деякі з них символізують певні риси характеру, особливості людської вдачі.

Так, образ овечки часом фігурує як втілення беззахисності, недалекоглядності, глупоти; осел звичайно символізує впертість; віл, кінь стали уособленням покірливості, працьовитості.

У процесі тривалого історичного поступу жанру казки, дальшого зростання в ній ваги художньої алегорії її тематика дедалі сильніше набувала філософсько-дидактичного спрямування, що в свою чергу було виявом закономірності розвитку художньої практики людства. Це значною мірою зумовлювалось тими корінними змінами, які пізніше відбулися у ставленні людини до об'єкту її художнього освоєння, коли суто практичний, утилітарний підхід в оцінці нею наслідків своєї діяльності поступався погляду естетичному, що, зокрема, позначилось і на розвитку та переосмисленні казок про взаємини свійських і диких тварин. У деяких пізніших творах цього циклу симпатії оповідача часом бувають не на боці домашніх тварин. Так, у казці «Про голодну волю та ситу неволю» собака хвалиться перед вовком, що йому в господаря добре жити, бо часом перепадає якась кістка, ласий шматок тощо. Вовк і собі хотів спробувати собачого життя, але, дізнавшись про те, що той щодня бував прив'язаний біля своєї буди, рішуче відмовляється від свого наміру й обирає «голодну волю». Тут знайшла художнє відбиття думка, що і для людини особиста воля — над усе. Отже, використання народним оповідачем теми стосунків між дикими і свійськими тваринами фактично є лише своєрідним творчим прийомом, який виявився найбільш зручним при втіленні ним у художні образи ідеї, актуальної на ті часи.

Український «звіриний епос» торкається і взаємин людини з тваринами. Тут людина виявляє не фізичну силу, а передусім свій розум, кмітливість, обачність. З появою образу людини казка набувала часом соціального забарвлення, змальовуючи життя суспільства, відтворюючи стосунки між людьми, викриваючи людські вади.

Образи звірів подаються в зниженому, часом гумористичному плані; свійські тварини часто зображуються як вірні помічники господаря: вони чесно служать людині й іноді рятують її від смерті («Вірний пес», «Про чоловіка, що розумів мову звірів»). У деяких казках цієї групи алегоричний струмінь дещо приглушується, і тоді такі твори за своїм характером наближаються до народної оповіді.

Деякі казки про взаємини людини й звірів склали пізніше своєрідну ланку, що єднала казки про тварин з окремим циклом фантастичних казок, у яких герой (син простого селянина, лицар, царевич тощо) здійснює за допомогою звірів неймовірні подвиги.

У процесі тривалого історичного розвитку казки про тварин постійно видозмінювались разом із поступом людства. В далекому минулому наші предки обожнювали звірів. Пізніше люди спромоглися захищатись від хижаків, потім приручили деяких тварин, а в лісах, повних диких звірів, і річках, повних риби, налагодили мисливство і рибальство. Минали століття. З розвитком технічного прогресу змінилось життя на землі — і це знаходить відбиття в пізніших зразках «тваринного епосу», що ніби заново відкривають причетність людини до всього живого, охоронцем якого вона виступає сьогодні.

Казка постійно розширювала коло своєї тематики та активно взаємодіяла з іншими видами народної творчості. Це відбувалось паралельно з освоєнням та розвитком у творах даного циклу різноманітних стильових ліній.

Найповніше виявився у «звіриному епосі» стиль епічної розповіді. Переважна частина українських народних казок про тварин є суто епічними творами, — здебільшого з розлогою фабулою, з більш або менш детальними описами ситуацій та вчинків їх персонажів, з широкою типізацією картин дійсності.

Ці казки досить яскраво і правдиво відбивають повсякденне життя людей. Звірі обирають собі війта або царя, господарюють, женихаються, виходять заміж, сміються, радіють, співають, танцюють і плачуть, лукавлять і співчувають, приймають у себе гостей, допомагають одне одному. Вони бувають сердечними, добрими, розумними, хитрими, дурними, підступними, зрадливими. Є серед них і нахаби, й хижаки, відчайдушні сміливці й боягузи.

У казках про тварин з часом утвердився дидактичний струмінь. Це було пов'язане із змінами в загальному характері, змісті, особливостях художньої форми творів. Чимало казок у практиці народної педагогіки зазнали ґрунтовних переробок. Пристосовуючи казку до сприйняття її дітьми, народні оповідачі скорочували сюжети, акцентували увагу на найхарактерніших моментах події, вводили нові образи, удосконалювали художню форму, всіляко дбаючи про те, щоб зробити твори якомога цікавішими й доступними для дітвори. Так виникли суто дитячі казки, однією з характерних рис яких була надзвичайно досконала художня форма.

Утвердження дидактичного стилю в царині «звіриного епосу» викликало появу й іншого різновиду казкового жанру — народної байки. У порівнянні з казкою байка здебільшого невелика за розміром. Увага оповідача тут зосереджується переважно на одному якомусь моменті з життя звірів, образи тут більш абстрактні, менш індивідуалізовані, сповнені передусім філософського змісту. Характерним для байок є не широта охоплення життєвого матеріалу, не епічність відображення різних сторін життя звірів, а філософське осмислення й оцінка якогось яскравого факту. Так у байці з'являється узагальнення у формі чітко сформульованої «моралі», що наводиться в кінці твору. Наприклад, у байці «Лев і комарі» йдеться про те, як ці жалюгідні створіння, над нікчемністю й безсиллям яких глузує чванькуватий, зарозумілий «цар звірів», дружно накинулись на свого кривдника й належно провчили його. Висновок: «Не хвастайсь, брате, умом, не хвались силою...» — допомагає глибше збагнути, повніше зрозуміти основну думку, висловлену в творі.

Народні байки поетичним ладом, манерою відбору життєвих фактів та характером їх художнього осмислення перегукуються з літературними байками, які своїм виникненням багато в чому завдячують народній казковій (і насамперед — баєчній) традиції. Щільно примикають вони й до такого характерного різновиду побутової казки, як притча.

У деяких творах «звіриного епосу» більш або менш сильно проявляється сатиричний струмінь, що засвідчує їхню спорідненість із сатиричними казками.

У багатьох зразках «тваринного епосу» і справді дзвінко відлунює іронія, спрямована своїм вістрям проти всього негативного, що уособлювалось в образах різноманітних представників тваринного світу, висміюються вади характеру звірів, які мали свої аналогії в житті людей.

Багатство сюжетів і тем, колоритність образів та стильова різноманітність казок про тварин, дієвість закладеного в них ідейного заряду, широкі виховні можливості — усе це здавна привертає до «звіриного епосу» увагу багатьох письменників, драматургів, майстрів пензля.

На Україні ще в XVII—XVIII ст. спостерігаються спроби активного освоєння письменниками образів і тем даного масиву казок, що набрало помітного посилення в XIX — на початку XX ст., зокрема у зв'язку з становленням і розвитком нової, зароджуваної на засадах реалізму й народності, української літератури.

Успішно розвивалася дитяча література, жанр байки, поеми, літературної казки, пригодницького роману, повісті, новели. Письменники широко використовували народні казкові сюжети, теми, образи, створюючи літературну казку.

Вагомий внесок у розвиток української літературної казки, зокрема, зробили І. Франко, І. Манжура, Б. Грінченко та ін. І. Франко опублікував цілу збірку власних казок під назвою «Коли ще звірі говорили». У післямові до книжки автор висловив чимало цінних зауважень щодо художніх особливостей творів «звіриного епосу», підкреслив алегоричність образів народних казок даного циклу та їх велику виховну роль. Його перу належить і славнозвісна віршована казка-поема «Лис Микита», яка набула виняткової популярності серед масового читача й увійшла до скарбниці української дитячої літератури.

Активно збагачуючи шляхом художньої обробки кращих зразків «звіриного епосу» фонд української літератури, І. Франко разом з тим постійно цікавився проблемою фольклорно-літературних взаємин у жанрі казки, стежив за її розробкою, відгукувався на наукові праці українських дослідників, які вивчали ці питання.

Характерна тематика, колоритні образи народних казок про тварин привернули увагу діячів української музичної і театральної культури. Тексти лібретто дитячих опер за мотивами деяких казок про тварин створили О. Олесь, Дніпрова-Чайка, музику писали відомі композитори М. Лисенко («Коза-дереза», «Пан Коцький»), К. Стеценко («Івасик-Телесик», «Лисичка, котик і півник») та інші.

Широко використовують, творчо переосмислюють мотиви та образи українських народних казок про тварин і письменники та поети на Україні, зокрема, М. Трублаїні, О. Іваненко, Н. Забіла, М. Пригара, Б. Чалий.

Значне місце посіли сюжети та образи «звіриного епосу» і у творчості українських художників, зокрема художників-графіків, — ілюстраторів книжок для найширшого кола читачів.

І в наші дні, коли завдання формування гармонійно розвиненої особистості набувають особливої гостроти й актуальності, одним із вдячних джерел пропаганди високих принципів народної моралі, дійовим засобом ідейно-естетичного виховання людини, зокрема молодого покоління, є твори казкового епосу, в яких ці приципи й норми знайшли своє втілення з особливою силою і зримістю.

bigmir)net TOP 100