Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Народні оповідання

Реферат

На главную
Реферати з української літератури

З покоління в покоління протягом тисячоліть народ шліфував одну з найпродуктивніших форм спілкування — товариські бесіди. За своєю структурою товариська бесіда — це «барвиста мозаїка довших або коротших оповідань... Зв'язок тих оповідань не раз зовсім припадковий, — говорив І. Франко, — але зате кожде оповідання звичайно має фактичну основу, отже, оповідач в міру свого таланту передає його так живо і барвисто, як лише може».

Народні оповідання — образні оповіді та розповіді про найрізноманітніші події та випадки із біжучого життя, що ведуться здебільшого від імені першої особи, учасника або очевидця цих подій, — зафіксовані уже найдавнішими писемними пам'ятками — літописами періоду Київської Русі. Зустрічаємо їх у записах мандрівників, у актових книгах, судових протоколах та інших документах пізнього середньовіччя та нової доби. Об'єктом зацікавлень вітчизняного народознавства усні оповідання стали понад півтора століття тому — спочатку як джерело пізнання світогляду народу, його історії, мови, психології, а з середини XIX ст. — як явище художньої творчості народу.

Для появи оповідань досить лише зібратися певному гурту людей, серед яких завжди знайдеться хтось, що захоче поділитися баченим і пережитим з присутніми. Кожному з нас не раз доводилось зустрічатися з такими оповідачами. Осмислення ними баченого й пережитого, вирізнення із життєвого потоку найхарактерніших фактів переводить такі спогади-оповідання у розряд явищ суспільної свідомості й ідеології.

Причин всюдисущості й популярності усних оповідань багато. Найважливіша з них — універсальність. Народний оповідач спирається на реальні факти і події, розкриваючи приховану енергію історичних, психологічних та інших узагальнень, пробуджуючи в них естетичне життя. Спогади тим і різняться від інших видів і жанрів народної прози, що в них головне не тільки те, що оповідач бачив і пережив, а й намагання розібратися у фактах і подіях разом зі слухачами. Згадуючи яскраві епізоди минулого, оповідач не приховує своєї участі в них, а прямо говорить, що таке сталося саме з ним, що він все це бачив на власні очі, що це він знає краще за інших.

Відтворюючи власні почуття, оповідач, не усвідомлюючи цього, входить у сферу мистецтва.

Усні оповідання спрямовані на пізнання дійсних подій і фактів. Це спогади із особистого життя, оповіді про виняткові події із реального життя, що іноді настільки глибоко сягають у суть явища, характеризують конкретних людей з такою проникливістю, на яку не завжди здатен художній вимисел. Найбільш наочно це спостерігається на зламі епох, у періоди значних суспільних зрушень, революцій, війн, народних повстань тощо.

Усні оповідання — явище неоднорідне й неоднозначне. Естетична значимість образу, характеру усних оповідань може бути фактом такої ж художньої ваги, як і в казці, легенді, оскільки створення образу в спогадах теж є творчим актом. Художність усних оповідань може виявлятися по-різному: від певного відбору життєвих явищ до створення повноцінного художнього образу, в якому сюжет, композиція, співвідношення правди життя і художньої правди, найхарактерніші прийоми і засоби усної традиції будуть підпорядковані завданням естетичного порядку.

Уже на рівні селянських бесід, теми яких «беруться з дійсного життя, мають героями дійсних, по ім'ю знайомих, іноді живих іще людей», І. Франко спостерігає такий «спосіб оповідання, трактування матеріалу, стилізування сирих фактів... що з них робляться типові явища, проте не позбавлені індивідуального колориту, все те показує нам, — продовжує він, — що се вже твори коли й не свідомого артизму, але дуже тонко розвиненого артистичного інстинкту». У спогадах же майстрів-оповідачів, бувалих людей естетична функція стає якщо не основною, то виступає в ряду найважливіших.

Ступінь художнього узагальнення в усних оповіданнях, співвідношення правди факту і правди мистецтва значною мірою регулюється та контролюється суспільно-побутовою практикою, усною оповідною традицією, конкретною ситуацією, у якій ведеться бесіда. Чуття міри й правди в межах товариської бесіди — поняття настільки ж традиційне і усталене, наскільки традиційною й усталеною є форма цього типу спілкування, форма усних оповідань зокрема.

Питання індивідуального і колективного в народній прозі має особливе значення. По відношенню до усних оповідань воно полягає в тому, що оповідач як представник окремої соціальної групи чи ширшого осередку представляє своєю творчістю цю групу чи осередок. Він втілює в собі етичні й естетичні погляди і творчі можливості всього колективу, у якому виріс, узагальнює суспільний досвід цього колективу в найбільш оперативній формі усних оповідань. Кожне оповідання із цього погляду є формою вираження духовності всього колективу.

Отже, внутрішній світ оповідача, втілений в оповіді чи розповіді, його мислення загалом обумовлені товариською бесідою і насамперед соціальною ситуацією. У всякій товариській бесіді оповідач вишиковує внутрішні оцінки баченого й пережитого, докази і мотиви своїх спогадів за певною схемою. За межі цієї схеми учасник бесіди не виходить.

Процес бесіди — творчий акт. У ньому беруть участь дві сторони: оповідач і аудиторія. Оповідач сам по собі є лише потенційним втіленням творчого начала, яке може відбутися лише за участю аудиторії. Отже, на долю слухачів теж випадає певна доля акту творення. У цьому полягає специфіка товариських бесід. Усні оповідання є тим сирим матеріалом, художність якого повною мірою розкривається у безпосередній бесіді, у співтворчості оповідача та слухачів. Регулює цей процес творчого спілкування оповідна традиція, закони й закономірності товариської розмови.

Основне, що відрізняє оповідання від суміжних різновидів народної прози — переказів і легенд, — це те, що події не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи учасником чого міг бути оповідач, а нерідко й слухачі. Оповіданням не властиве залучення міфічних персонажів і фантастики загалом. А якщо й зустрічаються їх елементи, особливо в оповіданнях XIX на початку XX ст., то вони мають лише епізодичний характер.

До усних оповідань можна віднести ті зразки творчої діяльності народу, в яких у епічній формі та із значною долею театральності розповідається про події з сьогочасного (у широкому розумінні слова) життя народу. Усним оповіданням притаманна конкретність, докладність, крупний план зображення, емоційність викладу (особливо в оповіді безпосереднього учасника подій), чутлива орієнтація на слухача, гнучка імпровізаційність, відносна усталеність форми в руслі вироблених традицією мовленнєвих стереотипів, велика роль асоціативних зв'язків як у композиції викладу, так і в тематичному доборі епізодів під час товариської розмови.

Оповідач вільно оперує арсеналом традиційних зображувальних засобів, захоплююче будує сюжет, завжди пам'ятає про повчальну мету своєї розповіді. Він ясно виражає своє відношення до сказаного, а часом навіть аналізує і психологію персонажів. Усні оповідання як узагальнення суспільного досвіду дають відповідь на злободенні проблеми, живий контакт зі слухачами помітно впливає не лише на стиль оповіді, а й на її тональність, зміст.

Потенційним носієм усних оповідань може бути кожний учасник товариської бесіди, який має певний життєвий досвід і чимало побачив та пережив у своєму житті. Але справжніми оповідачами стають одиниці. «Певно, не всі однаково говорять, — констатує І. Франко на основі особистих спостережень, — але я певний, що кожний, хто ближче стикався з селянами, пригадує собі не одного такого, у кого слова плили, як медова річка, овіяні дивним чаром здорової, чистої індивідуальності, і лягали в душу, як запашні квіти». Художній рівень оповідання залежить від таланту оповідача спостерігати внутрішні пружини життя, вирізняти такі грані явища, що найповніше розкривають його сутність, помічати зв'язок між, здавалось би, далекими предметами і явищами, від уміння образно та в цікавій формі розповісти про це. Теоретично людина пам'ятає все, що хоч раз потрапило у поле її свідомості. Отже, потенційна можливість оформлення індивідуального досвіду в подієво замкнені «випадки із життя» практично невичерпна. Однак на практиці в житті, за вірним спостереженням Стефана Цвейга, в рахунок ідуть тільки напружені, хвилюючі моменти, ось чому тільки в них і через них піддається воно вірному відображенню.

Ще в середині минулого століття М. Чернишевський у своїй праці «Естетичні відношення мистецтва до дійсності» вказував на подібність загальних принципів естетичного втілення життєвого матеріалу в усних оповіданнях та в художній літературі. Йдеться, зокрема, про специфіку передачі дійсних явищ і характерів у оповіданнях (усних чи писемних), про участь в цьому процесі пам'яті, домислу і вимислу, фантазії тощо. Така подібність грунтується на тому, що пам'ять не може втримати багато моментів тієї чи іншої події, не може бачити всіх її сторін, зв'язків одночасно. Отже, щоб створити цілісний образ баченого, оповідач змушений домислювати пропущене, невідоме, неясне або доповнювати його подробицями, взятими з інших аналогічних випадків. Відмінність художнього оповідання від звичайної оповіді про подію обмежується поки що тільки формою. Кожна конкретна подія тяжіє до узагальнення, що виявляється у змішуванні аналогічних випадків. На певній часовій віддалі у пам'яті залишається один узагальнений образ події, факту своєрідний синтез всіх однотипних подій. Як би не прагнув оповідач (чи письменник) відділити якусь конкретну подію від інших, зробити це буде вкрай важко або й неможливо, тому що для збереження загальної логіки події, для створення ефекту життєвої правди оповідач мимоволі звертається до «чужих», «правдивіших» подробиць.

Ще більша питома вага домислу й вимислу за обставин, коли оповідач знає про подію з чужих розповідей, завжди односторонніх, невірних або неповних у художньому відношенні, принаймні з особистої точки зору оповідача.

Всі фантастичні образи виходять з дійсності, а сама дійсність часом створює такі ситуації, сюжети, колізії, на які не здатна найбагатша фантазія. Та при відтворенні цих подій оповідач не обходиться без домислу й вимислу, без змін.

Специфіка усних оповідань як мистецьких явищ полягає у тому, що тут спостерігається правда життєвих фактів і явищ із відкриттям в останніх їхнього символічного значення, типових рис. Дійсно бачене, пережите з часом сповнюється глибокого смислу, збагачується у взаємодії з подібними фактами і стає невід'ємним елементом усної традиції. Не другорядну роль у цьому процесі відіграють усталені народні погляди на те чи інше явище. Естетична дієвість спогадів перевіряється практикою, спілкуванням зі слухачами. Спогади, що не становлять суспільного інтересу (хоча би в рамках родини), відмирають, забуваються.

Спостережливий оповідач може навіть у нецікавих випадках побачити й відчути такі їх сторони, які допомагають зрозуміти глибинний смисл суміжних, близьких явищ і подій. Загалом майстер оповіді ніколи не обмежується при розповіді одиничним фактом, а із багатьох подібних подій створює одну узагальнену, орнаментуючи її «чужими> деталями. Внаслідок частого повторення такі оповідання наближаються за формою до фольклорної прози, однак при цьому вони не можуть стати надбанням репертуару інших оповідачів, не зазнаючи при цьому втрат: нівелюється безпосередність баченого й пережитого, емоційність, експресивність передачі, а отже й сприймання.

Важливим моментом поетики усних оповідань, що різнить їх від власне фольклорної прози, є поєднання зовнішнього боку подій з передачею внутрішніх відчуттів героя-оповідача. Йдеться не про ті відчуття, які пережив оповідач під час самої події колись, а про специфічні відчуття, що лежать у основі товариських бесід, оповідей-сповідей. Спогади можуть виступати специфічною формою задовольнення людини в бажаних переживаннях, тобто можуть набувати чітко вираженої естетичної функції. В даному випадку спогад формується в руслі головної його функції — закріплення почуттів, пережитих у минулому, переміщення цих почуттів на сьогочасне і майбутнє. «Чим старішим я стаю, — читаємо в щоденнику Л. Толстого за 6 червня 1905 p., — тим спогади мої стають живішими. І дивно, згадую тільки радісне, добре і насолоджуюсь спогадами не менше, іноді більше, ніж насолоджувався дійсністю».

Разом з тим є чимало подій, згадувати які їх учасникам вкрай важко, настільки вони насичені болем, який не притупився з часом.

Значний вплив на усні спогади та почуття, пов'язані з ними, має час. З часом зникають з пам'яті «непотрібні» елементи і з багатьох однотипних випадків утворюється один великий, згущений і поглиблений спогад про однорідні явища. У ньому залишається тільки найсуттєвіше. Він торкається не окремо взятого випадку, а всіх подібних. Це — спогад, взятий у великому масштабі, він чистіший, компактніший, змістовніший і гостріший, ніж сама дійсність. Емоційна пам'ять очистила спогади у горнилі часу.

Емоційна пам'ять — поняття нестійке. Одні наділені нею від природи щедро, сила і глибина їхньої пам'яті виявляється у бесідах, оповідях, сповнених яскравим творчим переживанням, виразною передачею почуттів, образів. У інших емоційна пам'ять ніби притуплена, недорозвинена.

Багатий життєвий досвід і багата емоційна пам'ять створюють всі передумови для повноцінної творчості на матеріалі баченого й пережитого. Одні спогади зберігаються у пам'яті оповідача в ослабленому вигляді і лише при нагоді стають складовими товариської бесіди «на тему», інші ж вузлові моменти життя входять неодмінним ілюстративним матеріалом у його оповідний репертуар. Перший тип спогадів за певних обставин може поглиблюватись, забуті подробиці пережитого, баченого домислюються і, таким чином, виникає повноцінний образ пережитого, у якому «чиста» інформація далека від дійсного життєвого матеріалу, що ліг в основу спогаду. Якщо порівняти дві оповіді різних учасників чи свідків однієї події, то в них здебільшого співпадуть лише головні моменти: дати, імена, результат події. Все інше буде подано в кожного по-своєму.


* * *

Стало традицією брати за еталон художності літературне оповідання. Літературне оповідання, новела значною мірою вважаються художнім твором на тій підставі, що вони написані письменником. Оскільки в літературному оповіданні відображена уявна реальність (письменник рідко коли вказує на конкретне джерело свого твору, а в багатьох випадках така вказівка є тільки стильовим пройомом для підкреслення ефекту вірогідності описаного факту), воно апріорі сприймається як втілення художньої ідеї. У той же час у літературознавстві широко побутує думка про те, що літературне оповідання зобов'язане своїм походженням усній розповіді. Можна навести чимало прикладів, коли народне оповідання, записане дослівно і видане письменником, одержувало друге авторство і не викликало сумнівів щодо художності. Пригадаймо хоча б оповідання збаразького селянина Антона Грицуняка, видані І. Франком.

Художня природа усного оповідання викликає сумніви або заперечення тільки тому, що воно вирізнене з потоку побутового мовлення, для якого естетична функція є вторинною, похідною. Насправді ж у таких оповіданнях наявна більшість художніх засобів, які використовує література. Крім того, вони мають автономні форми зображення, обумовлені змістом реальних відносин учасників розповіді, характером усного спілкування. Художність усного оповідання посилюється експресивністю, емоційністю оповіді. Розповідь у них оперта не на уявне зображення, а на реальну дійсність, на життєво достовірні події. Емоційність і експресивність сприяють співпереживанню слухачів, викликають естетичні почуття.

Багато усних оповідань, особливо із репертуару оповідачів-акторів, манера спілкування із слухачами яких позначена театральністю, не піддається переведенню на письмо без значних втрат головним чином елементів художності.

Театральність товариської бесіди та усних оповідань зокрема обумовлена їхньою специфікою побутування, відтворенням реальних ситуацій, що мали місце в житті оповідача та його оточення. Риси театральності виразно простежуються у процесі спілкування оповідача з слухачем. Спостерігаючи реакцію слухачів, оповідач коригує свою оповідь, пропускає відомі факти, доповнює й розширює невідоме або недостатньо зрозуміле; увага чи неувага слухачів полегшує або гальмує асоціації, диференціює тональність оповіді, збільшує або зменшує красномовність. У оповіданнях переважає пряме висловлювання з широкою гамою інтонаційно-мелодичних компонентів, пауз, граматичних скорочень, а також інших засобів виразності, серед яких найсуттєвішими є міміка і жести, які, будучи постійними супутниками будь-яких реагувань людини, становлять постійний і відчутний інформуючий засіб.

Отже, на поетику усного оповідання значною мірою впливають особистість оповідача, його взаємини із слухачами, відношення оповідача і слухачів до предмета бесіди, час і обстановка оповіді, тобто весь комплекс засобів, що створюють своєрідну атмосферу сприймання і визначають поняття ситуації бесіди.


* * *

За характером відображення дійсності фольклорна проза та усні оповідання перебувають у таких же взаєминах, як літературні романи й мемуари. Вони всебічно відтворюють життя, причому спогади часто сягають у такі глибини народної психології, куди не проникає професійне мистецтво, фольклор. Казка, пісня, анекдот, дума черпають свій матеріал із реального життя, однак відтворюють навколишню дійсність більш опосередковано. Вірогідність першоджерела, пошуки прототипів зображуваного у легендах, переказах, історичних піснях важливі здебільшого тільки для їх творчої історії, тому що цим жанрам властива естетична безособовість: матеріал виходить далеко за межі окремого випадку і відбиває ширші, загальнонаціональні, іноді загальнолюдські ідеали, прагнення й почування.

Народні оповідання становлять відкриту систему взаємин дійсного факту та його естетичного вияву, втіленого у художній структурі чи з наближенням до такої структури. Людські характери, людські долі, вчинки в спогадах трагічні й смішні, прекрасні й потворні, високі й низькі, тобто емоційно-оціночний зміст цих документів, з одного боку, і зразків, що вважаються належними до «чистого» фольклору, — з другого, може бути тотожним. Разом з тим різниця між умовною дійсністю казки і дійсністю реальних фактів досить виразно розмежовується у сприйнятті народу. Особливість неказкової прози полягає насамперед в установці на справжність, достовірність у змалюванні подій і фактів, переданих в усних оповіданнях через особисті переживання і враження.

Народній усній прозі властиві широкі можливості художнього освоєння дійсності, хоча вивчення цих можливостей було однобічним: основна увага фольклористики спрямовувалася на дослідження казки. Крайніми точками у широкій шкалі виразових засобів усної прози можна вважати казки, з одного боку, та усні оповідання — з другого.

Подібно до романіста та публіциста у художній літературі, казкар і оповідач підходять по-різному до створення образу, хоча завдання та кінцеві результати у них можуть бути однакові. У казці образ виникає у напрямку від узагальненого досвіду поколінь, від аксіоматичної ідеї до одиничного фольклорного образу. Створення образу тут максимально опосередковане. Далі цей образ переходить від покоління до покоління, не змінюючись при цьому. Слухаючи казку, аудиторія стежить за ходом сюжету, а найнеймовірніші вчинки героя приймає за норму, успадковану з раннього дитинства.

У народному ж оповіданні зворотний принцип створення характеру — від конкретного факту, одиничного випадку до узагальнення. Тому у казці і в оповіданні маємо справу з різними типами узагальнення і пізнання, а отже, й побудови художньої системи. Казка створює уявну, видуману, ілюзорну дійсність, герої якої діють стандартно, а логіка їхніх вчинків узгоджена з реальною дійсністю. Оповідання несе слухачам подвійне пізнання і характерні тільки для усної документалістики емоції. Суть цього пізнання та особливість емоцій полягає в тому, що існує особлива форма сприйняття дійсного життєвого факту. Саме характер сприйняття цього життєвого факту говорить про те, що спогади із особистого життя впливають на слухачів іноді глибше, ніж усталені фольклорні зразки. Вплив цей посилюється із збільшенням епічної дистанції між подією та оповіддю про неї, тобто коли вступає в дію закон поетизації конкретного життєвого матеріалу під впливом часу.

У автобіографічних оповідях образ має особливу структуру, оскільки він втілений як в інформативному моменті спогаду, так і в знаннях слухачів про нього. У цьому поєднанні — особлива динаміка змісту усних оповідань.

Естетична значимість образу, характеру в усних оповіданнях може бути фактом такої ж художньої ваги, як і в казці, легенді, оскільки створення образу в оповіданні також є творчим актом. Естетично значимі образи творяться самим життям, завдання ж оповідача полягає в тому, щоб помітити, відчути символіку цих явищ і поділитися своїми відчуттями і спостереженнями із слухачами.

У житті, у щоденному спілкуванні народжується чимало історій з життя, естетична значимість яких сягає тієї межі, коли такі оповіді стають художньою творчістю, розрахованою на суспільне визнання.

В усних оповіданнях автобіографічного характеру, у спогадах з усією наочністю спостерігається невідповідність між об'єктивною дійсністю і суб'єктивним її сприйманням, що пояснюється не стільки недосконалістю пам'яті чи навмисними змінами, пропусками окремих деталей, скільки дією законів усного спілкування, використанням набутих у побутовій практиці стереотипних структур висловлювання з відкритим чи завуальованим творчим елементом. Людина сприймає навколишній світ, виходячи з власних практичних потреб, при цьому вона намагається подолати невідповідність між своїми уявленнями й об'єктивною дійсністю.

Значний пласт усних оповідань підноситься до рівня естетичних явищ. У контексті побутової бесіди всякий більш-менш значний факт, реалізований у оповіді майстра-оповідача, неодмінно деформується відповідно до мети, точки зору, особисто-емоційного сприйняття. Естетична значимість такої оповіді полягає не в «красі» стилю, а в цілому комплексі засобів і прийомів, які звичайному спогаду надають художньої якості.

Які ж це засоби і прийоми? Найприродніше і найближче до буденного життя творчість розпочинається там, де людина намагається надати особливої цінності всьому тому, що її оточує і чим вона володіє. Такі переконання супроводжують все її життя і найяскравіше виявляються на схилі віку. Це вже своєрідна поезія, мистецький погляд на світ; цим самим людина своє внутрішнє багатство передає сучасникам, наступним поколінням.

Саме дитячі і юнацькі роки, сповнені гострого почуття першовідкриття, чутливого пізнання світу й самопізнання, найчастіше відтворюються емоційною пам'яттю на схилі віку, наповнюють інтонацію спогаду особливим теплом, роблять високопоетичною кожну згадку про цей неповторний, здебільшого щасливий час. Кожний епізод юності стає часткою особливого виду людської пам'яті, у якій зафіксовано все, що складає поняття батьківщини. Це особлива поетична пам'ять, втрата якої була б найбільшою втратою для людини. Цей тип пам'яті формує спогади, кожний з яких підноситься до рівня художнього образу, першооснови мистецтва.

У процесі побутового спілкування часто виникає особливе відчуття — зачарування таємничим, яке задовольняє відвічну потребу людини у незвичайному. «Народ, як діти, вимагає цікавості, дії... народ вимагає сильних відчуттів, — говорив О. Пушкін.— Сміх, жалість і жах суть три струни нашої уяви, зрушувані чаклунством драми». І не тільки драми. Кожне оповідання — це своєрідна драма, у якій оповідач виконує головну роль героя, відтворює минуле через призму «сміху, жалю чи жаху».

Усна бесіда поєднує в собі пізнання навколишньої дійсності з її переживанням, особисто-емоційним сприйняттям. Часто буває так, що про подію, факт знають всі, але бесіда про них ще довго продовжується, наповняючи її все новими деталями. Відтворюючи життєвий факт, який не перестає хвилювати уяву, аудиторія прагне до того, щоб ще раз пережити первісне враження від чутого, висловити своє до нього ставлення, почути його оцінку від інших.

Відомо, що суть суспільних відносин найповніше і найяскравіше відбита в історичних подіях, у вчинках видатних діячів; тому до них в першу чергу звертається як професійне, так і народне мистецтво. Об'єкти ж зображення усних оповідей маломасштабні як у часовому, так і в просторовому планах. Народні оповідання за своєю природою не пристосовані для широкого панорамного охоплення життєвих перипетій, до всебічного висвітлення явищ у часовому й територіальному вимірах. У короткому епізоді оповідач характеризує певний бік випадку, щось таке, що б дозволило аудиторії у сумі аналогічних оповідей створити повноцінний та більш-менш всебічний його образ. Від усної оповіді, отже, не можна вимагати узагальнюючого відбиття законів і тенденцій суспільного розвитку, обов'язкового зображення провідного напрямку, руху із минулого в майбутнє. Тільки ансамбль оповідань-спогадів, кожне з яких спрямоване на зображення одиничного факту, окремої деталі, сторони значного явища, вкупі складають мозаїчне зображення явища у всій його повноті і об'ємності. І хоча кожен оповідач самостійно не спроможний піднестися понад рамки окремого випадку, всі учасники товариської бесіди «на тему» таку змогу дістають.

Жодна подія, навіть із вчорашнього життя, не може бути осягнута у всій повноті відтінків, переживань та передана з усією повнотою. Оповідач може тільки відтворити загальний дух, загальну атмосферу конкретної події, про багато що він може тільки догадуватись.

Оповідач, навіть найоб'єктивніший та з доброю пам'яттю, безсторонній, розповідає про подію під певним кутом зору, під яким не стільки передає об'єктивну картину, суть події, скільки ліпить образ, створює, моделює її заново, так, як він її бачить у своїй уяві. Те, на чому тримається його пам'ять про подію, є, власне, відправним пунктом і щонайбільше — опорними штрихами його оповіді. Цілісну картину події все-таки створює його уява, яка уточнює, пояснює незрозуміле, доповнює те, чого оповідач не бачив, не чув, динамізує оповідь, деталізує найважливіші місця тощо.

Саме ці передумови наближають таку оповідь до мистецького явища, не знімаючи водночас документальної, фактографічної її сторони. Сам життєвий факт, переданий без будь-яких прикрас, зайвої описовості й риторики, може сприйматись як явище естетичного порядку.

Якщо письменник довго вчиться вибирати із життєвого, здавалось би, хаотичного потоку той чи інший характер, той чи інший характерний випадок, відкриваючи в ньому суттєве, типове, то народний оповідач робить це напівстихійно — в силу наданого йому життєвою практикою способу мислення і за виробленими життєвою практикою законами усного спілкування. Не другорядну роль при цьому відіграє оповідна традиція, уміння схоплювати найбільш значуще, важливе і просто й дохідливо його передати.

Уже на рівні звичайної товариської бесіди наявна певна форма зв'язку окремого з загальним. Вирізняючи даний конкретний випадок із ряду подібних, оповідач тим самим близький до мистецької типізації.

Виходячи із конкретної життєвої ситуації, оповідач добирає окремий випадок із власного досвіду, побільшує й видозмінює окремі його сторони, доповнює суттєвими деталями, взятими із інших аналогічних випадків, і таким чином створює оповідь, яка виходить далеко за рамки одиничного випадку. Через епізод, випадок він намагається простежити суттєві зв'язки у житті, відповісти на актуальні питання, які ставить перед ним та всією його соціальною групою сьогоденне життя, конкретна ситуація. При цьому оповідач сміливо користується такими засобами зображення, як гіпербола, елементи фантастики. Пошуки виразових засобів як «аргументів» переконливості оповіді надають їй емоційної забарвленості і в кінцевому результаті перетворюють звичайну побутову бесіду в естетичну структуру.

Отже, відчуття типового властиве народній творчості вже на рівні усних спогадів. Орієнтуючись на слухачів, на своє середовище, оповідач намагається помітити й відбити у своєму спогаді найхарактерніші властивості того чи іншого явища, зрозуміти й передати в оповіді суть предмета, визначити його місце у ряду аналогічних предметів і явищ.

Усні оповідання — ці хроніки народного життя — завжди насичені оцінками, особистим відношенням до навколишньої дійсності, прагненням до самовираження, яке обумовлює ту якість, яка у мистецтві має назву пафосу. Щирість, задушевність бесіди та її окремих елементів, безпосередність оцінок баченого й пережитого — все це створює моральний максималізм спогадів, відкриту динаміку взаємин оповідача і об'єкта його спогадів.

Народні оповідання цінуються не стільки за документальність, вірогідність, скільки за специфічний характер переживання, що досягається особливими взаєминами оповідача з аудиторією, специфікою конкретної ситуації, характерним смислом. У оповіданні про особисто пережите й бачене відхід від точного відтворення природного перебігу реальних процесів не лише можливий — він випливає із природи товариських бесід. Заради створення настрою, заради глибокого проникнення у суть події оповідач свідомо чи підсвідомо йде на зміщення причинно-наслідкових зв'язків, на однобічне висвітлення життя. Правду оповіді з народної точки зору визначає щирість оповідача, моральна настроєність його спогадів, загальна логіка життя, поведінки, почуттів у річищі виробленої поколіннями і зафіксованої як норма у фольклорі традиції.

bigmir)net TOP 100