Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Думи

Реферат

На главную
Реферати з української літератури
Відомо, що в пісні вилилася вся
минула доля, весь справжній характер
України; пісня і дума становлять там
народну святиню, краще добро українського
життя, в них горить любов до батьківщини,
виблискує слава минулих подвигів.
М. О. Добролюбов










Терпкими соками суворої і величної історії, волелюбністю народного серця і незміреною любов'ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров'ю землі вирощена українська дума. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос. Народжувався він там, де жив, страждав і боровся український народ: на велелюдних, розколиханих тяжкими звістками майданах і в орлиних гніздах Запорозької Січі, в турецькій неволі і в кривавих січах проти чужоземних людоловів і поневолювачів. Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській думі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких шабель, брязкіт невільницьких кайданів і ясу перемог.

Історія нашого народу-трудівника склалася так, що він на протязі довгих століть мусив тримати в одній руці серпа, а в другій — зброю. Ніколи наш народ — народ великої душі і доброго серця — не косував і не зазіхав на чужі краї. А на його землю в гонитві за зиском і чорноземом сунули і татарські ординці, і турецькі яничари, і німецькі ландскнехти, і шведські владолюбці, і польські магнати. Тут, на обездолених займищах і кресах, вони шукали ситого життя і слави, тут вони мріяли навіки залишити своє коріння й насіння, а залишили свою зганьблену зброю і могили.

Звитяжна боротьба українського народу проти чужоземних завойовників — це основа нашого героїчного епосу.

Народившись ще в XV віці, він крізь буремні віки дожив до сьогоднішнього дня і житиме для нових поколінь, бо генієм народу йому дано те безсмертя, перед яким безсилі тумани хронології і перед яким віки стоять у почесній варті; більше того, завдяки своїй волелюбності, героїці, глибині почуттів, поетичній довершеності, наша дума перейшла географічні кордони і стала цінним культурним надбанням інших народів. Отже, життєвий шлях її з віками не обривається, а продовжує зеленіти в новому розвої. І ми можемо гордитися, що наш український епос по праву достойно входить у величну скарбницю світової культури.

Історія життя українського народу — душа нашого епосу, а вікопомна поезія «Слова о полку Ігоревім» і поетика народної пісні — крила наших дум. Хто ж є їхнім героєм?

Ой полем, полем Килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота.
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові постоли в'язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка,
Зверху дирка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає...

З блискучою художньою довершеністю розкривається тут образ захисника рідного краю, образ простого воїна, який «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота». З яким прекрасним доброзичливим гумором описано одяг бідного козака, представника народу. І дарма, що на козакові всі «три семирязі лихії», а шапка-бирка «зверху дирка, травою пошита, вітром підбита», він не зазіхає на чужі багатства, він ні города, ні села, ні людей не займає.

Небагато рядків думи ми прочитали, а перед нами постав колоритний, по-людяному привабливий образ охоронця Килиїмського поля — оборонця рідної землі. І навіть його вбогі шати приваблюють нас більше, аніж пишне королівське вбрання.

І зовсім інакше, з епічним спокоєм, за яким вчувається приховане презирство, вимальовується образ татарського людолова:

...дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,—
Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я, — каже, — важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем в руки взяти,
В город Килию запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».

Неситому ворогові не судилося здійснити своє нахваляння: в герці козак перемагає нападника.

Ці два образи думи є наче символом історичної боротьби українського народу із татарськими і турецькими загарбниками. Символічно звучить наприкінці думи і хвала Килиїмському полю — рідній землі:

Ой поле Килиїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!

Рідна земля! Нема в світі нічого дорожчого за неї для нашого серця. Вона ще над колискою немовляти погойдує сонячний промінь і лагідну колисанку матері, вона підводить своїм гірким і солодким хлібом дитину на ноги і входить в її очі та душу своєю безмірною красою, вона дарує своїм дітям велич людини і, скільки може, захищає тебе в лиху годину і сама потребує твого самовідданого захисту.

Рідна земля! Вона уся оповита нашою любов'ю, звіку напоєна кров'ю своїх синів і возвеличена духом людини в найкращих її творах. Згадаймо, як бринить вона у безсмертному «Слові о полку Ігоревім», — і ми відчуємо, як вона озивається в думах.

Нічого нема гіршого для людини, як неволя. А турецька неволя-каторга своєю сумною славою стала відома на весь світ. Досить заглянути в літописи і свідоцтва минулих віків, щоб збагнути увесь жах і муки невольників на турецьких галерах, щоб почути брязкіт скупаних в людській крові кайданів, щоб побачити, як горде людське чоло, на якому окреслюється мужність і розум, навік пропалює розпечене залізо. Але й на кривавих невольничих торговицях, на які з'їжджалися покупці рабів із трьох материків, і на турецькій каторзі невольники не забувають своєї рідної землі. І ця любов особливо зворушливо озивається в невольницьких плачах-думах, де майже кожен, характерний лише для думи, рядок підкреслює різницю між своїм добрим і чужим лихим краєм, що виплодив людоловів:

До костей козацькеє тіло молодецькеє оббивали,
Кров християнську неповинно проливали.
То як стали бідні невольники на собі кров забачати,
Стали турка клясти-проклинати:
«Ой ти, турок проклятий, віро бусурмлянська,
Розлуко християнська!
Ти не одного сина із отцем й з матір'ю розлучила,
І брата з сестрою,
І мужа з жоною,
Товариша із товаришем;
Бідному невольнику ніколи й спокою немає.
Визволь нас, господи, із тяжкої неволі
Та на тихії води,
І на яснії зорі,
Та у край веселий,
Между мир хрещений...

Образ рідної землі, любовно виплеканий невольниками, яким залізо-кайдани постирали до кості тіло, хвилює нас і через сотні років. Ми можемо лише здогадуватися, як «тихі води і ясні зорі» рідного краю кликали до себе невольників з проклятого рабства, як у свій час, коли неволя чатувала на нашу землю, кобзарські думи зворушували серця матерів і батьків, братів і сестер. Поетичний образ рідного краю, вимріяний і вистражданий невольниками на чужій каторзі, ми вважаємо одним з найкращих образів у світовій духовній скарбниці.

Думи про неволю та про боротьбу з турками і татарами займають чільне місце в українському епосі, до них належать, окрім згаданих, такі неперевершені твори, як «Самійло Кішка», «Івась Удовиченко, Коновченко», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Отаман Матяш старий» та інші. Героями цих дум є, як правило, волелюбні сини народу, яких не згинає неволя, які мужньо борються з ворогом, перемагають його або достойно і чесно зустрічають смерть у нерівному бою. В них оспівується вірність товариству, підноситься ідея єдності.

За своїм характером — це глибоко реалістичні твори, в яких не знайдемо слідів ні міфології, ні казковості, ні фантастики. В деяких із цих дум епос глибоко переплітається з лірикою, а в реалістичну основу іноді закономірно входять елементи перебільшення — гіперболізм — з метою різкіше підкреслити хоробрість народних героїв («Отаман Матяш старий», «Івась Удовиченко, Коновченко»).

Друге місце за кількістю у нашому героїчному епосі займають думи про боротьбу українського народу з польською шляхтою, яка, насаджуючи дике кріпосницьке свавілля, захопила більшу частину нашої землі. Ці думи є художнім свідченням самовідданої любові до дідизни і ненависті до її ворогів, зокрема свідченням великого патріотичного піднесення всього українського народу у визвольну війну 1648—1654 років.

Основними героями цих творів є широкі маси повсталого селянства і козаків, а керівником їх яскраво показано Богдана Хмельницького, якого народ любовно величає «наш батю Зинов».

Безсмертною славою увінчує народ в думах своїх вірних синів Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса — історичних діячів, які правильно зрозуміли національні інтереси українського народу.

Історичних діячів, які боролися за соціальну справедливість, за незалежність своєї країни, народ наділяє найкращими людськими рисами. В народній уяві вони не вмирають після смерті, а живуть і житимуть у пам'яті нових поколінь. Цей мотив є основним мотивом в українському епосі:

Полягла козацька молодецька голова,
Як од вітру на степу трава:
Слава не вмре, не поляже,
Лицарство козацьке всякому розкаже!..

Окремо від дум, в яких оспівується козацька звитяга в боротьбі проти татаро-турецького і польсько-шляхетського поневолення, стоїть дорогоцінна перлина нашого епосу — дума «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер». Цей чудовий твір ніби продовжує думу про козака Голоту. Фесько Ганжа Андибер захищає козацьку сірому і бореться проти дуків-срібляників, що захопили у свої руки всю землю:

Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Стиха словами промовляв:
«Ей, козаки, — каже, — діти, друзі-молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-сребраників
За лоб, паче волів, із-за стола вивождайте,
Перед окнами покладайте,
У три березини потягайте!»
Тогді ж то козаки, діти, друзі-молодці,
Добре дбали —
Сих дуків-сребраників за лоб брали,
Із-за стола, паче волів, вивождали,
Перед окнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
«Ей, дуки, — кажуть, — ви, дуки!
За вами всі луги і луки, —
Нігде нашому брату, козаку летязі, стати
І коня попасти!»

Відомо, що українські думи створювалися десь від кінця XV століття. А через те що записування їх почалося тільки в XIX віці, важко й уявити, скільки безслідно загинуло чудових творів нашого героїчного епосу. Ті ж думи, що відомі тепер, дійшли до нас з уст великих народних співців-кобзарів, таких, як Іван Стрічка, Остап Вересай, Андрій Шут, Іван Крюковський, Михайло Кравченко та ін.

В дожовтневий період хронологічно найпізніше виникли дві думи про Сорочинське повстання 1905 року, вони історично правдиво відтворюють повстання селян у селі Великі Сорочинці. Автор думи «Про Сорочинські події 1905 року» Михайло Кравченко сам був учасником повстання і зазнав переслідувань від царської влади. На його кобзарській судьбі відгомоном далеких віків обізвалася доля славетних кобзарів, які кликали народ до боротьби, ходили в походи і гинули в боях, востаннє тримаючи руку чи на зброї, чи на струнах кобзи. Лише в одній страшній Кодні чорною волею головного регіментаря королівського і Речі Посполитої війська Стемпковського було страчено разом з повстанцями Ґонти й Залізняка трьох кобзарів, учасників Коліївщини, — Варченка, Скрягу і Сокового.

Багатою історією України, дійовою любов'ю до рідного краю ткалася безсмертна тканина нашого героїчного епосу, який увібрав у себе не тільки народні сльози і кров, але й волелюбність народу, його гуманізм, силу і віру в майбутнє. Українські думи є не тільки художнім літописом минулих віків, — вони й зараз силою людяності і поезії виховують в нас любов до рідної країни, ненависть до всякого гніту і поневолення. Воістину

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.

І сьогодні ми з глибокою пошаною згадуємо наш героїчний епос і його славних творців — кобзарів!

bigmir)net TOP 100