Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Соціально-побутові пісні

Реферат

На главную
Реферати з української літератури

Пісенна творчість українського народу багата й різноманітна. З глибокої давнини супроводжує вона життя трудівника. Жоден із фольклорних жанрів не може порівнятися з піснею широтою охоплення життєвих явищ, відображення народного світосприймання, моралі, естетичних уподобань. Створена в незапам'ятні віки, вона хвилює й сьогодні правдивістю, свіжістю і щирістю почуттів, чарує поетичністю, художньою красою.

В неосяжному океані народної пісенності важливе місце посідають соціально-побутові (або суспільно-побутові) пісні: козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські, солдатські, бурлацькі, наймитські, заробітчанські, робітничі. Розвинулися вони на основі традиції, виробленої ще раніше обрядовою і позаобрядовою ліричною та епічною пісенністю, продовжуючи і збагачуючи її. Це ліричні твори, де на перший план виступає ідейно-емоційне ставлення до події, а оповідальний елемент відіграє підпорядковану роль (на відміну від епічних і ліро-епічних).

У соціально-побутовій ліриці відобразилися думки, почуття, настрої народу, викликані явищами, подіями чи обставинами суспільного життя, класовими суперечностями, боротьбою проти іноземних загарбників та феодально-капіталістичного гноблення. Взяті в сукупності, ці пісні дають широку, правдиву картину історичного буття народу. В них особливо виразно виявляються його волелюбність, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справедливий суспільний лад.

Розвиток кожного виду суспільно-побутової лірики пов'язаний з певним періодом у житті народу. Ці пісні дають узагальнене відображення характерних для нього явищ, ситуацій. На відміну від історичних пісень, вони не приурочуються до конкретної події, факту чи особи. Їхні герої — козаки, чумаки, наймити, заробітчани — також узагальнені, типові образи.

Внаслідок особливостей фольклорного побутування у народній пісні, яка живе протягом століть, часто спостерігаються нашарування різних епох, переплетення різних мотивів. Так, у піснях про сторожового козака мотив боротьби з турецько-татарськими нападниками почав витіснятися темою кохання; пісні про виряджання козака в похід, розлуку з рідними, смерть на полі бою у пізніші часи виконувалися — з більшими чи меншими змінами відповідно до нових обставин — як рекрутські та солдатські. Соціально-побутові пісні завжди перебували у взаємодії з усіма жанрами і видами народної пісенності.

Виникнення і розвиток козацьких пісень пов'язані з історією козацтва, що сформувалося в XV—XVI ст. у боротьбі українського народу проти феодальпого гноблення та іноземних загарбників і уславилося своєю мужністю, героїзмом, відданістю вітчизні. Багато з них своїми мотивами та ідейним змістом споріднені з історичними піснями та думами.

Козацькі пісні охоплюють тривалий період життя пароду. До найдавніших із них (XV—XVI ст.) належать твори про польову сторожу, постій козаків і пожежу в степу, про бурю на морі й потоплення турецького корабля, про сутички з турецько-татарськими загарбниками, про смерть козака на полі бою.

Козацькі пісні відзначаються багатством ідейного змісту, емоційною наснаженістю, високою художністю. Для їх поетичного стилю характерне органічне поєднання реалістичної конкретності з символічно-метафоричною образністю. Основний герой цих пісень — відважний воїн, оборонець вітчизни, готовий віддати за неї життя.

Різноманітні ідейно-тематичні мотиви часто переплітаються в одному й тому ж творі, через те поділ пісень на групи, цикли завжди досить умовний.

Зворушливо змальовується прощання з громадою, ріднею, милою у піснях про від'їзд козака до війська. В них часто звучать громадянські мотиви, їхні герої усвідомлюють обов'язок перед батьківщиною. Особливо хвилюючий образ матері, яка викохує сина-сокола «козаченькам на славу, воріженькам в розправу». Скільки величі й самопожертви виявляє вона, знаючи, що розлука принесе їй страждання! В таких піснях, за словами М. Добролюбова, «горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає і чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської...».

У піснях про виряджання в похід настрій урочистої піднесеності, молодецького завзяття часто поєднується із сумом розлуки, тривогою, лихим передчуттям, які посилюються т. зв. формулою неможливого: козак повернеться додому тоді, коли «павине пір'я наспід потоне, а млиновий камінь наверх випливе», коли зійде посіяний на камені пісок...

Тужними настроями пройняті пісні про вимушений від'їзд із сім'ї молодого хлопця, який тікає від закріпачення, переслідування, — мандрує «не з добра, не з розкоші, а з великого лиха».

З любов'ю оспівав народ своїх захисників, показавши їхнє життя, повне тривог і небезпек. Метафорично змальовується суворий побут козака, що протиставляється хатньому затишку і материнським турботам:

Мене змиють дрібні дощі,
А розчешуть густі терни,
А висушить ясне сонце,
А розкуйдить буйний вітер!

Возвеличуючи козака, захоплюючись його безстрашністю, творці пісень вдаються до гіперболічного зображення. Козака знають не тільки татари, турки, шляхта, перед ним відступають навіть природні стихії (гасне вогонь, втихають води), втікають звірі, на камені лишаються його сліди («підківки знати»), самі собою опадають кайдани. У таких піснях чути відгомін легенд про запорожців-«характерників», що їх народ наділяв надприродною силою. Козак втілює в собі могутність і волелюбність народу, непримиренність до соціального й національного гніту.

У козацьких піснях яскраво виявляються патріотичні почуття народу. Їх герой усвідомлює, що він оборонець рідної землі, що в нього «родина — уся Україна». Потрапивши в полон до ворога, козак просить перед смертю вивести його на високу могилу — «нехай же я стану, подивлюся та й на свою Україну!» Пафосом любові до вітчизни сповнена пісня часів визвольної війни «Розлилися круті бережечки»: козаки хочуть розвеселити Україну, визволивши її від польсько-шляхетського гніту.

У піснях часто мовиться про козацьку славу. Її поетичним символом виступає червона калина, червона китайка, висока могила як пам'ятник воїнській доблесті. Вся багата символіка козацьких пісень пов'язана з поетичними уявленнями про мужність, силу, міць (образи орла, сокола, дуба, явора).

Драматичною напруженістю відзначаються пісні, в яких змальовується кривава битва з ворогом і смерть козака. Ці пісні — вияв народної шани до захисників і оборонців рідної землі.

Битва у них асоціюється з бенкетом, з мостінням мостів, греблі, з оранкою чи сівбою. Такі метафори за походженням дуже давні, до них звертався ще автор «Слова о полку Ігоревім». Для пісень цього циклу типові образні вислови, побудовані на основі слів «кров», «кривавий»: «крівльою обілляний» козак, «із меча кровця капле», гора «кров'ю закипіла» і т. д. Дорогою ціною — кров'ю і життям — платив народ за волю.

Реалістичне зображення смерті часто поєднується з метафоричним. Смерть козака змальовується то як вічний сон, то як переселення в нову світлицю «без оконець і без дверець», то як одруження з могилкою, землянкою. Дуже часто в цих піснях — згадки про рідних, особливо страдницю-матір, якій ніколи не діждатися сина. Важливу ідейно-художню роль відіграє також образ коня — вірного товариша козака. Кінь не покидає вбитого хазяїна-друга, журиться і плаче, намагається дістати «землі цілющої, води живущої», щоб повернути його до життя. Таке змалювання посилює емоційність твору, розкриває глибину людського горя.

Козацтво не було класово однорідним. Показовою щодо відображення його класового розшарування є поширена в численних варіантах пісня про розправу сіроми з багачем, який насміхався з неї («Ой хмариться, туманиться...»).

Неповторним колоритом відзначаються чумацькі пісні. Своїм походженням, як і козацькі, вони сягають у далекі часи. Чумацький промисел відомий здавна, десь із XV ст., хоча розквіт його припадав на XVIII — першу половину XIX ст. Чумаки торгували переважно рибою та сіллю, по які їздили на волах до берегів Чорного та Азовського морів і на Дон. На південь переправляли вони на своїх мажах хліб, солонину, шкіру, мед, віск, тютюн та інші товари. Пізніше чумаками стали називати і візників, що наймалися перевозити на далекі відстані товари. Чумакуванням займалися різні верстви населення, але найбільше воно було поширене серед козаків та селян.

Пісні дають багатющий пізнавальний матеріал щодо соціальної і психологічної характеристики самого чумацтва, особливостей його промислу. Деякими своїми мотивами вони перегукуються з козацькими — в тій мірі, в якій виявляється схожість мандрівного життя козака й чумака (відірваність від домівки, труднощі й тривоги походу чи далекої дороги, згуртованість тощо). До того ж чумаки мали постійні зв'язки з запорозькими і донськими козаками. Запорожці проводили валки через небезпечні місця, захищаючи від татар і розбійників, у Великому Лузі в козацьких поселеннях чумаки з волами часто знаходили взимку притулок, рятуючись від негоди й голоду. В чумацьких піснях багато самобутнього і в ідейно-тематичному змісті, і в поетичній образності. Вони завжди несуть на собі виразний відбиток тих обставин, за яких виникали, розкриваючи специфіку чумацького побуту навіть у деталях. Так, наприклад, тільки в чумацьких піснях поряд з традиційним постійним епітетом біла ручка зустрічається ручка-смоляночка, смоляна ручка; від розбійників чумаки відбиваються ваговими дрюками, під голови кладуть кленчасту важницю, у них мальовані вози, мережані ярма, тернові занози; чумакові, що помер у дорозі, роблять домовину з рогожі, яму копають притикою або сокирою, поминають кулішем, чабаком і т. д.

Розважливо-спокійно ллється пісенна розповідь про збори в дорогу. Чумаки «покупили собі вози нові, поробили ярма кленові, поробили занози дубові...». І ось чумацька валка в дорозі:

Вози риплять, ярма бряжчать,
Сірі воли ремиґають,
За ними йдуть молоді чумаки,
Батіжками махають.

Звичайними, «буденними» словами створюється зрима картина, навіть чути оте рипіння і бряжчання завдяки багатому звукопису — алітерації на «р».

Така мальовничість зображення взагалі властива для чумацьких пісень. У більшості творів вона поєднується з драматизмом ситуацій, в які потрапляє чумак: «вражі бусурмени» позаймали волів; несподівано напала орда — «порубала, посікла і у полон зайняла»; перекинулись мажі з сіллю; застала в степу «зима — лихая година»; похворіли воли — і чумак відстає від валки; нещасний випадок — «сіль голову розбила»; хвороба, смерть у дорозі і т. д.

Пісні про сутички чумаків з охочими до легкої наживи розбійниками («здобишниками», «комишниками») відзначаються героїчними мотивами. В них відчутні елементи епічного зображення. Відважні чумаки, взявши до рук «ваговії дрюки», перемагають численну розбійницьку ватагу («що їх сорок, сорок ще й чотири нас десяти не побили»). Чумацький отаман іноді виступав невразливим богатирем, «характерником» — срібний спис тільки згинається, вдарившись об його груди.

Особливим драматизмом перейняті численні пісні про смерть чумака в дорозі. Емоційною наснаженістю з ними можуть зрівнятися хіба що пісні про горе чайки, дітей якої чумаки поварили в каші.

Незважаючи на труднощі й злигодні далеких доріг, чумакування приваблювало багатьох відчуттям волі, незалежності. Для декого це був спосіб уникнути солдатчини чи панщини:

Ой так мені лучче жити:
На панщину не ходити,
Подушного не платити...

Чимало пісень свідчить, що селянина примушували чумакувати бідність, непосильні податки:

Не ходили б ми по тих дорогах,
Якби було чим оплатиться.

Історично правдиво відобразилося в піснях класове розшарування чумацтва. Серед чумаків були бідні й заможні, наймити і власники, що користувалися чужою працею. Про долю чумака-наймита, який виріс, «чужії вози мажучи та чужії воли пасучи», є немало пісень.

Чумацький промисел сприяв посиленню лихварського прошарку, розвитку капіталістичних відносин. Нещастя в дорозі, падіж худоби спричинялися до розорення чумака, який ходив на своїх волах. «Що в Крим ішли із волами, назад — з батіжками», «за плечима торбина, ще й латана свитина» — такий сумний кінець мандрівки, на яку покладалося стільки надій. Грабували чумака пани й орендарі, забираючи його загорьоване майно за несплату податків, за борги. «Ти будеш хури набирати, а я буду гроші забирати», — таку плату за годівлю худоби вимагає багач від чумака, якого застала в дорозі зима. Поширений образ хитрої шинкарки, яка «на сто рублів боргувала, а тисячу приписала, — сірі воли даром взяла».

За буйною веселістю розгульних чумацьких пісень часто приховується горе — чумак іде в корчму «з журби ледве живий». Втративши все, він не впадав у відчай, сподівається на краще, хоч лишається йому тільки одне — іти в найми до багача: «буду чужі воли гнати, бо хочу чумакувати».

З пісень постає образ чумака як людини мужньої, витривалої, стійкої, вірної товариству, життєлюбної.

Глибокою реалістичністю у змалюванні нестерпного становища поневоленого селянства відзначаються кріпацькі пісні. Тяжка панщина, знущання поміщика і його посіпак, безправність і зубожіння кріпаків, протест проти поневолення — основні теми цих пісень, пройнятих класовою непримиренністю і ненавистю до гнобителів. У них з такою нещадністю викривалося кріпацтво, що сам собою напрошувався висновок про необхідність його знищення.

Простими й економними художніми засобами змальовуються картини, що вражають своєю страшною правдою. Характерні для поетики козацьких та чумацьких пісень розгорнуті метафори, образна символіка, щедрі зіставлення відступають у кріпацьких піснях перед конкретним, точним відтворенням реальних життєвих фактів. Ось звичайний, ніби протокольний перелік панських робіт, що їх треба відбути, а як виразно він дає відчути безпросвітність життя кріпаків:

Женуть батька в степ косити,
Сина молотити,
Третю дочку-паняночку —
Тютюну садити,
А невістку з свекрухою
У лан жита жати.

У кріпацьких піснях початку XVIII ст. відобразилось посилення феодального гніту. Поміщики відбирали у селян навіть неділю — святковий день, працювати в який вважалося за гріх. Так з'являється образ панщини в неділю:

Ой у неділю ранесенько до церкви дзвони дзвонять,
А нашого вельможного пана десятчики на панщину гонять.

Майже в кожній пісні говориться про підневільність, безправ'я кріпаків, приниження їхньої людської гідності, про знущання: «з нагаями на панщину гонять», пан чи його прислужник «канчук розпускає», «нагайку виймає», «дав нагаїв сорок», «б'є києм», «кладуть бити» і т. д.

Контрастним зіставленням панських розкошів і зубожіння та бідування селян викривається паразитизм кріпосників. У пана-нероби «білії онучі», у його дочок і жінки дорогі прикраси й убори, а кріпаки ходять «голі, без сорочки», «мало не безштанні», у них «нема в хаті й кішки». Народ дав чітке визначення панщини одним словом: панщина-даремщина.

Представники панівного класу боялися революційної сили таких пісень, переслідували їх виконавців. Лірник, від якого у 1815 р. була записана пісня «Ой у неділю ранесенько до церкви дзвони дзвонять» (а надрукована була тільки в 1879 p.), казав збирачеві: «Божому чоловікові добре за сю пісню досталось: знав і я, і голова моя, і спина моя».

Є пісні (їх збереглося небагато) про роботу на панських ґуральнях, цукроварнях, смолокурнях. Життя робітників-кріпаків таке ж гірке, як і селян: майданники (смолокури) «ходять без сорочки», гуральмани — «голі й босі», наглядач хапає «за чуприну».

Протест проти кріпосництва виявлявся у різних формах, зокрема у втечі на Запорожжя, на вільні південні степи, в Бессарабію. Оспівав народ і збройні виступи проти поневолювачів. Крім історичних пісень на цю тему (про Довбуша, Кармалюка, повстання в селі Турбаях тощо), є й пісні про безіменних народних героїв — опришків, левенців, гайдамак, що були захисниками трудящих, борцями за соціальну справедливість. Заклично звучали слова пісні «Крейсамт з панами тримає», записаної в 60-х роках минулого століття: «Хапайте се до сокири, остріть коси, остріть вила...»

Своєрідно відобразилося в піснях скасування кріпацтва. Як випливає з їхнього змісту, виникали вони невдовзі після реформи, коли селянин ще наївно вірив, що позбудеться визиску і гніту. Реалістичні викривальні картини панщини поєднуються в них з уявними, що втілюють віковічну мрію селянина побачити пана в становищі мужика («озути пана в постоли»). Саркастично змальовується безпорадність панів, які, опинившись без кріпаків, змушені самі працювати, заробляти на хліб: пані пішла «снопики в'язати» і погубила черевички, паничі носять снопи, пан косить, пани плачуть за панщиною, уклінно благають людей іти до них жати... Народна фантазія невичерпна у вислові зневаги до ненависних панів. Насправді ж реформа виявилась справжнім грабунком селян.

Значна частина рекрутських та солдатських пісень генетично пов'язана з козацькими, які пристосовувалися до обставин солдатського життя. Іноді в пісні мінялося тільки слово «козак» на «рекрут», «солдат», «жовнір». Але складалося і багато нових. Типовим для них було поєднання усталених традицією образів з поетичними узагальненнями, що відбивали нові явища й події. Примусовий набір до війська, запроваджений на Україні з другої половини XVIII ст. Служба в царській армії спочатку була довічною, з кінця XVIII ст. двадцятип'ятилітньою, пізніше — двадцятилітньою (тільки з середини XIX ст. цей термін скоротився до десяти років). Надії повернутися додому, побачитися з рідними у солдата майже не було. Тому, проводжаючи в рекрути, прощалися навічно, оплакували в голосіннях, як померлого. Звідси й пісенний образ «вічної служби», «вічної розлуки».

Життя жовніра — солдата австрійської армії — нічим не відрізнялося від життя солдата царської армії. Про це переконливо свідчать жовнірські (їх ще називають вояцькі) пісні. Ідейно-тематичні мотиви у них такі ж, як і в піснях про царську службу. Тому й розглядаються вони разом із солдатськими.

Рекрутчина виступає у піснях як соціальне зло, від якого в першу чергу страждали найбідніші. Під час набору панували несправедливість, хабарництво. Поміщик здавав у солдати навіть того, хто не був придатний до служби: «Хлоп до міри не дістав, панок грішми підсипав...» Віддавали в рекрути сироту, у якого «ні неньки, ні вітця», або вдовиного сина-одинака. Типовим для багатьох пісень є опис тієї ради, що її радять пани й багачі, «кого в рекрути дати». Вибір їхній падає на сироту, на вдовиченка.

Є чимало пісень, у яких народ відверто осуджує царя і загарбницьку політику: цар, цісар не відпускає рекрутів додому, бо «здобич має», хоче «чужу землю звоювати», «цілий світ звоювати». Він байдужий до людських страждань:

Сльозми моря не доповниш,
Царя грішми не вдовольниш,
Сина з війська не визволиш.

Народна уява створила образ тяжкої, голодної, кривавої «цісарської дороги», якою женуть новобранців.

Рекрутські та солдатські пісні у переважній більшості глибоко трагічні за змістом. Кожне їхнє слово породжене болем і відчаєм, облите гіркими слізьми. Вся образна система їх спрямована на те, щоб передати горе й страждання, настрої туги, суму, розпачу. У новобранців очі позаплакувані, дорога, якою їх ведуть, «слізоньками перелитая», іде вона через терен (символ страждання); на хлопця кують кайдани, шиють чорним шовком сорочку, чорний ворон кряче, віщуючи смерть; поширений образ гори теж асоціюється з горем, тяжким життям; солдат служить з бідою, у нього — смерть за плечима; доріженька кривавая, течуть кривавії річки (потічки), «неня-удовиця кервавими плаче», солдати бродять «в кирві по колінця».

Лейтмотивом пісень про рекрутчину й солдатчину є підневільність, примусовість служби, насильство над людиною. Це позначилося і на художніх образах. Так, поряд з традиційним метафоричним описом бездомного життя («мене змиють дрібні дощі...»), з'являються і такі: «змиють мене капралі, розчешуть улани», «будуть нас промивати, а щорання по сто палок давати»; опис битви (мостити мости, гатити греблю тілами) доповнюється словами про те, що рекрутів женуть на смерть: «Загатимо ними глибокеє море та будем їх м'ясом звір'є годувати...»; відомий образ битва-оранка поєднується з новими поетичними асоціаціями: солдат — той же ґазда, тільки має він «в царя плужок — через плечі карабінок», орють на війні карабіном.

Чимало пісень складено про смерть солдата. Основна їх думка — жорстокість війни, марність смерті солдата в ім'я чужих інтересів, часто на чужій землі. Жахливі картини кривавого бою, людських страждань, каліцтва постають із цих пісень. Народ осуджує й проклинає війну і тих, хто її затіває:

А хто хоче воювати,
Дай му, боже, помирати!

Бурлацькі пісні неоднорідні за походженням. Бурлаками називали людей, що не мали власного притулку або поневірялися на чужині, далеко від рідної домівки. Ними ставали втікачі від феодального гніту, але так називали і наймитів, що заробляли на шматок хліба по чужих людях.

Основну групу бурлацьких пісень складають твори про поневіряння втікачів від кріпаччини. Найпоширеніші теми — бідування на чужині, туга за родиною, нарікання на лиху долю. «Степ веселий, край далекий, та ніде прожити» — такий лейтмотив багатьох із них. Гнів проти поневолювачів, протест проти соціальної несправедливості виливався у стихійні виступи: «Будем багатих убивати, а бідних награждати».

Більшість бурлацьких пісень пройнята сумними настроями, що їх породжувало бездомне життя на чужині, тривожні думки про осиротілу родину, жаль за змарнованими молодими роками.

Бездольне бурлацьке життя порівнюється з ранньою росою:

Вітер повіє, сонечко пригріє,
А роса на землю впаде, —
Ой то так моє життя бурлацькеє
Та отак марно й пропаде!

З глибоким співчуттям змальовується бурлака, що помирає на чужині. Образи білих снігів, одинокого дерева зі спущеним гіллям, нагнітання різного типу повторів, що підкреслюють самотність бурлаки, звертання до такого ж безщасного брата-товариша, пестливо-зменшувальні форми слів — усе це надає трагічного звучання пісні «Забіліли сніги»:

Забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та ще й дібровонька.
Заболіло тіло
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька...

Окрему групу складають пісні про поневіряння бурлаки в наймах. Бурлака «гірко робить, аж піт очі заливає», зазнає незаслужених образ від господаря. Ідейно й тематично такі бурлацькі пісні зливаються з наймитськими.

Наймитування як соціальне явище, що відображало класове розшарування українського населення, було відоме задовго до зародження капіталістичних відносин. Здавна складалися пісні про долю наймита, який «виробляє свою силу на чужій роботі». Масового ж поширення вони набули з розвитком капіталізму, що призводив до пролетаризації селянства і виділення класу сільської буржуазії — куркулів, багатство яких росло на найманій праці батраків.

Багатьма мотивами наймитські пісні переплітаються також із сирітськими, адже саме сиротам найчастіше доводилося іти в найми.

Куркулі змальовуються жорстокими визискувачами. Напрацювавшись за день у полі, наймит не має перепочинку і ввечері — господарі знаходять йому все нову й нову роботу: «дай коням їсти», «іди дров рубати», «йди по воду», «воли пасти» і т. д. Втомленому наймитові не дозволяють і «на хвилечку сісти». Не дарма праця в господаря називається іноді панщиною. Поширений у багатьох піснях опис вечері красномовно свідчить не тільки про скупість і зажерливість хазяїв (наймита годують недоїдками, сухарями цвілими), а й про принижене становище безправного наймита, якого могли відправити не заплативши, а то й віддати насильно в солдати «за хазяйські діти». Засіб контрасту (зіставлення багацького сина і наймита, вечері хазяйської і наймитської) підкреслює класовий антагонізм.

Скарги на гіркий «служащий хліб» звучать і в піснях про наймитування у панському дворі.

Гостросоціальним змістом відзначаються пісні про службу в строку — строкарські. Найняті на строк до багача чи поміщицької економії, одержавши завдаток на відробіток, потрапляли у цілковиту залежність від господаря — «у тяжку неволю». В піснях викривається хижацька експлуатація наймитів-строкарів. Нарікання на непосильну працю, погане харчування зустрічаються майже в кожній пісні.

Значна частина строкарських пісень (головним чином жіночих) складена у формі звертань до батька чи матері, що надає їм щирості й безпосередності у вияві почуттів. Запозичена з родинно-побутових і обрядових пісень образність (зіставлення, епітети, символіка і т. д.) спрямована на розкриття уже соціальних явищ, експлуатації:

Ненько ж моя, квітко,
Як у строку гірко —
Ні їсти, ні пити,
Ні сісти спочити.

Особливо яскраво процес пролетаризації селянства відобразився у заробітчанських піснях. Обезземелювання, зубожіння як закономірний наслідок розвитку капіталістичних відпосин змушували селянина шукати заробітків у поміщицьких економіях, на заводах, шахтах, часто далеко від дому. У заробітчанських піснях не тільки викриваються нелюдські умови праці, а й висловлюється гнівний протест проти знущань і визиску. Висміюючи наглядачів та господарів, робітники тютюнових та цукрових плантацій вносять сатиричні елементи в давні жнивні, косарські, гребовецькі пісні, які відповідно трансформуються, втрачають своє первісне призначення. Як це властиво народній поезії, бажане виступає в них як таке, що вже збулося: «а в нашого пана права рука всохла», «нашого пригінчого напала короста».

До заробітчанських відносяться й пісні про еміграцію селян Буковини, Галичини, Закарпаття в кінці XIX — на початку XX ст. до Америки. Є небагато пісень і про заробітчанство в країнах Західної Європи. Замучені злиднями селяни у відчаї кидали рідну землю і мандрували за океан у пошуках щастя. Але там їх чекали поневіряння, тяжка праця на капіталіста на заводах і шахтах, каліцтво, ті ж злидні. Сповнені туги за рідним краєм, де «сонечко так гарно сіяє», пісні викривають облудність «американського раю»: емігранти живуть, «як тота худоба», у них від роботи «скіра з рук облазить», «кривавий піт очі заливає». У піснях висловлюється прокляття «невдобній Америці», яка «не одного господаря з торбами пустила».

Постійним місцем заробітчанства в другій половині XIX ст. були Таврія, Бессарабія з їх величезними поміщицькими латифундіями, куди тисячами збиралися знедолені. Сподівання на «чоботи-сап'янці» й «онучі з китайки» — так образно мовиться в пісні про добрі заробітки — часто виявлялися марними: «Ми йшли по морозу, приморозили пальці...»

У піснях про роботу сільських пролетарів на заводах і шахтах також часто наголошується на виснажливій праці й напівголодному існуванні: «На роботу рано йдем, із роботи пізно йдем», «нам і холод, нам і голод, нам і хліба не дають». Відобразили вони і стихійні виступи робітників проти капіталістичної експлуатації, які виявлялися у руйнуванні машин («наробили хлопці лому»). Заробітчанські пісні, по суті, зливаються з ранніми робітничими піснями і разом з ними становлять передісторію власне робітничого фольклору.

Новим явищем у народній творчості кінця XIX — початку XX ст. стали робітничі пісні. В них відбилася свідомість пролетаріату, що піднімався на боротьбу проти самодержавно-капіталістичного ладу, за побудову суспільства на нових засадах. Для цих пісень характерні нові поетичні узагальнення і образи.

Творчий процес безперервний. Весь час народжуються нові й нові пісні. Та поруч з новочасними живуть як дорогоцінні естетичні пам'ятки і давні пісні, єднаючи минуле з прийдешнім.

Багато народних пісень відзначаються такими узагальненнями, таким проникненням у життя людини, що виходять за межі своєї епохи. Впродовж віків відточувалася їх поетична форма, набуваючи довершеності, простоти, яка є ознакою високого мистецтва.

У піснях виявляється багатство духовного життя українського народу, його талановитість, обдарованість.

Соціально-побутові пісні були записані й зібрані протягом XIX—XX ст. Серед них — записи відомих фольклористів, письменників, зокрема М. Максимовича, В. Залеського, З. Доленги-Ходаковського, А. Метлинського, М. Костомарова, Марка Вовчка, О. Марковича, Г. Купчанка, О. Потебні, С. Руданського, Панаса Мирного, І. Рудченка, І. Манжури, Я. Головацького, Я. Новицького, М. Лисенка, П. Чубинського, Б. Грінченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Гнатюка, М. Павлика, Ф. Колесси, В. Милорадовича, Д. Яворницького та інших. Вони друкувалися у різних виданнях. Назвемо деякі з них: «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник украинских песен» (1849) М. Максимовича, «Народные южнорусские песни» (1854) А. Метлинського, «Чумацкие народные песни» (1874) I. Рудченка, «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (1874) П. Чубинського, «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878) Я. Головацького, «Малорусские песни...» (1894) Я. Новицького, «Збірник українських пісень» (1868—1903) М. Лисенка, «Прощание рекрута и рекрутские песни» (1894) и «Рабочие песни...» (1897) В. Милорадовича, «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1899) Б. Грінченка. Багато з того, що було зібрано, лишилося неопублікованим, зберігалося в архівах і побачило світ уже за наших часів.

Здобутком української радянської фольклористики стали видання: «Українська народна пісня» (1936), «Українські народні пісні» у двох книгах (1954), «Історичні пісні» (1961), «Народні пісні в записах Івана Франка» (1966), «Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича» (1968), «Українські народні пісиі в записах Михайла Стельмаха» (1969), «Українські народні пісні в записах Володимира Гнатюка» (1971), «Народні пісні в записах Лесі Українки та з її співу» (1971), «Українські народні пісні з Лемківщини» (1972), «Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської» (1972), «Народні пісні в записах Степана Руданського» (1972), «Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах» (1974), «Народні пісні в записах Михайла Павлика» (1974), «Народні пісні в записах Івана Манжури» (1974), «Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського» (1974), «Рекрутські та солдатські пісні» (1974), «Наймитські та заробітчанські пісні» (1975), «Чумацькі пісні» (1976), «Пісні Поділля» (1976), «Народні пісні в записах Панаса Мирного та Івана Білика» (1977), «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських» (1978), «Народні пісні в записах Осипа Маковея» (1981), «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич» (1982), «Народні пісні в записах Михайла Яцківа» (1983), «Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича» (1983).

bigmir)net TOP 100