Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Дитячий фольклор

Реферат

На главную
Реферати з української літератури

З життям дитини, від колиски до юності, у традиційному народному побуті міцно пов'язане художнє явище, що дістало у фольклористів назву «дитячий фольклор». Коло творів, охоплюваних цим поняттям, широке і багатоманітне — за призначенням, тематикою й образною системою, формою, способом і часом виконання. Жанри дитячого фольклору мають різні джерела і виникали в різні історичні періоди розвитку народу. Так, деякі з них ведуть початок від народних обрядів та вірувань, сягають корінням у глиб віків. Від дорослих до дітей перейшли і деякі твори пізнішого походження, також зазнавши при цьому певних змін. Чимало пісеньок, прозивалок, лічилок мають виразні ознаки дитячої творчості — безпосередність, емоційність, потяг до гри словами й звуками, таємничості й загадковості. Дитячий фольклор існував і певною мірою продовжує існувати як суттєва частина загальнонаціональної народної творчості, відбиває, як і інші її види, динаміку її життя і розмаїття форм.

Народні колискові пісні кожного, хто їх чує, зачаровують ніжністю, безпосередністю, простотою, художньою досконалістю. У них — уся материнська любов, світ добра, краси і справедливості, який кожна мати, кожен народ прагне виплекати в юних душах.

Витоки колискових пісень губляться у глибині віків. Спостереження над їх змістом, формою (в тому числі й музичною) дозволяють помітити спільність колисанок із замовляннями — явищем, породженим особливостями світосприймання наших далеких предків.

Колискові пісні в цілому не розраховані на стороннього слухача. Мати звертається лише до дитини, виражає у пісні свою ніжність, турботу, переживання. Це створює широкий простір для імпровізацій, основою яких є певна кількість традиційно усталених сюжетів, мотивів.

Українським колисковим пісням властива тематична й сюжетна різноманітність, барвистість образів і думок. Серед них — твори про саму дитину, її сон, годування тощо. Є чимало пісень, де основний емоційний акцент зроблено на думках і почуттях матері. А ще ряд пісень розповідає маленькому слухачеві про пригоди й витівки тварин і птахів, про найближчих людей, які його оточують.

У багатьох колисанках відбилася материнська турбота про немовля. Персоніфіковані образи сну й дрімоти, що є не лише в українському, але й у російському та білоруському фольклорі, відобразили уявлення наших далеких предків про сон не як властивий людині фізичний стан, а навіяний зовні. Поетичні мотиви з цими образами досить стійкі (зокрема мотив закликання сну), розвиваються у своєрідні сюжети, які властиві й іншим східнослов'янським колисанкам, що також свідчить про давність самого жанру.

Генетично належачи до міфічних істот, сон та дрімота в колисанках перетворилися на привабливі поетичні образи, наділені людськими якостями.

У піснях про сон та заколисування часто з'являється ще одна дійова особа — кіт, дії і вчинки якого безпосередньо пов'язані з немовлям. Присутність цього персонажа в сюжетах багатьох колисанок пояснюється не лише близькістю цієї тварини до людини в щоденному побуті, а й тим, що в народних уявленнях, віруваннях, деяких апокрифічних легендах багатьох народів кіт завжди постає другом людини, здатним оберігати її від злих сил. І в колисанках він виступає не лише помічником матері — заколисує дитину, готує їй постіль, ловить мишку для розваги, — а й своєрідним оберегом.

У колискових піснях часто зустрічаємо побажання немовляті здоров'я, доброго зросту, розуму, щастя, краси. Вони передаються словами, сповненими ніжності, безмежної материнської любові, які створюють особливу емоціональну атмосферу пісень. Значущість таких побажань підкреслюється і своєрідною формою, будовою поетичних образів, в яких чимало важить повторюваність, поступове нагромадження зичень, тонких і пестливих порівнянь.

Прагнення матері бачити свою дитину в достатку передається у піснях окремими зовнішніми деталями. Вона уявляється матері «в золотім намисті», «в золотому дукачі», «в дорогому жупані». Але часом у побажання дитині на майбутнє вливаються поняття вищого морального гатунку, і тоді їхнє звучання набирає відтінку громадянськості:

...Отцю, мамці на втішеньку,
Добрим людям на славоньку.

Поза увагою колискових пісень не лишається жоден аспект життя маленької дитини. Прагнення до своєрідного ідеалу забарвлює їх у світлі, радісні тони. Навіть такі прості речі, як годування дитини, придбання для неї одягу, надзвичайно опоетизовуються, розцвічуються, деталізуються.

Серед обов'язкових атрибутів дитячого життя на першому місці в піснях — колиска. Колиска з мальованими бильцями, шовковими чи золотими вервечками, з «срібними колокільцями», «насипочкою шовковою», «подушечкою пуховою» виступає своєрідним символом щасливого майбутнього дитини. Щоправда, для пісень західних регіонів України характерні більш стримані барви в описі колиски.

В коло пісень, традиційно виконуваних біля колиски, міцно увійшли деякі твори родинно-побутової тематики, образна система та емоційність яких виявились особливо близькими емоційному світосприйманню жінки-матері. У них на перший план виступають почуття і роздуми не лише про дитину та її майбутнє, а й про власну долю. Вплітається в них туга, жаль за втраченими молодими літами, нарікання на злидні і втому від тяжкої праці.

Основні сюжетні колізії і драматичні ситуації взято із самого життя, із сфери складних, як то буває, взаємин матері з дорослими дітьми. Очевидно, саме присутність у цих піснях образів матері та дітей сприяли їх утвердженню серед колисанок.

Це надало деяким з них і певних формальних ознак жанру (специфічно колискові заспіви, приспіви), викликало контамінації з власне колисковими піснями. Переважна більшість таких колисанок походить із карпатського регіону. В них поєдналися дві споріднені тенденції — притаманна колисковим пісням в цілому певна «мозаїчність» та значне поширення моностроф у пісенній культурі цього краю. Тому виконувані біля колиски твори здебільшого становлять довільні щодо кількості групи строф (часто коломийкової будови), добір та послідовність яких в цілому також довільні. Але інколи в межах значних за обсягом в'язанок з'являються окремі поєднання строф, тісно пов'язаних між собою змістом. Ці твори мають форму монологу, майже завжди це — звертання до дитини чи колиски, яке часом переривається уявним діалогом із дитиною. Це надає творові більшої рельєфності, порушує монотонність. Створенню художнього образу в таких піснях часто служать прості художньо-зображальні засоби мови, в основному епітети й порівняння. Їхній поетичний синтаксис рясніє численними повторами, звертаннями й риторичними запитаннями.

У деяких колисанках зустрічаємо мотиви й деталі, що виявляють соціальне середовище, в якому виникали й побутували пісні, — селянське, ремісницьке, міщанське. Часом у пісні проникають конкретніші відомості про явища соціального характеру, наприклад, багатоденну панщину, відхід на заробітки. Інколи соціальні суперечності набирають цілком виразного звучання:

Пішла мати жито жати,
Та не собі — пану.
Мале дитя без сповиття
Не має талану.

Для дітей, які починають розуміти прості, пов'язані з найближчим оточенням поняття, чимало пісень є не просто приємним набором мелодійних звуків, а цікаві вже своїм змістом, потішними ситуаціями, добрими чи лихими вчинками їхніх «героїв». Кіт — головний персонаж більшості таких пісень; дії та вчинки його мусять викликати у маленького слухача і співпереживання, і певне ставлення, оцінку, до якої ненав'язливо, непомітно, через посмішку підводить дитину пісня.

Так ще з колиски дитина одержує перше найпростіше уявлення про добре й погано, можна й не можна, хоча все, про що йдеться в пісні, стосується начебто властивостей і звичок тварин. І дише в окремих випадках зображувані ситуації прямо асоціюються з життям дитини.

Колискові пісні через найближчі до дитини предмети і явища навколишньої дійсності давали їй перші уроки чесності, шанобливого ставлення до праці. Ця тема розробляється багатоманітно й цікаво. Пісня, звернута до дитини, стає художнім втіленням однієї з найважливіших концепцій народного світогляду — неподільності добра й праці, краси й праці, чесності й праці. Прості й водночас мудрі народні твори не вдаються до прямої дидактики, а через яскраві, колоритні образи, використовуючи найхарактерніший для дитячого фольклору художній прийом — олюднення якостей та дій персонажів пісень, — малюють захоплюючу, цікаву і повчальну картину.

Більшість колискових пісень, де можна говорити про певний більш-менш розвинутий сюжет, композиційно прості й будуються за принципом природно-подійної послідовності.

Спілкування дорослих з малятами за допомогою художнього слова не обмежується колисковими піснями. Дитині потрібні не лише ніжні, лагідні звуки колисанки під ритмічне погойдування колиски. Їй потрібна активність, яка б розвивала рухи, мислення, викликала жвавість, бадьорість, радісний настрій.

І одним з видів такого спілкування стали забавлянки (утішки) — коротенькі пісеньки або віршики, поєднані із своєрідними вправами і покликані зміцнити дитину фізично, підтримувати радісний, бадьорий настрій.

Зв'язок текстів і рухів інколи випливає із самого змісту забавлянок, але частіше визначається традицією виконання.

Ці забави пристосовані до різного віку маляти. Є такі, що призначаються немовляті, яке ще лежить, інші — коли воно вже тримає голівку, сидить, ще інші вимагають бодай мінімального розуміння змісту.

Забавлянки, супроводжувані рухами, не лише розважали дитину, тішили її своєю милозвучністю, а й розвивали її мову. І саме з характером дитячого мовлення, з тим, що діяльність дитини у ранній період відбувається за допомогою дорослого, пов'язане часте використання в забавлянках діалогу.

Ці твори, як і більшість колискових пісень, зверталися до предметів доступних дитячому погляду, заповнювалися діями, знайомили з основними господарчими заняттями членів сім'ї. Світ дитячих забавлянок — традиційне село, хата, подвір'я, родина.

Утішки по-різному відкривають перед дитиною світ праці, часом переносячи у забаву окремі її види:

Печу, печу хлібчик
Дітям на обідчик...

Або:

Ковальок, ковальок,
Підкуй чобіток...
У картинах, де діють привабливі для дитини птахи й тварини, уславлення праці розраховане на можливості дитячого розуміння.

Окремі забавлянки мають регіональну специфіку. Так, паралеллю до загальновідомої «Сороки-ворони» у фольклорі українців Східної Словаччини є забавлянки «Варила мамочка кашичку», «Варила мишечка кашичку». Супроводжуючися такими ж рухами, вони мають інші персонажі і лише в окремих варіантах зберігають той же сюжетний стрижень. Пісеньки під плескання дитячими долоньками на Поділлі і західних областях України називаються «Тосі, тосі» і мають свій зміст, відмінний від «Ладки, ладки». А такі ж рухи дітей Пряшівщини (Східна Словаччина) виконуються під супровід пісеньки «Тапці, ручки, тапці».

Особливо численними й різноманітними є забавлянки з похитуванням, підкиданням дитини на коліні або на нозі. На Центральній Україні та Лівобережжі вони називаються «чукикалки» (або «гуцикалки») від початкових слів багатьох з них — різноманітних поєднань звукосполучень «чук», «чуки», «гуци». Інші звукопоєднання («гоп», «а-та-та» тощо) також надають пісенькам чіткого, енергійного ритму, який є характерною ознакою «чукикалок». Часом і сам зміст пісеньок відтворює рух (наприклад: «Їде, їде пан, пан, на конику сам, сам»).

Серед забавлянок, що не супроводжуються рухами та ігровими діями, виділяються твори, які виконавці називають казочками. Ці казочки неоднорідні. За структурою та особливостями поетики їх умовно можна розділити на просто «казочки», «безконечні казочки» та «кумулятивні казочки». Таку назву вони дістали не випадково — і перші, і другі мають зачин, як у власне казці, і своєрідну оповідальність. Оповідальність наявна також у творах, побудованих як діалог, зокрема у «кумулятивних казочках».

Головний ефект «безконечних казочок» (їх розказують дітям, коли ті надто наполегливо просять розповісти казку) створює прийом безконечності — відповідь на поставлене наприкінці питання потребує повторення попереднього тексту. Специфічною рисою «кумулятивних казочок» є їхня будова — ланцюг питань та відповідей, витриманих у межах одного логічного ряду. Ця специфіка, на думку дослідників, пов'язана з особливостями мислення людини на ранніх стадіях розвитку людської культури. Такі твори співзвучні і з характером мислення дитини, що й забезпечило їм беззаперечний успіх у дітей.

Рівень слухачів забавлянок, незначний обсяг більшості творів зумовили обмежене використання в них художніх засобів з багатого арсеналу народнопоетичної творчості. Цікавою для дитини в сама ситуація, дії персонажів, і це виявилось у навантаженості забавлянок дієслівними формами. Значне місце в художній тканині багатьох забавлянок займає звукове оформлення — насиченість алітераціями, асонансами, звуконаслідувальними словами. Звукові повтори створюють особливу наспівність забавлянок, що дуже важливо саме для цього жанру: бо ж немовлятам зміст, значення слів не завжди зрозумілі, і сприймають вони мелодійний, ритмічний, звуковий образ твору. Повторюваність у поєднанні із змінами ритмічного малюнка, жести, інтонація — все разом сприяє зосередженню дитячої уваги на художніх творах, які допомагали духовному й інтелектуальному зростанню дитини.

Діти засвоюють пісні, віршики та ігри, як правило, одне від одного. Шляхи, якими ці твори прийшли у дитячий фольклор, дуже різноманітні. Ми можемо спостерігати втрату певними жанрами чи окремими зразками фольклору значення в житті дорослих і перехід їх до репертуару дітей. Подібні запозичення внесли зміни у самі твори, бо уявлення дітей про навколишній світ і сприйняття ними художнього образу відрізняються від уявлень дорослих. В результаті переробки з'являлися пісеньки, позбавлені єдиного сюжетного стрижня, начебто беззмістовні, але вони відповідали своєрідній дитячій естетиці, коли, за словами В. Г. Бєлінського, дитина не потребує логічної послідовності і діалектичних висновків; їй потрібні образи, звуки, барви.

Гумористичні зарисовки з елементами фантастики в таких піснях поєднуються з реальними і часом зовсім невеселими картинами життя. Поєднання розрізнених образів та епізодів буває настільки несподіваним, що їх співіснування в пісні можна пояснити лише властивостями дитячого мислення, своєрідністю асоціацій, епізодичністю, непослідовністю дитячого сприйняття.

Певне коло пісень, не пов'язаних з конкретними моментами дитячого побуту, можна назвати піснями про навколишній світ. Саме на їхньому прикладі помітно, що немає різкої межі в тематиці творів для найменших (забавлянках) і пісенного репертуару дітей. В останніх також зустрічаємо різноманітних представників живого світу. Більшість із них, як і в забавлянках, живе у невластивих їхній справжній природі обставинах, їхні дії та вчинки уподібнюються людським. Часто об'єктом насмішки, жарту стають суто людські вади, якими наділяються у піснях тварини. Зміст, образи, ситуації при всій неправдоподібності мають риси реального життя народу, його побуту. Однією з основних тем, як і у фольклорі для найменших, є тема праці, що становить зміст життя трудівника. У піснях ми бачимо яскраві картини землеробської праці: «герої» жнуть, молотять, косять, прядуть, тчуть, пасуть і доглядають худобу. А лінощі окремих з них засуджуються іронічним зображенням їх споживацького ставлення до життя. Зустрічаючись у піснях та віршах з птахами, звірами, комахами, які думають, говорять, страждають, радіють і які в більшості випадків доброзичливі, часом слабкі і беззахисні, дитина виявляв своє ставлення до них, відчуваючи себе частинкою великого світу природи.

Своєрідна музикальність дитячого фольклору спостерігається в пісеньках, де музикуванням, забавами з приспівками й танцями розважаються їхні «герої». Ця тема звучить і в ліричному монолозі пастушка, що скрашує довгі години літнього дня співом, і у веселому діалозі матері з донькою, і у фантастичній картині забави звірят та птахів.

Твори, почуті в ранньому віці, давали дитині перші уявлення про навколишній світ. З роками ці уявлення ширшали, зв'язок дитини в середовищем ставав тіснішим, і вона у поетичній формі зверталася до живих істот та явищ, які спостерігала.

Заклички й примовки пов'язані з вірою давньої людини в магічну силу слова. Розвиваючись, народ поступово втрачав цю віру, одначе рудименти таких уявлень лишалися жити серед дітей.

Заклички до дощу, сонця, хмар пов'язані із землеробською працею наших далеких предків. У далекому минулому вони, вірогідно, супроводжувалися й певними магічними діями, невиразні відгомони яких можна помітити у деяких текстах. Безперечно, заклички змінилися від тих прадавніх часів, але лишилася їхня суть — прохання, щоб пішов чи припинився дощ, вийшло сонце чи розійшлися хмари. Тривале життя цього жанру серед дітей викликало й появу зразків, створених ними самими і вже позбавлених стародавніх мотивів.

Різновидом закличок є звертання до комах, птахів, рослин, води, лісу тощо. Об'єкти звертання дуже різноманітні, і можна гадати, що свого часу такі заклички були поширені серед дітей.

Характер звертань, їхній зміст, значення для виконавця висловленого прохання не рівнозначні в цих творах. Одні з них — просто розвага (до слимака, метелика), інші вимагають певної відповіді і в своєрідним ворожінням, пророцтвом майбутнього (до зозулі, до комахи «сонечка»). Ще інші мусять у чомусь посприяти — щоб вилилася вода з вуха після купання; щоб зникли веснівки на обличчі; щоб вийшла порошинка з ока; щоб не схопив у воді «чорток» під час купання в неурочний час. Діти звертаються до миші, щоб «дала» новий зуб; до гикавки, щоб перейшла на когось іншого; до мурашок, щоб доїли крихти хліба або випустили квасок (його діти люблять злизувати із стеблин); до шуліки, щоб не хапав курчат; до гайка, щоб показав гриб; до грибів, щоб сходилися докупи; до води, щоб швидше стікала після купання.

Зміст деяких закличок досить невиразний. Так, наприклад, діти зверталися з пісеньками до журавлів, які при цьому мали змінити свій шлях або закрутитися на місці. Зараз важко зрозуміти, яке це могло мати значення для виконавців. Можливо, це було якесь ворожіння, бо в деяких закличках збереглися згадки про певні, очевидно, магічні дії (зав'язування й простилання червоного пояса).

Поважний тон, властивий закличкам в цілому, в окремих творах зникав, з'являлася задерикуватість із погрозами, що напрочуд мирно співіснує в дитячому серці з жалісливістю. Такі твори є чимось середнім між закличкою та прозивалкою, дражнінням, звернутим до птаха чи тварини:

Киги, чайка!
Де твої яйка?
На горбочку
В черепочку.
Хлопці орали,
Яйка забрали.

Примовки за своєю суттю споріднені із закличками, але не мають звертання з безпосередньо висловленим проханням. Вони виражають почуття, викликані якимось явищем (напр., «сліпим» дощем), а можуть, як і заклички, «сприяти» у якихось діях, тобто є своєрідним дитячим заклинанням. Часом примовка не згадує ні самої дії, ні її об'єкта, але є зв'язок між реальним зоровим та художнім образом.

Хоч заклички й примовки тісно пов'язані з природою, її розквітом і приурочувалися до певних періодів року, проте вони не обмежені вузькими рамками календаря. Серед творів дитячого репертуару, які виконувалися тільки, скажімо, на Новий рік, слід назвати колядки та щедрівки.

Участь дітей в календарних святах та обрядах, які в основі своїй пов'язані з практичною трудовою діяльністю народу, мали неабияке значення для виховання в них зацікавленості справами свого середовища, розуміння значущості землеробської праці, залежності від неї, від її результатів усього життя людини. Адресовані колядки та щедрівки, як правило, господарям дому, найчастіше родичам — дядькові, тітці, й обмежувалися зиченням здоров'я, гаразду в господарстві тощо. Побажання ці часто гіперболізовані, що пов'язано з властивою цьому жанру в цілому тенденцією до ідеалізації зображуваного. В той же час у них виявилася і притаманна самим дітям схильність до перебільшень.

У багатьох дитячих колядках та щедрівках величання (на відміну від колядок та щедрівок, виконуваних дорослими) має жартівливий відтінок, а в залежності від стосунків з господарями, їх ставлення до щедрувальників часом ставало ще й колючим та насмішкуватим.

У коло прохань малих колядників та щедрувальників входили страви святкового столу, інші подарунки, якими за традицією віддячували господарі за їхні добрі побажання:

Щедрик-ведрик,
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски.
А ще мало —
Дайте сало.
А як донесу —
Дайте ковбасу.
Давайте хутко,
Побіжу прудко.
Коротка свитка —
Ізмерзла литка.

Втративши первинну магічну функцію, трансформувавши окремі елементи обрядової поезії, дитячі календарні твори набули рис розважальності, водночас вони зберегли і мотиви, пов'язані з господарчою діяльністю народу.

З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш «дитячим» є прозивалки.

У прозивалках, цій своєрідній формі самовираження, яскраво виявилися особливості дитячої естетики, безпосередність дитячої реакції в момент сварки чи суперечки на слова образи, жести, гримаси, а то й дії.

Прозивалки будуються в основному двома шляхами — як твердження і як звертання. Щоб дошкулити висміюваному, йому приписуються недоладні, безглузді, принизливі дії. З рядів цих пісеньок постає страшенний ненажера, безмежний боягуз або хвалько, хтось неохайний, невмілий, неповороткий тощо. Щоправда, фантазія і тут має свої межі, про що свідчать так звані «формули висміювання», з яких складаються численні варіанти прозивалок.

Часом приводом до створення прозивалок ставали і зовнішні вади людини, діставалося в них мазунам і плаксіям, не минало їхнє жало й людей, старших, але таких, які чимось не відповідали уявленню дітей про звичне, нормальне.

У випадках, коли прозивалка будується як звертання, висміюваному пропонується виконати дію, що емоційно має негативне забарвлення. Якщо ж запропонована дія за змістом нейтральна, то для створення необхідного колориту до звертання приєднується якесь дошкульне твердження:

Антоне, Антоне,
Собака втоне!
Тягни за вушка —
Буде добра юшка.

У прозивалках найпершою сходинкою у створенні образу є приклади до імені чи інших визначень «героя», які використовуються мало не в усіх зразках і обираються за співзвучністю з обігруваним словом.

Прозивалки мають чітку ритмічну будову, чітке римування. Рима, як правило, буває точною або наближається до такої. У творах із парною кількістю рядків рима в основному суміжна; у зразках з непарною кількістю суміжна рима зберігається, але з'являється й внутрішня рима у першому рядку. Взагалі внутрішня рима використовується в прозивалках дуже часто і в окремих випадках стає пануючою.

Усе це створює значну інтонаційну багатоманітність жанру, його насиченість цікавими звукосполученнями і свідчить в цілому про формування в дитячій свідомості певних естетичних вимог.

У багатьох поетичних творах дитячого репертуару більш чи менш яскраво виявлений відтінок гри.

Наскрізне порушення пропорцій та співвідношення предметів, їхніх якостей створює своєрідний ігровий «світ навпаки», світ небилиць. Небилиці розраховані на дітей, що вже достатньо орієнтуються в реальних якостях та взаємозв'язках предметів.

Абсурдність ситуацій у пісенних та віршованих небилицях виникає від зміни місць суб'єкта та об'єкта реальної дії, від надання предметам протилежних якостей тощо. Ці недоречності, як правило, не виступають окремо, а насичують твір, поєднуючись у різних комбінаціях.

Гра словом, інтонацією — основний художній прийом звуконаслідувань, зміст яких — уподібнення до голосів та інтонацій навколишнього світу. В українському фольклорі зустрічаємо наслідування звуків дзвона, співу жайворонка, солов'я, жовтобрюха, виття вовка, але чи не найпоширенішою розвагою такого роду було наслідування кумкання жаб. Головне для створення відповідного ефекту — це інтонація і певний добір фонем. «Зовнішній», так би мовити, зміст звуконаслідувань був різноманітний, але в цілому пов'язаний з реальним життям, побутом народу — тут ми знаходимо згадки про ярмарок, чумакування, заробітчанство тощо.

Дитячому фольклору відомі й пародії. Фольклорна пародія відрізняється від літературної тим, що пародіюється не зміст твору, а використовуються лише його форма, певні стабільні ознаки.

У традиційному репертуарі дітей існувала значна група пародій на церковні молитви. Вони майстерно використовували форми молитов, їхню ритміку, окремі елементи. Так з'являлися невеликі гумористичні зарисовки, де часом проступають і соціальні антипатії їх виконавців:

Вірую!
Зарізав піп кобилу сірую,
А попадя варила
Та й хвостом сі удавила.

Для розуміння деякої частини творів дитячого фольклору необхідне уявлення про конкретну ситуацію, в якій виконувалася пісенька чи віршик. Діти емоційно реагують на все, що відбувається в їхньому товаристві, і мало не на кожен випадок знаходять своєрідний поетичний коментар. Щоправда, таких «ситуативних» пісеньок та віршиків до нас дійшло не дуже й багато. Одягаються діти після купання в річці, поспішають, намагаючися випередити одне одного, і при цьому приспівують. Треба по-дитячому покарати того, хто чимось завинив, — беруть його «на кра»: качають, торсають, скубуть, в залежності від відповідей на поставлені питання. Хтось надмірно намагається бути в центрі уваги, і товариші декламують йому з насмішкою: «Кажу, кажу, зарізав дід козу...» Хочеться випросити щось у товариша — є пісенька і для цього, яка на всякий випадок ще й «затаврує» того, хто відмовляє: «Хто дасть, той князь, Хто не дасть, той грязь».

Часом певну ігрову ситуацію для дитини створюють і дорослі. Так, мати, прагнучи, щоб дитина, яка просить хліба, більше рухалася, пропонує їй «поскакати діда». Стрибаючи, дитина у приспівці й описує цю ситуацію: «Скачу, скачу діда...»

Деякі пісенні та віршовані твори за елементами драматизації, які вносяться у їх вккопання, наближаються до гри і є своєрідним містком, перекинутим до ігрового фольклору.

Дітям завжди подобалися й скоромовки. Переймаючи від старших, вони легко їх запам'ятовували і залюбки розважалися ними. Ігровий ефект скоромовок будується на навмисному утрудненні вимови певного тексту (часом римованого або ритмізованого), викликаному відповідним розташуванням звуків. Для дітей така розвага має і виразне практичне значення — допомагає формуванню мовного апарату дитини, привчає до складних поєднань звуків.

Важливим моментом дитячої гри є справедливий розподіл ролей серед учасників. У дітей для цього існують різні способи: вимірювання на палиці, вимазування крейдою чи сажею пальця і згадування його в стуленій у кулак руці та ін. Поділ на партії відбувався за допомогою жеребкових примовок. Але найпоширенішим способом розподілу ролей у грі є лічилки.

В основі багатьох з них лежить прихована лічба, часто у вигляді переінакшених числівникових форм.

Розвиваючись, лічилки поповнювалися новими художніми елементами, зокрема іноземними словами, які, потрапляючи в нове середовище, викривлялися виконавцями так, що на сьогодні про походження багатьох з них можна говорити лише гіпотетично.

Серед лічилок, які не мають сюжету, є такі, що являють собою лічбу до восьми, десяти, дванадцяти, а їхня лексика — це спотворені форми числівників та слова, що служать їх замінниками. У багатьох лічилках лексика — це так званий «заум», слова, позбавлені сенсу, всуміш з спотвореними іноземними словами. Але часом і в таких творах з'являються окремі осмислені слова й образи, хоча й без певного зв'язку між собою.

Чимало лічилок, що складаються із, здавалося б, цілком зрозумілих слів, теж не мають ясного змісту. Але це не заважає їх популярності у дітей, які люблять деяку загадковість і яких приваблюють яскраві, незвичайні співзвуччя.

Лічилки сюжетні дуже різноманітні. Є твори, що існують здавна; в них зустрічаються деякі історичні ремінісценції, давні реалії і певна незрозумілість. Твори новіші мають ясний зміст, переважно короткі в сюжетах, їх настрої відчутно споріднені з іншими творами дитячого репертуару. Тож не випадково, що діти часто пристосовують для лічби твори інших жанрів — звичайнісінькі пісеньки, заклички, ігрові приспівки.

У житті дитини гра як основний і найбільш доступний для дитини вид діяльності в певному віці і як важливий засіб духовного й фізичного виховання завжди займала і займає значне місце.

Ігри, зародившись у прадавні часи, розвиваючися, вбирали риси різних суспільних формацій, життєвих укладів. Але водночас вони зберегли й ознаки свого давнього походження.

Колись ігри побутували і серед дорослих, деякі з них становили елемент обрядів. Ще у XIX ст. чимало з них побутувало як серед дітей, так і серед дорослої молоді.

Будь-яка гра — чи то рухлива, чи з елементами драматизації — дає поштовх фантазії й творчій уяві, але мистецьке, художнє начало більшою мірою властиве, безперечно, іграм драматичним.

Найдавнішими за походженням є хороводні драматичні ігри, що колись були частиною весняного календарного обряду і які ще до сьогодні подекуди виконуються саме навесні. Це ігри з темою землеробської праці, в яких і в слові, і в пластиці рухів відтворюється сівба, зростання, збирання, обробка різних рослин. Пісні у хороводних іграх прості, легкі для запам'ятовування. Виконуються вони, як правило, усіма учасниками, що стають колом, а вміст пісні передає відповідними рухами той, хто перебуває всередині кола.

Природний інтерес дітей до всього живого сприяв популярності серед них ігор, основними персонажами яких є птахи та звірі. Це і хороводні драматичні ігри, і драматичні ігри, де дія, рух поєднуються з добре розвинутим діалогом і створюють певний сюжет. Ці ігри часто відтворюють гострі моменти боротьби сильнішого й слабшого: квочка захищає курчат від шуліки, гусенята й козенята стають здобиччю вовка тощо. Участь у такій грі виховувала в дітях почуття єдності, співчуття до слабшого, давала їм деякі відомості про звички й повадки тварин.

Особливо багато серед традиційних народних ігор суто спортивних, у яких драматизація поєднується із змагальними моментами — біганням навздогін, наввипередки, пошуком, прориванням кола, а в деяких іграх використовують і спортивні знаряддя — палиці, кулі, м'ячі, камінці, кісточки. Є чимало варіантів гри на вгадування схованої речі.

Чимало з таких ігор супроводжуються своєрідними поетичними вставками, які мають найрізноманітніше призначення — сигналізують про початок гри або якийсь її етап, коментують події, що відбуваються, тощо. В кожному випадку вони збагачують і розцвічують гру.

Дитячий фольклор, як невід'ємна частина практичної педагогіки народу, протягом століть формував естетичні смаки дитини, становлячи морально-етичну основу розвитку особистості. В традиції народного виховання його твори сприяли фізичному і моральному здоров'ю дитини, розвитку її розумових здібностей, підготовці до суспільно-кориспої діяльності. Художнє слово, водночас із живими спостереженнями, збагачувало знання про навколишній світ, вчило доброти й співчуття, допомагало самоствердженню.

І переживши віки, ці твори як безцінне багатство передаються новим і новим поколінням.

Публікація творів дитячого фольклору має давню історію. Вперше колискова пісня з'явилася на сторінках альманаху «Русалка Дністрова» 1837 p., і ось уже близько 150 років їх записують і друкують збирачі народної творчості та фольклористи.

До найдавніших записів дитячого фольклору належать публікації у виданнях: «Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем. Часть I» (1849), у його праці «Дни и месяцы украинского селянина» (1856), збірниках А. Метлинського «Народные южнорусские песни» (1854), П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872, т. III; 1877, т. IV), Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878) і багатьох інших.

Особливо активно публікуються вони наприкінці XIX — на початку XX ст. — значними добірками в часописах «Киевская старина» (1893, т. 42; 1898, т. 61), «Этнографическое обозрение», «Етнографічний збірник» (1898, т. V), «Харьковский сборник» (1895, вип. 9), «Матеріали до українсько-руської етнології» (1907, т. IX). «Игры крестьянских детей в Купянском уезде» П. Іванова (1889) і досі лишаються найбагатшим зібранням українських народних ігор, а його добірка дитячого фольклору, також з Харківщини («Этнографическое обозрение», 1897, № 1), вперше представила це явище у всій його багатоманітності.

Найзначнішою добіркою колискових пісень були записи В. Милорадовича з Полтавщини («Народные обряды и песни Лубенского уезда, Полтавской губернии, записанные в 1888—1895 гг.» (1897).

У перші пореволюційні десятиріччя чимало своїх записів, в тому числі й дитячого фольклору, публікують відомі фольклористи-музикознавці К. Квітка, Ф. Колесса, М. Гайдай. Чимало фольклорних зразків містила праця Н. Заглади «Побут селянської дитини» (1929). Серед найповніших видань, здійснених за радянського часу, можна назвати збірники «Дитячий фольклор» (1962), «Мальована колисочка» (1974), «Дитячий фольклор. Колискові пісні та забавлянки» (1984).

bigmir)net TOP 100