Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Жартівливі та сатиричні пісні

Реферат

На главную
Реферати з української літератури

Поетичний геній українського народу протягом століть створив неперевершені художні цінності, серед яких по праву чільне місце належить народній пісні в усій її жанровій різноманітності. М. Добролюбов зазначав: у народній поезії вилилась уся доля, «весь справжній характер України, все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим».

Віками український народ відстоював свою незалежність. Його історичні шляхи позначені кровопролитними битвами з іноземними загарбниками та виснажливою соціальною боротьбою проти місцевих гнобителів. У цій непримиренній довготривалій боротьбі народ виявляв героїзм і рішучість, оптимізм та волю до перемоги. Це формувало дійову вдачу, вимагало віри у власні сили, глибоко розвивало критичне світосприймання. Внаслідок цих та багатьох інших чинників одним із вагомих складників національного характеру українців став сміх і вужче — гумор, як своєрідний засіб народного духовного утвердження й самозахисту.

Гумор і сатира властиві багатьом жанрам усної народної творчості. Казки і пісні, анекдоти і перекази, загадки і частушки, прислів'я та приказки, бувальщини сповнені невичерпним сміховим колоритом, цілою гамою найрізноманітніших відтінків сміху — від лагідної усмішки, дружнього необразливого жарту, дотепного й веселого кепкування, доброзичливої критики до саркастичного висміювання, злої іронії, дошкульного глузування, нищівного засудження й спопеляючого заперечення.

Пісні цього різновиду фольклору в гумористично-розважальній і сатиричній формах відображають побут, національний характер і світогляд народу, його етичні, естетичні уподобання і оптимізм. У них знайшли яскравий вияв найсвітліші ідеали волелюбного народу-трудівника.

Перлини сміхової народної творчості охоплюють обрядову і необрядову поезію; нині побутують переважно словесно-музичні твори необрядові. Виникнення жартівливих пісень відноситься до часів формування календарно-обрядової поезії слов'ян. Багатства українських гумористичних і сатиричних пісень складалися впродовж століть і нині продуктивно поповнюються. Вони мають чимало спільного з гумором і сатирою російського та білоруського, а також всіх інших слов'янських народів.

Соціальна тканина народної сміхової творчості, як правило, національно забарвлена, що зумовлено не лише мовою, не лише самим предметом зображення, а й своєрідним віддзеркаленням у творах національних особливостей народу, його психіки, художніх традицій — насамперед фольклорних. Національна специфіка гумору є історично змінною, рухливою, вона обумовлюється прогресом світогляду народу та змінами в його історичному житті. На різних етапах історичного життя народу ця змінність виявляється в неоднаковому темпі розвитку сатирично-гумористичних жанрів народної творчості. В умовах феодалізму з властивим йому патріархально замкнутим укладом життя народу і порівняно невисоким рівнем його соціальної свідомості основними об'єктами гумору були негативні явища повсякденного побуту. В часи національно-визвольного руху сміх набирав гострішого соціального спрямування, «вибухового» сатиричного характеру. З розвитком капіталістичних відносин і загостренням соціальних суперечностей у народній творчості поглиблюється сатиричний струмінь, збагачується палітра художніх засобів пісень. Таким чином, не залишаючи сфери побутової, морально-психологічної, гумор активніше переходить у сферу політичну і соціальну, в сферу класової боротьби і стає дошкульним, викривальним, нищівним.

Важливу роль у творенні та поширенні жартівливих і сатиричних пісень відіграли народні співці — кобзарі і скоморохи (а цим частково й пояснюється спільність українського, російського та білоруського гумору), учасники художньої самодіяльності. Чимало пісень цього циклу мають літературне походження (відоме, а часом і «нерозшифроване», але відчутне індивідуальне авторство).

Хоча жартівливі та сатиричні пісні мають спільну основу — сміх, усе ж вони умовно розрізняються: об'єктом перших здебільшого є несумісні із здоровою народною етикою та мораллю вчинки людей, різноманітні комічні ситуації родинного життя і побуту, стосунки між сусідами, кумами тощо. Життєрадісне торжество в жартівливих піснях здорових сил життя над усім відсталим, безперспективним можна вважати запереченням (без прямого викриття) протилежного, негативного. Сатиричні ж пісні спрямовані на викриття потворних, соціально небезпечних, класово ворожих трудовому народу явищ, подій та людських типів. Викриття негативного тут відбувається через гостре висміювання з позицій народного ідеалу. Тональність сміху в жартівливих піснях м'яка, доброзичлива, співчутлива; у сатиричних — гнівна, в'їдлива, безжальна, презирлива, саркастична. Не заперечуючи свого об'єкта, жартівливі пісні критикують, висміюють по-дружньому, це «той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину»; сатиричні ж твори, непримиренно тавруючи об'єкт, заперечують його в цілому. Проте слід наголосити: сатири без гумору нема, а в жартівливих піснях часом досить відчутні елементи сатири (особливо тоді, коли критика на рівні індивіда переходить у площину суспільну).

Тематика народної жартівливо-сатиричної творчості надзвичайно широка й різноманітна.

Об'єктом жартівливих пісень в основному є родинно-побутова сфера. Тому головними персонажами виступають дівчата й парубки, жінка і чоловік, баба і дід, зять і теща, кум і кума тощо. Чи не найчастіше серед героїв пісенної гумористики зустрічаються дівчата й парубки. І це зрозуміло, адже гумор — особливо сильний гуманний засіб виховання людини, насамперед молодої. Разом із тим веселий спів створював ліричний настрій, сприяв взаємопізнанню та взаєморозумінню між хлопцями і дівчатами, готував найвищий емоційний злет інтимних почуттів, коли за щирим сміхом в усій своїй звабливій цноті і красі стояло розквітле перше кохання. На вулиці, на вечорницях, досвітках, у веснянкових іграх та хороводах, різноманітних формах молодіжного дозвілля хлопці й дівчата жартували, дотепно висміювали одні одних, змагалися в кмітливості й майстерності співів.

Критерій оцінки людської особистості, найвища моральна цінність народу — працьовитість, здатність перетворювати світ і себе. Із позицій свого естетичного ідеалу народ оцінює окремих індивідів по тому, як вони ставляться до праці. Жартівливі пісні про молодь акцентують увагу на негативних рисах: лінощах, неробстві, безгосподарності, недбальстві, вайлуватості, незграбності. Класичними ілюстраціями цього є пісні «Грицю, Грицю, до роботи», «Чи не той то Омелько».

Народ кепкує над такими вадами дівчат і хлопців, як легковажність, нескромність, дурість, язикатість, недолугість, пиха; викликають сміх недоречні залицяння, комічні освідчення, непорозуміння, безглузді суперечки між парубками, між хлопцем і дівчиною, всілякі принаджування й частування, занадто відверті любощі, парадоксальні ситуації тощо.

Жартівливі пісні родинного життя охоплюють різноманітні вияви смішного насамперед у стосунках між чоловіком та жінкою і властиві їм вади. Як відомо, народному ідеалу відповідає подружжя, засноване на взаємному коханні та повазі; всілякі відхилення від цього вважаються аномальними: соціальна нерівність (згадаймо прислів'я: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»); вікова невідповідність; контрасти вроди чоловіка та жінки, що побралися під тиском обставин, з розрахунку. Смішного (часом із нотками співчуття, смутку, розчарування) в сімейних стосунках надзвичайно багато. Це й кпини над чоловіком, який боїться залишити молоду дружину саму вдома, і насмішка над чоловіком-страхополохом (лягає спати від стіни, боячись привидів), і порівняння власної жінки-нечупари з роботящою акуратною сусідкою, і показ облесливих, «хворобливих» симулянток і т. д. Народ сміється над безгосподарними жінками, їх нездатністю до звичайної буденної роботи (косіння і жаття ниви, обробіток льону, приготування їжі, доїння корів тощо), скнарістю, байдужістю, нехлюйством, вередливістю, впертістю, гультяйством, схильністю до чарки. Дотепно висміюються примхливі, свавільні жінки в таких славнозвісних піснях, як «Дворянка» («Продай, милий, сірі бички»), «Міщанка» («Як задумав мужичок»).

Чимало є пісень про стосунки в сім'ї між старими та молодими, тещею і зятем, дідом і бабою, кумами.

Вже сам факт виходу молодої заміж за старого створює комічну ситуацію, а коли вона всілякими хитрощами намагається позбутися повсякчасного контролю з його боку (скажімо, посилає в луг по калину, вдаючи із себе хвору), щоб зустрітися з коханим, то цей комізм поглиблюється. Малюючи картину порушення вірності, «шанобливого» збиткування молодої над старим, пісні непрямо, у формі іронічного співчуття, засуджують її. Симпатії тут відверто віддано молодій жінці, хоча акцент робиться не стільки на її вчинках, скільки на смішному становищі старого немічного чоловіка, його незавидній ролі в нерівному шлюбі. Іноді пісня настільки загострює увагу на неприродності й неможливості щасливого поєднання молодої і старої доль, що дозволяє собі зображувати обстановку радісної надії жінки на близьку кончину чоловіка і полегшене зітхання після його смерті («Ой мій милий заболів, киселику захотів»). У народнопісенних зразках цього циклу переважають дидактичні настанови — застереження молодим незаміжнім дівчатам та парубкам-перестаркам і вдівцям вступати в нерівні шлюби. Повчальність, виховний елемент бере верх над веселістю, розважальністю; чи не тому тональність сміху тут специфічна: до комічності долучається трагізм, приреченість на душевні муки й нещастя.

Постаті діда та баби в жартівливих творах також не позбавлені дидактичної функції, яка, проте, виявляється не так прямо й безпосередньо. Об'єктом сміху тут є різноманітні епізоди, ситуації, випадки з родинного життя людей, які на старості вдаються до дивовижних химер і вчинків. Так, рельєфно відтворені образи вередливої, усім невдоволеної баби, діда-ловеласа, якому не таланить у любовних походеньках. Непорозуміння між літніми людьми іноді доходять до того, що «дід бабу товче, що нерано млинці пече», що дід іде топитися або топить бабу, чи ладен продати свою набридливу супутницю життя (купляє гребінця, щоб розчесати її, однак його затія марна — покупця, як правило, не знаходиться).

Окремі пісні гумористично зображують численну родину, в чому виявився відгомін розпаду великої патріархальної сім'ї («А в нашого Омелечка»), комічні стосунки між тещею і зятем, свекрухою та невісткою, сватами тощо.

Особливою дотепністю характеризуються пісні про кумів (переважно про кума й куму). Як відомо, в куми запрошували найближчих друзів, часом колишніх коханих, з якими з різних причин не вдалося поєднати свою долю. В піснях цієї групи колоритно змальовуються зустрічі й залицяння кума до куми (тут пускаються в хід подарунки, компліменти і образні натяки, відверті підмовляння на гріх). Іноді ініціатива належить кумі. Народ весело висміює прикрі непорозуміння між жінками-кумами, між кумом-перелюбником і не завжди вірною своєму чоловікові кумою.

Симпатією, повагою та співчуттям овіяний образ молодої вдови, яка, незважаючи на свою сумну долю, прагне життєстверджуючого оптимізму.

До розряду жартівливої творчості відноситься основна частина танцювальних пісень — приспівок до найпопулярніших українських танців. Народні танець і супровідна йому пісня — яскравий вияв життєрадісності й оптимізму трудящих. Вони віддавна прикрашали колективне й особисте дозвілля, гуртували людей, виховували в них благородні почуття. Метелиці, гопаки, козачки (козаки), гайдуки, коломийки витворилися в процесі формування та розвитку української народності і є продуктом своєрідних соціально-економічних та історичних умов життя. Танець метелиця відобразив зв'язки людей із світом природи; гопак та козачок несуть на собі відбиток військового способу життя, ратного героїзму народу, який «цілі віки бився, як лев, за свою свободу» (О. Довженко).

Різноманітні народні танці й пісні до них віддавна були надзвичайно популярні. Яскраве висвітлення танцювального багатства народу знаходимо в живих побутово-описових картинах «Енеїди» І. Котляревського:

Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцювали
В дробушках, в чоботах, в свитках.
Сестру Дідона мала Ганну...
...В стьожках, в намисті і в ковтках;
Тут танцювала викрутасом
І пред Енеєм вихилясом
Під дудку била третяка.
Еней і сам так розходився,
Як на аркані жеребець,
Що трохи не увередився,
Пішовши з Гандзею в танець.
В обох підківки забряжчали,
Жижки від танців задрижали,
Вистрибовавши г о ц а к а.
Еней...
Садив крутенько гайдука.

Трохи далі:

Тут інші журавля скакали
А хто од дудочки потів...

І навіть на Олімпі:

Богиня з радіщ танцювала,
А Зевс метелицю свистав.

Розпалюючи атмосферу веселощів, додаючи запалу й охоти танцюристам, пісні цього циклу водночас сповнені гумористичним зарядом і нерідко висміюють негідні вчинки, різноманітні вади людей, негативні явища.

Окремо треба згадати своєрідні невеликі жартівливі пісеньки — триндички (пританцівки), що, як правило, виконуються без музичного супроводу на родинних святах, а також матерями, що бавлять своїх дітей.

До танцювальних пісень певною мірою відносяться також коломийки — «перлини великого намиста» (І. Франко) та частушки, хоча як окремі жанрові структури вони мають власну специфіку відображення дійсності і значно ширше призначення.

Порівняно невелика група пісень до краков'яків та польок — танців, запозичених у польського народу, — також переважно мають гумористичний характер.

Серед жартівливих пісень танцювальні виділяються і оригінальними мелодіями, і невеликим обсягом, і своєрідною тематикою, яка рідко виходить поза сферу родинних стосунків та побуту. Сміх у пісенності цього циклу має широкий діапазон: від веселої розваги, доброзичливого під'юджування до сердитого звинувачення і розвінчання всього негативного, шкідливого.

Танцювальні пісні, як правило, в лаконічній формі через містку художню деталь реалістично зображують вдачу людини, дають характеристику того чи іншого явища, оцінку конкретної життєвої ситуації. Типовими темами цієї пісенності є танці, танцюристи і музики. У центр уваги тут ставиться буденна, звична деталь чи реалія (черевики, закаблуки, спідниця, ноги, халяви тощо), яка, проте, відіграє образотворчу роль. Досить однієї деталі — «Од Харкова й до Хорола черевички підпорола» (варіант: «Од Києва до Хорола черевички попорола»), щоб створити чітке враження про завзятість і темперамент танцюристки. Чимало пісень безпосередньо висловлюють багаті почуття і враження танцюючих. Пройняті світлим, бадьорим настроєм, вони часом начинені перцем:

Грай, музико, коли граєш,
Коли добрий смичок маєш;
А не граєш — не дури,
Дармо грошей не бери!

У жартівливих танцювальних творах змальовуються вдалі й невдалі залицяння, явні й таємні побачення, сердечні розмови й тимчасові чвари, пригощання й подарунки, непорозуміння, зумовлені побутовими, морально-етичними чи соціальними причинами. Отже, народні гуляння, танцювальні пісні своєрідно готували молодь до родинного життя.

Як і в жартівливих, у танцювальних піснях віддзеркалилися найрізноманітніші комічні ситуації сімейного життя. Тут також висміюються безгосподарність, лінощі, неохайність, подружня невірність, психологічна несумісність характерів. Ці пісні подають широку й багатобарвну панораму народного побуту. В них зустрінемо і шевця, і коваля, і мельника, неодмінних героїв — зятя й тещу, свекруху й невістку, матір і дочку, кума та куму, діда і бабу. Попи, дяки, багатії, дуки — в танцювальних піснях постійний об'єкт насміхів та глузування. Добродушний гумор тут нерідко переходить у їдку сатиру.

В українській уснопоетичній творчості сатирі належить особливе місце завдяки яскравому мистецькому відображенню в ній народної мудрості, непримиренної ненависті до класових ворогів, пристрасного соціального протесту. У дожовтневий час сатира була для трудящих важливим засобом ідеологічної боротьби. Висміюючи своїх класових ворогів, висловлюючи протест проти соціального поневолення, нестерпної експлуатації, проти всього потворного в житті, народ у сатиричних творах відстоював ідеали добра, справедливості, вільної праці і високої моралі.

Велику групу сатиричної пісенності становлять соціально-побутові твори, в яких зображені царі, пани і підпанки, багатії, церква й попи, армійські офіцери, злодії, зовнішні вороги та їхнє ставлення до трудового народу і ставлення народу до них. Тут чи не найглибше виявилися народний світогляд, розуміння народом соціальних питань, мрії та прагнення трудящих. Спрямована проти привілейованих верств і панівної верхівки сатирична пісенність була могутньою зброєю і нападу і надійним щитом самооборони талановитих людей праці.

Чимало творів, саркастично розвінчуючи царське самодержавство, засвідчували зростання революційної свідомості народу:

Ми не підем на кладочку,
Бо кладочка гнеться,
Ми не хочемо царя,
Хай він западеться!

Ще виразніше:

...щастя не буде,
Доки у нас на престолі
Цар Микола буде.

І, нарешті, прямий заклик до відкритої масової боротьби за своє щастя й волю в пісні «Крейсамт з панами тримає»:

А ви, хлопці любі, милі,
Хапайте се до сокири,
Остріть коси, остріть вила —
Аж так пукне панська жила.

Народ їдко висміює багатія із «загребущими руками, завидющими очима», який в ярмо «тата й маму запрягав, на капусту орав»; соцького, що хизується перед десяцьким своїм «високим чином»; ротного досить промовисто названо «рвотним»...

Окрему групу сатиричних пісень складають антирелігійні, антицерковні та антипопівські твори.

Як відомо, відчуття експлуататорської суті релігії, соціально ворожої трудящим, здавна було властиве широким народним масам. Фольклор відображав світогляд народу, в своїй основі чужий релігійним догмам. Дошкульним сміхом народна поезія знімає ореол святості з самого бога, його святих угодників; служителів релігійних культів змальовує обмеженими, зажерливими, ущербними, хтивими, мізерними, мстивими, брехунами-облудниками, пияками і злодюжками. Ставлення народу до духовенства (попів, дяків, ченців та їм подібних) — яскраве свідчення його антирелігійних і антицерковних настроїв.

Об'єктом народної сатири завжди були зовнішні вороги українців, кочівники-посіпаки, загарбники зі сходу і заходу, півночі і півдня. Згадаймо славнозвісні листи козаків-запорожців турецькому султанові, твори «їхав ляшок із Варшави», «Морквяний ляшок» тощо.

Із вражаючою ідеологічною та політичною силою впливу зазвучала народнопісенна сатирична творчість в роки Великої Вітчизняної війни. Недарма в народі говорили: «Куля вб'є одного, а пісня — тисячі ворогів». Твори цього періоду наснажені гнівом і ненавистю, нещадним сміхом над німецько-фашистськими загарбниками і непохитною вірою в перемогу народу. В одній із пісень застерігається:

Ой не ходи, фрицю,
На нашу границю,
Бо скрутимо, враже,
Тобі потилицю.

Тавруючи негативні явища пожовтневої дійсності, пісенна сатира сміливо втручається у політичну, соціально-побутову, морально-психологічну та виробничу сфери. Її вістря спрямоване проти носіїв релігійних забобонів, міщанства, демагогів, бюрократів, нероб «із довідками», кар'єристів, підлабузників-чиношанувальників, лицемірів, рвачів, п'яниць тощо. Висміюючи все негативне, що перешкоджає розвиткові суспільства, народні пісні зберігають життєстверджуючий оптимістичний рух.

Своєрідну групу складають сатиричні алегорії та пісні-байки. Алегоричність чи не вперше з'явилася в казках про тварин, де звірі виступають носіями певних людських рис: вовк уособлює жадібність і недалекоглядність; лисиця — хитрість і підлабузництво, осел — упертість тощо. В алегоричних піснях та піснях-байках, яким властиве інакомовлення, ідея, поняття передаються за допомогою конкретних образів. Так, іронічне зображення суспільного організму, особливо панівних верств, знаходимо в піснях про птахів. У деяких творах змальовується повна гармонія в царстві птахів та комах, чим підкреслюється дисгармонія в суспільстві, утопічність такої гармонії через неполадки та несправедливості реального життя. Пісні-байки мають ще й розважальний характер — зокрема в дитячому фольклорі.

Ефект смішного, комічного в усній поетичній творчості нерідко досягається шляхом пародіювання. Відомий дослідник української пародії Г. Нудьга зазначає, що пародія як жанр зародилася на грунті розвитку сатиричної та гумористичної творчості. У фольклорі вона проявила себе давно і бере свій початок, певно, від комічного передражнювання, смішного копіювання мови, співу, руху і т. ін. Сміховий ефект у пародії полягає в наповненні звичних до одного змісту поетичних форм зовсім протилежним змістом, який заперечує звичний. Перенесення форм героїчного на дрібнопобутове спеціально вносить розрив між змістом і формою, що й створює комічний ефект.

У народній поезії найчастіше зустрічаються пародії на духовні церковно-релігійні твори. Цим і пояснюється порівняно велика кількість пародій на церковні відправи, молитви, гласи, акафісти, християнські колядки і щедрівки тощо.

Відомі також пародії на окремі думи та народні пісні, хоча мета й характер висміювання тут інші — такі, що не мають гнівного викриття й заперечення пародійованого твору.

До розважальних пісень відносять твори жартівливого характеру. В окремий цикл їх умовно виділяють за однією з основних функцій.

Пісні-дотепи сповнені ігровими елементами, танцювальними ритмами й елементами жартівливо-еротичної двозначності. Функція їх заздалегідь визначена й цілеспрямована: це твори, що виконуються, як правило, при наявності слухачів, на аудиторію, бо їх мета не тільки розважити присутніх, а й висміяти негативні риси та хибні уявлення.

Значне досягнення народної сміхової культури — пісні-нісенітниці. Найчастіше це невеликі поетичні твори, побудовані за принципом нанизування незалежних одна від одної подій, вчинків, положень, які, по суті, є абсурдними, алогічними. Витоки цього жанру сягають сивої давнини; окремі зразки первісно мали магічне значення, виконуючи разом із тим і певну соціальну функцію.

У нісенітницях висловлено критичне ставлення народу до існуючого порядку речей; тут наявні елемент фантастичної утопії з розвагою, своєрідний погляд на звичні уявлення часто-густо у загадковій, закодованій поетичній формі. Комізм полягає в тому, що людям, тваринам, звичайним предметам приписується незвичне, невластиве, нереальне, фантастичне: «курка бичка привела», «бичок наніс яєчок», «ступа на яйцях сиділа», безрукий бере ті яйця і ховає «голому за пазуху», «безногий біжить», «німий кричить», «глухий підслуховує», «лисий зачісується», «Іван коромислом вперезався», «мав ставок на печі»; тут літають поросята, риба, звірі тощо.

Поєднання можливого з неможливим, реального з нереальним створюють простір для фантазії та уяви й вимагають логічної розстановки зображуваного по своїх місцях. Тому пісні-нісенітниці мають велике пізнавальне й виховне значення — особливо в дитячому віці. В них відбився невичерпний оптимізм народу.

Жартівливі та сатиричні пісні мають характерні композиційні засоби та художні прийоми: діалогічна, самооповідальна (монологічна), описова та комбінована (діалог з описом) форми викладу; прийоми контрасту, зіставлення, самовикриття (самореклами), засоби гіперболи і літоти (часто в поєднанні з прийомами несумісності), нанизування однотипних деталей, зображення від супротивного тощо.

Діалогічна будова жартівливо-сатиричної творчості бере свої початки від обрядово-ігрової та хороводної поезії. Чимало жартівливих пісень побудовано у вигляді діалогу між парубком і дівчиною, дочкою і матір'ю, сином і батьком, чоловіком і жінкою («Дівка в сінях стояла», «Ой ішло дівча лучками», «Грицю, Грицю, до роботи», «Та куди їдеш, Явтуше», «Ой мати, мати, єсть дяк у хаті», «Тетяно, Тетяно, вари галушки» та ін.). Засобом діалогу відтворюється динаміка комічної події чи сценки, зіткнення контрастних точок зору героїв розкриває певні риси їхньої вдачі та поведінки, «оголюючи» їх для сміхового ефекту.

У творах самооповідальних, де розповідь ведеться від першої особи, зображуваному надається більшої достовірності, яскраво підкреслюється несумісність дій і вчинків героя, який рекламує себе, «малюється», із загальноприйнятою життєвою нормою. Часто позитивна самореклама зводиться нанівець негативними деталями-ілюстраціями:

Чи я в мужа не жона,
Чи не господиня
Три дні хати не мела —
Сміття по коліна.

Або:

Чи я в мужа не жона,
Чи не майстериця!
Покроїла я штани —
Вийшла рукавиця.

Монологічна форма викладу є однією з найпоширеніших у сучасній жартівливій піснетворчості.

Форма епічного описового зображення, сторонньої фіксації комічних сцен, ситуацій, рис характеру також часто зустрічається в жартівливих піснях (особливо в тих, що відтворюють трудові процеси: «Чи не той то Омелько», «Ой на горі жита много», «За городом кози пасла» та ін.).

Жартівливо-сатиричні твори часом зумисне об'єктом зображення обирають дрібні й малозначущі речі, пригоди; зіткнення нікчемного, мізерного змісту удавано серйозним викладом породжує спалахи іскристого сміху. Скажімо, комічний ефект пісні «Як ішов я з Дебречина додому» зосереджений у тому, що курка перейшла парубкові дорогу.

Важливу роль у досягненні комізму відіграють такі засоби і стилістичні прийоми, як контрастування, антитеза, гіпербола, зіставлення, порівняння, гротеск, паралелізми, повтори.

Одним із найпоширеніших виражально-зображальних прийомів гумору і сатири є протиставлення героїв пісень на віковій (молода і старий, молодий і стара), соціальній (бідна і багатий чи навпаки), родинній (жінка своя і чужа, сусідка, жінка і кума), професійній (музика, жнець, швець, писар, тракторист і т. д.), емоційній основі (любий і нелюб). При цьому позитивний образ відтворюється ідеально й нерідко величально, а негативний — засобом гротескного портрета і сатиричної характеристики. Останнє стосується насамперед соціально негативних фольклорних типів — багатіїв, попів, шинкарів тощо. Ось як, скажімо, подано контрастну характеристику багатій і бідній дівчатам:

Багатая гембатая,
Як сова надута,
А бідная сиротина —
Як сива голубка.

У багатої «ноги — як підтоки, брови — як волоки», вона «горда та пишна», а «убогая красивая, як у саду вишня».

У пісенній гумористиці подекуди спостерігається доведення контрастного зображення до нереальності, абсурдності («Ой пішов Косьмина, пішов Волосина»). Через недостовірне, нісенітницьке висміюються персонажі в пісні «Побила шевця лиха година». На поєднанні деталей, що логічно взаємовиключаються, на основі небиличності побудована пісня «А мій милий заболів» («Кисіль»), де виведено постать жінки-недотепи, яка «учинила кисіль у безодній діжі», «кисіль на морозі кипів». Головним засобом досягнення комічного ефекту тут виступає оксиморон.

Гіпербола (перебільшення зображувального явища) і літота (применшення його розмірів і значення) — часті прийоми гумористично-сатиричного зображення, що контрастують з реальним життям. Приклад гіперболи — в пісні про Охріма, який «вбив комара, начинив ковбас», «зарізав квочку, наклав сала аж цілую бочку»; в першому рядку пісні «Од Києва до Лубен насіяла конопель». Прийом літоти використано в пісні про ліниву господиню, яка хоч і «два городи обробила», але в результаті її трудових зусиль лише «одна диня уродила».

Художнє завдання тропа — вразити почуття чи уяву чимось незвичайним. Щоб поглузувати з чоловіка, пісня вдається до літоти:

Ой мала я чоловіка,
Ой мала я, мала,—
Посадила на пеньочку
Та й ворона вкрала.

До засобів комізму дослідник поетики української народної пісні О. Дей відносить і нанизування однотипних деталей, сукупність яких створює сміховий ефект. Найпоширеніші види цього: 1) перелік різних імен та професій при змалюванні масових сцен («Нехай же нас бог рятує»), занадто великої родини, яка виступає анахронізмом і сприймається в умовах розпаду патріархального роду як аномалія («А в нашого Омелечка»); 2) однорідне нагромадження різних процесів і дій: ловелас-перелюбник багатіє мрією та міркуваннями навколо того, що робила б кожна жінка, коли б він їх мав двадцять («За що би нас пан біг карав»); 3) показ розгортання процесів за логікою і динамікою почуття («Удовицю я любив», «Ой кум до куми залицявся»).

Способами сміхового ефекту є також контраст мелодії і тексту, мовні засоби (синоніміка, епітетика, ласкаво-зменшувальні форми, вигуки тощо).

Багатства жартівливо-сатиричної пісенності здійснили помітний вплив на розвиток української художньої літератури, музики, мистецтва.

Чимало жартівливих пісень ввійшли в літературу й театр через вертепну драму. Окремі пісенні зразки, очевидно, були спеціально створені для інтермедій («Ой під вишнею, під черешнею»). В комедіях, водевілях, п'єсах, починаючи від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, І. Франка і до наших днів, жартівливі та сатиричні пісні — невід'ємний компонент.

Неперевершеним майстром творчого осмислення ідейно-художнього змісту, образної системи народної гумористики виявив себе М. Гоголь у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», «Тарасові Бульбі», «Миргороді» та інших творах.

Життєдайними соками жартівливої пісенності живилася творчість геніального сина України Тараса Шевченка. Єдність творчої манери великого Кобзаря з фольклором була органічною; скажімо, дослідникам непросто визначити, де в піснях кобзаря Волоха із поеми «Гайдамаки» поетова, а де народна творчість. Їдка іронія, гіперболізація та контрастування в сатиричних творах Т. Шевченка теж мали народнопоетичне підґрунтя.

Видатний письменник-демократ Степан Руданський органічно поєднав народну пісню і гумор у співомовці — жанрові, якого, за висловом І. Франка, не має жодне письменство.

Творче осмислення, використання й трансформація жартівливих та сатиричних пісень яскраво виявилася в доробку радянських письменників (П. Тичипа, М. Рильський, А. Малишко, Остап Вишня, С. Воскрекасенко, О. Ільченко, С. Олійник, О. Ковінька, П. Глазовий, М. Годованець, Д. Білоус, В. Лагода, В. Юхимович, гумористи, об'єднані павколо журналу «Перець»).

Широко ввійшла сміхова пісенна традиція в українське оперне мистецтво та до репертуару хорових колективів, хореографічних, вокально-інструментальних ансамблів, видатних співаків (Д. Гнатюк, А. Мокренко, А. Солов'яненко, Д. Петриненко, Н. Матвіенко, О. Басистюк, Р. Кириченко, М. Стеф'юк).

Український народний гумор могутньо зазвучав розкотистим реготом «Запорожців» І. Рєпіна; відбився він і в радянському образотворчому мистецтві, зокрема в творчості О. Кульчицької («Танцювала риба з раком»), А. Монастирського («Гопак», «Ой ходила дівчина бережком») та ін.

Жартівливі та сатиричні пісні користуються найширшою популярністю на весіллях, родинних святах, масових народних гуляннях. Активність побутування і творення цих пісепь полягає в тому, що вони сповнені глибоким оптимізмом, дотепністю, красою і постійно виступають засобом пізнання дійсності, не втрачаючи функцій катарсису (морально-психологічного, душевного очищення), розваги та виховання. Жартівливо-сатирична пісенність разом з іншими жанрами фольклору здобула світову славу — славу художньо неперебутніх витворів поетичного генія українського народу.

bigmir)net TOP 100