Пісні кохання

Реферат

У багатобарвному суцвітті української народної пісенності чи не найпривабливішими кольорами виграє глибоко емоційна, поетична і мелодійна лірика кохання. В ній звучать інтимні струни людського серця, відгомони розбуджених любов'ю переживань — від хвилюючої радості до глибокого душевного страждання. Численні покоління витворили безліч чарівних пісень, супутниць квітучої пори людського життя — молодості. Як її поетична окраса, вони співзвучні й старшим: викликають спогади про незабутнє, та й, кажучи словами Пушкіна, любові всякий вік підвладен.

Мотиви кохання звучать в усіх жанрах і циклах народної пісенності — в календарно-обрядовій (особливо веснянках, купальських і петрівочних піснях, а також русальних, обжинкових, колядках і щедрівках), у родинно-обрядовій, головно весільній. З цих джерел і бере свої початки любовна лірика — найбільший сюжетно-тематичний цикл родинної поезії. Інтимні почуття лежать в основі драматичних колізій, відтворених у баладах і співанках-хроніках, козацьких, чумацьких, солдатських, наймитських піснях. Різноманітно й своєрідно розробляється ця вічна тема в жартівливих, танцювальних піснях, коломийках тощо. Найширше ж, найрозмаїтіше варіюється вона у незліченній кількості позаобрядових пісень і романсів, у тім числі й творів літературного походження, що органічно ввійшли до фольклорного репертуару.

У цій поезії віддзеркалилася побутова й соціальна атмосфера життя народу, відбилося розуміння честі, вірності й справедливості у взаєминах молоді, її стосунків з батьками. «...Коли де можна добачити вдачу народу, — писала Леся Українка в одному із своїх листів, — то се скоріше в ліричних піснях та в коломийках... ніж в баладах та піснях історичних».

Глибоко поетичне відображення в любовній ліриці загальнолюдського почуття забезпечує їй довговічність і неперебутню свіжість.

У своїй незліченній сукупності вона складає багатопланову словесно-музичну симфонію, що відтворює всі відтінки й нюанси переживань і взаємин закоханих у найрізноманітніших життєвих ситуаціях:

Проте і при цій невідворотній життєвій логіці поетизується передусім вірність, краса, гармонія почуттів, непохитних за будь-яких випробувань. Часто це передається засобом від протилежного: у піснях про нещасливе кохання, розлуку бринить туга за ласкою, взаємністю, за незнайденою парою, а водночас і за молодими літами, яких не повернути і не наздогнати на калиновім мості, або чується скарга на скороминучість любові:

Народний ідеал кохання як природного, високого й світлого почуття, притаманного людині, суперечить релігійним аскетичним догмам і церковним пересторогам про його гріховність, Ось як влучно сказано в одній пісні:

Кожен по-своєму переживає радощі й журбу любові: одним вона світить, мов сонце, і тоді співається: «Пливе щука з Кременчука, луска на ній сяє, хто не знає закохання, той щастя не знає», іншим несе розчарування, біль, нагадує водночас цвітіння й листопад, і пісня звучить мінорно: «Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає; хто з любов'ю не знається, той горя не знає»; ще для інших — це винятково серйозне почуття, що заполонює все єство: «Ти гадаєш, моя мамко, що любов дурниці, — любов гірше вип'є серце, як коноплі птиці». Пісня ввібрала в себе всю повінь вражень, переживань і роздумів, породжених коханням, — від розбуджених ним ледь уловимих порухів юної душі до бурхливих, трагічних вибухів всевладного почуття.

Лірика кохання — це колоритна життєво правдива поетична панорама молодості. Вже в піснях, де змальовуються вечорниці, зустрічі, гуляння молоді з веселощами, першими захопленнями, залицяннями, за жартом і дотепом чуються певні симпатії й прагнення зачепити уподобаних дівчину чи хлопця пісенним словом, натякнути, збентежити, а то й завуальовано освідчитися. Особливо виділяються цим веснянки та інші пісенні жанри весняно-літньої обрядовості, від яких чимало ввібрала й позаобрядова поезія. Та багато пісень, що відтворюють зародження інтимних почуттів, перейнято глибокими переживаннями й роздумами, де звучать і особисті, і громадські, й соціальні ноти.

Сюжети тут ледь окреслені, пунктирні, зате якою інтенсивною емоційністю наповнені ці етюди! Чи йдеться в них про дівочу або парубочу вроду, чи про зустрічі, принаджування, сподівання на побачення, чи виповідаються потаємні бажання й думки, — все це опромінено яскравим внутрішнім світлом, все оцінено й сприйнято закоханим серцем. Про що б не мовилося, що б не відображалось — усе проходить крізь призму почуттів ліричних героїв і передається, як правило, їхніми вустами. Для того, хто милий серцю, знайдено ніжні, ласкаві тони, для осоружного — зневага й осуд. Особливо це властиво портретно-пісенному живопису:

Зовсім по-різному сприймає лірична героїня цієї пісні дві парубочі постаті. Фольклорна естетика піднесеного й низького, красивого й бридкого використана тут в типових її формах, та ще й з властивою народній поезії тенденцією переносити якості людини на навколишні предмети, змальовувати героя через його одяг, коня, господарство і т. д. «Точка зору» зумовлюється тут почуттям чітко й однозначно: «Кого я люблю, попід зороньку виджу, кого не люблю, зблизенька не виджу». Якщо немилий, — у нього все нікудишнє, коли ж коханий, — усе в нього надзвичайне, ідеальне, навіть його сліди окутує своєрідний поетичний німб:

У таких пісенних образах прикривання слідів милого, промітання стежки, котрою він має прийти чи приїхати, відлунюється первісна магія, приворожування та чарування, на що чітко вказують і деякі пісенні тексти («Ой я ж тобі, мій миленький, зілля не давала, слідок брала, к серцю клала — тебе чарувала»). В ліриці кохання такі образи вже давно переакцентовано на розкриття сили й глибини закоханості.

Народні ліричні пісні з винятковою сердечністю передають дівочі настрої, роздуми й надії в пору кохання. Це й зрозуміло: творцями та носіями пісень про кохання були передусім дівчата, жінки. Зберігаючи пісенну спадщину, вони постійно збагачували її, бо ж співучість дівчини, її любов до пісні високо цінувалися в народі, були, можна сказати, її своєрідним духовним віном. Пісня окрилювала щасливе кохання, приносила розраду й тамувала душевну тривогу при нещасливому.

Особливо багаті образністю інтимного, але дуже цнотливого звучання пісні на теми палкої взаємної любові, вечірніх побачень і зустрічей, розставань закоханих. Постаті головних ліричних персонажів — милої та милого — оповиті тут ніжністю, ласкою та красою:

Масштабність порівняння, гіпербола (наприклад: «Виїздили Польщу і Росію всю, не найшли дівчини, кращої за цю») як засоби зображення героїв любовної лірики повністю вкладаються в її реалістичність, оскільки це звеличення ведеться не з об'єктивно-байдужої позиції, а переважно вустами закоханого героя.

Улюбленим пісенним образом для передачі дівочої краси є порівняння її з червоною калиною. «Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була?» — запитується в пісні, щоб далі образом-символом ламання калини передати жаль за вільною порою дівування, розкрити переживання героїні у зв'язку із заміжжям. Ось образ дівочої краси, народжений коханням, в гуцульській співанці:

Фольклорна портретна палітра відображає народний естетичний ідеал дівочої та парубочої краси. В основі його, як спостеріг М. Г. Чернишевський, — відображення в зовнішньому вигляді людини її здоров'я, сили, працьовитості. Найчастіше підкреслюються чорні (карі) очі, брови — як шнурочок, рум'яне личко, стрункий стан, коса до пояса, чорний чуб, милий голос і т. ін. Та, крім цього традиційно усталеного арсеналу образів, творці ліричних пісень нерідко вдаються до асоціативного перенесення явищ природи на людину для передачі її виняткової краси, сприйнятої зачарованими очима:

В парі із зовнішньою красою героїні народна лірика опоетизовує її працьовитість і господарність. Досвідчені батьки радять синові не дивитися, чи багата, а дивитися, чи метена хата. Отож пісенна естетика включає в себе й суспільно-етичну характеристику людини. Народне стихійно-матеріалістичне розуміння ідеалу краси, життєвий досвід підказували не вірити чарам та ворожінням: «У мене чароньки — хорошії оченьки, у мене зілля — рум'янеє личенько», — переконує хлопця героїня однієї з пісень, записаної ще в XVII ст. Принадна людська краса в широкому її розумінні — це головне джерело зачарування й любові.

Дівчина, як центральний персонаж лірики кохання, оспівана в ній найрізноманітніше. В розкритті її почуттів, гармонії зовнішньої краси й сердечності та доброти народна поетична фантазія виявила себе до краю щедрою. Відомий письменник та кобзар Гнат Хоткевич цілком слушно зауважив, що «українці люблять свою дівчину». І справді, для змалювання дівчат (та й жінок взагалі, за винятком хіба що ледащиць, багачок і свекрух) добираються найяскравіші епітети і порівняння: «Молодші — як зірниці, дівчата — як сонце. Написав би на папері, поклав на віконце».

Все це зумовлювалось народними традиціями шанування жінки, визнанням її повноправності та свободи, що рішуче суперечило поглядам на неї, які насаджувалися релігією та офіційною мораллю феодального й буржуазного суспільств. В цих піснях, як писав І. Нечуй-Левицький, бачимо широку свободу дівочої й жіночої особистості, рівність права в коханні та жениханні дівчини з парубком, протест сина й дочки проти батька й матері, невістки проти свекрухи. Дівоче кохання тут вільне, як пташка в небі: його не можна ні купити, ні задарити. Дівчина вибирає собі парубка, як парубок дівчину. Недурно ж на Україні в народі ходить давній переказ, що колись дівчата самі сватались за парубків: дівчина, було, прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі й сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитись з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але люди мали за гріх давати дівчині гарбуза.

Пісенний образ дівчини завжди сповнений почуття гідності, і це надає йому надзвичайно оптимістичного освітлення навіть у найдраматичніших ситуаціях (горде сприйняття суперниці, достойне переживання зради, опір батьківським заборонам і т. д.).

Подібно до образу дівчини змальовується й парубок — переважно з позиції ліричної героїні, через її ставлення до нього. Він здається їй орлом або соколом, усе в нього — ідеальне («їде полем сивим конем — дивитися мило»). Особливо захоплюються творці народних пісень зустрічами закоханих, наприклад:

Постать парубка виступає в піснях частіше як об'єкт зображення, аніж як суб'єкт, що також свідчить про головну участь дівчат та жінок у творенні цих пісень. Особливою задушевністю овіяний образ парубка в піснях на теми розставання дівчини з козаком — тимчасове чи й довічне. Ось одна із таких життєвих ситуацій:

Здавалося б, — звичайний епізод, а як майстерно, життєво й щиро розкрито через нього душевний стан ліричних героїв, одвічну тугу розставання й ніжну взаємну закоханість. Тому й сьогодні зрозумілі ці почуття та переживання, хоч тут побутове тло, на якому виступають закохані, дуже давнє, ще з тих часів, коли головною зброєю був «лучок і стрілочок пучок». Коли ж зіставити пісенні образи парубка й дівчини, то перший поступається перед другим і широтою відтворення внутрішнього світу, і емоційною глибиною, і різноманітністю портретних характеристик. Час від часу зустрічаються й протиставлення обох персонажів на користь дівчини, а то й остороги перед парубочою легковажністю, як у пісенних куплетах:

Тематика пісень про кохання охоплює найрізноманітніші життєві стосунки між головними її героями — хлопцем та дівчиною, взаємопочуття їх золотого віку, часто-густо коригованих обставинами: від'їзд милого, розставання й зустрічі, непорозуміння між закоханими, примирення, ревнощі, дорікання і т. п. Нерідко молодечі світлі почуття захмарюються перешкодами й осторогами з боку батьків, ворожими обмовами та поговорами, соціальною нерівністю. Знаменно, що герої пісень про кохання не поступаються своїм почуттям ні перед чим, — і в цьому вияв здорової, мудрої тенденції самого трудового народу:

Конфлікт між бажаннями і можливостями закоханих, між їх внутрішнім особистим почуттям і зовнішніми умовами життя — основа драматизму більшості пісень про кохання. Виникаючи в сімейній сфері, драматичні колізії нерідко відображають зіткнення типових вікових і соціальних життєвих позицій. «Мати, — писав, скажімо, І. Франко про одну з таких колізій, — більше глядить на то, чи жених заможний, чи «є у нього воли та корови», а дівчина глядить на стан хороший та на чорні брови», — відси стара як світ суперечка між чуттям і розумом, між надто гарячою молодістю і надто холодною старістю». Слід відзначити, що народна лірика безкомпромісно займає в цій суперечці сторону молодості. Незважаючи на те, що в умовах феодалізму і капіталізму соціальні й матеріальні відносини часто штовхали до насилля над почуттями молоді, до шлюбів без взаємної любові, народна пісенність обстоювала шлюб, заснований на взаємному коханні, довір'ї та відданості. Це висловлюється напутніми словами матері, яка радить синові: «Шукай собі, мій синочку, шукай до любови, як і в тебе, щоб і в неї, чорненькії брови».

Пісні застерігають дівчат устами матерів перед поспішними шлюбами без почуття:

Кохання народна поезія ставить понад будь-яку вигоду, красу людини оцінює як найвище багатство. Бідна дівчина гордує багатим парубком-нелюбом:

У багатьох поетичних творах ціна кохання дорівнюється самому життю. Дівчина рішуче заявляє матері:

Або: «Мати, мати, серце не зважає, кого раз полюбить, за тим умирає».

Мораль трудового народу рішуче відкидає легковажність у взаєминах молоді так само, як і в родинних стосунках, гостро картає перелюбників, спокусників і зраду.

З винятковою емоційною напругою відтворено в піснях нещасливе кохання. Лірика цього циклу налита то тугою за нерозділеним почуттям, то безнадією відхиленого кохання, то розчаруванням і розпукою покинутої або зведеної дівчини, то терпким і невтішним болем зради, відчаєм насильної розлуки, або вічною журбою за милим, скошеним смертю, війною. Зображується тут не стільки сама подія (як це ми бачимо в баладах), скільки переживання, внутрішнє сприйняття іі лірично-пісенним героєм. Бо ж «зміст ліричного твору, — як відзначав В. Бєлінський, — не є вже розвиток об'єктивної події, а сам суб'єкт і все, що проходить через нього. Цим зумовлюється роздрібненість лірики: окремий твір не може охопити цілості життя, бо суб'єкт не може в одну й ту ж мить бути всім. Окрема людина в різні моменти сповнена різним змістом».

Ця своєрідність лірики зумовила сюжетну й композиційну гнучкість народних пісень, перехід певних образів і мотивів, цілих готових куплетів з однієї пісні до іншої, а також зрощування тематично близьких зразків (засіб контамінації). Це пояснюється прагненням їх творців до ширшого зображення дійсності, долі ліричних персонажів і усталеною в певних співацьких колах традицією об'єднувати пісні однакових мелодій в єдину цілість. Прикладом таких контамінацій можуть бути поезії «Ой глибокий колодязю, золотії ключі», «Сумно мені, сумно як в вечір, так рано», «А в полі береза стояла» та ін. Такі твори на перший погляд здаються складеними з різних, логічно не взаємозумовлених частин. Проте слід мати на увазі, що народна пісенність малює життя розірваними типовими штрихами, залишаючи широкий простір для доуявлення та домислу. Розрив між частинами контамінованої пісні (вони з'єднані тільки спільною мелодією) і відкриває для цього справді повну свободу.

В піснях про кохання постійно присутня природа, яка «переживає» в унісон з ліричними героями, міцно пов'язана з ними емоційно. Природа — джерело вражень для творців пісні і об'єкт оспівування, вона — багатий арсенал ліризму, її використовують у прямому й переносному значеннях. Спостереження над живим навколишнім світом, відчуття людиною своєї органічної спорідненості з ним дали грунт для багатої символіки та алегоричності. Скажімо, в образах голубів, їхньої ніжності й вірності втілена щира людська любов. Особливо часто переживання пісенних персонажів проектуються на природу, милий чи мила уподібнюються до небесних світил, рослин, квітів, птахів, чим досягається виразна рельєфність та емоційна загостреність зображення людської долі. Козак зіставляється з місяцем, орлом, соколом, явором і т. п., а дівчина — з зіркою, сонцем, голубкою, ластівкою, горлицею, калиною, рожею, горіховим зерням тощо. Аналогії тут дуже витончені й граціозні: «Ромен-зілля, ромен-зілля через межу простеляється; чую я через людей, що мій милий поклоняється», або: «А я жита та не сіяла, — само жито родить, я козака не чаровала, — сам до мене ходить».

Завдяки психологічним паралелізмам, заснованим на асоціативному сприйманні природи, пісенність досягає винятково влучного відтворення найтонших відтінків людських настроїв, життєвих ситуацій та обставин. Таким шляхом звичайна буденна інформація перетворюється на поезію; скажімо, проста скарга дівчини на ворогів, через яких вона не зустрілася з милим, набуває чіткої настроєвої тональності: «За тучами, за громами сонечко не сходить, за лихими ворогами мій милий не ходить».

Символіка образів природи в народній ліриці надзвичайно багата й вишукана. Вона засвідчує високий рівень художнього чуття у її творців, їх схильність до асоціативного мислення. Візьмімо, наприклад, асоціації для змалювання перешкоди закоханим: образи хмар і грому, річкової загати («Я до річеньки — річенька загачена, я до дівчини — дівчина заручена»), образи-узагальнення тиночків та перелазів і т. п.

Образи природи, введені у пісенну художню тканину, завжди посилюють виразність і впливовість відтворюваного почуття та переживання, надають абстрактним та загальним поняттям реальної конкретності й емоційності. Наприклад «Он у лузі червону калину вода пойняла, уже ж мою да головоньку журба обняла». Народна лірика щедро використовує також прямі порівняння, де предмети і явища природи посідають чільне місце. Для прикладу наведемо такий пісенний уривок:

Справді неперевершеною поезією є пісні, в яких психологічний паралелізм виходить за межі зачину, підсилюючись образами, аналогіями й словесним співзвуччям.

Шедевром у цьому відношенні є ось така пісня:

«Необхідність починати з образу природи, — писав О. Потебня про народну лірику, — існує незалежно від свідомості й наміру і тому непорушна, вона, так би мовити, — розмах думки, без якого не існувала б і сама думка». Думка ж або — іншими словами — зміст образів природи визначилися тут у глибинній основі естетикою праці. В найстаровинніших піснях звернення до природи зумовлювалось первісними антропоморфічними уявленнями й вірою в магічну дію слова, за допомогою якого людина прагнула здобути прихильність навколишньої природи. В новішій народній ліриці поетизація її також опосередковано пов'язана з трудовою діяльністю людини. Такими образами часто виступає поле, город, нива, луг, криниця тощо. Невипадково багатократно оспівана «у полі криниченька»: вона тамувала спрагу трударя, подорожнього, вабила до себе живлющою вологою. До того ж поетичний символ чистої води, напування коня — глибоко традиційний, невід'ємний від теми кохання. Виступаючи часто у формі психологічного паралелізму, він надає зображуваному малюнкові граціозності, оповиває ніжним серпанком поезії побутову ситуацію. Напрочуд колоритною серед таких пісень є, наприклад, ось ця:

Природа в піснях про кохання — це чи не найближча повірниця розхвильованих ним сердець ліричних героїв, і їй та через неї вони висловлюють свої найінтимніші, найніжніші почуття. Звідси — постійна персоніфікація природи й звертання до неї за сприянням, допомогою, а то й порятунком. У цій апелятивній образності — справжня повінь любові й ласки ліричних персонажів: «Ой місяцю, місяченьку, не світи нікому, тільки мому миленькому, як іде додому»; або: «Ой місяцю-зоре, освіти все поле, ой там моя дівчинонька пшениченьку поле».

Нерідко лірична пісня звертається до природи, до лаконічних пейзажних малюнків тільки з тим, щоб означити часові та просторові координати сюжетної ситуації. Йдеться про пісенні зачини типу: «Ой у полі нивка, родить материнка, там дівчина жито жала, — сама чорнобривка», «Ой у полі верба, під вербою вода, — там дівчина воду брала, сама молода», «Йдуть корови із діброви, а овечки з поля, ой плакала дівчинонька край козака стоя» (малюнок вечірньої пори) і т. ін. Схожу функцію здійснюють і зачини пісень, основані на композиційному принципі ступеневого звуження образів (лінійно — від дальшого зорового рубежу до ближчого, об'ємно — від більшого об'єкта — до меншого), наприклад, від широкої панорами поля — до маленької калинової квітки:

Отже, поетична палітра пісень про кохання дуже своєрідна і багатобарвна: голубина пара чи принаджування соловейка — це кохання юних сердець, застрелена утінка — засватана дівчина, віночок — дівоча цнота. Засобами цієї витонченої символіки досягається незрівнянна виразність і граціозність вислову інтимних почуттів, щирості й чистоти стосунків між хлопцем і дівчиною, як ось у глибоко психологічній поетичній розмові закоханих на найвищій, але не переступленій грані бажань і відвертості:

Поетика народної пісенності рясніє різноманітними повторами, зумовленими загальним законом ритмічності — починаючи від повторення цілих епізодів до рими й окремого звука. Нагромадження та виділення змістових якостей ведеться то за допомогою однорядного нанизування варіацій (паратаксичний виклад), то синонімічними гніздами мотивів, то стилістичними засобами — постійними епітетами, порівняннями, тавтологіями, синонімами, гіперболами та літотами — всім багатством тропів та фігур, вживаних у піснях дуже економно, з функціональною метою акцентування певного важливого компонента загального ліричного малюнка. При цьому, скажемо словами І. Нечуя-Левицького, «народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неграціозних». Ось, наприклад, п'ятикратне пряме й синонімічне повторення означення «смутний», яке, проте, не надокучає, а залишає враження експресії і поетичної витонченості (підсиленої легкоплинним асонансним «е»): «Ой чом селезень смутен, не весел, смутен, не весел, чом не радощен».

Розмаїття повторів та асоціацій, заснованих на принципах тотожності, зовнішньої подібності, внутрішнього зближення та контрастування, широка шкала синтаксичних інтонацій, багатство зменшувальної лексики, досконала ритмічна та мовно-акустична організація пісенних віршів, задушевна щирість і барвистість мелодій — усе це в сукупності творить в українських піснях таку неперевершену гармонію, що піднесла їх на світові вершини словесно-музичного мистецтва. «Є в ній щось хапаюче за серце, щось глибоко щире, — писав перекладач українських пісень М. Берг. — Як доречно прислужилися тут оті зменшувальні слова, не підвладні перекладові на жодну іншу мову, навіть і на російську. Та не на одних зменшувальних грунтується принадність української пісні. Ця принадність розлита в усьому — і в словах, і в порівняннях, а іноді й просто не знати в чому: мило, та й годі!».

Активно сприяє такому враженню звукова фактура пісенних текстів, відшліфована численними виконавцями з тонким слухом. Мовно-акустична система пісні повинна складати з мелодією гармонійну цілість. А це вимагає від тексту внутрішньої мелодійності, милозвучності. Тим-то звукова інструментовка в ліричних піснях відіграє першорядну роль. Вони відзначаються багатством і невимушеністю рим:

Або ось у такій пісні:

Серед ліричних пісень трапляються й зовсім унікальні своїм римуванням, як, приміром, записана в середині минулого століття:

Народні творці майстерно будують словесно-звукову тканину пісні, насичуючи її синонімікою, евфонічними паралелями, перегуками, внутрішніми та кінцевими римами, різноманітним суголоссям — анафорами, асонансами, алітераціями:

Для народної пісенності, як мистецтва, утримуваного пам'яттю, звучання рядка і рима важлива не тільки з евфонічного боку, а й з практичного: легше згадувати та відновлювати тексти в процесі усної їх передачі. Адже рими, як і мелодії, теж беруть участь у формуванні й оформленні пісенного змісту. «Відомо ж бо, — писав М. Рильський, — що рима не тільки «прикрашає» вірш, але дає йому інтонаційну основу і часто навіть є збудником нової думки, нового образу».

Пісні про кохання виділяються своею емоційною глибиною та художньою красою. Вони мають важливу суспільно-виховну функцію, повчальну мудрість: відстоюють вірність у взаємовідносинах, збагачують душевним добром, сприяють естетичному розвитку. Ця народна поезія співзвучна й нашому часові, дорога нам своїм ствердженням морально-етичних цінностей, нев'янучими образами, що збуджують загальнолюдські почуття й переживання, становлять для митців джерело творчості, розкривають перед нами життя багатьох поколінь.