Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Народні усмішки

Реферат

На главную
Реферати з української літератури

Гумористична і сатирична творчість українського народу належить до оригінальних набутків вітчизняної культури. Розвинене почуття комічного є однією з характерних рис національної вдачі українців, воно витворилося в процесі тривалого, активного історичного житія народу, для якого гумор був своєрідним духовним засобом самозахисту в умовах боротьби з різними зовнішніми нападниками та внутрішніми поневолювачами в часи гніту і лихоліть. Сміх — це, користуючись висловом Максима Горького, — ознака міцного душевного здоров'я. Він же водночас є виявом високого духу, життєвого оптимізму, критичною розуму й тонкої спостережливості, загалом — талановитості народу. А. Луначарський розглядав український народний гумор як вияв «величезних і свіжих невичерпних сил, що відчувають за собою право дивитись і на дрібне, і на значне, велике певною мірою згори вниз, пом'якшувати ненависть презирством і зневагою, захоплення і схиляння — іронією, горе — надією».

Народному сміхові притаманна висока суспільна функція: об'єднувати людей, бути громадянським фільтром, який оберігає здорову народну мораль і зміцнює внутрішню самодисципліну в трудовому середовищі, виявляючи засобами гумору індивідуальні вади, недоліки, провини, — все, що суперечить людській гідності. В цьому випадку сміх може бути поблажливим і прихильним, бо ж переслідується виховна мета. Коли ж об'єктом сміху є ворожі народові соціальні сили та їх представники, він перетворюється в зброю, набуває нищівної сатиричної гостроти, тоді різного роду гнобителі, загарбники, відступники і т. п. принижуються, з явною ненавистю оголюється мізерність їхньої сутності, і всі їх зовнішньо благопристойні наміри, вчинки, бундючність зазнають конфузу.

Стихія смішного в народнопоетичній творчості виявляє себе як у жартівливій і сатиричній пісенності, так і в прозових жанрах. Найпродуктивніший з них — анекдот. Це коротенькі оповідання чи сценки про комічні події, пригоди, ситуації, людську поведінку або вчинок. Анекдот, як правило, грунтується на одному життєвому епізоді, відзначається лаконічністю викладу змісту і обов'язково завершується несподіваною смішною, дотепною розв'язкою. Персонаж проводиться через єдину сюжетну конфліктну ситуацію, але таку, яка найповніше виявляє його соціальну чи моральну сутність. Непередбаченість сюжетних ходів у анекдотах часто має настільки незвичайний або винятковий характер, що з певних міркувань (соціальних, етичних, вікових і т. д.) змушує оповідача добирати відповідного слухача, вимагає атмосфери цілковитої взаємності й довір'я між ними. На це своєрідно вказує й сама назва жанру, що походить від грецького слова анекдотос, тобто не готовий в люди (заміж), або переносно: нерозголошений, таємний, неопублікований. В європейській літературі цей термін спершу адресувався до коротких розповідей про незвичайні смішні випадки й пригоди з життя видатних людей, згодом перейшов у фольклористику як узагальнена назва усних дотепних прозових творів різного змісту й форми. З українських діячів культури термін анекдот стосовно народних гумористичних оповідань чи не вперше вжив Г. Квітка-Основ'яненко, який анонімно 1822 року в журналі «Вестник Европы» і 1832 року в газеті «Молва» переповів кілька почутих на Харківщині бувальщин про трьох братів, які, сховавшись під час татарського наскоку, не втримали язика за зубами і тому потрапили в руки нападників, про Наполеона, що нібито втік з Москви, дізнавшись про наближення полтавського полку; про Остапа з Охрімом, що рахували галок на хрестах, та ін. 1859 р. в Києві з'явилася вже й перша окрема збірочка творів цього фольклорного жанру — «Маленька книжка малоросійських анекдотів» (збирав Дмитро Т...). В живій мові та фольклористиці існували й інші назви, що яскраво засвідчує заголовок збірки «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці», виданої в Києві 1875 р. К. Шейковським. Прозові гумористичні твори називали також «можебилицями» (П. Єфименко), «придабашками» (Ю. Федькович), «гуморесками», «вигадками» тощо. І в наш час поруч з узагальнюючим терміном «анекдот» зустрічаються, особливо в періодичній пресі та в заголовках популярних збірок народного гумору, назви «народна усмішка», «сміховина», «дотеп» тощо.

В сучасній фольклористиці є спроби розрізняти як окремі жанри анекдот, гумореску, усмішку й жарт. Вважається, що анекдот займається викриттям засобами сміху соціально та морально принципових вад, тому здебільшого відтворює їх сатирично. Отож і персонажі анекдотів належать переважно до негативних. Комізм же гуморесок — спокійний, доброзичливий, звеселяючий — стосується людей а незначними або випадковими відхиленнями від норм щоденної побутової етики свого середовища, і ці відхилення освітлюються засобами гумору.

До жанру жартів відносять лаконічні мініатюри з серйозним, глибоким підтекстом, який часто передається прийомом зіткнення несумісного і своїм змістом та асоціативною його вібрацією наближає такі твори до афористичних прислів'їв і приказок. Якщо гуморески розраховані переважно на розважання, то жарти спонукують до роздумів і розмірковувань. Крім названих жанрів, між якими все ж важко провести чітку межу (тому ми далі користуватимемось збірним терміном анекдот, на означення різних творів народної гумористичної прози), слід вказати на жанр нісенітниць, твори якого легко відрізнити, бо вони засновані або на суцільній алогічності сприйнятая й відтворення життєвих явищ і фактів, або на несусвітній вигадці (так звані «мюнхаузіади»).

Деякі українські анекдоти зберегли ознаки та реалії, які засвідчують приналежність цих творів до давнішої верстви народного гумору. Скажімо, анекдоти, де згадується про напади ординців на українські землі, ясна річ, могли виникнути тільки в пору, коли народ терпів від цих загарбників, чинив їм опір. Згадаймо гумористичне оповідання про селянку, яка втопила татарина в діжці росолу, або хоч би й такий анекдот:

« — Жінко! Орда набігла!

— Їж же ти, чоловіче, юшку, а я буду курку, щоб скоріше!

— Добре... Тепер же пора утікать, — сказав чоловік, виївши юшку. — Сідай же ти, жінко, на віз, а я на коня, щоб скоріше».

На відміну від казок та легенд, цей оперативний, злободенний жанр і далі активно розвивається й поповнюється все новими й новими зразками. Багато з них набуло міжнаціонального поширення російською мовою. Жваво й дотепно відгукуються вони на недоліки та вади людей, неприйнятності в їх особистому, родинному та громадському житті; за сміхом і жартом тут звучить критика й повчання. Як говорить народна приказка, «сказано на глум, а ти бери на ум». В цьому — головне суспільне призначення народної гумористики, її громадська служба.

Сповнені легкого кепкування, тонкої іронії або дошкульного висміювання, анекдоти діють ефективніше, ніж просте моралізування чи докучлива дидактика. У кожного, хто відчуває за собою певну вину, якусь свою хибу, освітлену влучним анекдотом, розбуджується внутрішній сором, а це — вже перший крок до подолання в собі негативного. Морально-профілактична, виховна функція анекдотів посилюється їх злободенністю, — в них розповідається не про щось далеке чи фантастичне, як це притаманно народним казкам, легендам і переказам, а про близьке, реальне. Джерелом їх завжди є жива конкретна дійсність — комічні ситуації й випадки, вчинки чи поведінка людей у щоденному побуті. Проте народні творці художньо типізують ці окремі комічні явища та факти, підносячи поодиноке на рівень загального, — внаслідок анекдот набуває рис універсалізму, які й забезпечують йому широку популярність і тривалу актуальність.

Анекдоти як акумулятори сміху, кпину й дотепу бувають важливим елементом дозвілля, розваги та забави, вони створюють атмосферу колективної веселості, світлого настрою. Чудово про цю розважальну, оздоровлюючу силу сміху писав І. Нечуй-Левицький, розповідаючи про одного з обдарованих народних гумористів. Цей жартун «неначе був післаний межи люди веселити та тішити їх серед тривоги та клопоту життя. Його веселий сміх неначе здоровив усіх, розливав свіжість, як веселий каскад, як шум потоку розливає свіжість в розпеченому повітрі в гарячий літній час. Його заразливий сміх звеселяв, як несподівано прорвавшийся з марцевих хмар промінь весняного сонця, що бризнув золотими бризками на чорну смутну землю, обернув у золото жовті кручі та провалля, обернув у срібло полоси побережного піску, а каламутну воду в ріках — в чистий кришталь. Неначе на радість, на втіху людям післані такі симпатичні веселі люди».

Розповідаючи про одного з таких гумористів — Тимка Гринчишина із с. Пужники в Галичині, В. Гнатюк підкреслює особливу роль міміки й жестів у збудженні сміху при розповіданні анекдотів та веселих життєвих пригод. Гринчишин — «то незрівнянний гуморист. Сама його поява в хаті вводить її жителів в добрий настрій, коли ж Тимко «розв'яже торбу», як звик казати, і стане висипати з неї «приповідки», тоді присутні не раз аж лягають від сміху. Велика шкода, що при записуванні не можна було віддати його міміки та звуків, на які в письмі нема знаків, а які від часу до часу повторюються і, ужиті в відповіднім місці, викликають не раз більше сміху, як слова».

Саме такі численні носії народного гумору (подібно до обдарованих казкарів, кобзарів, співаків) зберігали в пам'яті, передавали з покоління до покоління й поповнювали новотворами скарби веселого народного слова, яке, окрім виховного, має й пізнавальне значення. Це рівною мірою стосується як оригінальних українських анекдотів, що віддзеркалили національний гумор, звичаї, родинні й громадянські відносини, так і жартівливих творів, перейнятих від сусідів та з літературних джерел. Адже, кажучи словами відомого дожовтневого фольклориста й письменника Б. Грінченка, кожен народ, користуючись міжнародними сюжетами, і в ділянці гумористичної прози «виявляє й свою власну колективну індивідуальність і щодо вибору тем, і щодо їх оброблювання. І речі позичені не меншо дали б до цього (тобто до пізнання народного світогляду, побуту і вдачі) матеріалу, як і речі самостійні, бо колективний творець — народ — ніколи не перекладає, а завсігди переробляє, відкидаючи те, що суперечить його смакам, і додаючи те, що доводить позичений сюжет до гармонії з цими смаками і вподобаннями». Отже, вся сукупність народних анекдотів, усмішок, жартів, пародій, нісенітниць і т. ін. різних часів різних місцевостей України становлять безперечний пізнавальний інтерес з погляду соціологічного, етнографічного, психологічного й історичного.


* * *

Тематика народної гумористичної прози відобразила різноманітні сторони людського життя — від щоденного побуту до суспільних взаємин. Розвиток світогляду творців та носіїв фольклору, розширення їх життєвих інтересів у процесі історичного розвитку народу спричинилися до збагачення цієї творчості соціально-викривальною та політично-злободенною тематикою, до посилення сатиричного струменя в народній прозі. Особливо це виявилося в капіталістичну добу й зумовлювалося загостренням класової боротьби, у процесі якої фольклорна сатира ставала дійовою зброєю.

«Сатира, — писав І. Франко, — се поетичне зображення звихненої рівноваги в житті людському, і з природи своєї може бути двояка: ретроспективна або ретроградна. Ретроспективна сатира малює хиби життя, спричинені перестарілими традиціями або привичками, і змагає до їх усунення; натомість ретроградна виступає проти нових явищ у житті, породжених новими обставинами, і виказує їх шкідливість. Як перший, так і другий рід сатири вимагає дуже докладного знання життя і великого засобу творчої фантазії, щоб із розрізнених випадків утворити живі типи, а не особисті пасквілі або химерні карикатури».

Народній сатирі не бракувало ні знання життя, ні творчої фантазії, ні соціальної тенденції, спрямованої проти привілейованих верств і пануючої суспільної верхівки загалом. Типовими персонажами таких творів були царі, пани, панські посіпаки, офіцери й генерали, попівство й церква з усім сонмом богів та святих, багачі, шинкарі та інші п'явки на народному тілі.

В сукупності народна гумористично-сатирична дожовтнева проза ніби перевертала суспільну піраміду догори основою, скидаючи могутньою хвилею сатиричного сміху з верхів додолу всіх вельможних і владних та підносячи над ними переможну мудрість, гідність і розум трудової людини. Осміювані персонажі соціально-викривальних анекдотів змальовуються тут із сарказмом, часом гротескно, в свідомо окарикатуреному вигляді. Як правило, виділяються типові для кожної соціальної верстви експлуататорів, притаманні їй негативні риси поведінки, її фактичного єства. Царі й цісарі в цих анекдотах — обмежені й нікчемні, офіцери та генерали їхньої армії — неуки й самодури, пани — недоумкуваті або вкрай свавільні, урядовці, церковні служителі — ледарі, ошуканці, срібролюбці й розпусники і т. д. В цих характеристиках виявилося народне ставлення до гнобителів різного рангу, віддзеркалилися соціальні тенденції світогляду трудових мас. Фактично народна сатира оголювала паразитарну суть усіх панівних верств. Таким чином підривався їх авторитет у масах, паралізувалися насаджувані офіційною ідеологією уявлення про самодержавство, релігію, урядову бюрократію і т. п. Все це — своєрідний елемент народної пропаганди, народжений в гущі самих трудящих. Часом підтекст таких анекдотів був відверто антиурядовим, як, наприклад:

«Було це за царя. Будували в одному місті тюрму. Але не вистачало грошей. І пішов тоді інженер до царя:

— Допоможіть, царю-батюшко, ту тюрму закінчити, адже я будую її не для себе, а для вас».

Переакцентовування слова з метою насмішки над представниками панівних верств — типовий засіб народної гумористики. З позицій удаваної наївності або простакуватості персонажі з народу в таких анекдотах відверто глузують і глумляться над панами, попами, суддями тощо. Наприклад:

«Здалося панові, що в будинку злодії. Пан гукнув на слугу, щоб оглянув покої. Той обійшов усюди й каже:

— Нема в усьому домі злодіїв, тільки ви один, пане».

Анекдоти з установкою на наївність героя з трудового середовища завжди досягають протилежного ефекту: соціально чужий народові персонаж осоромлюється, принижується, а персонаж з народу виходить переможцем, виявляючи мудрість, дотепність і силу («Як наймит Хома панів качкою наділяв», «Вірні слуги» та ін.).

Особливим тематичним багатством і різноманітністю гумористичних ситуацій відзначаються анекдоти про попів, церкву та релігію. Вони засуджують негідну, чужу здоровій народній моралі поведінку церковного кліру, іронізують над вигадками про святих і бога, розвінчують різні церковні легенди, чуда і т. п. В дореволюційний час духовна цензура рішуче забороняла друкувати такі народні твори, в живому ж прозовому й пісенному фольклорі вони були чи не найчисленнішими.

Критичне ставлення трудового народу до церкви та релігії, зокрема виявлене в його сатиричній та гумористичній усній творчості, свідчить про стихійно-матеріалістичиі основи його світогляду. Атеїстичний струмінь помітний в усіх фольклорних жанрах, але найбільше — в анекдотах, казках, прислів'ях, пісенних мініатюрах, пародіях. Часто об'єктом насмішки виступають попи, чия поведінка і дії рішуче розходилися з проголошуваними релігійними догмами. Піп у народних анекдотах — це втілення егоїзму, жадібності, розпусти, пияцтва і всілякої непорядності. Церковна служба для нього — це тільки засіб задоволення своїх низьких пристрастей. Цей персонаж і зображується у викривально-гумористичних ситуаціях саме в церкві, як, приміром, у гуморесці, записаній в середині минулого століття:

«В одному селі жив піп, що любив випити; а що прибутки в селі не дуже великі, то він у шинкаря Мойсея брав горілку на віру, а потім розплачувався. Але якось у нього не було чим заплатити, а випити хочеться. Ось піп і посилає наймита в шинок за горілкою, а сам іде в церкву. Закінчилась обідня, і він починає говорити прихожанам про перебування Мойсея в пустелі і про те, як народ просить вивести його із пустелі.

— Що ж сказав на сіє Мойсей? — проголошує піп.

— Мойсей сказав, що горілки не дасть тепер на віру, бо гроші не оддаєте, — сказав наймит, ввійшовши в церкву від шинкаря Мойсея».

Переплетення церковно-біблійного, книжного з конкретно-життєвим створює ситуацію, яка викликає сміх своєю несподіваною логікою або алогічністю. Такий прийом — один із широко вживаних у народній гумористиці, адже зміст релігійних обрядів та проповідей, як і стиль та мова церковних служителів, несли в собі багато чужого й незрозумілого масам і тому діставали у них свою інтерпретацію, переважно гумористичну та пародійну. Церковним святим і богові надавались варті критики людські риси, переведенням в буденні обставини розвіювався їх церковний ореол і авторитет. Все, починаючи від євангельських оповідей та притч і до рекомендованих у церковних святцях імен, ставало об'єктом насмішки та глузування. Наведемо для зразка хоч би таку побутову сценку:

«Послали бабу до попа по ім'я дитяті. Приходить баба звідтіля.

— Ну як, бабо, звати маєм?

— Да хто його зна, що воно за ім'я піп дав: таке важке, що насилу донесла.

— Як се таке важке?

— Пуд і три хунта.

— Як, як?

— Да так і сказав; подивився у книжку да й каже: сьогодні пуд і три хунта (Пуда і Трифона).

— Що се за напасть така? Се дитя легше, ніж само ім'я. Іди, бабо, та проси попа, щоб перемінив.

Пішла баба. Коли вернулась, питають її:

— Ну, тепер яке ім'я дав?

— Хай бог милує, знов щось неподобне: каже, що тепер буде уже «Сім верст» (Сільвестр)».

Навіть подібні, порівняно лагідні, жартівливі твори виявляють критичне ставлення народу до релігії, передають антицерковні настрої мас.

Сміх завжди був великою силою в боротьбі народу як із внутрішніми ворогами, так і з загарбниками — ординськими, османо-турецькими (згадаймо анекдоти про татарських завойовників, «Лист запорожців турецькому султанові» і т. д.), польсько-шляхетськими, кайзерівськими, фашистськими та ін. Під час Великої Вітчизняної війни на фронтах, в партизансьих загонах та підпіллі, в обстановці неймовірного трудового напруження в тилу спрямовані проти фашистської орди й гітлеризму в'їдливі, влучні анекдоти, частівки та прислів'я підносили настрій, підсилювали оптимізм людей, зміцнювали їх віру в перемогу. Сміх став духовною зброєю, що також завойовувала Перемогу.


* * *

Анекдоти та усмішки побутової тематики відтворюють смішне у родинних відносинах, поведінці та вчинках дітей, молоді й старших членів сім'ї, а також найрізноманітніші людські пристрасті, риси й вади, неприйнятні з позицій моралі й етики трудових мас. Виховна функція цього фольклору неперебутня, бо ж об'єктам гумору тут властиві переважно загальнолюдські ознаки. Так, частина гуморесок висміює неподобства в подружньому житті, показуючи в невигідному освітленні винуватців, порушників взаємоповаги і справедливості. Зокрема, кепкують над чоловіками, які потурають примхам своїх жінок або прагнуть перекласти на них свої хиби й провини. Ось класичний приклад такої мініатюри:

«Їде дядько до млина. А зустрічні люди йому: — Он у вас, дядьку, мішок розв'язався. — Та це ж бісова жінка зав'язувала. Я його вже тричі перев'язував, а він все розв'язується».

Комічних прецедентів для створення подібних анекдотів життя давало і дає безліч. Вони є всюди: у дитячих забавах і несподіваних судженнях про дорослих, у відносинах між парубками й дівчатами, у нерівних шлюбах, в безгосподарності жінок і чоловіків, у ситуаціях під час праці й дозвілля, різних зустрічей, спілкувань тощо. Про що б не йшлося в цих дотепних малюнках, завжди відчувається специфічна побутова атмосфера, своєрідний колорит життя і психічного складу героїв.

Особливо багато анекдотів, які картають сміхом негативні людські риси: дурість, неуцтво, тюхтійство, недотепність, ледарство, симулянство, хитрування, лестощі, упертість, хвалькуватість, сварливість, пустомельство, зазнайство тощо. Загальнолюдський характер цих рис зумовлює міжнаціональну міграцію творів цього змісту, їх довготривале існування й широку популярність (наприклад, східний сюжет гумористичного оповідання «Як дядько осла балакати вчив»), перехід з усного побутування в літературу і навпаки («Пригадав» — народний варіант «Лошадиной фамилии» А. Чехова). Сміх у таких творах здебільшого м'який, добродушний. Скажімо, у давньому анекдоті про поліщуків:

«Кілька поліщуків прийшло в Київ на богомілля. Поставали вони коло дзвіниці, що в Лаврі, та й дивуються:

— Ну як вони її побілили?

— А як, — каже один, — повалили та й побілили.

— А як вони хрест воткнули?

— Нагнули да і воткнули».

Чим неприйнятніші, суспільно шкідливіші явища чи риси людей, тим нещадніше і гостріше висміюють їх у фольклорі. Якщо впертість, недотепність чи надмірна цікавість людини відгукується передусім на їй самій і тільки злегка зачіпає навколишніх, то такі негативні пристрасті і вчинки, як п'янство, злодійство, шахрайство і т. п. завдають великої шкоди сім'ї і суспільству. Тому, цілком зрозуміло, одними доброзичливими дотепами й дружніми докорами тут не обійтися, в цих випадках сміх набуває осудливої, викривальної тенденції. Деякі твори такої тематики несуть глибоко повчальний філософський підтекст, як, наприклад, анекдот «Потрійне кладовище»:

«Проходячи повз шинок, сивий дідусь щоразу знімав шапку і тричі хрестився.

— Діду, чого ви хреститесь? — питали старого.

— А того, що проходжу повз потрійне кладовище: тут люди ховають і здоров'я, і гроші, і своє ім'я».

В дореволюційний період пиятика та алкоголізм породжувалися самим несправедливим суспільним ладом, заснованим на пригніченні й приниженні трудової людини, яка часом у безвиході шукала в горілці хвилинного забуття свого горя, хоч і розуміла, що «горілочка — псявіра», що «за неї — срібло, злото, вона ж веде у болото». Персонажі з фольклорних творів цього циклу зображуються без симпатії, як негативні постаті. Народні пісні подають п'яниць-чоловіків у метафоричному образі «лихої долі» жінки, в анекдотах і притчах до них прикладаються зневажливо-осудливі епітети та порівняння. Скажімо, в одній давній притчі говориться, що навіть бог із апостолом Петром ладні були радше зустрінутись із скаженим собакою, ніж з п'яницею.

Народне висміювання пияків, що ведеться на різноманітних регістрах — від легкої усмішки (комічні ситуації, неможливі для нормального стану) до разючої сатири, спирається на розуміння пияцтва як суспільного зла. В арсеналі зброї для боротьби за утвердження тверезості в народному побуті почесне місце належить фольклору.


* * *

Упродовж свого довговікового розвитку народна проза виробила своєрідні художні засоби та прийоми гумористичного і сатиричного відтворення дійсності. В анекдотах та усмішках це виявляється у всій їх структурі — починаючи від композиції й закінчуючи словом (навіть звуком, коли йдеться про звуконаслідувальні мініатюри). Хоч який художній засіб застосовується у творі, він спрямований на викликання сміху, на досягнення комічності. В анекдотах та усмішках, що відзначаються фрагментарністю й лаконічністю зображення та конденсованістю думки, як правило, дія подається тільки в її кульмінаційному моменті з обов'язковою комічною розв'язкою. Найпоширенішим композиційним засобом розгортання сюжету в цих творах є контрастування, проведене діалогічним викладом. Зіткнення в діалозі протилежних позицій, уявлень чи намірів героїв анекдоту, різних життєвих досвідів, соціальних, вікових чи професійних поглядів і звичок з установкою на несподівану розв'язку, непередбачений підтекст або переакцентовку з серйозного на смішне — це найтиповіші композиційні прийоми у даному жанрі. Раптовий крутий поворот від логічно нормального й очікуваного до несумісного з ним (хоча й можливого) і викрешує іскри сміху. Ось приклад такого зіставлення різних понять (а в дальшій лінії й інтелектів):

«Телеграфує пан лікарю: «Приїжджайте, я зламав ногу». Лікар: «Подайте точний опис, де саме зламано ногу». Пан: «За коморою. Приїжджайте, бо дуже болить».

Однією з поширених форм тут є комізм непорозуміння або прямолінійного сприйняття, заснований на поєднанні різних логік. Скажімо, у анекдоті «Водій»:

«Водій однією рукою тримається за кермо, другою обнімає дівчину. Міліціонер помітив:

— Двома руками треба!

— Сам знаю, не маленький, але ж як тоді машину вести?»

Комізм паралельної логіки виступає особливо яскраво в анекдотах, побудованих у формі запитання — відповідь та запитання на запитання. В цих випадках часто-густо гумористичний заряд несе психологічна асоціація, різнозначення (омонімічність) слова тощо. Прикладом такої структури може бути анекдот:

«На городі сусідки розмовляють між собою:

— А ви, кумо, чому не ставите опудала?

— Та навіщо. Я ж і сама ввесь день на городі».

Поширеним прийомом досягнення комізму в анекдотах діалогічної структури є, як уже згадувалось, установка на наївність одного із співрозмовників, прямолінійність його мислення:

«— А ти знаєш, — каже жінка чоловікові, — наш новий сусіда, отой, із п'ятої квартири, кожного разу, як іде на роботу, цілує свою дружину. А ти от цього не робиш.

— Дорогенька, — розвів руками чоловік, — так я ж із нею іще не знайомий».

В таких народних усмішках один із персонажів своєрідно саморозкриваеться, вибовкує ненароком свої приховані міркування чи наміри. Скажімо:

«Дідусь просить касирку:

— Будь ласка, дайте мені плацкартний квиток, тільки на нижню полицю, бо моя стара на верхню не вилізе.

— Нема нижніх місць, дідуню. Ви вже поміняйтесь з ким-небудь.

— Е, та хто ж захоче на бабу мінятися? — зітхнув старий».

В анекдотах соціального звучання такі самохарактеристики виявляють негативне ставлення трудового народу до привілейованих верств. Наприклад:

«Іде один подорожній через село та й питає стрічного:

— А скажіть-но, чоловіче добрий, як мені тут через річку перебратись?

А той йому:

— Я вам зовсім не добрий чоловік, а старшина здешний».

До заснованих на мовному комізмі належать і твори, на які звернув увагу О. О. Потебня: «Існують анекдоти, які зображують неможливість висловити однією мовою те, що висловлюється іншою».

Комізм багатьох анекдотів грунтується на навмисній гіперболізації дійсності, що набуває справжньої фантастичності в анекдотах про хвальків і брехунів, українських аналогів барона Мюнхгаузена. Творам цього гатунку притаманна теж переважно діалогічна форма викладу: це або ж розмова брехуна й підбрехача, або ж змагання двох брехунів. Твори цієї тематики часто-густо пройняті іронією, досягнутою саме засобом гіперболи (рідше — літоти). Як і в нісенітницях, в них народна фантазія не знає меж в дотепності перебільшувати: під капустяним листом може сховатися сорок чумаків з возами та волами, нестримний у фантазуванні герой з відстані добачав більмо на оці мухи і т. п. Вигадка побивається вигадкою, і лише зрідка вона розвінчується поступовим відступанням у бік реальності (згадаймо опрацьований С. Руданським сюжет народного анекдоту у співомовці «Вовки»). В цьому запереченні чи самозапереченні — комізм ситуацій й джерело смішного. Ось наприклад такий анекдот:

«— Чи правда, що Іван Іванович по лотереї виграв машину?

— Правда, але здається, що не машину, а сто карбованців. І не по лотереї, а в преферанс. І то, здається, не виграв, а програв».

Як уже згадувалось, велика роль у творенні смішного належить в анекдотах мовним засобам. Найпоширенішими з них є, крім згадуваної вже омонімічності, комічна індивідуалізація персонажів вживанням церковнослов'янізмів (анекдоти про попів і дяків), русизмів (анекдоти про солдатів царської армії, про царське судочинство), показом мовного непорозуміння внаслідок різномовності («Каким образом тебя били? — питається стражник селянина. — Та не образом, а якоюсь чортівнею від воза»). В ряді усмішок засобами мовної характеристики «ненароком» досягається соціальне звучання й тонке, нищівне висміювання трудовою людиною всякого панства та начальства. Характерним зразком цього є загальновідомий давній російський та український анекдот:

«Генерал вимагав від солдатів знати байки Крилова. Прийшов до шереги і питає їх в солдата. Той розказує:

— Однажды мартышка, ваше благородие, да косолапый мишка, ваше благородие...

— Дурак! — гримнув генерал і дав ляпаса солдатові».

До анекдотів та народних усмішок близько примикають такі гумористичні твори, як звуконаслідувальні жарти, нісенітниці, жартівливі алогічні діалоги (розмови глухих), безкінечні розповіді, каламбури. В них також своєрідно відобразився український побут, смішні людські риси, спостереження над природою і тонка дотепність та мовна майстерність. А понад усе — багатство гумористичної вдачі народу.

Звуконаслідувальні мініатюри у легкій і веселій формі відтворюють спостереження над навколишньою природою, звучанням предметів тощо, виражаючи шляхом слухових асоціацій певний чисто людський побутовий зміст. Ось, приміром, розмова бубна і скрипки, записана К. Квіткою від Лесі Українки:

«Як ішли музики на весілля, скрипка вигравала: «І наїмось, нап'ємось, і наїмось, нап'ємось». А бубон: «Ще побачим, що там буде, ще побачим, що там буде». На весіллі скрипка: «Ой танцюйте, витинайте, ой танцюйте, витинайте». А бубон: «Про музиків добре дбайте, нам вечерять подавайте». Як ішли з весілля, — скрипка: «І не їли, і не пили, і не Їли, і не пили». А бубон: «Я казав, що так буде, я казав, що так буде».

Звуконаслідувальну основу мають і пародії на молитви, канти, акафісти і т. ін. Тут незрозумілі церковнослов'янські слова і вислови підмінюються співзвучними за формою, але знижено-буденними за змістом розмовно-народними.

Розраховані на тести та розважання нісенітниці будуються на анахронізмах («Як я народився, а батька ще на світі не було»), антитезах («вулиці широкі — возом не проїдеш»), на присвоєнні предметам зовсім не властивих їм рис, вчинків («Як вродили верби та зацвіли раки»). Поєднання несумісного ввійшло і в народне прислів'я, яким висміюють алогічність поведінки чи мови людей: «У городі бузина, а в Києві дядько, тим я тебе полюбила, що на п'яті перстень». І це — не випадкове споріднення афористичного фольклорного жанру прислів'їв та приказок із гумористичними оповідними жанрами. Нерідко афористичні кінцівки анекдотів і дотепних жартів відриваються від цілого сюжету й побутують самостійно, як прислів'я чи приказка, проте при умові, що аудиторії відомий і весь зміст анекдоту, від якого вони походять. Скажімо, прислів'я «Так-то воно так, та з хати як» виникло з анекдоту про те, як недотепний чоловік сплів у хаті з лози великі ясла дня худоби, а винести не було як, бо не пролазили ні в двері, ні у вікно. Жінка на його запитання, чи так він виплів ці ясла, й відповіла отим крилатим реченням, що стало прислів'ям. Всю гумористичну суть останнього можна сприйняти, лише знаючи анекдот. Коли ж анекдот забувся, випав з народної пам'яті, прислів'я від нього стає незрозумілим, його треба пояснювати. Одну з найдавніших спроб такого пояснення римських та грецьких прислів'їв за допомогою оповідань, анекдотів та жартів зробив ще Еразм Роттердамський в 1500 році. Пізніше в багатьох країнах виходили збірники прислів'їв, що подавали чимало таких пояснень. На Україні це робив Іван Франко в своїй великій збірці «Приповідки». Скажімо, прислів'я «Вішайте панів, коли пани хотять, а я не хочу» він пояснив анекдотом про цигана, якого привели вішати. «За що мене вішаєте?» — спитав засуджений циган. «Так пани хотять», — відповіли кати. На се засуджений відповів вищеподаною приказкою, дотеп якої — у змішанні двох значень слова «хотять» («велять» і «бажають»).

Дослідники прислів'їв різних народів і в наш час віддають значну увагу вивченню анекдотів як джерел народних афоризмів — прислів'їв та приказок.

З прозовим гумором виявляє помітну близькість і скоромовка (спотиканка, за народним терміном). Вона споріднена з тими творами, в яких гумор викликається недоречними перестановками слів у тексті або складів у слові, плутанням граматичних форм у логічній за своєю суттю розповіді («Тут же як ніколи, як ніколи: і до церкви гонять, і до череди дзвонять, і перепічки латать, і штани пекти, і хату сватать, і куму мазать»). Згадаймо, як дотепно скористувався цим засобом І. Котляревський при передачі відьомської мови Сивілли в поемі «Енеїда»:

Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить,
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закеньдюшить.
Коли ж що напхом з'язикаєш,
І в тереб добре зживотаєш
То на веселі занутрить...

Дотепні діалоги без особливого змісту, що ними полюбляють бавити слухачів народні гумористи, а також безкінечні діалоги («казка про білого бичка») — це теж одна з малих форм гумористичної прози. Комізм тут досягається або серйозним трактуванням мізерного, або паралельною подачею (як правило, у формі діалогу з глухим) тем, що не перехрещуються між собою. Ось зразок першого й другого:

1) «Якось навесні Грицько зустрів на дорозі Пилипа з торбою в руці та й запитує його:

— Послухай, приятелю, куди це ти йдеш?

— Іду до пастухів, хочу їм на літо віддати гусей своїх пасти.

— А багато у тебе тих гусей? — запитує Грицько.

— Та білих жодної, а чорних трохи менше».

2) (Розмова з глухим).

«— Ти не бачив, куме, моїх волів?

— На ярині був.

— Та й дурний же ти, куме!

— Зате рясний!»

До речі тут згадати, що анекдоти й народні усмішки про глухих дали матеріал О. Пушкіну для епіграми:

Глухой глухого звал к суду судьи глухого.
Глухой кричал: «Моя им сведена корова».
«Помилуй, — возопил глухой тому в ответ, —
Сей пустошью владел еще покойный дед».
Судья решил: «Почто идти вам брат на брата.
Ни тот и ни другой, а девка виновата».

Як бачимо, художня майстерня прозових гумористичних жанрів відзначається винятковим багатством та різноманітністю форм і прийомів. В усій своїй сукупності вони свідчать про високий рівень гумористичного обдарування народу та невичерпні можливості для подальшого тематичного й художнього збагачення скарбниці народного гумору і сатири, для видання і творчого використання цих надбань всіма видами сучасного професійного мистецтва (літературою, кіно, театром та ін.).


* * *

Тематичне багатство української гумористичної прози, що склалося протягом ряду століть, включає в себе немало зразків, перейнятих від інших народів. Ідеться передусім про деякі анекдоти старовинного походження, в яких висміяно загальнолюдські вади й недоліки. Сюжети цього роду кожен народ наповнює притаманними йому побутовими деталями й психологічними рисами. З популярних на Україні анекдотів такої тематики згадаємо «Хто перший заговорить?» (суперечка між чоловіком та жінкою), анекдот про удову (бабу), що повірила шахраєві і вручила йому передачу на той світ для чоловіка (сина) тощо. Часто мандрівні сюжети прив'язуються в кожного народу до певної своєї історичної постаті, фольклорного персонажу чи географічного осередку. Славнозвісною з цього погляду на Близькому Сході є постать Хаджі Насреддіна — збірний образ народного гумориста. «Анекдоти, що прилипли до особи Насреддіна Хаджі, — твердить М. Драгоманов, — мають різний характер... Дякуючи такій купі оповідань і місцевого національного походження, і перейнятих від народів старшої культури (євреїв та індійців), малоазійський Хаджі став найпопулярнішою фігурою в усій турецькій Азії, Африці та Європі, і потім анекдоти про нього почали переходити і до народів, що близько стикаються з турками: до вірмен, грузинів, болгар (у котрих Насреддін часто появляється під іменем Хитрого Петра), до сербів і румунів».

Як відомо, в румунів роль жартуна, подібного до Насреддіна, грав циган, у німців — Ейленшпігель та Мюнхгаузен. На Україні в кінці XVIII — на початку XIX ст. чимало анекдотів циклізувалося навколо особи свавільного пана Каньовського. М. Драгоманов знайшов на Україні також чимало анекдотів так званого «насреддінового циклу». На його думку, вони були занесені турками і татарами.

У деяких народів певне тематичне коло анекдотів (переважно про тугодумів, вайлуватих, упертих і т. ін.) пов'язується з окремими географічно-етнографічними осередками. Скажімо, у росіян — це анекдоти про пошехонців, у білорусів — про поліщуків і марківців, у грузин — про ратинців (на основі гумору про них в Грузії створено дотепний телефільм «Найшвидші в світі») тощо.

Внаслідок постійної багатовікової дифузії між усною й писемною творчістю часом без спеціальних досліджень неможливо визначити характер походження тем і творів народної гумористичної прози. З незапам'ятних часів, скажімо, відомі дотепні оповідання про мудрого Соломона, частина з яких, згубивши його ім'я, перейшла у фольклор багатьох народів.

Віддавна вбирає гумор з усної творчості й писемна література, зокрема староруські пам'ятки X—XII ст. Наявність анекдотів в українському фольклорі засвідчують як окремі літературні твори XVI—XVII ст., так і зразки, що дійшли з того часу в усній передачі аж до записів їх у XIX ст. Так, польський письменник С. Кльонович у поемі латинською мовою «Roxolania» («Україна») 1584 р. переповів гумореску про селянина, який потонув би у лісовій борті, коли б його не витягнув ведмідь. Гумористичні народні оповідання (про купівлю кота в мішку замість лисиці та про передачу знайденого пирога тому, хто побачить кращий сон) входили в сюжетну канву інтермедій, що їх розігрували на ярмарках. В XVII ст. часом використовували народні анекдоти з соціально-викривальною або дидактичною метою автори проповідницьких трактатів, повчань, полемічних творів (Іоанникій Галятовський, Антоній Радивиловський та ін.). Окремі фольклорні твори потрапляли до збірників гумору літературного походження (фацецій) або, навпаки, з останніх переходили до фольклору.

Невичерпні мовні й фольклорні скарби смішного відіграли важливу роль у становленні української національної літератури, театру, музики; вони знайшли голосний відгомін і в сусідніх братніх культурах. У цьому їх велике культурно-історичне значення. «Елемент гумористично-сатиричний, — писав І. Франко, — дуже багатий у нашого народу, його гострий дотеп, його сльозами проблискуючий сміх послужив за основу безсмертним творам Миколи Гоголя, складав знамениті Квітчині повісті».

А по вінця налита народним гумором «Енеїда» І. Котляревського, що знаменувала початок нової української літератури! А розкотистий переможний регіт рєпінських «Запорожців»! Література й мистецтво постійно живляться з художніх джерел народного гумору та сатири.

Одним із перших українських прозаїків почав опрацьовувати народні анекдоти в формі гумористичних оповідань Г. Ф. Квітка-Основ'яненко (згадаймо «Солдатський патрет» або «Пархомове снідання» — на основі анекдоту про куплений дешево хрін, «Підбрехач» — за анекдотом «Циган сват» тощо), а також на анекдотичній канві будувати окремі епізоди у своїх повістях (наприклад, в «Конотопській відьмі» сотник і писар рахують воли, як у відповідному анекдоті: оце рябий віл, а оце — один, два, три, чотири, п'ять, а де ж шостий?).

Величезного успіху в художньо-літературному опрацюванні народних гумористичних сюжетів досяг Степан Руданський, збірка якого «Співомовки», видана у Києві 1880 року, здобула йому славу, головним чином завдяки майстерній передачі народних анекдотів. З появою українських гумористично-сатиричних журналів багато українських письменників, що друкувалися в них, використовували народну гумористичну прозу і як школу майстерності, і як джерело мотивів, сюжетів та образів. Відлуння народних жартів і дотепів зустрічається в більшості українських дожовтневих і радянських письменників, особливо ж драматургів, що працювали в жанрі комедії і психологічно-побутової драми. Окремо слід згадати в цьому аспекті творчість письменників-гумористів Остапа Вишні, О. Ковіньки, С. Олійника, П. Глазового та багатьох інших. Гнучкий і оперативний жанр народного анекдоту блискавично реагує на варте осміяння в сучасній дійсності, підказуючи часом теми й сюжети журналістам і письменникам. Як правило, сучасні літератори пильно дбають про високу культуру сміху, добираючи з народної скарбниці досконалі зразки для творчого переосмислення і відсіюючи псевдогумористику. І все ж трапляються випадки зниження художніх критеріїв, орієнтації на невибагливого читача або слухача, коли їм подаються примітивні гуморески чи сумнівновідомі сценічні діалоги, засновані на мовному засміченні, на словесному покручі та плоских вуличних дотепах.

Жанр народних анекдотів і далі поповнюється новими зразками, своєрідно виявляючи невичерпність творчих сил народу, широчінь його громадських інтересів. Найдотепніші, найбільш злободенні твори цього жанру мають бути у полі зору письменників, соціологів, дослідників сучасної народної культури та побуту.

bigmir)net TOP 100