Реклама на сайте Связаться с нами
Реферати з української літератури

Українські романси

Реферат

На главную
Реферати з української літератури

Поезія і музика пішли з одного джерела — з душі людини, з глибинного світу її почуттів. Інакше хіба могло б виникнути таке диво, як пісня, та ще й лірична? Радісна й журлива, сповнена тривоги і мрій про щастя, вона стала постійним супутником людини. Скільки весняних гроз прошуміло над закоханими, скільки вони проспівали своїх пісень... Пам'ять серця, яка, за словами О. Пушкіна, глибша від пам'яті розуму, зберігає ту пісню — вічну музику поколінь.

Упродовж віків, подібно до інших жанрів мистецтва, пісні безперервно розвивалися, народжувалися нові їх різновиди. Збагачувався внутрішній світ людини — розширювалася сфера ліричної пісенності, поступово виробився її новий жанр — романс.

«Романс, — писав радянський музикознавець, академік Б. Ф. Асаф'єв, — ускладнений вид пісні, що стала інтимнішою, чутливішою щодо передачі найтонших відтінків психіки — душевних настроїв, і тому тісно пов'язаною з ліричною поезією. Романси пишуться на найрізноманітніші вірші, але головною метою композитора є прагнення передати, з більшою по можливості чуйністю, задум поета і підсилити музикою тонус поетичного твору».

Термін «романс» іспанського походження. Спершу ним називали світську пісню, що виконувалася рідною, романською (іспанською), а не латинською мовою, обов'язковою на ті часи в церковному співі. Згодом цей термін поширився у країнах Західної Європи і закріпився за музично-поетичними творами для голосу з інструментальним супроводом. У нас вперше звернувся до цього жанру композитор Д. Бортнянський (1751—1825). Музика його творів на французькі тексти відзначається простотою, свіжістю почуттів. У XIX ст. романс став самостійним й улюбленим видом творчості поетів та композиторів. Романсовий вірш — здебільшого невелика лірична поезія, строфічна, з наспівною інтонацією. Хоча виникнення романсу пов'язане з історією літератури, та в наші дні частіше говорять про нього як про музичний жанр. Його типові риси — переважання інтимних мотивів, деталізоване відображення почуттів і настроїв, поєднання вокальної мелодії з інструментальним супроводом. Мелодія в ньому органічніше пов'язана з текстом, ніж у пісні. Вона передає не тільки загальний характер, структуру, а й ритмо-інтонацію поетичного твору.

В музиці розвиток романсу відбувався у прямій залежності від літератури. У вокальному музичному мистецтві тісно пов'язані імена Й.-В. Гете і Ф. Шуберта, Г. Гейне і Р. Шумана, О. К. Толстого і П. Чайковського, О. Майкова і М. Римського-Корсакова та ін. Скарбницю світової вокальної лірики неможливо уявити без музично інтерпретованих М. Глінкою поезій О. Пушкіна чи М. Лисенком — лірики Т. Шевченка.

Довгий шлях пройшов український романс, коріння якого сягає одноголосих пісень без супроводу в їх кращих лірико-драматичних зразках. Розквіт у XVIII ст. — першій половині XIX ст. ліричної поезії, захоплення інструментальною музикою, зокрема грою на бандурі, гітарі, гуслях, фортепіано, сприяли формуванню пісні з супроводом, у якій помітно посилюється образна індивідуалізація, ліричне начало. Поетичне джерело в цих творах відзначається легкою, дохідливою мовою, чіткою ритмікою. Термін пісня-романс найбільш відповідає сутності жанру, що став перехідним від народної ліричної пісні до романсу. Важливу роль у становленні та розвитку пісні-романсу відіграли українські поети XVIII ст., здебільшого музично освічені люди, а також численні невідомі автори — вихованці Київської академії, колегіумів, кобзарі, лірники та ін.

З тогочасних пісень-романсів слід насамперед назвати вокальні твори видатного українського філософа, поета і музиканта Г. Сковороди, який відіграв помітну роль у розвитку сольної пісні з супроводом. За свідченням учня поета М. Ковалинського, «Он имел особую склонность и вкус к акроматическому (чуттєвому, жалісному) роду музыки... сочинил многие песни в стихах и сам играл на скрипке, флейт-равере, бандоре и гуслях приятно и со вкусом». Ще за життя поета стали широко відомими його пісні-романси «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоит явор над горою», «Ах поля, поля зелены».

Але найпопулярнішою з пісень-романсів XVIII ст. стала «Їхав козак за Дунай» С. Климовського, що назавжди ввійшла у народну мистецьку скарбницю. Важко назвати інший твір, який би так швидко поширився і сфольклоризувався у різних народів. Перші публікації його припадають на 1790-і роки. Пісня приваблює насамперед своєю наспівністю. Теплий ліризм та одвертість у вираженні почуттів кохання наближають її до романсу. Проте перевага принципу узагальненої образної типізації над індивідуальною засвідчувала пісенний характер мислення її автора. Вже на початку XIX ст. «Їхав козак за Дунай» був поширений у Німеччині, Франції, Польщі, Чехословаччині, Англії та інших країнах. Її обробляли Л. Бетховен, К. Вебер, М. Дальвімар та ін.

Велике значення для розвитку пісень-романсів мала творчість українських поетів-романтиків О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Забіли, Є. Гребінки, М. Петренка та ін., які опоетизували інтимні переживання людини — любов, вірність, розлуку, — збагатили культуру вірша, щедро вводили у свої твори фольклорні мотиви. Не стилізовані пастухи й пастушки, не сентиментальні пейзани й золотокудрі венери, а прості люди, здатні на глибокі почуття, самопожертву, ввійшли в пісенно-романсову творчість українських поетів і композиторів XIX ст. Мабуть, не знайдеться у нас людини, яка б не знала таких солоспівів, як «Скажи мені правду» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» В. Забіли, що відзначаються емоційною щирістю, стильовою близькістю до ліричних зразків українського фольклору. З покоління в покоління переходять такі шедеври романсової лірики, як «Вечір надворі», «Ой ти дівчино зарученая», «Місяць на небі», «Чи я в лузі не калина була» та інші, автори яких давно забуті, а вони — безіменні пісні-романси — живуть у пам'яті народній.

Пісня-романс виявилася надзвичайно стійкою й життєздатною. Протягом цілого XIX ст., коли вже на повну силу розвинувся професіональний романс, музиканти-любителі й далі творили пісні-романси, але їх форма зазнала глибокого інтонаційного оновлення, розширення образної палітри. Композитори шукали відповідний літературному творові ліричний характер висловлювання, конкретну структуру. Поступово вироблялися мовно-стильові засади романсу, головною ознакою якого є поглиблена індивідуалізація поетичного й музичного висловлювання. Так визрівали умови для появи класичних зразків українського камерно-вокального мистецтва.

В другій половині XIX ст., у зв'язку із загальним піднесенням художньо-естетичної думки, розквітом реалізму й народності, українська література, наснажена генієм Шевченка, зробила великий крок уперед, змужніла ідейно, збагатилася художніми здобутками світового значення.

Велика поезія покликала до життя широкий і могутній звукообразний потік. Композитори, що заклали основи української камерно-вокальної музики — М. Лисенко, К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич, — були першими інтерпретаторами і популяризаторами глибоко емоційної і виразно соціальної лірики Шевченка, Франка, Лесі Українки. Їхнє поетичне слово заграло новими гранями, новими інтонаційними нюансами. Найліричніший із вокальних жанрів — романс — наповнюється драматизмом, підноситься до філософського осмислення життя.

Народна за образами Шевченкова поезія покликала таку ж близьку до народної пісні мелодію. «Кобзар» став незглибимою криницею, з якої багато композиторів черпали й черпають теми та образи для своїх творів. Саме з цієї вогнистої книги в українське музичне мистецтво ввійшли соціально-визвольні теми, революційний оптимізм.

Велике значення у розвитку української вокальної музики має творчість М. Лисенка, який першим у своїх романсах із монументального циклу «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка» торкається громадянських мотивів, розкриває героїчні сторінки історії українського народу, порушує животрепетні проблеми сучасності.

Працюючи над поезіями Шевченка, композитор збагатив стильову систему українського романсу, розширив жанрову зону, подав нові його різновиди. Це — романс-монолог («Ой одна я, одна)», романс-колискова («Ой люлі, люлі»), пейзажна картинка («Садок вишневий коло хати»), романс-скерцо («Якби мені, мамо, намисто»), романс-балада («У тієї Катерини»), романс-дума («У неділю вранці рано»). У творчості Лисенка відбувався якісний перехід від строфічної, здебільшого елегійної за характером пісні-романсу до музично-поетичних композицій наскрізної, вільної форми.

Зверталися до поезії Шевченка й російські композитори-класики. Нагадаємо тут романси П. Чайковського («Вечер», на слова вірша «Садок вишневий коло хати»), М. Мусоргського («Гопак», «На Дніпрі»), С. Рахманінова («Дума», «Полюбилася я»).

Процес музичного освоєння поезії Шевченка, що розпочався ще за життя поета («Нащо мені чорні брови» М. Маркевича, «Думи мої» О. Рубця), продовжується й сьогодні, і то не лише українськими, але й російськими, білоруськими, грузинськими, вірменськими та іншими композиторами. На сучасному етапі Шевченкова спадщина дістала яскраве музично-образне осмислення.

Нові образи ввійшли у творчість українських композиторів разом із натхненною поезією І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського.

Оцінюючи Франкову збірку «Зів'яле листя», що, за визначенням самого поета, є циклом «ліричних пісень», М. Коцюбинський писав: «Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння людської душі, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв... Взагалі Франко — лірик високої проби, і його ліричні вірші просяться часто в музику».

Якщо на перших етапах перекладання на музику поетичних образів І. Франка композитори зверталися переважно до його лірики («Місяцю-князю» М. Лисенка, «Розвійтеся з вітром» Я. Степового, «Пісне моя» Д. Січинського, «Як почуєш вночі» Я. Лопатинського), то в пожовтневий період освоюють і твори, перейняті соціальними мотивами.

Знайомлячись із поезіями, що лягли в основу музичних творів, можна помітити поступове розширення й збагачення ідейно-тематичної та образно-лексичної системи романсу. Подібно до того, як він у своїх витоках живився ліричною піснею, так у XX ст. збагачувався новими темами, ідеалами, істотно оновлювався ритмо-інтонаціями масової пісенності. Щодо цього показові романси на вірші Лесі Українки.

Полум'яним словом озвалася поетеса до народу в той час, «коли ще зоря не заграла». Її поезія то кликала до штурму «твердинь тиранів», то заохочувала «коритися весні» — нестримній творчій силі. Зранена людськими й особистими болями душа поетеси часом співала тужливу мелодію, але навіть у перейнятих жалем і тугою творах спалахували зблиски світлої мрії. Не помилилась-бо вона, коли, сподіваючись на кращі часи, писала:

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень
і стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
(«Як я умру, на світі запалає...»)

Українські композитори К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич, Ф. Надененко, Г. Майборода, Ю. Мейтус, П. Гайдамака, В. Кирейко, Л. Дичко та багато інших, звертаючись до поезії Лесі Українки, знаходили в ній споріднену із своєю музичною мовою емоційну настроєність, романтичне поривання. І тоді слово й музика починали грати безліччю інтонацій, творячи єдину мистецьку цілісність.

Автори українських романсів розкривають світ почувань нашого сучасника. У їхніх творах струмує радість, звучить гімн оновленій землі, людському щастю.

Пригадаймо тичинівські «Гаї шумлять», які нині сприймаються у нерозривній єдності з росяно чистою, піднесеною мелодією Г. Майбороди.

Розкутість Тичининого вірша, речитатив, поліфонічна виразність, багатство і своєрідність музичного розспіву спонукали композиторів по-новому будувати мелодичну фразу. Несподівані образи, незвичайні ритми...

Особливо привабливим для композиторів виявився Тичинин цикл «Пастелі». До нього зверталися П. Козицький, К. Данькевич, а в наші дні — Л. Грабовський, Л. Дичко, Г. Ляшенко, І. Карабіц. І кожен з них знайшов свій ключ, подав власне прочитання цієї лірико-філософської поезії.

Чималий вплив на розвиток українського романсу справила творчість М. Рильського, який зізнавався, що він народився швидше музикантом, аніж поетом; тільки потім сталося так, що слово заступило музику.

Його вірші, наповнені специфічно «омузиченими» образами, підкоряють своєю мелодійністю, внутрішнім відчуттям ритму, гармонійною рівновагою цілого і деталей. Це — «Яблука доспіли», «На білу гречку впали роси», «Проса покошено» та ін.

Дуже близька музиці своєю щирістю, інтимно довірливою інтонацією глибоко лірична поезія В. Сосюри. Вона відзначається особливою ладотональністю, в основі якої прозора легкотінь образів, м'який мінор запитальних речень, утвердження чистих і світлих почуттів: «За що я так тебе кохаю? Скажи мені...». У Сосюриній поезії органічно злились буяння життя і найтонші порухи душі, радість і смуток: «Я той же, що колись, душа моя зелена, а за вікном летить і пада жовтий лист».

Композитори довго «підступали» до його поезій, мовби боячись порушити своїм дотиком їхню внутрішню музику. Кращі романси на слова В. Сосюри, що з'явилися в останні роки у П. Гайдамаки, В. Рибальченка, М. Жербіна, В. Губаренка та інших, підтверджують, що вірші поета-лірика знаходять цікаве тлумачення у камерно-вокальному мистецтві.

Так само поступово, слідом за піснями, входить у романсову лірику близька до фольклору Малишкова поезія. Його образне, містке слово знайшло глибоке осмислення у творчості Ю. Мейтуса.

Буває, що композитор складає сам одночасно слова і музику. Цікаві зразки таких романсів подає А. Кос-Анатольський. Особливо популярні його «Ой піду я межи гори», «Солов'їний романс», «Соловей і троянда».

Дотримуючись внутрішньої, відчутої поетами архітектоніки, композитори успішно інтерпретують твори Д. Павличка, В. Олійника, В. Коломійця, І. Драча, В. Коротича та інших, шукають нових принципів музичної драматургії, засобів виразності, необхідних для розкриття близьких психології сучасників тем, образів.

У поезії прагнення до філософського осмислення явищ дійсності, поглибленого розкриття характеру людини, її емоційних виявів зумовили укрупнений показ героя, появу творів з експозицією не одного, а кількох образів. Об'єднання віршів у цикли набрало відчутної художньої місткості, концепційних і структурних особливостей, які в свою чергу не могли поминути композитори. В музиці XIX ст. з'явилися перші вокальні цикли Л. Бетховена, Ф. Шуберта, Р. Шумана. Вони засвідчили новий етап у розвитку образно-тематичної сфери романсу. Сутність вияву художньої логіки окремих ліричних мініатюр, об'єднаних у вокальному циклі, полягала в їх взаємодії на рівні ідейно-драматургійної цілісності. Всезростаючий інтерес поетів і композиторів до циклізації творів дозволяв різнобічно осмислювати сюжет, сміливо вводити емоційні контрасти, збагачувати найтоншими нюансами основний ліричний образ.

Образно-структурними особливостями відзначаються циклічні твори українських композиторів. Серед них насамперед слід згадати вокальний цикл М. Лисенка на вірші Г. Гейне в переспівах українських поетів, що складався з чотирнадцяти романсів і двох дуетів (найпопулярніший з них — «Коли розлучаються двоє», елегійна мелодія якого сповнена типових для українського романсу хвилеподібних, пластичних мотивів мінорного звучання). В українському камерно-вокальному мистецтві твори М. Лисенка були єдиним зразком тлумачення віршів Г. Гейне у формі драматургічно і конструктивно цілісного вокального циклу.

Барвистою гамою почуттів висвічують ліричні цикли Я. Степового «Пісні настрою» на слова О. Олеся і «Три вірші М. Рильського», в яких передано не тільки душевний стан людини, але й авторське ставлення до подій у житті ліричного героя. Яскравими зразками багатоманітності музичних тлумачень є, наприклад, поетичні цикли «Сім струн», «Мелодії» Лесі Українки, «Енгармонійне» П. Тичини.

Розширюються тематична й ідейна сфери романсової музично-поетичної творчості. Незаперечний її вплив на виховання художньо-естетичних смаків людей. Романс був і залишається сьогодні одним з найулюбленіших у народі вокальних жанрів. Його річище здатне умістити неспадаючу повінь весняних почуттів, вияви людських страждань і надій.

bigmir)net TOP 100