Творчість Емми Андієвської

Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. на Донеччині. Дванадцятирічною емігрувала з матір'ю на Захід. Жила і навчалась у Франції, Америці, Німеччині. Починаючи з 50-х років систематично виступає з поетичними та прозовими книжками.

Дебют Е. Андієвської («Поезії», 1951) був дуже успішним. У 1955 р. виходить збірочка новел під назвою «Подорожі», згодом — книжки «Тигри» і «Джалапіта» (1962). Але основна частина літературної праці все ж належить поетичній творчості, про що свідчать збірки «Народження ідола» (1956), «Риба і розмір» (1961), «Кути опостінь» (1962), «Первні» (1964), «Базар» та «Пісні без тексту» (1968). У 60-х роках вона вже визнаний модерний поет, оригінальний експериментатор слова. Наступні десять років Е. Андієвська віддає перевагу великій прозі, з'являються друком «Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1973), «Роман про людське призначення» (1982). У 70-х роках письменниця видає лише одну поетичну збірку «Наука про землю» (1975). Хоча велика проза Андієвської не знаходить такого захопленого відгуку, як поезія. У 80-х роках, видавши ряд поетичних збірок — «Кав'ярня» (1983), «Спокуси святого Антонія» (1985), «Вігілії» (1987), «Архітектурні ансамблі» (1988), — Е. Андієвська велику увагу приділяє малярству.

1993 р. вперше в Україні опубліковані її книжки — «Роман про добру людину» та «Роман про людське призначення», а також протягом останніх років — ряд поетичних та прозових творів у періодиці.

Уже рання поезія Е. Андієвської вражає багатоплощинністю метафори. Спосіб зіставлення, поєднання того, що здоровий глузд не здатний суміщати, опертя на підсвідомі імпульси, творення чудесної реальності вказують на сюрреалістичне світобачення з його ірраціональною логікою.

Помітною тенденцією поетичної творчості Е. Андієвської є поступова герметизація тексту. Цьому передусім сприяє усунення ліричного «я» з вірша. Уже в першій збірці яскраво оприсутниться відсторонена, відособлена реальність:

Відкидаючи, слідом за Малларме, вірш як вираження емоційного «я» Е. Андієвська і далі, особливо в пізніх своїх творах, означає реальність, позбавлену вітальної деформації. Поетка виступає як «приймальна станція», що лише фіксує музичний ритм світотворення.

Дедалі більше закодовуючи поетичний текст, авторка опускає дієслівні форми: улюблений пунктуаційний знак — тире, що в структурі вірша виступає як художній прийом і є одним з герметичних знаків, схованкою смислової загадки тексту. Розгортаючи найнесподіваніші метафори, Е. Андієвська унеможливлює будь-які раціональні тлумачення своїх поезій. Сфера підсвідомості декларується єдиним важливим рушієм творчого процесу.

Зате у прозі Е. Андієвська намагається порозумітися з читачем, пояснити йому не лише найважливіші поетичні символи, а й свою творчу методу.

Вдаючись до короткого жанру притчі, параболи, Е. Андієвська постає майстром влучного, афористичного письма, творцем ірраціональної оповідки, що грунтується на основі чудесної метафори. Центральною антиномією її малої прози є раціональне та ірраціональне. Власне, боротьба духу та розуму є визначальною для цієї прози, як і всієї творчості Е. Андієвської в цілому.

Роман «Герострати» — перший великий прозовий твір Е. Андієвської. Тут зроблено спробу об'єднати художній текст з філософським трактатом. Основу філософського змісту становлять чотири чітко окреслених ідеї. Ідея людини, ідея Бога, ідея вічності та ідея великої людини. Міф про геростратів і велику людину становить основну мотивацію сюжету. Хаос, у якому перебуває людський світ, коригується вибором. Герой роману мусить вирішити, хто він: Герострат чи той, хто покликаний втілити міф про велику людину? Індивідуальний вибір проектується на долю всього світу.

У «Геростратах» «пояснюється» часто вживаний у поезії Е. Андієвської образ круглого часу. Кругла тривалість, або позачасова картина світу, виражається делінеарною оповідністю, що й показує Е. Андієвська в наступних своїх творах — «Романі про добру людину» та «Романі про людське призначення». Тут ідея круглого часу стає домінантним стильотворчим фактом. Все існує одночасно, децентралізовано: відсутні головний герой, головний сюжет. Але задум написати антиімперську книгу (що вже само собою вимагає чітко вираженої позиції) вступає в суперечність із постмодерною естетикою з її характерними ознаками письма: грою, антиформою, деконструкцією сюжету, що позбавляє текст оцінкового сенсу.

Якщо попередня проза Е. Андієвської була відсторонена од української проблематики, то останні романи наскрізь пронизані патріотичними мотивами. У «Романі про добру людину» міфологізується матеріал з життя українців, занесених воєнним лихоліттям у міттенвальдський табір для переміщених осіб. Світ розчахнутий глобальною опозиційністю (Україна — імперія, Бог — диявол, світло — тьма, буття — небуття, добро — зло), яка вирішується через віру. У романі час від часу звучить пророчий голос, сповнені пристрасного бажання й вольової напруги слова про неминучу перемогу добра і світла.

«Роман про людське призначення» продовжує попередній твір, підносячи поняття України до загальнолюдського символу. Епіграфом до цього роману взяті Шевченкові слова «Возвеличу малих отих рабів німих», що прямо вказують на задум твору. Е. Андієвська вибудовує космологічний міф: у центрі світобудови розміщує українську землю, на якій розгортається божественна містерія. Шевченкове «возвеличу» в Андієвської набуває справді магічного звучання. З кожного свого героя письменниця намагається видобути могутню захисну силу.