Реклама на сайте Связаться с нами
Творчість українських письменників

Творчість Ліни Костенко

(1930 р. нар.)

На главную
Твори українських письменників
Творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників

У нашому письменстві бували затяжні періоди майже цілковитого зниження художніх критеріїв, коли література змушена була «відображати», «мобілізувати» й «надихати». І тоді перо Ліни Костенко виявилося одним із небагатьох, не уражених цим сумним вірусом нудного ілюстраторства й лакейської запопадливості, смертоносних для художника.

В її поезіях бачимо не тільки людську самонастанову не спокушатися суєтними марнотами, а й самозахист в ім'я вірності саме своєму мистецтву, і захист власного мистецтва від кон'юнктури дня. Певно, саме тому й стало ім'я видатної поетеси синонімом унікальної творчої біографії, прикладом стоїчного відсторонення од літературних буднів і свят чи — різкіше, але точніше це можна назвати — від щоденного ярмарку творчих амбіцій.

Дівчинці з провінційної вчительської сім'ї, що народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині, судилося круте духовне сходження. У кінці 40-х років вступила до Київського педагогічного інституту, розчарувалася його гнітючо-задушною атмосферою і вбогим інтелектуальним рівнем викладання. З 1953-го вона — вже студентка Московського літературного інституту, який закінчила 1956 р. Дебютувала збіркою поезій «Проміння землі» (1957). Слідом з'явилися «Вітрила» (1958) і «Мандрівки серця» (1961). Потім її поетичному слову було оголошено заборону. Твори Ліни Костенко не виходили окремими виданнями аж до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це ж тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність» (1980).

Творчість Ліни Костенко цього періоду — це афористично точний вислів, рідкісна стилістична прозорість і лірична одухотвореність, абсолютна відсутність віршів «на тему», ура-поезій, без яких годі було й уявити бодай одну збірку.

У ранніх віршах Ліни Костенко владарюють глибокі підтексти, що змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним, у них розлито тремтливі тривоги й передчуття молодості, багато несилуваної гри слів, яка динамізує поетичний зміст, робить легко впізнаваними каркаси її строф.

Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії.

Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. І не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач живив справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. У книжці, як це властиво Ліні Костенко, також багато алюзій на теми нашого літературного життя й усієї духовної ситуації в суспільстві, її непідробного драматизму («Умирають майстри...»):

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів — один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівних конкурувати з нею.

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»). Далекий, ніби геть загублений в історії факт оживає в поезії Ліни Костенко фактом її власного життя, важливими епізодами її духовної біографії, незабутньою пригодою її душі.

Поміж тих творів особливе місце посідає поема (щоправда, сама авторка не дає їй такого жанрового визначення) «Циганська муза», яку критика прокоментувала чомусь бігцем, ніби «між іншим». А цей твір видається одним із найважливіших за ідейно-художньою проблематикою у Ліни Костенко до появи «Скіфської одіссеї», «Снігу у Флоренції» та «Марусі Чурай». До того ж прочитується він як наскрізь зашифрована духовна автобіографія самої авторки, хоча безпосередньо у «Циганській музі» йдеться про життєву драму поетеси Папуші, яка не зустрічає ні розуміння, ні підтримки у своєму племені, ба навіть навпаки:

Неписаний закон циганського народу —
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, не було і не повинно буть.

Тут — усе проти неї: «Поезія? Народ? Це видумали люди. Це в'яже до землі. А ми — кочівники». А далі в Ліни Костенко вихоплюється те, що стосується не тільки Папуші. Таке питання постає чи не перед кожним поетом. Особливо ж — колоніального народу:

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
Ох, не тому, що він — найкращий на землі!

Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман Ліни Костенко у віршах «Маруся Чурай» (1980).

Самий дух української історії проймає кожен рядок твору, відблиски її заграв світять на обличчях усіх без винятку персонажів. Мабуть, лише отією незбагненною магією художнього слова можна пояснити створений ефект живої присутності читача серед описуваних у романі подій.

Особиста драма Марусі Чурай вписується в контекст тогочасної загальноукраїнської історії.

Твір Ліни Костенко «Маруся Чурай», по суті, не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу. Ліна Костенко, сказати б, вийшла з річища традицій опрацювання історичної теми, впродовж роману вона творила свою особисту традицію. Йдеться про постановку завжди актуальних для історичного буття народу проблем, уміння побачити важливий духовний зміст у подіях, які давно відшуміли й лишилися тільки рядком літопису, народним переказом, сивою легендою чи сухою датою, — зрештою, зробити історію в творі «мислячою історією».

Критика не зуміла належно зреагувати на появу трьох нових поем Ліни Костенко у книжці «Сад нетанучих скульптур» (1987). Це поема-балада «Скіфська одіссея» та драматичні поеми «Сніг у Флоренції» й «Дума про братів неазовських».

У «Скіфській одіссеї» грек вирушає на торги в далекі краї й усе далі й далі пропливає водними артеріями скіфської землі. Й це подорож не тільки «географічна», а й історична, бо впродовж його мандрування ніби перегортаються сторінки минулого, загадкового для нього народу.

Поетеса всебічно вивчила археологічні й історичні джерела, подеколи вона навіть іронізує зі своєї ерудиції, переходить на грайливо-гумористичний тон оповіді («А хай їй грець, тій Греції!», «Он Одіссей вертався десять год, та й то зазнав ого яких пригод»), і не втримується од бажання спародіювати архісерйозні твори історичної епіки. А поряд з усім цим пронизливо звучать сповнені драматизму роздуми поетеси про руйнаторську силу часу, про втрати людства на шляхах історії.

Назва драматичної поеми «Дума про братів неазовських» одразу ж викликає асоціації з відомим фольклорним твором. Як пам'ятаємо, в народній думі старші брати в ім'я свого порятунку з неволі зреклися молодшого — то справді гіркий і не дуже приємний для української свідомості сюжет. У поемі Ліни Костенко маємо філософську антитезу до нього. Шляхта конвоює заарештованих після придушення антипольського повстання гетьмана Павлюка, його споборника Томиленка й зовсім молодого козака Сахна Черняка. Павлюк і Томиленко вмовляють Черняка, аби той утікав — бо для цього є шанс. Але Черняк не погоджується їх покинути. Навіщо така безглузда з погляду нормальної логіки жертовність? Отут і полягає головний ідейний стрижень твору. Павлюк знає причину їхньої страти: «Нас видали свої. Легким хотіли коштом відкупитись — скрутили двох, мовляв, це винуватці...».

Черняк прагне спокутувати ціною власного життя підступність і зраду інших — тут перегук з народною думою, антитетичне протистояння їй. Жертовність молодого козака продиктована високими імперативами душі: він прагне реабілітувати в очах майбутнього козацтва, зрештою, націю, саме українське ім'я.

Драматична поема «Сніг у Флоренції» ставить чимало посутніх питань про буття митця в світі людей. Митець належить собі і — ще більшою мірою! — не собі, хоча загалом важко провести чітку грань, розмежовуючи те за найнесподіваніших життєвих ситуацій.

У монастирі XVI століття у Франції доживає останні дні загадковий старець. І раптом у магічному місячному сяйві перед ним з'являється високий Флорентієць у ліловому плащі. Це — сам Старий, тобто той, ким він був у часи честолюбної та бурхливої молодості. Такий фантасмагоричний прийом дає поетесі можливість для того, аби зустрілися світлий ранок і пізній вечір людського життя. Отже, сміливі сподівання на майбутнє, перші кроки до нього й болісні підсумки, втрачені ілюзії, розвіяні надії, гіркота втрат, а особливо — втрата себе самого. Побачивши таким своє майбутнє, Флорентієць приголомшено вигукує: «Які ж то мали бути землетруси, щоб так на мене обвалився час?!». А Старий із безсилою риторичністю відповідає: «Марнота днів, убитих на спокуси. Хто може врятувати нас від нас?».

Поетеса ніде нічого не спрощує для зручності доведення правильності сентенцій. Старий і Флорентієць разом міркують над химерними поворотами долі митця, разом не погоджуються, бо в кожного — свій досвід, а отже, й своє розуміння світу.

Ліна Костенко — рідкісний майстер у володінні словом. Вона на диво органічно творить свій звукопис: «Суху розмову полум'я із листям до ночі сумно слухають сади...», «Лисніють листками ліси...», «Лиш там, де лось лежав, земля була зігріта...», «Божевілля моє, божемилля, богомілля моїм сльозам!», «Дуднить земля туга, як тулумбас...», «На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю...», «Місто, премісто, прамісто моє!»

Несподіваність і духовна пластика її поетичних образів несе в собі особливу емоційну снагу: «Село сосновий виверне кожух і йде назустріч, як весільна теща...», «Мої думки, як дикі голуби, в полях шукали синього притулку...», «Зима стоїть персидська, як бузок, і жоден птах її не хилитає...», «Я в любові, як в еміграції. Відпусти мене в рідний край...».

bigmir)net TOP 100