Творчість Івана Микитенка

Народився І. Микитенко 6 вересня 1897 р. в родині селянина-середняка в с. Рівне Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Тут він навчався в двокласній міністерській школі, закінчивши яку 1911 р. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914 р. майбутнього драматурга відправляють на фронт. Лютнева революція в Росії 1917 p., безпосередня участь у діяльності революційного полкового комітету — все це дало життєві реалії, які згодом певною мірою знайшли художнє відображення в його п'єсі «Як сходило сонце».

З фронту Микитенко повернувся тяжко хворий, з обмороженими ногами. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом у селах Єлизаветградщини, завідує лікпунктом у с. Нечаївка й пише вірші та короткі п'єси. 1922 р. нечаївський комітет незаможників відряджає І. Микитенка на навчання до Одеси. 1926 р. з'являються окремі видання письменника — п'єса «У боротьбі» та прозова збірка «На сонячних гонах». Того ж року І. Микитенко їде до Харкова, бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників, а згодом стає одним із керівників ВУСППу. В 1926—1928 pp. з'являються поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр» (інша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

У 1933 р. закінчує першу книгу роману «Ранок». Одночасно з прозовими творами одна за одною з'являються п'єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі», друга назва «Кадри» (1930), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933).

У 30-ті роки були створені драматичні речі — комедії «Соло на флейті» (1933—1936) і «Дні юності» (1935—1936); історична п'єса «Маруся Шурай» (1934); драма «Як сходило сонце» (1937; надрукована — 1962). Письменник загинув 1937 p., ставши жертвою репресій і беззаконня.

У І. Микитенка-драматурга художній хист проявився вже у п'єсі «Диктатура». Головний герой п'єси, комуніст Дудар, — кадровий пролетар, якого посилають на село, він непримиренний до класових ворогів й уважний до «соціально своїх», яких у разі сумніву «спрямовує» здебільшого за допомогою декларативних жестів та заяв. Спроба показати Дударя передусім як більшовика істотно перешкодила розкриттю цього героя як людської індивідуальності (що певною мірою компенсувалося глибшою індивідуалізацією інших образів, зокрема селян: Небаби, Малоштана, Чирви).

Як і «Диктатура», наступна п'єса «Кадри» не була позбавлена істотних вад; це поділ представників інтелігенції на два класово ворожі табори, одноплощинний показ негативних персонажів; плакатність багатьох позитивних героїв, на які слушно звертала увагу критика.

Від соціальних драм, які створювалися переважно на сучасному матеріалі, І. Микитенко незабаром переходить до жанру комедії. «Дівчата нашої країни», «Соло на флейті» і «Дні юності» — новий етап для письменника.

«Дівчата нашої країни» — лірична комедія, основний конфлікт якої розгортається в морально-психологічній площині. Автор, за його зізнанням, прагнув показати процес перевиховання особистості, «як народжуються нові люди — герої нашої доби», тобто задум із галузі революційного міфотворення.

П'єса «Соло на флейті» — викривальна сатира, спрямована проти новітніх проявів кар'єризму, інтригантства, маніпулювання революційною фразеологією, породжуваних у сприятливій атмосфері 30-х років. Це був вияв гострої спостережливості письменника, майстерності створювати чітко окреслені людські характери; п'єса відзначалася сценічністю: комічно-сатирична викривальність поєднувалася тут з динамічною інтригою, влучною мовою, часом гротескною загостреністю.

У 30-ті роки І. Микитенко написав і ряд інших п'єс, зокрема соціальну драму «Бастілія божої матері» (1933), переробив драму М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» під назвою «Маруся Шурай» (1934). Лише через два десятиліття після смерті драматурга опублікована й поставлена на сцені героїчна драма «Як сходило сонце».

І. Микитенко належав до тих, хто ревно й щиро утверджував у літературі принципи спершу «пролетарського», а потім — з початку 30-х років — соціалістичного реалізму, часто виступав у ролі оспівувача тодішнього життя й викривала «інакодумців» і неблагонадійних, сліпо вірив у проголошувані догми та гасла, переносив їх на сторінки своїх творів. Процес його прозріння, окреслений п'єсою «Соло на флейті», на жаль, залишився незавершеним, оскільки й сам письменник впав жертвою тоталітаризму.