Реклама на сайте Связаться с нами
Творчість українських письменників

Творчість Дмитра Павличка

(1929 р. нар.)

На главную
Твори українських письменників
Творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників

Народився Дмитро Павличко 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові на Прикарпатті, в багатодітній селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в с. Яблунів, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в радянській десятирічці. 1948 р. вступив до Львівського університету. Ще студентом Д. Павличко очолює літературну частину Львівського ТЮГу, з 1953 р. навчається в аспірантурі, досліджує сонети І. Франка, та невдовзі полишає наукову роботу. 1954 р. його приймають до Спілки письменників СРСР (заочно, за поданням М. Бажана).

У 1957—1959 pp. він завідує відділом поезії журналу «Жовтень», по переїзді до Києва 1964 р. певний час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його роботами поставлені фільми «Сон», у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут», режисер Л. Осика). 1966—1968 pp. віддані праці в секретаріаті СПУ, 1971—1978 — редагуванню журналу «Всесвіт». Затим Д. Павличко — засновник Руху, Демократичної партії України, один із лідерів парламенту (1990—1994) нині — на дипломатичній роботі.

Перша збірка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) тому й привернула до себе увагу, що принесла поезію соціально стривожену й гострокутну. Громадянська напруженість (за всієї своєї ідейно-тематичної заданості) вирізнила дебют Д. Павличка з потоку української повоєнної лірики, цілеспрямовано підрожевленої і загнаної в неживе дифірамбічно-одописне річище. В голосі молодого поета було щось неструджене, щось від святого неофітського захвату, те, що з роками сформується в наскрізну етичну тезу його творчості: «Людино — ти можеш!». А ще була художня достеменність, жорстка відчутність образу, якої так бракувало знесиленому трафаретами й деклараціями письменству.

Наступні збірки «Моя земля» (1955) й «Чорна нитка» (1958), поряд з розвитком традиційних для цього десятиліття мотивів, приносять і нові. Коли в «Любові і ненависті» подих інтимних почувань ледь означився, то вже в «Моїй землі» — стужавів і почав витворювати власну художню плоть (цикл «Любов» 1953 p., пізніше названий «Пахощі хвої»). Дедалі чіткіше вимальовуються риси власного поетичного мислення, що означають собою всі жанри і стануть особистим знаком майстра. Це — конфліктність ліричного сюжету, де думка й почуття рухаються доланням суперечностей. Діалектичність, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила завершення раннього періоду творчості Д. Павличка, його «поетичного дитинства».

Першим рішучим вступом у «свою тему» стала збірка «Правда кличе!» (1958), гарячим попелом якої вкрито поріг «шістдесятників». Вісімнадцятитисячний тираж її було знищено. На IV з'їзді письменників України, виконуючи вказівку «згори», поета «осмикнув» П. Тичина. Сама книжка не згадувалась, як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її інвективні «неясності».

Звісно, жодних «неясностей» не було, як і «ворожого стуку» до Павличкової робітні — то озвалася Правда про ідеологічне фарисейство й лицемірність влади, почасти відкрита XX з'їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна. Це був голос громадянської совісті, що назвала своїм ім'ям не тільки «вождя всіх народів» та його діяння, а й застерегала, що зі смертю тирана тоталітаризм не зникає («Коли умер кривавий Торквемада...»).

Не раз писалося про спорідненість вірша Павличка з Франковим. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених Каменяреві творів (тепер вони зібрані в цикл «Задивлений в будуччину»), ремінісценціями з його поезій. Тим часом справжнім грунтом для неї була і є громадянськість поетичної мислі. Філософсько-публіцистична зіркість Павличка, відхід його од солов'їно-безжурних трафаретів 50-х років заважили і в загальному процесі інтелектуалізації лірики.

Проте на початку 60-х «навчений» критикою поет уникає торкатися реальних больових точок життя, віддаючи перевагу загальним етичним питанням у їх полегшено-абстрагованій інтерпретації. Через те його творча снага здебільшого виливається в енергійну, але безпредметну публіцистичність («Бистрина», 1959, «Днина», 1960, «На чатах», 1961). Шугаючи в небесах ідеологічної схоластики, слово Павличка втрачає питомість, «дерев'яніє» (збірки «Пальмова віть», 1960, «Жест Нерона», 1962).

Попри те, жага художньої конкретики, досить глибокі етичні роздуми поета свідчать про його знудженість ідеологічними загальниками. Тут — витоки «Гранослова» (1968), книги великої художньо-філософської сили, з багатьох поглядів етапної.

Для самого Д. Павличка «Гранослов» — цілісний вияв естетики, грунтованої на реалістичному образі, рухові думки від конкретного до загального. Поетові конче необхідна матеріальна достеменність образу — рефлексія, чуттєве нюансування, серпанкова багатозначність, вибух асоціацій — усе це заховане в невидимому «дотворчому» акті, в надрах завершеної, формально дисциплінованої картини. Типовим прикладом тут може бути портрет А. Малишка:

Якби був зерном — те зерно б не роздерли,
Ярилася б нива камінна врожаєм.
Якби був горою, то тільки Говерлою,
Якби був рікою, то тільки Дунаєм.

Історично складеться так, що «Гранослов» стане в ряд найзначніших поетичних явищ 60-х років, за котрим почнеться спад інтелектуально-духовної змоги суспільства — «застій».

Митець опоетизував тут особистість як самоцінне начало всіх начал, показував у її «звичайності» духовне безмежжя, те, що пов'язує кожне смертне «я» із вічним Всесвітом («Космос»). Він зумів поглянути на людину не як на творця НТР і «володаря» природи — ця популярна на зламі десятиліть ідея почала виявляти свою ущербність, — а як на частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті («Біля вуликів на землі...»).

Ми й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті «Лук», що виконаний у класичних традиціях еротичної лірики. «Молитва» й досі лишається одним із найсильніших віршів, присвячених Шевченкові.

Художнє мислення поета — не лише питомо пристрасне та глибоке, а й запліднене попереднім мистецьким досвідом, культурологічно багате. Йдеться не тільки про галерею портретів діячів світової культури (від раннього циклу «Вчителям і друзям», «Київських сонетів» і до «Сонетів подільської осені» та низки пізніших творів). Мовиться про загальну культуру думки, її доцільний рух від знаного до незнаного, її спокревненість зі світовим естетичним досвідом (Шевченка і Сент-Екзюпері й Чюрльоніса, Овідія і Франка). Це не просто один із найширших проблемно-тематичних напрямів творчості, а специфіка поетики. Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Павличка, котрий віддає перевагу класичним формам, насамперед сонету, нормативному віршеві в усіх поетичних жанрах.

Сказане про культуру в поетиці Павличка стосується й фольклору. Він увіходить у вірші й етнічно впізнаваним порівнянням («як дозріває тиші вічна мить, і мов зернятко в яблуці дзвенить»), подієвістю картини, навіть за статичної експозиції, сповненою руху («зомлів від жаху череповий корч»), символікою барв і чисел («Два кольори»), низкою традиційних образів («Впали роси на покоси», «Лелеченьки»). Але головне — ясними етичними критеріями добра і зла, правди і кривди.

Після «Гранослова» (а також досить «зухвалого» повернення народові «забутого» Б.-І. Антонича — мається на увазі видана стараннями Павличка 1968 р. «Пісня про незнищенність матерії» і вечір, присвячений пам'яті геніального лемка) автор «Молитви» потрапляє в опалу, відходить від громадянської тематики й звертається до неложного світу природи. Саме такою натурфілософською сторінкою є «Сонети подільської осені» (1973), позначені майстерним поетичним живописом, яскравістю образних барв, що лягають на полотно за велінням не самого аналітичного розуму, а й художницької інтуїції, чуття («В повітрі потривоженість така Тонесенька, як голка літака, що тягне білу нить за видноколи»). Він також звертається до історії культури і створює низку промовистих морально-психологічних портретів («Юліус Фучік», «Антуан де Сент-Екзюпері»).

У поетичному потоці 70-х вірш Павличка лишається одним з найбільш напружених, проблемно загострених, що пояснюється не так рішучістю митця в доборі тем, як специфікою його художнього мислення, живленою боротьбою суперечностей (збірка «Вогнище», 1979).

Кожний значніший твір Павличка — більша чи менша драма. Так, у вірші «Вертеп» показано, як у наївній дитячій свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, як зотлівають паперові крила святенницької чистоти, опалені подихом земної жаги: «Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені Та опришківська ватра навік переплавила. Сповіщав я про бога, але в глибині Свого духу — чекав на пришестя диявола». Поет висвітлює дійсність на зрізі контрастних переходів і заперечень, у мить психологічних зламів. Архітектоінка його вірша визначається рухом думки через заперечення і піднесення вихідної тези до вищої ідеї на новому рівні знання.

Ясно свідчать про це поеми, що в творчості Павличка посідають одне з провідних місць. Так, у «Поєдинку» (1978) герої-побратими, зведені в гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що «несправжня битва страшніша від справдешньої стократ». Їхня воля лишилася перед поєдинком на обіцяних їм за відмову битися хрестах: «Не жаль мені життя, ні побратима, Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..».

У книжці «Таємниця твого обличчя» (1979) поет з вершин життєвого досвіду оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й тривання («Цілунки стишені й неситі, Полови сонячна луска; як пальми слід на антрациті, На спині слід від колоска»). Низкою сліпучих стугнуватих образів ожив в українській поезії затаврований ідеологами соцреалізму жанр еротичної лірики, що має величезну світову традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма.

80-ті роки не вносять у творчість Д. Павличка істотних змін. Хіба що вона знову зосереджується на соціально-філософській проблематиці, сказати б, свідоміша власної природи (не даремно збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак діалектики). У цьому плані особливо цікавими видаються притчі Павличка, почасти представлені книжкою «Поеми й притчі» (1986).

Підтверджена роками правдоборча постава Павличка могла б, здається, схилити до роздумів про притаманні його ліричному героєві риси дон-кіхотства. Але цьому заважає «бачення вітряка» — безвідмовне відчуття реальності, філософська тверезість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не дає розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням. Про ці особливості поетики, світобачення свідчить і збірка «Ялівець» (1989), що увібрала в себе мелодію, задуму й біль Карпат — материзни поета.

Від 60-х років Павличко пише для дітей. Великої популярності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1984), в яких прозирає поетика народної байки, казки, як її розумів, зокрема, І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту».

Поет постійно працює і в галузі поетичного перекладу. Вже лише сам «Світовий сонет» (1983), грубий том якого вмістив вибрані з різних літератур перлини жанру, є достатнім свідченням плідності цієї праці.

Вельми помітною у вітчизняному літературному процесі останніх десятиліть є робота Павличка в галузі критики («Магістралями слова», 1978, «Над глибинами», 1984, «Біля мужнього слова», 1988).

bigmir)net TOP 100