Реклама на сайте Связаться с нами
Творчість українських письменників

Творчість Івана Багряного

(1906 — 1963)

На главную
Твори українських письменників
Творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників

Про себе І. Багряний писав: «Як письменник і поет, належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології».

Безперечно, світоглядні позиції Багряного-поета мають свою, так би мовити, біографічну генеалогію. Народився Іван Лозов'яга (справжнє прізвище) 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область). Навчався у церковнопарафіяльній школі в Охтирці, у вищій початковій школі, в Краснопільській художньо-керамічній школі. Уже в юності побачити довелося багато. Бачив, як у 1920 р. чекісти познущалися над його дядьком і 92-річним дідом на пасіці — кололи багнетами, стріляли з револьверів. Їхня безневинна смерть вразила хлопця. Іншого дядька вислали на Соловки, звідки він і не повернувся. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади?.. Бунтарство визрівало в душі, і поет шукав підтримки як серед інтеліїенції, так і серед селян, до яких він тягнувся співчутливим серцем. У присвяті до поеми «Аве Марія» (1929) з'являється таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор».

Емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонансувала з темами і ритмами офіційної поезії. Критики легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в журналах, у збірці «До меж заказаних», у поемі «Аве Марія», і «порнографічний натуралізм», і «слинявий сентименталізм», і «містичне самозабуття»... Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або приховувати.

Написаний 1928 р. роман у віршах «Скелька» друкує в 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка». Село Скелька по сусідству з його рідним Куземиним. І. Багряний не раз бував у ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало давньоукраїнське поселення XII ст., а головне — наслухався переказів та легенд про монастир — цей таємничий прихисток душі, який після захоплення самодержавною Росією Лівобережної України і поразки під Полтавою окупували московські ченці та учинили жорстокий визиск місцевого населення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці спалили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом супроти національного поневолення України.

Твір став помітним явищем в українській літературі початку 30-х років. Та це тривало недовго. В культпропі ЦК КП(б)У грунтовно готувався ідеологічний вирок і поетові, і його творчості. «Куркульським шляхом» — вже сама назва статті О. Правдюка (Критика. 1931. № 10) свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного автора. Після цієї статті його твори вилучають із бібліотек і книжкових крамниць, а через вісім місяців у Харкові на вулиці заарештовують у присутності його колег Валер'яна Поліщука і Олекси Слісаренка. Звісно, вилучають всі рукописи...

Критик Г. Костюк визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху І. Багряного: 1926—1932 — початок літературного шляху до першого арешту; 1932—1940 — період ув'язнень і концтаборів; 1941—1945 — період другої світової війни й окупації України; 1945—1963 — повоєнна доба і еміграція. Про період арештів, ув'язнень, концтаборів, утеч згадує сам письменник, бо і навколо цих драматичних подій нагромадилися легенди: «У 1932 році був заарештований за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці..., а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах так званого БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в'язниці... 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд в зв'язку з тяжкою хворобою легенів... Після початку війни перебував на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому підпіллі. За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». У 1942 р. мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався...»

За кожним цим фактом — невимовні переживання, які органічно «вжилися» в драматичні долі героїв його творів.

Герой роману «Тигролови» (1944) Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьки нав'язаним йому статусом в'язня жахливої системи і залишився Людиною. Сюжетна канва роману вибудована на історії «полювання» майора НКВС Медвина — цього новітнього тигролова — за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Згодом у романі «Сад Гетсиманський» (1950) письменник знову кидає людину у вогненну пащу диявола, «обираючи» для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака, розповідає про чотирьох синів старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби «супроводжує» і духовно підтримує свого наймолодшого Андрія лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, де він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі «Дантові кола» тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій...

Дух мемуарності, документальної вірогідності описаних подій, напевне, відіграв значну роль у тому, що роман «Сад Гетсиманський», як і «Тигролови», як і публіцистичний лист-пояснення І. Багряного «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», були перекладені на англійську, німецьку, французьку, італійську мови. Бо це був, по суті, перший у світовій літературі художній твір про дійсний стан речей у «шостій частині світу» — країні тюрем НКВС, концтаборів, етапів, допитів, провокацій... Європейська критика, зокрема члени французької Академії Гонкурів Андре Біллі та В. Вольмен, на сторінках «Ле Фігаро літтерер» (1961. 13 трав.) і тижневика «Ле нувель літтерер) (1961. 8 черв.) відзначали емоційно пружний, експресивний, поетичний стиль Багряного-гуманіста.

На порозі свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця і розшматованих туберкульозом легень письменник намагатиметься завершити роман «Людина біжить над прірвою» (1948—1949). Людиною, яка біжить над прірвою, йде «по лінії найбільшого опору», в цьому романі виступає молодий українець Максим Колот, який у воєнний 1943 р. опиняється між життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома воюючими арміями. Ці фронти — фашистський і радянський — мовби сталеві лещата захоплюють у своє немилосердно стискуюче коло піщинку на полі жорстокої історії, намагаючись її стерти з лиця життя, а вона підхоплюється, зривається силою своєї віри в незнищенність свого маленького, але власного «Я» і перемагає.

У письменника-в'язня сталінських концтаборів по війні єдиний шлях — еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі й тисячі полонених, вигнанців, різного роду переміщених осіб, а І. Багряний разом зі своїми колегами створює восени 1945 р. у Німеччині Мистецький український рух (МУР), який згодом у США перетвориться в об'єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.

Розпочинається активна публіцистична діяльність Багряного — політичного діяча. У 1948 р. письменник засновує Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), газету «Українські вісті», багаторічним редактором якої він був; обирається головою Української Національної ради, пізніше — віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за «демократичну, незалежну українську державу».

Та найбільшу цінність становлять у творчому доробку І. Багряного його художні твори — повість «Маруся Богуславка» (перша частина задуманої трилогії «Буйний вітер»); повість-вертеп «Морітурі» (1947); повість «Розгром» (1948), присвячена пам'яті поета Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; комедія «Генерал» (1948), повість «Огненне коло» (1953); віршований памфлет «Антон Біда — герой труда» (1956) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. Особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 р. Було йому 56 років.

Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні тут, у Радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу митця, душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій — але не судилося.

bigmir)net TOP 100