Творчість Олекси Стефановича

Олекса Стефанович народився 5 жовтня 1899 р. в селі Милятині Острозького повіту на Волині в сім'ї православного священика. У 1919 р. закінчив Волинську духовну семінарію у Житомирі та духовну стезю не обрав. 1922 р. виїхав до Чехословаччини, там закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928), відвідував також заняття в Українському вільному університеті, захистив докторську дисертацію на тему «А. Метлинський — поет» (1932). У Празі підробляв домашнім учителем, різноробом. 1944 р. його силоміць вивезли в робітничі табори до Німеччини, де він прожив до 1949 р. Цього ж року прибув до США, працював робітником на фабриці в м. Буффало, навчав дітей в українській православній суботній школі, жив самотньо, убого. Помер 4 січня 1970 р.

За цими скупими фактами життя О. Стефановича приховане велике й напружене інтелектуальне життя поета, яке реалізувалося у його натхненній поетичній спадщині. Друкуватися О. Стефанович почав 1923 р. в українській емігрантській пресі — журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент», «Студентський вісник», згодом у львівському «Літературно-науковому віснику». Перша його книжка «Поезії. Збірка І. (1923—1926)» вийшла у Празі в 1927 р. «коштом «Українського Союзу студентської еміграції з північно-західних земель України»; друга збірка поезій з'явилася теж у Празі в 1939 р. Живучи в США, О. Стефанович підготував до друку збірку «Кінцесвітнє», яка за життя поета надрукована не була. Ці збірки увійшли до «Зібраних творів» О. Стефановича (Торонто, 1975), упорядкованих Б. Бойчуком зі вступною статтею І. Фізера.

Потрапивши в еміграцію, О. Стефанович уже зробив свій вибір: Україна, її воля й державність. У Празі тоді жили й працювали відомі українські письменники: О. Олесь, С. Черкасенко, Є. Маланюк, О. Теліга, О. Лятуринська, Ю. Дараган, Наталена Королева, О. Ольжич та інші письменники, які й сприяли тому, що молодий О. Стефанович став поетом, посів одне з провідних місць серед празької групи.

Перші друковані твори О. Стефановича ще позначені символістською поетикою й образністю, але досить швидко він знаходить свої теми і свою образну систему. Барвисті, соковиті краєвиди переважно рідної Волині («Волинські сонети»), картини селянського достатку, пахощі осіннього саду, осінні пейзажі краю відтворені ним зримо і конкретно. Осінь у Стефановича персоніфіковано в образах то княгині Лади, гожої господині, смаглолицьої молодиці з круглими синіми очима, то сумної вдови, що підмальовує свою убогу хату. Та поруч із ліричним настроєм — реалії тогочасного життя.

Поет розробляє теми і образи давньої української історії та міфології, створює ремінісценції на сюжет «Слова о полку Ігоревім», блискучу версію «Плачу Ярославни». Перегук віків стає чи не головною доменою його історіософських візій.

Найвищим злетом української державності в розумінні поета є княжа доба, а вже її відлунням стали козацькі часи й українська революція 1917—1920 pp. Свідок і учасник вікових визвольних змагань українців для О. Стефановича — золотоверхий Київ над Дніпром, якому присвятив одну з перлин своєї лірики — вірш «Київ» (1937).

Значне місце в його поезії посідає біблійна, релігійна тема, опрацьована на різних рівнях — від світлих різдвяних віршів до глибоких філософсько-містичних роздумів про суть християнства і його трактування кінця світу. Висвітлюється вона не в ортодоксально-догматичній, а в морально-побутовій і філософській площинах із залученням народного розуміння важливіших подій всесвітньої історії. Особливо вражаючі є змальовані апокаліптичні картини («З Апокаліпси», «День гніву»), написані 1942 р., в розпал другої світової війни.

Біблійна тема у поезії О. Стефановича співіснує з язичницькою, дохристиянською українською міфологією, складає своєрідне поетичне двовір'я, суголосне двовір'ю в народній поезії. Його образи Перуна, Ярила, Либеді, Дива, русалок, водяників, лісунів, полісунів, Лади живуть у тих самих часових і просторових вимірах, що й біблійні образи.

Паралельно опрацьовував О. Стефанович й античні мотиви. Цикл сонетів під назвою «З Античних мотивів» позначений легкою еротикою, що йде від класичних першоджерел.

Апокаліптичними візіями пройнята остання збірка поезій О. Стефановича «Кінцесвітнє», над якою поет працював в останні роки життя, хоч задум виник ще у Празі. Збірку завершує єдиний великий твір О. Стефановича — поема «Кінець Атлантиди» (1949).

Нечисленні ліричні вірші О. Стефановича, поетичні мініатюри передають бентежний стан молодої душі, її мрії і сподівання, віддзеркалюють своєрідну філософію життя сучасника-українця, освячену ідеєю нестримного руху, борні і чину:

Просто. Не йти праворуч
Ані вліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.

Вітер, що хмарі — в груди, —
В груди, в горби хребта...
Поруч хай вітер буде,
А в далині — мета.

Чорно кругом чи біло,
Не зупиняти рух.
Може зламатись — тіло,
Але ніколи — дух.

Вся його поезія позначена виразною романтичною настроєністю, високою музичністю вірша. Загадковий естетичний код поезії О. Стефановича ще не розшифрований до кінця, він чекає вдумливих дослідників і тонких поціновувачів. Серед поетів української діаспори середини XX ст. він має визнання як один із найбільших і найцікавіших сучасних поетів.

За словами І. Фізера, «потік поетичної свідомості О. Стефановича, як би сказав Бергсон, пливе назад, а не вперед, пливе у світ «зберігаючої пам'яті», де лірична творчість — це, буцімто, теперішній час, епічна — минулий, а драматична — майбутній. Він не допускав у свою поезію перехідного, дрібного й буденного, зосереджувався на вищих цінностях, виробивши той аристократизм духу, якого не вистачає українській поезії. Духовним предтечею і зразком для О. Стефановича був Т. Шевченко, що своїм «Кобзарем» запалив «огонь мистецтва», від якого «гримить космічне, вічне Кракатао» («Шевченко», 1928).