Творчість Степана Тудора

Творчість цього письменника — одне з яскравих свідчень суперечності між талантом та служінням ідеї, котра стає добровільним переконанням і упокорює талант, робить його інструментом не так мистецтва, як політики.

С. Тудор (справжнє прізвище — Олексюк) народився 25 серпня 1892 р. в с. Пониква на Львівщині. З дитинства пережив матеріальні скрути, раннє заробітчанство, 1914 р. його, студента першого курсу Львівського університету, мобілізовують до австро-угорської армії, далі — фронт і російський полон, що спричиняє перебування С. Олексюка в Наддніпрянській Україні (переважно Київщина, Черкащина). Він бере участь у революційних подіях як боєць Корсунської ревбригади, організатор кооперативів, працівник наросвіти. З 1923 p., повернувшись до Галичини, активно пропагує ідеї жовтневої революції.

У 1939 р. — після злуки із Східною Україною, консолідує письменницькі сили. У розпал цієї бурхливої діяльності життя С. Тудора трагічно урвалося: 22 червня 1941 р. він загинув під фашистськими бомбами, що впали на Львів.

Його белетристика становить досить неоднорідну цілісність, характерну, однак, тим, що в ній майже немає речей банальних. Сказати б, серединну позицію в ній — за мірою естетичної складності — посідає повість «Марія» (1928) з промовистим підзаголовком: «Події з життя наймичок, розказані просто». Збезчещена молодим паничем Синицьким, вагітна, Марія поневіряється в чужому їй місті. Народження Марією сина збігається з революційними виступами народу. Стильова «діаграма» повісті, здається, відбиває весь пошуковий шлях С. Тудора — до власної індивідуальності, до суголосся зі стилем часу, з потребами української прози, як вони тоді уявлялись авторові.

Потрібні додаткові дослідницькі зусилля, аби відтворити ідейне, а відтак художнє формування С. Тудора, де багато важить сам характер його обдаровання — як письменника і як вченого з виразним теоретико-філософським хистом.

Це може засвідчити бодай повість «Молочне божевілля» (1930), де не просто гострий сюжет про бунт політв'язнів у тюрмі, а й концепція діалектичного взаємозв'язку між біологічним і соціальним у людині, між підсвідомим та усвідомленим, стихійним і організованим. Він схильний детермінувати, бодай почасти, масові революційні виступи накопиченням стихії, своєрідним психічним магнетизмом. Це — антитеза експлуатації, а народні маси — «оруддя антитези».

Повість «Молочне божевілля» (1930) мала складну долю. Критика закидала їй формалізм і примат біологізму, ідейну нечіткість та недооцінку ролі партії. Своєрідно переплітаються в ній естетика й світогляд автора, а в формальних пошуках проблискує «рахунку зимне лезо». Це дістане свій розвиток і в романі «День отця Сойки».

Роман залишився незавершеним, однак основний конфлікт і в існуючому варіанті твору окреслено з граничною виразністю. Йдеться, як говорить Сойка, про «одну з найважливіших дилем, що нависла тепер над світом». «Бог або комуна» — так категорично, без права вибору, визначив її для себе герой, так сформулював її й автор.

«День отця Сойки» (1941) — художньо-філософський твір складної структури. Здається, вічно триває цей один день з життя подільського священика, а в ньому все — історія церкви й віри, історія й сучасність краю, кар'єра й інтереси Сойків, Климовичів та багатьох інших з їхнього середовища, а ще війни, заворушення і революція у Росії з її міжнародним впливом.

Узвичаєно в дотеперішньому літературознавстві трактувати твір С. Тудора як взірець літератури атеїстичної. Однак обмежувати його тільки цією роллю несправедливо. Справді, атеїстичний зміст і пафос роману тут присутній. І все ж маємо в даному випадку щось значніше. Це — філософськи концепційна «розправа» про речі важливіші, аніж, приміром, власницькі пристрасті чи цинізм служителів культу, найопукліше втілені в образі Михайла Сойки. Йдеться-бо про вибір між вірою і наукою, духовним і матеріальним, між віковічними устоями експлуататорських формацій і революційною їх зміною — отже таки між Богом і комуною.

Сойка — не просто священик. Це ідейний, глибокоосвічений, розумний, далекоглядний борець проти комуни з твердим життєвим кредо: «Нехай загине світ, щоб не було комуни!»

Зрозуміло, ґрунтовний «низовий» реалізм С. Тудора — не самоціль, і роман його в українській прозі виділяється тим, що принципово виходить на вищі рівні узагальнення та художнього відтворення дуже складного в самій своїй фактурі життєвого матеріалу. Ось де й стало в пригоді випробуване в інших, раніших його творах уміння поєднувати різнорідну художню «інформацію» з фундаментальністю тенденцій. Щоправда, читати в романі досить просторі викладки документального та філософського змісту, інформативно-пояснювальний чи й одверто описовий текст не завжди легко. На жаль, в експозиції другого тому (а він зберігся лише в першій рукописній редакції) ця інформативність особливо помітна і руйнує художність. Та згодом і в цій частині Тудор повертається до «вихідного стилю», і читач знову поринає в життя героїв з його гострими суперечностями.

Поза сумнівом, «День отця Сойки» як роман непересічний у гносеологічному, психологічному, соціально-історичному й естетичному вимірах має належати до «великої історії» української літератури. Але важче оцінювати атеїстичну тенденцію твору, минущість авторських переконань тощо. Легше всього запевнити сучасного читача, що письменник, мовляв, не зумів розрізнити віру й служителів її, що перемогу комуни над Богом надто прямо витрактував у матеріалістичному (щоб не сказати вульгарно-матеріалістичному) ключі. І правомірно спитати: чи врівноважується це художніми достойностями роману, відтак — чи місце С. Тудорові в отій «великій історії» нашого письменства?