Творчість Григорія Тютюнника

Григорій Тютюнник народився у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області, де, як і молодший його брат Григір, провів тільки дитинство, якого, проте, вистачило, аби мати з чим братися згодом до слова. Університетський і фронтовий досвід та вчителювання, праця в редакції журналу «Жовтень» — це слово хіба що шліфували. А, бува, й збивали на ідейно «непомильні» манівці, про що досить виразно свідчать назви перших публікацій майбутнього майстра: вірш «Комсомолець» у газеті «Більшовик Зіньківщини» (1936), збірка оповідань «Зорані межі» (Львів, 1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (Львів, 1957). Незгаданими тут лишилися фронтові поезії прозаїка, що увійшли до посмертної збірки «Журавлині ключі» (Львів, 1963), та розпочатий 1947 р. і не закінчений роман про соціалістичні перетворення на Західній Україні «Буг шумить», щодо причин невдачі з яким Тютюнник-молодший у спогадах про брата писав: «Мабуть, кожний серйозний письменник... не може написати справжній художній твір без «моделі». Не писав без неї і Григорій Тютюнник. Спробував раз, коли заходився над романом про Західну Україну («Буг шумить»), побачив, що без «моделі» його не на вже вторований шлях, до «Поднятой целины», — і покинув. У «Вирі» ж що не пейзаж, що не характер, що не репліка — то й Шилівка, по-художницьки, безумовно, осмислена й узагальнена — як образ цілого народу». Та сила й значущість роману самою лише життєвою достеменністю всього в нім зображеного не вичерпується.

Зрозуміло, що багато чого в ідейних риштуваннях «Виру» (1960, 1962) мало бути зорієнтоване на уявлення й вимоги часу його написання. Особливо — у потрактуванні зламних моментів історії рідного народу.

І все ж не ці ідейні загальники (є такі «правильні» наголоси і в зображенні окупаційного лихоліття) зробили «Вир» не просто помітним твором, а явищем, хоча в роки його появи друком і широкого розголосу українська проза бідною на здобутки не була; варто назвати бодай романи «Людина і зброя» (1960) О. Гончара та «Дикий мед» (1963) Л. Первомайського. І хай передчасна смерть письменника ніби поставила крапку на його активному входженні в літературний процес, проте є всі підстави стверджувати, що саме «Виром» заявила про себе принципово нова лінія в українській прозі тих десятиліть: вивільненням фольклорно-поетичних джерел і ресурсів народу. Тому й домінантною рисою творчого методу Григорія Тютюнника слід, очевидно, вважати не «реалістично-епічні» (Ю. Бадзьо), а ліро-епічні прозирки у макрокосм селянського світу, котрий зі сторінок «Виру» постає гранично самодостатнім і цілісним. «Гранично», зрозуміло, за умов тих обмежень, що їх накладала догматична критика й цензура на живе авторське співчуття своїм героям, авторську схвильованість їхньою душевною красою, яку письменник рішуче й послідовно вивільняє од рабства в ідеології та політики. Його Тимко, Орися, Марко — передовсім гарні селянські діти, а вже потім, завдяки природно міцним зв'язкам із моральністю хлібороба, — добрі орачі, воїни і т. ін. Так само й щодо решти сільського загалу, з-поміж якого найбільшим для прози відкриттям (і прикриттям!) височіє Йонька Вихор, маразматично, без жодних ідеологічних підкладок, скупий і звичайнісінький сільський дядько. Таку ж «визвольну» загальнолітературну місію виконав Кузь, вигукуючи, де треба й не треба, своє «Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно!»; а ще мовчкуватий і, як віл, роботящий Павло Гречаний; прив'ялена чоловіковими присікуваннями й саме тому, видно, незламна мати Тимка Уляна, байдужий до всього, крім їжі й жінок, Денис Кошара. Вони стали на сторінках «Виру» народом не «ідейно потрібним», а сущим, якому відтоді повелось у слові набагато вільніше й легше, хоч на реальну його долю це не вельми вплинуло. Вони допомагали зрозуміти, що ніякого первородного гріха революція за уособлюваним ними народом не закріпила, а навпаки — завинила перед ним у тому, що почала вихитувати його з господарки, відривати од землі, нищити в нім хлібороба, хазяїна власного життя, а не прохача жебрацьких платні й пенсій в освинілої серед узаконеного здирства влади. Слід додати й те, що художнє слово про цей народ уже теж не трималося самого колгоспного двору чи контори. Воістину пророчий епізод, коли Бовдюг гримає на трохи підпилого у Вихорів Кузя:

«— Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, почому сало на базарі, — і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії не вистачає. Яке твоє діло?

— Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивися у вікно — і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?

— А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.

— Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму».

Саме над життям, а не лише над обов'язками перед майбутнім, штучне світло якого могло зробити, та все-таки не зробило, сільський наш люд незрячим. Бо мав він чимало світла в собі, про що одним із перших заговорив автор «Виру», обстоюючи право зображати людей, якими вони є, і у високості своїй, і в ницості.