Творчість Ірини Вільде

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т. Г. Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України.

Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами «соцреалізму» та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасливого сьогодення».

Народилася Дарина Полотнюк (справжнє прізвище) 5 травня 1907 р. на Буковині в сім'ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою.

У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до 1939 p., а потім переселяється до Львова. Перші книжки — повість «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» — вийшли 1935 р. і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів ім. І. Франка. Претендували також на неї Катря Гриневичева зі своїми «Шоломами в сонці» та Наталена Королева з романом «1313». Нагороджена була «мало ще відома початкуюча Ірина Вільде». Наступного, 1936 p. з'явилася повість «Б'є восьма», а 1938 — роман «Повнолітні діти».

Суспільно-політична атмосфера в Галичині 20—30-х років не була кращою від буковинської. Польський уряд запровадив тут той же режим денаціоналізації. Закривались українські школи й культурно-освітні та національно-економічні заклади. Тож більшість західних українців щиро раділа приходові червоної армії у 1939 p., зустрічала її як визволительку. А потім «золотий вересень» забагрився кров'ю наступних місяців «волі», коли тисячі людей були кинуті до в'язниць, передовсім національно свідомі й освічені, тисячами їх вивозили до Сибіру. У червні 1941 p., коли червона армія поспішно відступала під ударами гітлерівських військ, всі ув'язнені були знищені. Аборигени-визволені псували картину: замість покірно шикуватися в колони смертників, пішли в загони УПА, де намагалися визволити свій край і від «братів зі Сходу», і від гітлерівців. Різні там були люди, не тільки герої. Але чи можна вважати бандитом майже весь народ, який на своїй землі боронив свою волю?

У такій суспільно-політичній атмосфері формувався світогляд Ірини Вільде, жили й мислили її герої; але на сторінки творів радянського часу ця атмосфера майже не потрапила. І все ж критика називала їх ідейно незрілими, бо письменниця зосереджувала свою увагу на інтимних переживаннях героїнь, а не на «викритті жорстокої капіталістичної дійсності».

Реалізм та соцреалізм чітко розмежовують передвоєнні й післявоєнні оповідання письменниці. Звісно, ранні її твори не в усьому бездоганні: деколи і перо ще не вправне, і світ героїв обмежений, нарочито відірваний від «зверхнього» суспільного світу, і поставлені проблеми вузькі. Але тут письменниця знайшла відповідний для роботи її уяви, природи її таланту шар дійсності — глибинні рушії індивідуальної психології, потаємно-інтимних переживань, філософії родинних взаємин, кохання, витоки характеру й поведінки — усе те, що складає спектр внутрішнього «світіння» людської особистості.

У радянський період творчості І. Вільде, на жаль, намагалася не «збивати» ні себе, ні «трудящих жінок» на обивательсько-міщанські манівці, а вести до «світлого майбутнього». У своїх оповіданнях писала про те, що за капіталістичного ладу в бідняків не могло бути справжнього родинного щастя, бо «щасливою у житті і коханні трудяща людина може бути тільки за радянської влади» («Товаришка Маня»); про «життя західних українців під зорею радянської влади», які ту владу вимріяли в чорні роки неволі, коли «тільки вузенька річечка Збруч їх відділяла від щастя» («Історія одного життя»); про «націоналістичних мракобісів, готових щохвилини продати народ» («Кури»); про дружбу народів («Ті, з Ковальської»), особливо українців зі «старшими братами»: «Відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець з росіянином полагодити не могли», і т. ін.

Та хоч як «удосконалювалася» письменниця в «благотворному кліматі нової дійсності», все ж розчарувала пильних критиків перевиданим і переробленим у дусі вимог соцреалізму романом «Повнолітні діти»: знову сипались нарікання: «не показана класова боротьба, а на першому плані — національне». Звинувачення, як на ті часи, надто серйозні.

Насправді цей роман — один із кращих творів письменниці. Талановито, психологічно достовірно, з тремтливою ніжністю й стриманим ліризмом, водночас із безжальною відвертістю відображено тут процес становлення особистості головної героїні — Дарки Попович. Дитячі переживання дівчинки, що «мала багато клопоту з очима, які не вміють говорити неправди», перше кохання до юного скрипаля Данка Данилюка, ревнощі й розчарування, перші уроки життєвої зрілості. Усе подане через сприймання Дарки, спочатку дитини, потім підлітка й дорослої дівчини. Ця докладність душевних переживань героїні, її багата уява, що виказує в ній майбутню письменницю, факти біографії дають підстави віднести твір до автобіографічних.

У журналі «Жовтень» (1973, № 5) був опублікований фрагмент продовження твору під назвою «Дзеркало». Ця «повість про жінок» згодом переросла в роман-епопею «Сестри Річинські».

Книжковим публікаціям (перша книга — 1958, друга — 1964) передували журнальні та газетні уривки. Останній з них — «Столовників не буде» — завершує видання 1987 p., хоч і не виступає остаточним закінченням роману. Осяжний твір (понад 90 аркушів) вміщує величезну кількість персонажів — протагоністів із усіх суспільних верств тогочасної Галичини — духовенства, службовців, робітників, селян, дрібних буржуа, а також відомості про діяльність різних партій та громадських організацій, про політику польської адміністрації, стан економіки, освіти, культури. У невеликих просторових рамках постає життя прикарпатського містечка Наше і приміських сіл — уся Галичина; у вузьких часових межах (1937—1939 pp.) через авторські ретроспекції та спогади героїв — суспільне життя Галичини 20—30-х років. Над романом письменниця працювала понад двадцять п'ять років.

З погляду жанру «Сестри Річинські» — кілька романів у романі: родинно-побутовий, соціально-психологічний переростають у соціальний панорамний роман, далі — історико-революційний; у результаті постає досить складна, хай і художньо неоднорідна, синтетична структура. Тут закладені драма, лірика, філософічність, гумор, сарказм, пізнавальна історична інформація, втім, вихолощена згідно з офіційним тлумаченням західноукраїнської історії.

«Сестри Річинські» — справді найбільше творче досягнення письменниці, але це й найбільша її поразка — компроміс між реалізмом і соцреалізмом, талантом і кон'юнктурою, правдою життя, історії і «правдою» комуністичної ідеології. Та немає сумніву, що найкращі, непідробно щирі й талановиті сторінки пов'язані передовсім із темами, мотивами, мелодіями «камерного» характеру, на який був настроєний природою талант письменниці.

Це найбільше стосується високохудожнього змалювання людських характерів. Величезна кількість персонажів, сюжетних ліній, планів, екскурсів у минуле краю і героїв, відступів, подій, історичного фактажу — весь осяжний життєвий матеріал запускається у романний рух особливим епічним, «сюжетотвірним» талантом письменниці. Найдинамічніше розвивається центральна група сюжетних ліній, пов'язана з історією родини священика Аркадія Річинського, життям його п'яти дочок і дружини Олени.

Смерть Аркадія Річинського і його банкрутство відіграли роль катаклізму, що гвалтовно зірвав покров «нормальності» з членів його родини, висвітивши спід душі кожного, справжній характер і різну реакцію на зміну суспільної, моральної і фінансової температури. П'ять сестер Річинських та їхня мати Олена — шість сюжетних розгалужень образу Аркадія, шість історій зі своїми персонажами, побічними лініями, новим життєвим матеріалом. Із двох потрясінь — смерть каноніка й банкрутство — друге, безперечно, вдарило по них сильніше й боліло довше, бо зруйнувало назавше належність до світу заможних людей, нав'язавши кожній із жінок нову й принизливу, обтяжливу для них роль і соціальний статус, що побутовою мовою означав одне: тепер жодна із сестер не мала шансів вигідно вийти заміж.

З великою ніжністю і співчуттям ставиться авторка до вдови Річинської, Олени. Вийшла за Аркадія молоденькою дівчиною, хоч кохала іншого: не сміла перечити опікунам. Так, боячися щось вирішувати, прожила до смерті Аркадія. Деколи своєю непрактичністю й наївністю видається молодшою сестрою своїх дочок. Тепер, звільнившись від диктату, починає жити, відкриває для себе принади світу.

Паралельно із вузлом основних сюжетних ліній розвиваються дещо слабші, художньо блідіші, хоч і там є чимало скрупульозно виліплених, а деколи кількома деталями, психологічними штрихами, людських характерів і типів.

Роман «Сестри Річинські», як і «Повнолітні діти», не закінчений, про що говорила й сама авторка.

В одній із окрушин Ірина Вільде писала: «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією». Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.