Творчість Олега Зуєвського

Олег Зуєвський народився 1920 р. в с. Хомутці Миргородського повіту на Полтавщині. З 1936 р. навчався у технікумі журналістики в Харкові. У 1939 р. було відкрито Інститут журналістики, де юнак і проходив науку до початку війни.

По війні Зуєвський опинився в таборі для переміщених осіб у Аугсбурзі. Тут разом зі старшими літераторами-емігрантами Зуєвський брав участь у МУРі, друкувався в табірній періодиці. Тут поступово знайшов і вужче коло співрозмовників зі схожими естетичними поглядами (члени групи «Світання» — літературознавець і перекладач Володимир Державин і поет Михайло Орест (Зеров).

У Мюнхені 1947 р. виходить перша книжка Зуєвського «Золоті ворота», де є ідеалізм і навіть містицизм, а також врівноважений, красивий песимізм з часто повторюваними образами труни. «Золоті ворота» — так само символ, однак без жодних історіософічних пояснень і спільностей з реальними київськими Золотими Воротами. Це був знак віри, ідеал (золоті ворота до щастя), те ж саме, що для Михайла Ореста — святий Грааль.

Після першої книжки багато хто сприйняв О. Зуєвського як продовжувача в поезії М. Ореста — і не безпідставно. У них було багато спільного — елітаризм, підкреслене естетство, відсутність політичних закликів і громадянської патетики. Однак, як і Михайло Орест, цілковито оригінальний у своєму складному інтелектуалізмі, так і Олег Зуєвський згодом показав свою цілковиту особність у межах українських естетичних традицій.

Розвиток поетичного таланту Зуєвського засвідчила наступна книжка «Під знаком Фенікса» (Мюнхен, 1958). Вона так само мала символічну назву. Фенікс, який згорав і воскресав, — знак вічності ідеї, але символізм, притаманний попередній збірці, переродився в нове бачення й письмо, герметичне за своєю сутністю.

На той час автор перебуває уже в Америці, де навчається у Пенсільванському університеті. Згодом переїде до Канади, де почне викладати літературу в Університеті Альберти в місті Едмонтон.

Наступні поетичні цикли, які б можна вважати окремими книжками, «Парафрази» і «Кассіопея», писалися в 70-ті й 80-ті роки, уривками друкуючись переважно в журналі «Сучасність». У цих віршах не було вже й сліду від традиційного символізму. Герметика стала всеохопним прийомом, домінантою стилю, реальне життя — ще віддаленішим, а зіткнення його несумісних деталей — ще очевиднішими й ефектнішими.

У «Великій статті про малий вірш» (1952) Шевельов назвав поезію Зуєвського «чистою або абсолютною» і пояснював далі: «Наша мова обтяжена зв'язками з фактами, з дійсністю щоденного існування. Чиста або абсолютна поезія саме хотіла б вирвати мову з цих обтяжливих зв'язків». Справді, у «Парафразах» і «Кассіопеї» сюрреалізм був уже неприкритим і безперечним. Те ж саме можна сказати і про збірку поета «Голуб серед ательє» (1991).

Дивна назва цієї книжки і однойменного вірша (1986) навіяна картиною Магрітта «Складний перехід». Різнорідні, несумісні деталі, прийом картини в картині, нарешті голуб у дивному обрубку фальшивої руки створюють атмосферу загрози, бентежного передчуття незнаного майбутнього.

Інтелектуальний, емоційний і предметний колаж визначає не лише манеру одного з ключових віршів «Парафразів» (ідеться про «інтерпретований колаж»), техніка колажу найбільше відповідає тій філософії, котру послідовно сповідує автор. Її основу становить агностицизм, зневіра у знанні й пізнанні. Олег Зуєвський виводив свою художню манеру з феноменологічного стану сучасної думки.

Сучасна, модерна література, хоч і схиляється не раз до страшних пророцтв, у цілому не знає шляхів майбутнього. Такою поетові бачиться філософська основа сюрреалізму, того художнього напряму в літературі й мистецтві XX ст., до якого він себе сам зараховує.

Проте О. Зуєвський не сприйняв ні автоматичного письма, ні жорсткого, навіть жорстокого ставлення до світу, ані надмірного епатажу, притаманного «чистим» представникам цієї школи. А крім того, для українського поета світ сюрреалістичного живопису значно більший за світ сюрреалістичної поезії Бретона чи Лотреамона.

Серед улюблених митців О. Зуєвського, після Магрітта, — Сальвадор Далі, Поль Гоген, Едвард Мунк, Пабло Пікассо, Марк Шагал, Анрі Матісс. Із художників минулого найбільше імпонує Ієронім Босх.

Людина-митець безсила перед тотальною дегуманізацією і загрозою глобальної катастрофи. І сюрреалізм французів, і герметична поезія італійців (за власним зізнанням Зуєвського, найближча йому світовідчуттям) були породженням цієї глобальної катастрофи. Її відблиск, помножений на українську національну трагедію, лежить на поезії Зуєвського.

Поезія є вічним наближенням до мети, яка вічно віддаляється. І водночас для Зуєвського існує певний ідеал, ті самі «золоті ворота», які поет бачить повсякчас. Шлях до ідеалу й сумнів у його досяжності становлять ще одну засаду драматизму його поезії.

О. Зуєвський не прагне прояснити якийсь сенс, висловлює свою думку або почуття непрямо, езотерично, в обхід, парафразою. Він пише «шифром», залишаючи своїм читачам тільки натяки-сліди.

Попри його особливий інтерес до культури рубежу віків, епохи декадансу, символізму й перелому в естетичній свідомості, Зуєвський все ж не звучить старомодно. Як Т. С. Еліот чи В. Б. Єйтс, він вийшов з тієї вже безповоротно завершеної і прекрасної епохи, але цілком належить епосі наступній, нинішній, в якій уже немає жодного місця для ілюзій.

Українська класика для Зуєвського — цікавий, але інший світ. Тут згадка про двох авторів видається важливою — про Василя Барку, котрого Зуєвський шанує за мовні експерименти, і Емму Андієвську, привабливу для нього експериментами семантичними.

Інтелектуальний сюрреалізм Зуєвського відбився на формі його віршів хіба що в десятках інверсій і в любові до синтаксичних вигадок. Але парадокс полягає в тому, що, зберігаючи традиційну форму, його слово не будує лад, а руйнує його. Приблизно таку деструктивну роботу слова спостерігаємо в Поля Валері чи в Осипа Мандельштама.

Перекладам у творчості Зуєвського належить особливе місце. Чи не першим із зарубіжних поетів, яким іще в Харкові зацікавився Зуєвський, був Оскар Уайлд, згодом — Вільям Батлер Єйтс, Шекспір, Емілі Дікінсон. Стефан Георге і Райнер Марія Рільке — найоригшальніші німецькі майстри нашого століття — зацікавили поета ще в табірний період. Що ж до Малларме, то він став супутником цілого життя. 1991 року поезії цього майстра в перекладі О. Зуєвського вийшли окремою книжкою.