Огрівай, сонце...

Ольга Кобилянська

Якось не стає й праці в хаті. Наче дівається де-то. Тужно й порожньо без неї.

Коли господар жив і шив вдома кожухи, тоді, хоч по-п’яному, хоч ні, — безнастанно співав.

З ним усе поволіклося хто знає куди.

Із закутків виростає зимова темнота, діти почали боятися, що на них ось-ось щось насуне, і гляділи на віконце, звідки било ще слабою сніговою ясністю.

— На піч! — наказала зараз мати. — Доки вам так сидіти? Тепер на ній тепло, пізніше вона остигне. Доста, коли я одна не сплю.

Діти перехрестились без слова, молитви їх досі ніхто не вчив, і повилізали на піч.

— А ви, мамо? — спитав несміливо вже з печі хлопець.

— І я ляжу незабавки, лише ще надвір відбіжу.

— Не гайтесь, мамо... так страшно...

— Так темно, мамо... — пішло, тремтячи, з уст малої Зоні.

— Я лиш обійду хату... чи не йде хто... позачиняю все й вертаю.

— Зачиніть і браму... аби й бузьок не прийшов... аби вуглик у дзюбі не приніс, хату не запалив... так лячно...

— Цитьте... спіть... який там бузьок снується вам у голові? Бузьок... Я лише сокиру в хату внесу... забула коло дров...

— Я боюся, Павлику... так темно... он там... де мамина постіль...

— Ти спи, як хочеш, але я не буду. Вона по сокиру пішла.

— Будем уважати, чи мама буде спати.

— Вона пішла по сокиру, Зоню, може нас уночі зарізати... не спім!..

— Не спім! — відповідала сестра. — І бог не спить, Павлику... правда?

— Правда. Він зірки посилає на варту...

І не спали.

Чекали мовчки, без руху, дарма що очі на силу затулювалися.

Бачили, як мати до хати увійшла, як щось блискуче внесла, поставила обік себе на постелі і врешті лягла.

По часі захопив їх сон, як їм здавалося, з відчиненими очима, з придержуваним віддихом, і більше не знали нічого. Нараз ізбудив Павла голос батька: «Не спи».

Він зірвався, сів і заслухався. Так, то говорив батько. А він не забув, що батька не було, що вже тижнів кілька пройшло від його смерті.

Та тут щось біле... під вікном недалеко печі мигнуло... Ним потрясло. Він шарпнув Зоню. Вона також що лиш недавно збудилася.

— Дивися! — прошептав до неї. — Під вікном мама...

І обоє понатягали шиї... і гляділи...

Там справді була мама. Вона клячала на землі, її голова оперлася на лавицю, ніби спала, а в руках на лаві блистіло залізо сокири.

До рання не спали діти.

І не одна ніч проминула отак.

Удень то одно, то друге просипляється, особливо коли мати виходила з хати. Найчастіше до старої своєї няні. Полишивши їм по куску чорного хліба, сама засиджувалась у неї до пізньої ночі або й деінде... прядучи з другими, аби заробити що, бо з дня на день треба було дітей годувати.

Вони слухали її найменшого приказу, а ночами спасали життя безсонністю. Коли мати підійметься з постелі з сокирою або й без неї, Павлик зараз питав:

— Чому не спите, мамо?

— Не годна, синку, але ти спи!

І тяжко зітхаючи, вона обертала обличчя до стіни. Раз устала-таки з постелі і, оглянувши сокиру з усіх сторін, відійшла від постелі й поставила її в куток.

— Ви з сокирою спите, мамо?

— Сплю.

— Та чого?

— Перед убійниками. Казала няня, аби я сокотила від них вас і себе.

І, перехрестившися, втирала ніби піт з чола і лягала знову. По таких словах вона спала потім, мов убита, але дітей оминав сон. Майже відвикли вночі засипляти. Скулені, притулені до себе, сторожили матір.

Так минуло рождество Христове, йордан, минула люта зима, перестав падати сніг і настала середина лютого, із сонцем, із теплим вітром, а інколи на відміну сікли й дощі.

Одної днини, як сонце вже добре огрівало, а босі діти тут і там виходили на поріг, мати мовчки гляділа на них. Жовті, вихудлі, з потужливими очима, в замарганім біллі.

— Не стійте довго надворі, простудитеся, а я не маю відки для вас ліків старати.

Вони слухали й уходили... бо, здавалося, своїх думок не мали.

Павлик ішов перший, а Зоня за ним.

Одного разу сиділи на постелі, бо мама пішла по воду, — добрий кусень від хати, а вони перебирали квасолю, що мала варитися, як і вчора.

— Сьогодні вже знову сонечка нема, Павле... чому то так? — питала Зоня і, вставши з постелі, притиснула чоло до невеликої шибки, що одна, мов дзеркальце, була кругло всаджена в стіні дрібної кухні.

— Бо... що ти знаєш, Зоню, що ти знаєш?.. — відповів якось неохоче Павлик. — Але я знаю.

Вона приступила до його колін і, спершись до них, ждала слів, котрим так любила з його блідих уст прислухатись.

Він мовчав, а потім, потерши чогось чоло, почав:

— Бо є божа коробка, Зоню, а в тій божій коробці є сонечко, і янгол держить ту коробку, коли він нею крутить удень... от так, бачиш.

Він узяв з постелі її хустку і, держачи її ціпко п’ястуком, обертає цілим рам’ям живо, наче з руки його стало колесо.

— Коли крутить у днину ту божу коробку, то світить сонце, а коли вночі, то місяць. Тепер уже знаєш?

— Знаю, — відказала побожно Зоня.

— Так, відай, там... у Бессарабії... відай, так неньо оповідав... відай, відай.

Поволі поволіклись сірі дні. Як сказано, минули великі свята. Морози за морозами ще добре вставлялись, так аж доки не наспіло стрітення.

Коли настало стрітення і люди йшли до церкви, а мати поралась коло печі, вибігав Павлик щохвилі поза поріг і обзирав стріху.

— Зачиняй двері, не студи хату. Не чуєш, який мороз надворі? Гадаєш, як сонце, то вже й тепло. Пожди ще!

— Мені не студено, — вимовляється Павлик, підтягаючи одну ногу й ховаючи руки під пахву, не перестаючи поглипувати крізь вікно, доки мати не заздріла цього.

— Мой, ти що, визираєш гостей? — гукнула. — Визирай їх надворі, дай Зоні хустку на голову й рушай одне з другим за поріг. Уже вас маю по вуха...

За тими словами відчинила широко двері, й обоє вийшли, а вона замкнула двері.

— Чому ти все вибігав надвір, Павле? Через тебе мама гнівні, і тепер мушу і я замерзнути.

— Е, що мама знає, — відповів Павлик. — Вона все своє, як баби, я знаю, що я знаю. А щоб і ти те знала, я тобі розкажу. Сьогоднішній день називається стрітення.

— Стрітення, — повторила Зоня механічно й захукала в руки.

— Сьогодні можна медведя бачити.

— Ая? — Зоня, зачудована, отворила рот і дивилась йому прямо в очі.

— Ая, ая... не гадай, що я брешу. Ти лиш міркуй, що скажу.

— Та кажи, бо вже мені студено.

— Ти видиш, що сьогодні сонечко?

— Виджу. То... бож-жа дит-тина з коробкою... — почала пояснювати Зоня протяжно і тут же урвала. Удар Павликової долоні по її голові відтяв її дальші слова, і вона скривилася.

— Я скажу мамі, що ти мене б’єш. За що ти мене б’єш?

Її очі залилися слізьми, а спідня губка висунулась уперед.

— Скажу... — жалілась дівчинка.

— Іди скажи. А я зате не скажу, що я знаю, а був би сказав. І я те буду знати, а ти ні.