Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки

Ольга Кобилянська

Моя дорога жінко, моя люба Марійко!

Я з ласки пана бога здоров та й бажаю й тобі такого самого здоров’я.

Більше не можу казати... Що далі буду оповідати, це таке важке, Маріє!.. Я знаю, що моїми словами завдам тобі жалю, але я мушу тобі щиру правду написати... Так наказує мені совість та й господь бог; він один видить найліпше, що діється тепер в моїй душі...

Так, Маріє.

Не дуже давно снилося мені, що я лежав вмерлий, а довкруги мене свистіли вистріли з крісів. Чи здалека, чи зблизька, цього я вже докладно не пам’ятаю, а зрештою мені здається, що це мене тоді не обходило. Мене нічого не боліло. Мені й не текла кров з жодної рани. Я був мертвий. Лише в душі чув я такий біль, такий тяжкий, глибокий жаль, що не міг його заглушити і гук крісових вистрілів... Ой Маріє, а тому жалеві була винна ти. Ти сама-одна на цілім світі, бо я бачив далі у сні, що мене застрілили, а ти не могла собі найти ні супокою, ні роботи поміж нашими сімома дітьми, а замість того кидала собою на всі сторони, щоб собі життя відібрати... через те, що я був вмерлий.

Раз побігла ти в поле до ставу, щоб з розпуки втопитися, але мій батько пішов назирцем за тобою та й не дав тобі душі погубити. Другим разом викралася ти в ліс, щоб на гілляці повіситися (мені ще й сьогодні страшно, як згадаю). Третій раз пішла вночі на залізну дорогу і чекала на червоні ліхтарні поїзду, щоб кинутися під колеса, та знов надбіг мій старий батько і перешкодив тобі зробити собі смерть.

Маріє, жінко моя, що зробили тобі наші діти, що ти хотіла їх осиротити? Вони ще такі дрібні, як цятки, а їх так багато, жінко!! Що зроблять вони без тебе і без мене? Не згуби розуму, жінко, не згуби його; бо таке діється лише в нас на війні з деякими вояками, коли видять забагато крові, відірвані голови, руки і ноги і не годні більше цього витримати. Але ти не згуби його, моя жінко! Ти маєш семеро дітей!

Так було то все.

І я мусив тобі це розказати. Не забудь за цей сон. А колись, як наші діти повиростають, нехай його своїм дітям оповідають. Най він не затратиться, хоч їх батько з їх круга відмашерував...

...Чи не спищала котра дитина саме тепер, неначеб до неї наближалося яке марево? Чи не хоре котре? Наймолодше, може? Чи не підкрадається до нього смерть? Вона тепер усюди паном, а дитина передчуває і кричить... Не розхоруйся, моя жінко, бо відтак воно буде ссати твою грудь і піде за батьком. Може, це хлопець? Я його не видів, цього сьомого, я машерував все далі і далі від нього, коли воно на світ прийшло. Уважай на тоту дитину, Маріє, мені лячно за цією сьомою...

Мене наново і вже послідній раз припровадили назад з військової канцелярії сюди, у в’язницю, і я знов сиджу сам, як і передом...

Не вбивай ніколи цвіркунів, Маріє, хоч би вони тобі лізли і на груди, і на губи. Цвіркуни цвірінькають в нас дома, як в хаті смеркається, а в печі вогонь горить, як люди приходять по роботі з поля додому і на призьбі чекають на вечерю... Тоді вони цвірінькають з якогось закутка... далеко заховані. Я мушу плакати, Маріє... мене очі так болять, неначеб я мав замість них вогняні кулі в голові... Ой Маріє! Господь видить все... Не вбивай їх!

Я ще маю дві години за тими мурами сидіти, а цвіркун, що заліз сюди непомітно, цвірінькає від часу до часу так жалісно, що приводить мені перед очі мою батьківщину, моє поле, мою хату, тебе і дітей, та й є моїм посліднім камратом, котрого я чую. Цвіркун!!

Як гарно колихалося перед роком наше жито, Маріє! І цього року колишеться, жінко, гай, гай, як колишеться і цього року. Але чи я кажу що?.. Чим більше затискаються губи, тим більше ллються сльози з очей, а я хочу до тебе писати, але ти не плач!..

В моїй в’язниці так тихо, а світло так якось крадькома ледве заглядає через решітку. Лиш ми два сидимо тут: я та й цвіркун. Він слідить за мною, я прислухуюся йому, а сльози капають з очей. Ніхто мене не чує. Я тут чужинець, я то, що з мене зробила війна, бо позір був проти мене. «Цвірінькай, мій камрате, без перестанку! Там дома цвірінькає моїх семеро дітей округ колін своєї матері, коли вона їм їсти варить, а їх тато сидить у в’язниці й смерті дожидає...»

...Смерть не лиха, жінко. Не нарікай на неї. Чи вона накидується кому? Чи приходить сама з себе? Все є якесь інше нещастя, що приводить її з собою. «Ой ти, цвіркуне, ти мій послідній, останній ти мій камрате, що нагадуєш мені мій рідний край... і мою смерть... але цить»... Він замовк на хвилину... Я сповідався. Тепер най приходить. Мені не страшно. Коли б лише одного не було, жінко. Неначе відро, повне крові, виринає і підходить питання з моєї душі — і тоне назад, за що я терплю? За що? Чи моя мова тому винна, віддалення від моєї рідної сторони — батьківщини? Чи тому, що лиш бог один свідком моєї невинності? Так часто чув я, як наших мужиків обвинувачено за зраду, так часто, але цить... Все скінчилося. З моїм питанням настає і кінець моєї долі.

Я ще маю дві години жити... Стільки випросив я собі у панів з військового суду, щоб міг ще до тебе написати, заким мене розстріляють...

Так я і пишу потрохи, як той зроблений кінь, що послідніми силами тягне свій плуг. Десь мусить раз настати кінець. Чи ти його в мене видиш, жінко? Де є межа?..

Я з моїм полком відмашерував до Італії. Тут подибало мене нещастя. Воно приходить і відходить, а як не дивишся, відки воно приходить, то відтак приходять другі і кажуть тобі, що ти є, і ти стоїш і дивишся, і ти стоїш і думаєш, а разом з тим ти той сам, що й передом був... пропащий чоловік...

Так, Марійко. Дякуй богові, що ти є жінкою. Це багато — бути жінкою, але ще важче бути мужчиною. Вояком. Коли ми мусили відтягатися з-під... (я вже не тямлю ім’я тої місцевості, господи прости мені це), я лишився в окопах. Я спав, як вбитий. Ніхто з тих, що відходили, не збудив мене. Бо тоді буває так, як коли хто сполошить громаду птахів: кождий тікає, куди очі несуть, та й не думає за другого. Я спав, здається, на колінах, бо коли вкінці пробудився, то побачив, що стою навколішках в окопі. Сама тишина мене розбудила. Бодай би я був ніколи не збудився!.. Відтак я лазив дальше по окопах і шукав за камратами. Але нікого не найшов, пусто і глухо було всюди. Я ревів з жалю, що мене самого лишили. Ой Маріє, Маріє, ти не знаєш, що самітний вояк на війні значить. Що жаль значить...

Я лишився, як мені здається, сам-один в краю ворога. Хто мав тепер моїм камратом стати? Ти не вгадуєш? Але я нічого не кажу. Я виліз вкінці з окопів запасного війська... але... тобі не треба всього знати, а я не маю часу. Я маю ще несповна дві години жити, і через ці дві годині хочу з тобою на цім світі побути. Я блукав ніким не спостережений усюди, я шукав свого полку, своїх камратів, я голодував, а обминав ворога, щоби не попасти йому в руки. Але я не думав при тім про своє життя, як не думав про нього і тоді, коли кулі градом довкруги мене били. Я до куль вже звик, я ходив серед них, як поміж дощ. Ай, що там, моя жінко, коли ти наших семеро дітей родила, перше, друге, третє, а відтак і те сьоме... чи ти думала тоді про своє життя? Ти робила те, що мусила робити, що інакше не могло бути. Так буває і з вояком на війні. Чоловік нічого не думає. Він дрижить, приглушений гуркотом гармат, він деревіє серед страшного реву... зойку... виття... і не має нічого з собою до діла. Він хоче лишень все скорше і скорше гнати вперед ту силу, що сидить в залізі. Все більше і більше. Чоловік не є тим, Маріє, чим він дома був. Чоловік є... є... я знаю це аж тепер, відколи я смерті так часто в очі зазирав — і жодного страху не зазнавав. Нічим, жінко. Ти цього не знаєш. Тут працює щось іншого замість нас. Тут працює залізо, і вояк є нічим, і чоловік, що дома був, є нічим, і багато соток і тисячів — все є нічим. А бог... Ой Маріє! Чи я скричав? Чи це був твій голос, що добився до мого вуха... серце роздер? Марійко!!

Відтак найшли мене наші в тих окопах, з котрих перед тим мусили відтягнутися. Я хитався з голоду на ногах, бо майже цілими днями не мав нічого в роті. А в грудній кишені мав я одробину своєї рідної землі, котру мені батько всунув за пазуху, коли ми прощалися в посліднє й сказав: «Як впадеш на чужині, то рідна земля лежатиме на твоїх грудях та й проведе тебе перед самого бога. Вона свята». Тепер мені відібрали і ту рідну землю, стягнули з плечей оружжя, взяли під варту та й поставили перед воєнний суд. Я не знав, яка була моя провина. Я був з голоду та й з жури безсильний і безпомічний, як дитина. Хіба за те, що я спав, як вони з окопів відтягалися, і через те, може, себе перед ворогом спас?

Я хотів боронитися, але не розумів добре їх мови, так само як і вони моєї не розуміли. Воєнний суд невмолимий, скорий, як вогневий кріс. Не питає багато, лишень б’є. Трафить — не трафить, на те він і кріс. І я, і моя матірня мова — ми обоє втратили нараз грунт під ногами. Щось сталося, кілька слів в чужій мові — і вона, і я утонули...

Цить, Марійко, цить!

Я зрозумів, що мені заявили.

Мене мали за зраду розстріляти.

Моєї мови не знав ніхто. Вона була така далека і така опущена. Та й хто слухав її? Вона не дає нічого чужим. А чи дав я їм що?

За зраду — розстріляний. Я не маю більше нічого казати. Я вже готов. Добре, що я очі замкну. Що будучність принесе, будуть бачити твої очі й очі наших дітей, бо я сам нічого не дожив, хіба того, що я і моя мова мусять вмерти, що навіть куля ворога не роздерла моїх грудей, лише глибокий, темний жаль, що з замкненими губами, піднятою рукою і німим мовчанням поверне назад до моєї рідної землі...

Марійко, не плач! Диви-бо, не думай за мене. Думай за ту землю, котру тобі лишаю. За той зелений клаптик, через котрий журчить потік, де росте та розлога верба, що з неї ми кождого року перед Великоднем рвали шутку та й несли святити до церкви. Пам’ятай на нашу корову, що всіх у хаті годує, що за мною так рикала, як я, відходячи, послідній раз кинув їй сіна в жоліб. Дивися, щоб вона ніколи не була голодна. Пам’ятай на діти, котрі тобі лишаю. Не забувай старого батька, котрий тратить сина. Аж коли я з ним прощався, то завважив, що він став майже білий, а його крижі угнулися. Я не питаюся, що тепер з нього зробилося. Шануйте його. Не згуби розуму, як не один вояк на війні. Не згуби його, моя жінко!..

Дбай про себе саму та й не забувай тих років, що ми разом з тобою прожили. Позирай часто на сонце, на те боже сонце, котре я так зарання покидати мушу...

Від часу до часу... засвіти свічку перед образом Спаса...