|
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло,
І в тяжкі упруги,
Може, зорю переліг той,
А на перелозі
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози...
Шевченко
Народе мій, ясирнику татарський,
Невольнику турецький найдорожчий!
Народе мій, єхидний панський слуго
І польської герою темний слави!
Народе мій, недоуку латинський,
Товаришу московської темноти!
Почез єси в літописях чернечих,
Не згадують воювники про тебе.
Їдять тебе твої сусіде мовчки
І за твоє невольництво не платять.
Пропало вже й єхидство в тебе в серці,
Герой же ти хіба над жидовою.
Не учишся ні в греків, ні в латинів,
Темнотою і москаля соромиш.
* * *
Народе мій! що нам тепер почати?
Невже вовіки будеш спати й спати?
Народе мій! прокинься на хвилину
Та подивись по-людськи на Вкраїну.
Народе мій! зорім очима поле,
Нехай на нім не корениться горе.
Ми думками те поле заволочим,
Од Вісли до Кубані слізьми змочим...
А що ж ми там для правнуків посієм,
Коли й шептать одно ’дному не смієм?
|
|
|
