«А може, й не Еллада Степова...»

Євген Маланюк

А може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна,
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.

...В безбожній церкві — шабаш, шум і шал.
Кувінька кнур. Хтось бреше песім писком.
В живуче тіло мертвая душа
Вступає знов. І ось — вона. Так близько.

Труна свистить, колуючи, а Вій
Залізні вже розплющує зіниці.
Півнів не чуть. І в мутній голові
Горить одне: що все це — ні! — не сниться.

21.XII. 1931